Загальна характеристика юдаїзму та юдейської міфології

Юдаїзм — це одна зі стародавніх релігій, що збереглася дотепер,

Юдаїзм як релігія єврейського суспільства сягає своїми джерелами 2-го тисячоліття до Р.Х. Він увібрав у себе найдавніші вірування та обряди кочових протосемітських племен Аравії та землеробські куль­тури населення, що заселяло Палестину до переселення туди євреїв.

Три-чотири тисячі років тому у степах Аравійської пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які у середині 3-го тисячоліття до Р.Х. вдерлися в Палестину, де вели боротьбу з корінними народами. Внаслідок цієї боротьби була захоплена частина країни, під назвою Ханаан. Того часу там вже були невеликі міста, народ мав свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і був зразком для всіх давніх і нових алфавітів. Жителі міста БІблос перші в тій місцевості почали робити з луб’яного лика щось схоже на папір. Саме через це книги тоді й нази­валися біблами, бібліями.

Ханаанці поділялися на безліч племен. Після поселення в Палес­тині плем’я хапіру змішалося з корінним населенням і почало назива­тися євреями — від староєврейського «іврім» — окраїна. Так почали називати народ, який жив віддалено, на узбережжі моря.

СкотарІ-хапіру, кочуючи в Аравійській пустелі, були в повній за­лежності від природи, Безсилля перед стихійними силами породжува­ло у них всілякі фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все, що їх оточує, наділене якимись надприродними си­лами і владою над ними. Оскільки в житті стародавніх євреїв-скотарів головну роль відігравали тварини, від яких залежав їхній добробут, то поступово в них склалися уявлення, що тварини також мають якісь надприродні властивості. Давньоєврейські племена навіть вважали, що тварини є їхніми родовими предками, і обожнювали їх. Вони мали спро­щену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому легко сприйма­ли побічний релігійний вплив.

В юдейській міфології важливе місце посідає міф про перебування ізраїльтян у єгипетській землі.

Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біблію цитують, вка­зуючи не сторінки, як зазвичай цитують різних авторів, а назву книги, розділ і вірш.

Наприклад: «А ті повели Йосипа до Єгипту» [1 М. 37. 28.]. Інколи вказані лише розділи, бо не цитується вірш, а мається на увазі зміст всього декількох розділів.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандрування з Єгип­ту до Ханаану не має прямого історичного підтвердження. Безумовно, вторгнення ізраїльтян на узбережжя Середземного моря якось відгук­нулося в Єгипті, тим більше, що єгиптяни добре пам’ятали навалу гік- сосів, Були Ізраїльтяни в Єгипті чи не були, а вплив єгипетського ідо­лопоклонства на їхню релігію мав місце: вони почали влаштовувати житло для свого бога в Ковчезі — невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі — Скинії, це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одержав Об’яв­лення і написав перші чотири книги Святого Письма — так твердить Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вва­жають особу Мойсея легендарною. Ернест Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та вступ їх на Синайський пів­острів. Відомий історик Сходу Микола Нікольський у своїй книзі «Ста­родавній Ізраїль» виходу ізраїльтян з Єгигпу та Мойсею присвятив лише декілька рядків, відмовившись спростувати або підтвердити це. Але та увага, що її приділяє цьому сюжетові стародавньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розробки віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) спонукає нас розсудливо поставитися до цієї проблеми і висловитись за історичність цього акту.

Якщо визнати вірогідним вигнання давніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму — концепції, яка з націо­нально-політичних міркувань виражає неприховану ворожість до єврей­ського народу.

¹ 3 другої половини 2 тис. до Р.Х. історія стародавніх євреїв вже більш документована. Про давніх євреїв пишуть стародавні історики — Ма- ^!нефон з Єгипту, Геродот з Греції, давньоєврейський автор Йосиф Фла- 'вій та інші.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до Р.Х. ізраїльтяни з’яв­илися на східному узбережжі Мертвого моря І ріки Йордан, де вже жили

племена амореїв, аммонітів і моавитян. Потім ізраїльтяни розселяють­ся (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелося подолати опір ханаакців. В результаті ряду воєн перемогу одержали ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова, родюча країна, тепер вона зветься Палестина. їхній успіх пояснюється просто: вони були добре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога — вони знали, за що билися. При всьому цьому звернімо увагу на те, що ізраїльтян того часу не можна розглядати як завойовників Палестини. Адже вони поверталися додому після перебування в Єгипті.

Релігійний культ ханааииів відчув на собі вплив фінікійського куль­ту, і вони передали цей вплив Ізраїльтянському. Так поступово розши­рялися і збагачувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес по­глиблення й удосконалення культу єдиного Бога — Ягве.

Вище йшлося про згуртованість ізраїльтян. Так, вона була. Але на­ціональної єдності в той час ще не було. В політичному і релігійному житті переважав давній поділ на коліна — племінний поділ. Потреба в єдності тільки-но формувалася. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще ціл­ком не утвердилась. Скинія з Богом постійного місцеперебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковче­га. Як зародок майбутньої держави виник інститут тимчасових ватаж­ків, яких звали суддями. Історія зберегла імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жила пророчиця Девора (Де­бора), яка навіть виконувала обов’язки судді [Суд. 4. 4.]. Це свідчить про те, що у стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже й принижене, як твердили ті, хто розглядав ставлення юдаїзму до жінки. Коли ізраїльтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сисера, Дебора співала тріумфальну пісню, що стала гім­ном перемоги [Суд.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами та між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до Р.Х. хроноло­гія подій стає ще точнішою, з’явилися записи.

У цей період зв’язки між колінами міцнішають, дедалі чіткіше по­стає ідея народної єдності. Ягвізм стає національним культом. У на­родній пам’яті вже добре закарбовано: Ягве вивів народ з Єгипту, по­дарував йому ханаанську землю. Згодом фіксується релігійний центр — це місто Силом, сюди люди перенесли Ковчег, сюди ходять прочани питати оракула Ковчега про майбутнє.

Зміцнення авторитету Ягве виявляється в рішучих діях судді Саму- їла. Він поклав біля Ковчега хартію, де були начертані перші письмена

ізраїльтян. Перед нами — заі початкування юдейського Святого Пись­ма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи — свідчить рядок з пісні Дебори про тих, хто «веде пером переписувача» [Суд. 4. 14.].

З II ст. до Р.Х. починається існування Ізраїльсько-юдейського цар­ства зі столицею в місті Єрусалим.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до Р.Х.) ще не мав постійної столиці, більшою мірою він був ще військовим вождем, аніж керівником держави. Ще за життя Саула військової слави зажив Давид (1004-965 рр. до Р.Х.) з коліна Юди. Коли після загибелі Саула з сина­ми в битві з филистимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид до­мігся престолу в місті Хеврон.

За думкою Ренана, Давид не був гарячим послідовником Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж вій був видатним дипломатом і державним діячем, поетом і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і звеличив його. У 1050 р. до Р.Х. Давид був проголошений царем племені Юди. Своєю столицею він обрав Єруса­лим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні переможні вій­ни. Особливу увагу він приділив розвиткові юдаїзму. Передусім він переніс Ковчег Ягве в Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поруч зі своїм палацом.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965-926 рр. до Р.Х.), який зміцнив державний апарат, побудував новий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виникли дві нові держави. На півночі — Ізраїльське царство зі столицею Самарією, яке проіснувало близько 200 р. і 722 р. було завойоване асирІйцями. На півдні — Юдейське царство зі столицею Єрусалим; воно проіснувало до 587 р. до Р.Х. і впало під ударами вавилонян. Тоді, з «вавилонського полону», і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому цивілізо­ваному світі — діаспора.

В Юдеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву юда­їзм. З побудовою Єрусалимського храму утворився постійний центр розробки віровчення релігії, що швидко міцніла.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилася в Біблії, у так зва­них Історичних книгах.

У цей час з’явилися і пророки, які володіли даром слова і передба­ченням майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надиха- ючи на перемогу, ганьбили ворогів, пророкуючи їм поразки. Пізніше,

у VIII ст, до Р.Х,, пророки утворили цілу школу релігійно-політичних ораторів І проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів та інтересів нації, захисни­ками народу, зауважує Е. Ренан. Вони були на один крок від цілковито­го утвердження Ягве як єдиного бога.

Пророки вважалися знаряддям божества не завдяки своїй прина­лежності до певної соціальної групи або касти, а лише за своїм при­родним даром входити у контакт з божеством. За допомоги різних за­собів, а більше — молитви, танцю і співів вони увіходили в екстатич­ний стан і, як оракули, провішували волю Божу або передбачали май­бутнє, Були серед них люди видатного розуму І великого людського досвіду, піднесеної душі й могутнього характеру. Інші були справжні­ми провидцями, бо дуже добре розуміли хід історичних подій та їхні наслідки.

Пророкам же належить і поглиблення ідеї договору («заповіту») між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також ідеї виняткової історичної ролі євреїв.

Особливо ретельно описувалася діяльність пророків у часи заги­белі в 722 р. до Р.Х. північного Ізраїльського царства.

Серед пророків видатне місце посідає ізраїльський пророк Ілля, який закликав до миру І справедливості, викривав жорстокість царів та їхньо­го оточення, їхню прихильність до фінікійського культу Ваала. В Юдеї серед пророків виділявся Ісая, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому належать палкі слова, які прикра­шають будови Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку:

І мечі свої вони перекують на рала, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись вій­ни! (Іс. 2.4.].

Біблія зафіксувала промови виголошені трьома великими пророка­ми — Ісаєю, Єремією і Єзекіїлем — та дванадцятьма малими пророка­ми. Вони склали розділ пророцьких книг,

Історична доля давньоєврейських держав склалася нещасливо. Три­валі війни між собою та з Іншими державами виснажували їх і робили життя народу особливо тяжким, Соціальне напруження в суспільстві було постійним. Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проісну­вало з 937 до 722 р. до Р.Х. Царювали 19 царів, з них 7 — близько

одного року. Це свідчить про постійну внутрішню напруженість у дер­жаві. В 722 р. до Р.Х. асирійський цар Саргон II руйнує столицю дер­жави Самарію і бере в полон десять ізраїльтянських племен.

Юдейське царство протрималось довше —до 588 р. до Р.Х. У ньо­му царювали 20 царів із династії Давида, з них короткочасно — троє. 586 р. до Р.Х. Юдея була завойована вавилонянами. 586 р. до Р.Х. ва­вилонський цар Навуходоносор переселив більшу частину юдеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував. В полон був узятий увесь народ. Навуходоносор вивіз до Вавилонії лише родовиту і земельну шляхту, вищих чиновників, торгівців і кваліфікованих ремісників. Ва­вилонський полон було виявом і спалахом стародавнього антисемі­тизму.

Саме у «вавилонському полоні» активно відбувалися ідеологічні процеси, тривала розробка юдейського монотеїстичного віровчення. Юдейська релігія зазнала впливу іранського маздоїзму. У Вавилоні ак­тивно виступав Єзекіїль. Він пропагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусив зробити месія з роду Давидового,

Вавилон був розгромлений Перською державою 539 р. до Р.Х. і увійшов до складу Ахеменідської держави. Юдеї 538 р. до Р.Х. змогли повернутися додому з дозволу персидського царя Кіра. Ідеї Єзекіїля одержали ґрунт для здійснення.

Відроджена єврейська держава дістала назву Юдеї, вона очолюва­лась правителем, якого призначав перський цар. Єрусалим одержав статус міста Із самоврядуванням, первосвященик храму мав державну владу. Єрусалимський храм було відбудовано.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Другого храму.

Великої слави зажив тоді переписувач Ездра (Езра), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Юдеї. Він приїхав до Юдеї 458 р. до Р.Х. Значну роль відіграв І вавилонський єврей НеемІя, якого Артаксеркс І призначив правителем Юдеї. Вони домоглися неприйняття Єрусалимської громади євреїв, які не були у вавилонському полоні. ЦІ євреї частково змішалися з іншими народами, яких асирІйці оселили навколо Самарії, і вже звалися самаритянами. Ездра і НеемІя виступа­ли за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали ану­лювання змішаних шлюбів, чимало родин було зруйновано заради на­ціональної ізоляції. Промови Ездри і Неемії зафіксовані у книгах Свя­того Письма.

З початку вавилонського полону почалося розселення євреїв поза межами Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим започаткували діаспору — розселення за межами Палестини. Частина євреїв оселилася під час цих подій в Елефантині в Єгипті.

118

За часів існування Ахеменідської держави поневолені країни пере­творювалися в підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували во­лодарювати місцеві династії, але вже без жодних виявів самостійності, під суворим наглядом, у тій чи іншій формі, метрополії. Тоді в захід­них сатрапіях Ахеменідської держави утворилась особлива форма ре­лігійного і місцевого політичного об’єднання, яка дістала назву «гро­мадсько-храмової общини». Такою була громада Єрусалимського хра­му. Вона складалася з 32 об’єднань, які звалися бет-абат («батьківський дім»). Кожну громаду очолював голова, який контролював життя ро­дин, котрі входили в громаду. Земля належала бет-абатові і була у спад­ковому володінні родин. Останні користувалися орендованою землею необщинників, Бет-абат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.

За таким зразком, щоправда, вже без общинної власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрис­дикцією, виникли згодом в юдаїстів синагогальні общини.

Майже 100 років тому Історик релігії А. Мензис, підсумовуючи на­слідки першого періоду стародавньоєврейської історії, зазначав, що юдейська релігія після полону стала ще більш вузькою і, мабуть, забу­ла про ті перспективи, які вона мала як світова. Юдейство вбралося в твердий панцир суспільного богослужіння й особистого дотримання обрядів. Євреї нерідко відмежовувалися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, але не всьому людству. Історик має рацію: можливість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбає лише про свій народ.

Але це зробило євреїв народом недоторканним, поставило їх в особ­ливе становище щодо інших. Релігія євреїв стала тією бронею, яка за­хистила їх від асиміляції іншими народами. Від народів — сусідів ста­родавніх євреїв залишилася лише згадка. А євреї — хоч і невеликий, але впливовий народ сучасності з власною культурою і державністю. Народ, який зберіг себе, існуючи в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І це є великою заслугою юдаїзму.

7.2.