<<
>>

Історія становлення демократичних ідей

Слово „демократія” походить від давньогрецьких “демос” (народ) і “кратос” (влада), позначало політичний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню.

Вважається, що вперше воно пролунало з вуст афінського стратега Перікла, який зазначав, що демократія - це управління “в руках багатьох, а не кількох”.

Ідея античної демократії вперше була сформульована Г еродотом в V ст. до н.е. За ним, її основними ознаками були: держава побудована на рівності; посади займали згідно з жеребкуванням; сановники зобов’язані давати звіт про урядову і фінансову діяльність; найважливіші державні справи обговорюються на народних зборах; законодавчо відмінений майновий ценз; впроваджена система оплати посадовців.

Найбільш повно сутність античної демократії сформулювали визначні філософи того часу Платон і Аристотель.

Платон в праці „Держава” розглядає охлократію як єдину форму демократії. На його думку, демократія - це влада простолюду, який, не рахуючись з законами, приймає стихійні рішення, займається свавіллям. Він негативно ставився до демократії як форми організації влади.

Платон поставив за мету створення системи історичних періодів, якими править еволюційний закон, і дає характеристику кожній з форм правління. Першою після бездоганної держави йде „тимократія”. Тимократи почали створювати умови для похвальби, тринькання грішми, а для цього перекрутили закони. Вони перестали коритися їм, намагаючись перевершити один одного. У такій спосіб виникає перший класовий конфлікт між доброчесністю і грошима. Для тимократії притаманний елемент нестабільності, відбувається процес розподілу правлячого класу, цей розподіл веде до наступного кроку, виродження в олігархію, або правління найбагатших родів.

Перехід до олігархії завершується, коли багатії встановлюють закон, який оголошує непридатним для виконання громадських обов’язків усіх, чий статок не сягає зумовленого рівня.

Ця зміна насаджується силою зброї, якщо шантаж і погрози не дали бажаного наслідку. Із встановленням олігархії досягається стан потенційної громадянської війни між олігархами і біднішими класами. Така громадянська війна народжує демократію. Демократія народилася, коли перемогли бідняки. Повбивавши одних, повиганявши інших, зрештою поділивши право на громадянство і державну службу на умовах рівності. Демократів Платон змальовує як людей розпусних, жадібних, пихатих, таких, що не поважають закони, безсоромних, лютих і жорстоких: як хижі звіри, вони живуть виключно задля насолоди і задовольняють будь-яку свою примху, свої надмірні і брудні бажання. Платон звинувачує їх у тому, що вони називають шанування лицемірством, стриманість - боягузтвом; помірність і розважливість - нікчемністю і брутальністю.

За демократією слідує тиранія. Її Платон описує не менш колоритно. Перехід від демократії до тиранії найлегше здійснює популярний ватажок, що знає, як скористатися класовими протиріччями між багатими і бідними всередині демократичної держави і котрому вдається створити гвардію або власне військо. Люди, що спершу вихваляли його як поборника свободи, невдовзі стають рабами. З настанням тиранії утворюється найогидніша держава. Платон показав, як демократія змінюється на свою беззаконну форму. Аристотель запропонував більш досконалу теорію організації влади, яку назвав політія. Він стверджував, що демократія - це такий устрій, за якого ті, хто не мають майна, але є вільно народженими, складають більшість і тримають верховну владу в своїх руках. Вони беруть участь в управлінні державними справами, відповідно думка більшості має важливе значення. В рамках політії стародавній мислитель поєднує елементи олігархії і демократії. В період античності існувала цензова форма демократії, згідно з якою для участі в політичному процесі необхідно мати хоча б незначну частинку майна. Ідея політії була своєрідним компромісом, коли бідні не зовсім виключені із політичного процесу, а багаті частково обмежені правом.

Аристотель пропонував на багатих накладати штраф, якщо вони ухилялись від участі в суспільних справах, а бідняків - якимось чином стимулювати. Інше розуміння демократії, згідно з класифікацією Аристотеля, зводилось до того, що верховна влада належить не закону, а народові, тобто визначальне значення мають постанови народних зборів. Така демократія, на думку мислителя, засвідчує про відсутність державного устрою. Коли влада закону підміняється рішенням більшості народу, коли народ, обходячи закон, може приймати будь-яку ухвалу, це означає відсутність держави.

