<<
>>

Державний лад

Після входження в другій половині XIV ст. українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій.

Вищі органи влади.

На чолі держави стояв Великий князь. Це був монарх, який здобував княжий стіл на змішаній основі успадкування і вибору (вибір одного з синів Великого князя). Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині XV ст. місцеві князівства було перетворено на провінції єдиної держави, усунуто удільних князів, які з васалів Великого князя перетворилися на його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив втрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів- ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із державної скарбниці, судових рішень. Збільшилася не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб.

До особливо впливового становища панів-ради спричинили часті й довгі випадки перебування Великого князя поза межами держави (у Польщі, королем якої він одночасно був). Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою — з правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з'явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з'їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збирання коштів на війну з Росією, вперше відбувся сейм, у якому, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган.

Становлення сейму як представницького парламентського органу тривало до середини XVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Крім обирання депутатів на повітових сеймиках вироблялася писана інструкція, положень якої депутати мали дотримуватись на сеймі.

Пани-рада стала верхньою палатою сейму — "лавицею", до другої палати — "кола" входили представники шляхти.

Компетенція сейму певною мірою наближалася до компетенції Великого князя і панів-радних. Сейму належало право ухвалювати державні податки (насамперед у разі їх збільшення), що можна вважати початком вітчизняної парламентської форми ухвалення державного бюджету. Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі його "отказів" (відповідей).

Створення органів центрального управління відбувалося повільно, у процесі централізації строкатого конгломерату васальних князівств протягом XV ст. Основою їх формування були урядовці Віленського князівства. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, а потім — за погодженням із панами-радою та сеймом.

Характерною рисою Великого князівства Литовського було те, що для більшості центральних посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний урядовець віленського князя. Другий, що з'явився після ліквідації державної природи васальних князівств, опікувався справами усього Великого князівства. Урядник придворний віленського князя (двірський) стає заступником урядника земського (вседержавного).

Найважливішими з центральних урядовців були маршалки. Маршалок земський — перша особа при Великокнязівському дворі. За відсутності князя головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступником і помічником. Державною канцелярією завідував канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський (пізніше великий), а його заступником був гетьман двірський (польний), до відання якого пізніше відійшло наймане ("квар- цяне") військо. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які, окрім придвірських функцій, виконували державні доручення — адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях здійснювали намісники-державці. Згодом, після поділу на воєводства і повіти, Великий князь став призначати воєвод, їх заступників — каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше появилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Устрій більших міст Литовсько-Руської держави у XV ст. зорганізувався за німецьким (магдебурзьким) правом, яке надавалося спеціальними привілеями Великого князя. Цим актом жителі міста виводилися з-під юрисдикції місцевої адміністрації і переводилися в окремий соціальний стан — міщанство, що мав свої органи самоуправління.

Такими органами були рада (колегія у справах адміністративних) і лава (колегія насамперед у кримінальних справах). На чолі самоуправління в містах були війти та бурмістри, виконавчі функції належали писарю та шафарям. Проте магдебурзьке право поширювалося лише на католиків, православне населення міст не мало права на участь у самоуправлінні.

Устрій міст Литовсько-Руської держави не був однорідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком, інші — підпорядковувалися владі урядовців чи феодалів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи про звинувачення князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення судів нижчого рівня князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами-радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Система церковних судів була аналогічна тій, що діяла за часів Київської Русі.

Після Кревської унії (1385 р.) судоустрій зазнав західноєвропейського і польського впливу. Посилилася ланка провінційних, або територіальних, судів, де судочинство здійснювали князівські намісники, а потім — старости, воєводи та великокняжі державці. Спочатку це були одноособові суди, які розглядали справи вільного населення та населення, яке було залежне від Великого князя як землевласника, але з 1529 р. до їх складу входило також по два шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди діяли як суди вищої інстанції, а дещо пізніше, у середині XVI ст., статус вищих судів набули сеймові суди відповідної землі.

У привілейованих містах цивільні й кримінальні справи міщан розглядав лавний суд, який зазвичай складався з 12 членів; його головою був війт.

Діяли також доменіальні суди (суди феодалів-землевласників). Спочатку вони здійснювали судочинство над залежним (невільним і напіввільним) населенням. Під кінець XIV ст. за західноєвропейським зразком їх юрисдикція поширилась і на вільне населення, що мешкало у межах панських імунітетів. Привілеєм 1457 р.

феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Проте справи про важливі види злочинів розглядалися державними судами.

Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували "копні" (громадські, або колишні "вервні") суди. Населення певної території у такий спосіб об'єднувалося для вирішення цивільно- правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися з жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Це мали бути "люди добрі, ні в чому не запідозрені, зацні й неосуджені та віри гідні". Крім головних учасників — "сходаїв", на суд запрошувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад ("люди сторонні"), які не мали права втручатися у справи.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного, який складав протокол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди виконували широке коло слідчих дій, які зазвичай покладалися на "гарачу копу" (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування, оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали розшук обвинуваченого та ін.

Під час судового слідства з метою "домучитися признання" допускалося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але "мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день і не переходячи за певні межі — не охромити або до смерті не замучити". Рішення копного суду виконувалися звичайно "завитою копою".

Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

• Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

• Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

• Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був ко- морник.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Державний лад:

  1. 3. Органи державного контролю тi iнспекцiї в сiльському господарств
  2. Державна символіка України
  3. р 2. Державне унравлінння
  4. 69 Поняття державного боргу.
  5. 22_Державний нагляд і контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.
  6. 2. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону
  7. § 50. Державний сан. нагляд.
  8. Наказ Державного казначейства України № 205 ПОРЯДОК казначейського обслуговування місцевих бюджетів від № 205
  9. Стаття 188. Державний контроль за використанням та охороною земель
  10. Стаття 193. Визначення державного земельного кадастру
  11. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.)
  12. 4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби
  13. 4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.
  14. 2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ЗУНР
  15. Перебудова. Зміни у державному статусі української РСР
  16. СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ: КРИТИЧНА ОЦІНКА ДІЮЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА