Юдейська Біблія

У період біблійного юдаїзму відбувається активний процес скла­дання (не написання) Тори: добирають потрібні, найбільш вірогідні тексти, упорядковують сакральну і національну історію стародавніх євреїв.

Перші записи окремих частин Тори було зроблено у VIII ст. до Р.Х., на початок VII ст. до Р.Х. вже були відомі чотири книги Тори.

640 р. у восьмирічному віці юдейський престол посів Осія. Коли він став дорослим, то вирішив дещо відновити в храмі Ягве. Під час ремонтних робіт у храмі верховний жрець Хелкія 622 р. до Р.Х. зни­щив зображення Ягве, З’явилися закони і приписи, які мали виконува­тися справжніми вірними— служити лише одному Ягве, приносити жертви тільки Ягве і тільки Єрусалимському храмові, всі інші боги та їхні пророки мали бути винищені. Це було так зване «Повторення за­кону», яке увійшло п’ятою книгою в Тору. Так склалося п’ятикнижжя Мойсееве, або Тора (Хумаш). А після повернення з вавилонського по­лону всі релігійні тексти Тори були об’єднані. Канонічний текст Тори складається з п’яти книг.

Книга перша — «Бутгя» — розповідає про створення світу і люди­ни, про життя перших людей у раю, їхнє гріхопадіння і вигнання з раю, про нащадків Адама, їхні вчинки, про всесвітній потоп, про Ноя та його нащадків. Тут уже з’являються патриархи — засновники єврей­ського народу: Авраам, Ісаак, Яків, що одержав ім’я Ізраїль. Його діти продали свого брата Йосииа до Єгипту, де останній робить блискучу кар’єру і забирає євреїв до себе.

Книга написана за кращими зразками драматичного твору, події розгортаються стрімко й напружено, образи учасників подій окреслені чітко, виразно.

Книга друга — «Вихід» — продовжує цю драматичну лінію. Вона розповідає про Мойсея, його життя і діяльність у Єгипті, про нелюбов, що виникла у фараона до євреїв; Мойсей приймає рішення повернути­ся на батьківщину. Бог веде їх Синайською пустелею, дає Мойсееві Закони і укладає з євреями угоду на вірність — заповіт, повідомляє через Мойсея Десять заповідей.

Книга третя — «Левит» — вже не має драматичної насиченості. Це — релігійне законодавство.

Такий характер має і книга четверта — «Числа». Але, починаючи з 9-го розділу (з 36) продовжується історія ізраїльського народу, його мандрування пустелею і завоювання Палестини.

Книга п’ята — «Повторення закону» — має зміст, що цілком відпо­відає назві. Приклад основних положень релігії у п’яти книгах став традиційним для багатьох релігій Стародавнього Світу. Можна цілком припустити, що видатна пам’ятка індійської культури, написана в жанрі «шастра» (навчання, порада), назва якої перекладається буквально «п’ять книг», є відгуком на П’ятикнижжя Мойсея.

До Тори додається також книга Ісуса Павина. Ісус Навин — наступ­ник Мойсея. Він повів стародавніх євреїв через Йордан, узяв місто

Єрихон, а потім інші царства, поділив завойовану територію, як спад­щину Мойсея. Тора становить основоположну серцевину Біблії,

1753 р. французький дослідник Біблії Жан Астрик (1684-1766) ви­словив думку про те, що книгу Буття складено з текстів двох авторів, один з яких знав БогаЯгве, а другий — Елогіма. Відповідно імена цих авторів — Ягвіст і Елогіст. Такі назви мають і відповідні тексти П’яти- книжжя. Подальші дослідження підтвердили існування й інших авто­рів. Тепер вважають, що Ягвіст складений у IX ст. до Р.Х. в Юдеї, Ело­гіст — у VIII ст. до Р.Х. в Ефраїмі (північ Палестини). Ці обидва дже­рела об’єднані назвою Єговіст. А Повторення закону було складене 621 р. до Р.Х., доопрацьоване десь 660 р. до Р.Х. Жрецький кодекс з’яв­ився 300 або 444 р. до Р.Х. (з цього приводу є різні думки). Отже, П’я- тикнижжя має чотири джерела. Вказівки на них приводу знаходять у різних місцях канонічного тексту. Це важливо для наукового розумін­ня історії складання і написання тексту Біблії. Проте це не має ніякого значення для його релігійного сприйняття — текст Біблії абсолютно логічний і послідовний, він впевнено проводить свою релігійну ідею.

Пізніше, у VIII—VI ст. до Р.Х. юдейське Святе Письмо було допов­нене книгами Пророків (Небіїм), що містили продовження історії ста­родавніх євреїв, і Писаннями (ХсубІм, або Ксубім). Усі ці документи разом складали книгу Танах. Це — абревіатура слів єврейською мо­вою: Тора (П’ятикнижжя), Невіїм (Пророцькі книги) і Ктувім (Писан­ня) —сукупність головних книг єврейської традиції. Танах пізніше була названа християнами Старим Заповітом, або Біблією. В юдейському І християнському канонах розміщення окремих частин Біблії дещо від­різняється.

Окремо слід спинитися на релігійних творах, які мали поширення в часи складання Біблії, але з причин ідеологічного характеру не потра­пили до канонічного тексту. Ці твори християнський богослов Єронім у IV ст. назвав апокрифічними (тобто: приховані).

Серед апокрифічних творів привертає увагу Перша книга Ездри, написана близько 150 р. до Р.Х. Вона розповідає про повернення євре­їв до Палестини з вавилонського полону. В ній є цікавий сюжет про трьох вартових, які дискутували з приводу того, що є найсильнішим у світі. Один назвав вино, другий царя, третій —- жінку та істину. Свої відповіді вони поклали під подушку цареві. Ранком той прочитав, про­слухав дискусію і спільно було вирішено: «Істина несе в собі вищу, недосяжну силу». Вартовий Зоровавель, який так відповів, одержав право на відбудову Єрусалимського храму. Друга книга Ездри, датова­на 100 р. до Р.Х., розповідає про сім видінь. Коли протестанський фун­датор Мартин Лютер прочитав цю книгу, то кинув її в Ельбу.

Книга Товита, початку II ст. до Р.Х., — то фарисейська оповідь про необхідність суворого дотримання талмудичних правил. Там містить» ся думка, що милостиня повністю спокутує гріх.

Книга Юдит (середина II ст. до Р.Х.) розповідає про те, як чарівна єврейка під час облоги міста пішла в палату до військового керівника ворожої армії, зачарувала його, обпоїла вином, а коли він сп’янів, від­рубала йому голову, принесла її в місто. Вивішена на стіні міста голова психологічно знесилила ворога, і він був розбитий.

Певну історичну цінність має перша книга Макавеїв (І ст, до Р.Х.) яка описує військові подвиги братів Юди, Ионатана і Симона.

Друга книга Макавеїв — оповідь паралельна щодо першої, але при­свячена лише подвигам Юди. Крім того, були ще такі апокрифи: До­повнення до книги Естер (близько 100 р. до Р.Х.); Книга Премудрості Соломонової (40 р.); Книга Премудрості Ісуса, сина Сирахового (бли­зько 180 р. до Р.Х.); Книга Баруха (близько 100 р. до Р.Х.) та інші.

Єврейська традиція не користується апокрифами Біблії, але вони мають історичне значення. Сучасний юдейський богослов головний рабин Тель-Авіва, І.М. Лау, вважає, що Танах містить п’ять видів літе­ратури: законодавство (Галаха), пророцтво, поезію, етику і прозу.

Один із авторитетів індуїзму, Свамі Вівекананда, визначає Біблію як пам’ятку і джерело мудрості Сходу У всіх символах, всіх картинах, сценах, краєвидах, притчах, він вбачає голос Сходу. Яскраве сонце, пустеля, люди і тварини, що страждають від спраги, чоловіки і жін­ки — все це Схід, його проза і поезія.

Справді, книжники відібрали до синоду Біблії найкраще, що було в юдейській літературі того часу.

Із завершенням складання Біблії, власне, і починається існування юдаїзму. Можна вважати, що юдаїзм як особлива релігійна система за­початкований у VIII—VII ст, до Р.Х.

Нагадаймо, що приблизно в цей час діяв Заратустра (Зороастр, За- ратуштра), століття згодом — Будда. Це був час великих духовних по­шуків. Історія юдейського народу стає історією релігії, яка протягом багатьох століть лишається замкненою в самій собі, а потім завдяки перемозі християнства виходить у потік загальнолюдського руху — так пише Е. Ренан про дальшу долю юдейства.

Біблія має велику історико-купьтурну цінність. Вона збереглася до­тепер як жива спадщина живого народу, який творив її і вивчав десят­ки століть. Через християнство Біблія стала надбанням людства. Вона Стала джерелом натхнення для найвидатніших митців у царині літера­тури і музики, малярства і скульптури, народної творчості. Біблія щед­ро увібрала в себе фольклор. Нині вона є багатющим джерелом прика­зок, приповістей, яскравих образів і характерів.

При складанні Біблії не обійшлося без впливу вже наявних релігій­них і літературних джерел. Ці запозичення проаналізовані в сучасній релігієзнавчій літературі, наприклад, у праці А. Рановича «Очерк ис­тории древнееврейской религии» та багатьох інших. Але вони не мо­жуть бути запереченням оригінальності Біблії в цілому, тим більше п ідейної первозданності.

7.3.