В реальному житті афінська демократія пішла саме цим шляхом. В Афінах існував інститут остракізму, тобто вигнання окремих громадян за рішенням народних зборів на певний час (10 років). Це могло трапитись в умовах, коли впливовий громадянин виступав проти думки більшості, але був не досить переконливий. Народні збори вирішували питання на свою користь, а дисидентів висилали з місця проживання, щоб цей громадянин не мав прибічників, що могло привести до утворення партії.

Великим кроком вперед стала система, створена в Римі. Тут теж не було відчуження держави від суспільства і особистості. Але вперше відбувся розподіл влади на рівні інституціональному, внаслідок конфлікту між плебсом і патриціями, тож з’явився новий елемент - народний трибунат. З його появою вперше в світовій політичній практиці конфлікт інтересів різних соціальних груп був інституціонально оформленим, набув легітимного характеру. Римська політична система вперше реалізувала принцип змішаної форми правління. Консульська влада уособлювала владу царя, сенат - аристократію, народний трибунат -владу народу. Всі три інституціонально оформлені влади виступали в ролі противаги.

Розглянуті форми демократії були породжені західно-європейською культурою. Останнім часом в літературі стали також звертати увагу на форми демократії, що були породжені іншими цивілізаціями.

Так, у сучасній політично-правовій літературі (О.Гьофе, Б.Буго та ін.) розглядається таке явище як палавер.

Цей термін в англомовних словниках має кілька значень: метушня, марні розмови, а також тривала нарада чи нескінченна мовленнєва дискусія в африканських племенах при розв’язанні нагальних питань, чи переговори між туземцями та купцями. О.Гьофе звернув увагу на те, що й німецькою мовою слово „палавер” перекладається як „нескінченна балаканина”. Таке тлумачення феномену палавер містить в собі європоцентристське його розуміння, яке не вбачає в палавері доцільності, бо він, мовляв, не висуває на перше місце прийняття рішення. Тоді як західноєвропейський підхід у політиці завжди на передній край висуває проблему термінового прийняття рішення. Тому для прийняття рішень у короткий час у парламентах створюється більшість. При цьому не звертається увага на те, що „більшість” може приймати рішення похапцем, без належного обґрунтування. Саме європоцентристський підхід орієнтований на перемогу , а не на розумний консенсус. Політично-правова література розглядає палавер як форму народних зборів, що має тисячолітню традицію в Африці. Це форма демократії, але не в її європейському розумінні, де панує більшість над меншістю. Палавер передбачає досягнення загального консенсусу, він є консенсуальною демократією. Усі мають можливість брати участь в обговоренні, доки не буде досягнуто згоди усіх.

В Африці палавер скликається в екзистенційно важливих ситуаціях, наприклад, коли виникла загроза існуванню спільноти внаслідок раптової смерті вождя, розбійницького нападу чи природної катастрофи. Він може скликатись також і з якихось суто моральних питань (зневаги одного з членів спільноти).

О. Гьофе вважає, що палавер як консенсуальне правління мав місце і у давній Ісландії. Щось подібне до нього було й у германських народних зібраннях - динг або тинг.

Свій внесок в розвиток форм демократії зробили й слов’янські народи.

Різновидом палаверу у них, було, швидше за все, народне віче і козацькі ради. Щоправда, М.Грушевський та інші автори вважають досить умовним застосування терміну „демократія” щодо правових процесів в Україні періоду Київської Русі.

Дещо інша ситуація склалася за Козацько- гетьманської доби.

Дослідники цього періоду зазначають демократизм козацької спільноти. У Війську Запорізькому Низовому не було феодальної власності на землю, всі органи управління були виборними, а їхню діяльність контролювала січова рада (коло). Прийняття рішень здійснювалося не більшістю, а загальною згодою. Ці прикмети управління Козацько-гетьманської доби співзвучні палаверу. Дослідники проблем історії демократії в Україні ведуть мову про відлуння на Січі „архаїчних норм і традицій”, керування „стародавнім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом” тощо.

Ідея палаверу стосується функціонування традиційного суспільства. В індустріальному суспільстві з його урбанізованою культурою, формами спілкування, що стають дедалі більш опосередкованими, палавер як форма демократії може мати сенс скоріше за все, в двох виявах : 1) на рівні місцевого самоврядування; 2) як право меншості та як надбудова суспільних процесів на засадах „солідарності інтересів”.

<< | >>
Источник: Панібудьласка В.Ф. та ін.. Політологія: Політичні системи в умовах демократизації. Тексти лекцій. - К.:КНУБА,2008. - 104 с.. 2008

Еще по теме Історія становлення демократичних ідей: