Принцип незворотності дії закону в часі в рішеннях судів загальної юрисдикції

В попередніх підрозділах досліджувалися питання нормативного закріплення принципу незворотності в українському законодавстві та судової практики Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 58 Конституції, яка закріплює зазначений вище принцип.

Першу групу дослідження становлять рішення, де принцип незворотності не був застосований взагалі, хоча мав би застосовуватися. Як приклад, можна навести вирок Тернопільського районного суду Тернопільської області від 14.04.1997 року, відповідно до якого громадянина було засуджено до двох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією майна. Особу було визнано винною за скоєння грабежу 31 жовтня 1992 року. Постановою президії обласного суду від 4 вересня 1997 року судове рішення щодо цієї особи було змінено з врахуванням пом'якшуючих обставин: до засудженого було застосовано ст. 461 КК, чинного на той момент, якою передбачалося відстрочення виконання вироку в частині основного покарання на два роки зі сплатою в доход держави штрафу. Пізніше колегія в кримінальних справах Верховного Суду України скасувала постанову президії обласного суду від 4.09.1997 року в частині накладання штрафу. Як видно з постанови, застосовуючи до особи ст 461 КК, яка передбачає сплату засудженим штрафу, президія обласного суду виходила з положень даного закону в редакції від 24 грудня 1996 р., що діяв на момент прийняття рішення у справі, не врахувавши при цьому норм ст.6

КК про чинність кримінального закону в часі.

Очевидним є незастосування конституційного принципу «Lex ad praetorian non valet» Автозаводським районним судом міста Кременчука. Як видно з рішення від 11.04.2011 року, до суду у березні 2011 року з позовною заявою звернулася особа 1 про поділ по s частині квартири, як спільного майна подружжя, набутого внаслідок приватизації відповідачкою в період шлюбу. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 11 квітня 2011 року позов особи 1 був задоволений частково, та виділено у власність кожній із сторін по s частині квартири. Апеляційний суд Полтавської області, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду 1 інстанції, встановив, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 15.07.1994 р. по 15.01.2010 р. Згідно свідоцтва про право власності на житло від 06.06.2009 року, виданого УЖКГ виконкому Кременчуцької міської ради, особі 2 зазначена квартира належала на праві приватної власності. Квартира була приватизована на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Місцевий суд невірно застосував норму ч.5 ст.61 Сімейного Кодексу України, та помилково визнав зазначену квартиру спільним майном подружжя, оскільки відповідно до ч.5 ст.61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, але зазначена норма була введена в дію Законом України №2913-VI від 11.01.2011 року, який набрав чинності 08.02.2011 р. Отже, з викладеного випливає, що Автозаводський районний суд м. Кременчука самостійно надав зворотної сили ч.5 ст.61 СК, що є неприпустимим в умовах дії статті 58 Конституції України, як норми прямої дії, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків

пом'якшення чи скасування відповідальності особи.

З огляду на викладене, варто відмітити, що випадки відвертого ігнорування чи незастосування принципу незворотності дії закону в часі та його винятку, що, вочевидь, були притаманні періоду тоталітарних режимів, в судовій практиці незалежної України — поодинокі, і здебільшого були поширені в 90-х роках. Починаючи з 2000 року, в рішеннях судів загальної юрисдикції спостерігається переважно тенденція неоднозначного

застосування принципу незворотності, зумовлена категоричністю

текстуального формулювання зазначеного принципу в Конституції України та, відповідно, буквальністю його тлумачення Конституційним Судом України.

Другу групу дослідження становлять судові рішення відносно суб'єктного складу дії «Lex ad praetorian non valet», оскільки саме призначення принципу вимагає його однакового застосування, як до фізичних, так і до юридичних осіб. Як відомо, правова позиція КСУ відносно цього питання (рішення №1-рп/99 від 9 лютого 1999 р.) зводилася до того, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. У питанні з юридичними особами необхідна пряма вказівка законодавця в законі або іншому нормативно­правовому акті [39]. Основним аргументом такого розмежування було, як відомо, розміщення принципу неретроактивності закону у Розділі 2 Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», більш детально про це мова йшла у підрозділі 3.2.

Не зовсім зважена, з точки зору застосування в юридичній практиці, правова позиція єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні

відносно суб'єктного складу дії принципу, породила плутанину в судовій практиці судів загальної юрисдикції.

У своєму Рішенні від 20.11.2006 року (справа №4-317 за позовом ВАТ «Кіровоградобленерго» до Приватного підприємства “Фірма Інгуша” про відшкодування вартості різниці фактично спожитої і договірної величини споживання електричної енергії), Господарський Суд Кіровоградської області, виходячи із власного розуміння вищенаведеного тлумачення Конституційного Суду, вирішив, що зміни, внесені до Закону України “Про електроенергетику”, якими передбачено стягнення із споживачів, у випадку споживання електроенергії понад договірну величину за розрахунковий період, двократної вартості різниці фактично спожитої і договірної величини (а не п'ятикратної, яка була встановлена на момент укладення договору між сторонами), мають зворотну силу, оскільки вони передбачають, порівняно кращі умови для споживачів електроенергії (мова йде про юридичних осіб) [47]. Зважаючи на Рішення Конституційного Суду №1-рп/99 від 9 лютого 1999 року, Господарський Суд Кіровоградської області не повинен був застосовувати зворотну силу закону у випадку пом'якшення відповідальності юридичної особи, оскільки закон не містив окремої вказівки відносно цього питання. Це і встановив Дніпропетровський апеляційний господарський Суд, переглядаючи в апеляційному порядку рішення Господарського Суду Кіровоградської області, в своїй Постанові від 19.02.2007 зазначивши: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Це положення потрібно розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). Разом з тим, Прикінцеві положення Закону України від 23.06.2005 р. №2706-IV “Про внесення змін до Закону України “Про електроенергетику”, яким внесено зміни у ст.26 названого Закону, а саме слово “п'ятикратної” замінено словом “двократної”, не містять прямої вказівки щодо зворотної дії в часі цього Закону. Таким чином рішення господарського суду підлягає зміні». Отже, приймаючи рішення,

Господарський суд Кіровоградської області, не взявши до уваги, чи не вірно зрозумівши, правову позицію КСУ відносно суб'єктного складу дії принципу «Lex ad praetorian non valet», зрівняв у правах фізичних та юридичних осіб, що в подальшому було скасовано в апеляційному порядку.

Третю групу дослідження складають рішення судів загальної юрисдикції, присвячені винятку із принципу незворотності, а точніше, межам його дії. Як уже зазначалося, стаття 58 Конституції поширює дію останнього на закони у випадку пом'якшення чи скасування відповідальності особи. Правова позиція КСУ відносно цього питання була викладена в попередньому підрозділі (Рішенні №3-рп/2001 від 05.04.2001р), і зводилася до того, що виняток із принципу незворотності стосується виключно юридичної відповідальності, у випадку її скасування чи пом'якшення, і не поширюється, наприклад, на закони, які будь-яким іншим чином покращують правове становище особи.

В контексті викладеного проаналізуємо декілька судових рішень судів загальної юрисдикції. До Гагарінського районного суду м. Севастополя з позовною заявою (справа № 2а-443/2007-08-31) звернулася громадянка М., яка просила суд зобов'язати управління пенсійного фонду Гагарінського району м. Севастополя зробити перерахунок пенсії на підставі Закону України «Про державну службу», який встановлює порівняно вищі розміри пенсій для держслужбовців, ніж попередній закон. В судовому засіданні Суд встановив: «...позивальниця з 1962 р. по 1992 р. працювала на посадах державних службовців. В липні 1992 р. позивальниця вийшла на пенсію на загальних підставах та відповідно до закону України «Про державні пенсії».

Закон України «Про державну службу» набув чинності з 01.01.1994 р., тобто тоді, коли позивальниця вже одержувала пенсію. Згідно ст. 58 Конституції України закони і інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків пом'якшення чи скасування відповідальності особи, тому суд вважає, що немає ніяких підстав для задоволення позовних вимог» [48].

Приклади не зовсім вірного розуміння меж дії винятку із принципу незворотності, зумовленого відповідним тлумаченням єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні є не поодинокими, особливо в сфері банківського права. Як приклад, до Апеляційного суду Полтавської області з апеляційною скаргою на рішення Миргородського міськрайонного суду від 25 травня 2009 року звернулося ЗАТ Комерційний банк «ПриватБанк» по справі за позовом гр. Ш. до ЗАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача. Відповідно до матеріалів справи, 28 грудня 2007 року між гр. Ш. і ЗАТ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір, відповідно до якого позивачу надано кредит в сумі 60 000 грн. для придбання нерухомості (будинку) на 15 років зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25% щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідно до п.2.3.1 Договору банк мав право в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки за користування кредитом при зміні кон'юктури ринку грошових ресурсів в Україні. Крім того, відповідно до умов договору банк зобов'язаний надіслати позичальникові письмове повідомлення про зміну відсоткової ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в в дію відповідних змін. З 28 жовтня 2008 року відсоткова ставка була підвищена до 16,08 % на рік, а з 01 лютого 2009 року — до 27,25% річних. 12.12.2008 року набрав чинності Закон України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку». Миргородський міськрайонний суд задовольнив позов у повному обсязі, посилаючись на те, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» має зворотну дію, оскільки суттєво покращує правове становище особи. В свою чергу, Апеляційний Суд Полтавської області не підтримав позицію суду 1 інстанції, в частині визнання неправомірними дії «ПриватБанку» щодо підвищення в односторонньому порядку відсоткової ставки, обґрунтувавши це тим, що районний суд неправильно застосував положення ст.58 Конституції України, відповідно до якої закон має зворотну силу виключно у випадку пом'якшення чи скасування відповідальності особи. Крім того, суд зазначив, що окремих вказівок про зворотну дію в часі його норм, закон не містить, тому підстав для визнання рішення банку відносно збільшення розміру відсоткової ставки неправомірним немає. Як бачимо, протиріччя відповідних судів щодо праворозумінні статті 58 Конституції України виникло, власне, через сприйняття приписів одних судових органів за буквою закону, інших — за духом, при наявності відповідного буквального тлумачення статті 58 КСУ, що говорить про необхідність коригування правової позиції Конституційного Суду відносно цього питання чи, власне, редагування самої статті в Конституції України.

Зі схожим предметом, проте, із значнішими процесуальними наслідками ще одна справа в сфері банківського-кредитних відносин, центральне місце в якій відводиться принципу незворотності дії закону в часі. На цей раз справа пройшла всі можливі судові інстанції, які стояли на «духовному» праворозумінні положень статті 58 Конституції України щодо меж дії винятку із принципу незворотності. Так, у грудні 2008 р. громадянка А. звернулася до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства

«Всеукраїнський Акціонерний Банк» про визнання недійсними договорів: кредитного — частково, а додаткового до нього — повністю, зазначивши, що 19 жовтня 2007 р. уклала з відповідачем кредитний договір, за яким одержала в позику суму 50 тис. 803 долари США під 13 % річних на строк до 18 жовтня 2032 р. У цьому договорі було передбачено можливість зміни з ініціативи Банку розміру процентів за користування кредитом і встановлено порядок такої зміни. 18 листопада 2008 р. громадянка А. отримала з Банку листа з пропозицією змінити розмір процентів за користування кредитом з 13 до 16,5 % з 20 листопада 2008 р. шляхом укладення додаткового договору. Вважаючи таку пропозицію для себе неприйнятною, вона відмовилася від укладення додаткового договору на запропонованих умовах. Проте, Банк в односторонньому порядку змінив розмір процентної ставки за користування кредитом.

12 грудня 2008 р. був прийнятий Закон № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в

односторонньому порядку», що набрав чинності 9 січня 2009 р. Цивільний

кодекс України було доповнено ст. 1056^і, у якій встановлено заборону банку змінювати розмір процентів за користування кредитом в односторонньому порядку. Про цей закон мова вже йшла у попередній справі.

З огляду на це, позивачка просила визнати положення кредитного договору та весь додатковий договір, що передбачав збільшення процентної ставки за користування кредитом, недійсним, оскільки новоприйнятий нормативний акт, що забороняв зміну процентів в односторонньому порядку, мав, на її думку, зворотну дію, адже суттєво покращував її правове становище. Суворовський районний суд м. Херсона рішенням від 13 жовтня 2009 р. позовні вимоги не задовольнив, посилаючись на те, що зворотна дія закону можлива лише у випадку скасування чи пом'якшення відповідальності особи. Апеляційний суд Херсонської області рішенням від 23 грудня 2009 р. рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове

рішення, яким позов задовольнив, визнавши окремі положення кредитного договору та додаткового про зміну процентної ставки в односторонньому порядку недійсними, фактично визнавши, що зворотна дія закону можлива і у випадку суттєвого покращення правового становища особи. Позиція Апеляційного суду Херсонської області згодом була підтримана колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції, зі скаргою до якого звернувся Банк.

Однак, пізніше у порядку перегляду судових рішень з причини неоднакового застосування норм матеріального права судовими органами, ВСУ задовольнив заяву банку, та скасував ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, направивши справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Основною причиною цьому послужило неоднакове застосування судовими органами положень статті 58 Конституції України щодо меж дії винятку із принципу незворотності дії закону в часі. Таким чином, вже в процесі перегляду судових рішень, ВСУ приєднався до правової позиції суду першої інстанції, в частині поширення винятку із «Lex ad praetorian non valet» лише на закони, які скасовують чи пом'якшують відповідальності особи, що вказує на формальність позиції, заснованої на букві закону, а не на духові принципу незворотності та верховенства права загалом.

Такий складний процес, що розвинувся навколо принципу незворотності дії закону в часі, а точніше винятку з нього, говорить про нагальну необхідність вдосконалення текстуальної конструкції останнього в частині розширення меж його дії.

Поширеною є також тенденція розбіжностей в розумінні меж дії винятку із «Lex ad praetorian non valet» серед судів загальної юрисдикції по пенсійних спорах. Так, у лютому 2006 р. Громадянка України (особа 1) звернулась в суд з позовом до управління ПФУ в Косівському районі про визнання неправомірною відмови у проведенні перерахунку пенсії (Справа №22-а-330/2006 р.). Свої позовні вимоги вона аргументувала нступним: у

1988 році їй було призначено пенсію по віку. 10.07.2003 р. до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» внесено зміни, згідно яких, робота в інфекційному закладі обчислюється у подвійному розмірі; з 1963 р. по 1974 рр., з 1983 по 1988 рр. вона працювала палатною медсестрою Косівського районного протитуберкульозного диспансеру, в зв'язку з чим звернулась до відповідача з заявою про перерахунок пенсії. Вважала відмову управління ПФУ в проведенні їй з 10.07.2003 р. такого перерахунку — неправомірною, оскільки вона суперечить ст. 58 Конституції України, в частині зворотної сили закону у випадку покращення становища особи. Постановою Косівського районного суду від 19.04.2006 р. позов особи 1 задоволено. Зобов'язано управління ПФУ в Косівському районі провести позивачці перерахунок пенсії з часу внесення змін у Закон України «Про пенсійне забезпечення» з врахуванням пільг щодо стажу роботи з 01.03.1963 р. по 09.10.1974 р. та з 01.03.1983 р. по 01.08.1988 р.

На дану постанову управління ПФУ в Косівському районі подало апеляційну скаргу. Апелянт зазначив, що суд порушив норми матеріального права, застосувавши ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції Закону від 10.07.2003 р., не врахувавши, що закон зворотної сили не має. На думку апелянта (ПФУ), безпідставно суд також зіслався на ст. 58 Конституції України, оскільки в даному випадку не йшлося про пом'якшення чи звільнення особи від відповідальності. Позицію ПФУ в Косівському районі Апеляційний суд Івано-Франківської області підтримав повністю, скасувавши рішення першої інстанції, та, визнавши правомірною відмову в перерахунку пенсії. Таким чином, приймаючи своє рішення, суд першої інстанції виходив, передусім, з духу Конституції, згідно якого Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, застосувавши таке розуміння і до ст.58 Конституції України. Апеляційний суд, в свою чергу, заперечив проти такого застосування статті 58 Основного Закону, протлумачивши останню, виходячи із букви закону. Як уже зазначалося раніше, випадки буквального

застосування статті 58 Конституції судами загальної юрисдикції є непоодинокі, і викликані, передусім, відповідним тлумаченням Конституційного Суду (Рішення №3-рп/2001 від 05.04.2001 р.), про що вже йшлося в попередньому підрозділі.

Для глибшого розуміння наявності та серйозності проблеми щодо неоднакового розуміння у застосуванні меж дії винятку із принципу незворотності серед судів загальної юрисдикції, наведемо ще одне рішення.

У липні 2007 року особа 1 звернувся до окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою про неправомірність дій Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі м. Києва, мотивуючи тим, що при перерахунку пенсії Управлінням Пенсійного фонду взято до уваги тільки стаж державного службовця без урахування стажу наукової роботи, що зменшило розмір надбавки за вислугу років, та позбавило позивача права на призначення пенсії державного службовця у розмірі 90% від заробітної плати (Справа № 22-а-8753/08). Судом першої інстанції встановлено, що позивач вийшов на пенсію 02.08.2000 року, на підставі закону України «Про державну службу», проте просив здійснити йому перерахунок на підставі закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» в редакції 2002 року, який передбачав більш сприятливіші умови. Суд першої інстанції підтримав позицію позивача, оскільки відповідно до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони пом'якшують (покращують) відповідальність або становище особи.

Постанову Суду першої інстанції було скасовано Київським апеляційним адміністративним судом на підставі неправильного застосування статті 58 Конституції, наведемо витяг з рішення в цій частині: «Що ж стосується застосування положень ст. 58 Конституції України, то судова колегія звертає увагу на помилковість міркувань позивача щодо наявності в нього права на перерахунок пенсії відповідно до ст. 58 Конституції України, оскільки у зазначеній нормі права мова йде про

можливість зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, що встановлюють відповідальність особи, а не її права [51]. Окрім того, положення цієї статті не оперують поняттям «покращення становища особи», а суд першої інстанції вдався до довільного тлумачення статті 58 Конституції України».

Аналіз рішень судів загальної юрисдикції свідчить про наявність трьох категорій проблем, пов'язаних із застосуванням «Lex ad praetorian non valet»:

Незастосування чи ігнорування принципу незворотності судами України. В судовій практиці незалежної України такі випадки є поодинокі, але, на жаль, зустрічаються.

Плутанина відносно неоднаковості у застосуванні принципу до фізичних та юридичних осіб, викликана відповідним тлумаченням КСУ статті 58 Конституції.

Неоднозначність у застосуванні винятку із принципу незворотності та необхідність у розширенні його меж на конституційному рівні.

3.3.1.