3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на посилення національного гніту. У 1863 р. був ви­даний Валуєвський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою.

Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпо­рядження царського уряду, спрямовані на придушення української культури, підписані ЗО травня 1876 р. імпе­ратором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуєвський цирку­ляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового окру­гу М. Юзефович надіслав імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазі­хання на державну єдність Росії. У відповідь на це Емським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону українські книжки, видавати оригінальні твори україн­ською мовою та українські переклади з російської й іно­земних мов, не дозволялися театральні вистави україн­ською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.)„ припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського-географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М.. Лисенко, С. Подолинський, О. Косач, П. Чубинський та ін.).

Валуєвський циркуляр і Емський акт стали проявом шовіністичної політики царизму. Проте курс царизму на русифікацію не знайшов повної підтримки серед прогре­сивної частини російського суспільства.

В управлінні країною царизм зберігав стару феодаль­ну систему державних органів і посилював їх владу. В умовах розвитку національно-визвольного руху державні органи наділялися у деяких випадках надзвичайними повноваженнями та особливими правами. Проявом цих тен­денцій в адміністративно-політичному устрої України було утворення нових генерал-губернаторств. Влада генерал-губернатора стала владою адміністративно-політичною, а до проведення судової реформи 1864 р. — також вищою судовою владою. Губернатори вважалися безпосереднім органом вищої урядової влади у губерніях. Апарат _ гу­бернського і повітового державного управління зберігав переважно структуру попереднього періоду. Губернськими органами були губернські правління та органи міністерств:

казенна палата, управління державного майна. У повітах адміністративно-поліцейське управління здійснювали зем­ські суди.

В губерніях України повноваження генерал-губернато­рів і губернаторів були ширші, ніж у центральних губер­ніях країни, причому впродовж другої половини XIX ст. видавалися додаткові закони про їх ще більше розширен­ня. Так, 1881 р. царизм узаконив розширену систему .ад­міністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, видавши Поло­ження про заходи до охорони державного порядку і гро­мадського спокою. Функцію захисту царського самодер­жавства виконувала поліція і жандармерія, яка у цар­ській Росії набула значення політичної поліції. Централь­ним її органом у системі вищих органів імперії був ут­ворений 1826 р. третій відділ імператорської канцелярії, а з 1880 р. — департамент поліції у міністерстві внутрішніх справ. Виконавчим органом третього відділу став окремий Корпус жандармів, створений у квітні 1827 р. На місцях вищими органами поліції були генерал-губернатор і_ гу­бернатори, яким підпорядковувалася повітова поліція.

Тактику придушення і сваволі, що проводилася в Україні .адміністративно-поліцейським апаратом, самодержавство поєднувало з незначними поступками, нешкідливими для самодержавства. Селянська реформа 1861 р. запровадила сільське і волосне самоврядування, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи створили органи місцевого са­моврядування у повітах, губерніях, містах.

Органами селянського самоврядування, як зазначало­ся, були сільський сход і обраний ним сільський староста та волосний сход, волосний старшина, волосний суд. Функції цих органів обмежувалися. Вони розв'язували .деякі земельні справи (наприклад, перехід землі, що на­лежала сільській общині, розкладка повинностей). Зем­ська реформа вводилася тільки у шістьох із дев'яти ук­раїнських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися ви­борні на три роки установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Провідне місце у них посідали поміщики-дворяни. Земства не мали політичної влади і відали вузьким колом місцевих господарських і культур­но-освітніх справ. Уся діяльність органів земського само­врядування перебувала під наглядом губернатора і міні­стра внутрішніх справ. Окрім цього, земська реформа не мала даху над головою і фундаменту під ногами. Не іс­нувало загальнодержавного органу, який координував би діяльність земств у межах усієї країни (і вони не ство­рювалися нижче повітів). Щоправда, 1914 р. у Москві на з'їзді уповноважених губернських земств для допомоги царському урядові у веденні війни був створений Всеро­сійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам, а Тимчасовий уряд 1917 р. утворив земства також у волостях.

На території Правобережної України, у Київській, Подільській і Волинській губерніях, де переважна біль­шість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно-визвольному русі, земські установи були запроваджені тільки 1911 р.

Аналогічний зміст і значення мала міська реформа 1870 р., проведена у містах царської Росії. В Україні ця реформа запроваджувалася спочатку в Києві, Катерино­славі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні, а відтак — і в інших українських містах. При наявності майнового цензу у містах створювалися виборні на чотири роки мі­ські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв'язували дрібні господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком підлягали губернаторові. Істотніші зміни внесла судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 р. Вона проголошу­вала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суд­дів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. За­сновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки фео­дально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).

Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: міс­цеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градона­чальником. Дія судової реформи поширювалася переваж­но на центральні, губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обох ланок були створені тільки у Пол­тавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській гу­берніях. У інших губерніях України дозволялося створю­вати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії з 1869 р. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 р. їх знову від­новили. У Правобережній Україні судова реформа про­водилася двома етапами: спочатку з 1871 р.

За пореформені роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні зло­чини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демокра­тичних і ліберальних елементів. За Положенням про зем­ських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське само врядування. У 1890 р. було прийнято нове Положенні про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. — нове міське Положення. Це ще більш урізало повноваження органів земського та міського самоврядування.