Ніцшеанство

Ніцшеанство — вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844-1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаю­чи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей.

Ніцше надає поняттю «надлюдина» абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюди­на співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом «землі». Надлюдина є аль­тернативою «останній людині» — уособленню виродження людської природи під впливом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов’язань перед Богом, так і соціальних зобов’язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніцше. З одного боку, вона «пізнає», бачить те, що в принципі недоступно пізнаваль­ним здатностям людини, це — «аристократ духу», що ширає над забо­бонами юрби (включаючи «вчену юрбу»), 3 іншого боку, це — монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, Ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов*язані з нею уявлення про борг є лише Історично першим засобом придушення вільної Індивіду­альності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеан- ська теза «Бог мертвий»),

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з’ясувати, як він сам трактував ана­логічні питання.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсо­лютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність крите­ріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалгодиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічо­го іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ, використовуючи «позитивні» знання про причинно-наслідкові зв’язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елемен­тарних життєвих потреб, а з іншого — буття взагалі позбавлене будь- якого змісту.

Ця суперечність здається нерозв’язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так І за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недо­ступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати осно­вою жиггя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, — загинути, ставши «мостом до надлюдини».

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пере­січна людина. Це пов’язано з іншою стороною світосприймання Ніц­ше — бачення світу як жорсткого матеріального порядку.

В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку «сві­тової справедливості» у давніх) як би «правильно «не поводилася лю­дина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невда­ча) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об’єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне за­воювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі немовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолютного мініму­му, все ж визнає, що цілком реалізувати цю можливість за нерелігійно- го пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на при­чинності) немає місця для переконаного оптимізму: будь-яка підпри­ємницька активність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не стільки зусиль людини, скільки талану — сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, мож­ливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у сво­їй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічниками якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпорядження життям, сприй­няло тільки одну частину його ідеалу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідовники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істоту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага.

Надлюдина Ніцше — це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення недосяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.

У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) люд­ське життя визначається панівним у світі законом причинності або сві­тових стихій, тому 'людина має намагатися стати основою життя того, чиї можливості пізнання більші, ніж можливості самої людини.

25.11.