Рабиністичний юдаїзм

У феодальну епоху юдаїзм увійшов як релігія народу у вигнанні, що тривало майже 1800 років.

Увесь цей час віровчення і культ зазнавали змін. Щоправда, не до­корінних, не принципових, а, так би мовити, таких, які уточнюють, удосконалюють юдаїзм.

Єдиний релігійний центр — Єрусалимський храм — зник, бо його зруйнували. З далекої діаспори вже неможливо прийти до нього і при­нести жертву. Жертва як така зникає з юдейського культу. Залишається імітація її (скажімо, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою — молитвою. Як мінірелігійні центри виникають окремі громади зі своїм молитовним домом — синагогою. Перші синагоги виникни в Палес­тині в IV ст. до Р.Х., в Єгипті в III ст. до Р.Х. З поширенням діаспори вони з’явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем бо­гослужінь, виконання обрядів, проведення свят, читання Біблії. Моли­товні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних вчите­лів — рабинів. Єврейські громади були відособленими, рабини керу­вали не тільки відправлянням обрядів, а й громадсько-правовим жит­тям громад. Звідси — й інші назви цього періоду: рабиністичний, си­нагогальний.

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виключало нама­гань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо них грунтувалися видатні богосло­ви, в них відбувався процес розвитку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму в 70-ті роки рабі (Йога- нан бен Закай з дозволу Веспасиана створив у місті Явне школу, а при школі — суд (бет-дин) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедрион, як у Єрусалимі. Він же був першим пасі — головою Сине-

дриону. Йоганан і наступні покоління вчених Явне почали називатися «танаї» (ті, хто повторює вчення). Так виникла духовна столиця Юдеї, її авторитет був без примусу визнаний євреями всієї діаспори.

У Явне було встановлено, що Тора і Невїїм має читатися в синаго­гах щосуботи і в свята, а також уривки з них — у понеділок і четвер, коли землероби приходять в місто на базар.

У Явне завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має нині. Був зроблений новий переклад на грецьку мову, бо Сеп- туагІнта, на думку тодішніх вчених, була не досить точною. Але цей переклад втрачено.

Біблія була перекладена І на арамейську, найпоширенішу серед то­гочасних євреїв мову. Цей переклад отримав назву Таргум, ним послу­говуються і в наш час. Нарешті, в Явне почалася класифікація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не завершилася, її продовжува­ли протягом II—IX ст. по Р.Х. вчені-рабини, котрих називали масорета- ми (від гебр. «масора» — переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масорет- ським текстом.

Римський імператор Адриан (117-138) після поразки повстання Бар Кохби ліквідував богословський юдейський центр у Явне. Після при­пинення гонінь такий центр було утворено в Уша в Галилеї, згодом — у місті Бет Шеарим, а потім — у місті Ципорі. Там рабі Єгуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву — Мішна. Це перша частина Талмуду.

Мішна складається з Галахи — коментарів до Тори у вигляді запи­сів суперечок і дискусій мудреців і рішень з конкретних випадків Ага- да (переказ, розповідь), проповіді танаїв, оповідань І приповістей (за біблійною тематикою). Те з Усної традиції, що не потрапило до Міш­ки, було зібрано у збірник, який був немовби доповненням до МІшни і який дістав назву Тосфет.

Після смерті Єгуди ще два століття існувала духовна школа і Сине­дрион. Останні роки цього періоду школа діяла у місті Тверія. Бого­слови цієї школи звалися амореями (ті, хто пояснює, тлумачі). Амореї зібрали нові матеріали, що накопичились після написання Мішни, і написали її продовження під назвою Гем ара.

Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару пи­сали й у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуду: Палестинський і Вавилонський.

Талмуд у складі Мішни і Гемари у 6-ти томах перекладений пер­ською мовою орієнталістом Н.Я. Переферковичем в кінці XIX ст. Він викладений також у численних практичних керівництвах з юдейського культу.

Розгляньмо трактати 4-го тому цього перекладу Талмуду.

Трактат Незикін містить положення громадянського права Талмуду.

Починаючи з того, хто і в якому розмірі винен, коли він заб’є люди­ну до смерті і закінчуючи розглядом кредитних взаємин, 234 сторінки цього трактату детально розглядають різні колізії громадського життя скотарів і землеробів давньоєврейського суспільства. Все це — про­блеми захисту приватної власності на землю, будівлі, знарядь праці, худоби, продуктів, одягу тощо.

У трактаті Синедрион викладене кримінальне право. Тут досить послідовно захищаються права особи, і ніхто не може бути визнаний злочинцем, доки не буде доведена його вина. Навіть тоді, коли підсуд­ний визнаний винним і присуджений до побиття камінням і його вже ведуть на побиття, будь-який суддя може заявити, що в нього є докази на захист підсудного, і суд має право ще раз розглянути справу. Коли сам підсудний заявить, що в нього є докази на його виправдання, то його повертають до суду навіть чотири і п’ять разів [Синедрион. VI. І.].

Увага! Талмуд цитують, посилаючись на назву трактату, розділ і статтю.

Трактат Шевуот («Клятви») доповнює трактат Незикая, у якому опи­сується церемонія і викладено зміст присяги і клятви.

Трактат Авода Зара (про ідолопоклонство) і Гораїот(про помилкові рішення) є продовженням Синедриону. До нього ж належать трактати Едуїот (Свідчення) і Авот (перелік діячів Синедриону з посиланням на їхні висловлювання).

Трактат Макот (Удари) доповнює Синедрион, що розглядає пробле­му злосвІдчення, а також провини зі злим наміром чи без нього. Ціка­во, що туг, як і в інших частинах Талмуду, яскраво виявляється життє­ва мудрість його складачів.

Ціций розділ Мішни присвячений розглядові ритуальної нечисто­ти, якій у Торі приділена увага в кінці трактату Левит [розд. 11-15.] і в кінці Чисел [5. 1-4. розд. 19.]. Ритуальна нечистота може виходити від «батька батьків нечистоти» — з людського трупа і «батьків нечисто-

ти» — трупа гада чи тварини, з води, що використана для очищення, від спалюваної жертовної тварини, козла відпущення, гноєточивих людей, жінки, що менструює, породілля і прокаженого. Як бачимо, тут превалюють санітарно-гігієнічні міркування. Далі йде дуже великий перелік «дітей начистоти»: ришан («перше») — «той, хто доторкнувся до нечистоти», шені («друге») — «той, хто доторкнувся до ришана», шеліші («третє») — «той, хто доторкнувся до шені», ревії («четвер- те») — «той, хто доторкнувся до шеліші». Сприймають нечистоту лю­дина, речі, їжа і напої. Звідси — ряд вказівок на ставлення до трупа, обходження з ним, а також ставлення й обходження з іншими «батька­ми нечистоти» й настанови, як знешкоджувати «дітей нечистоти».

Назви трактатів свідчать про їхній зміст: Келім (посуд), Осалот (Шатро), Мікваот (про обмивання), Ніда (про жінок, що менструюють), Махширин (про користування рідинами), Завім (про виділення з люд­ського тіла), Тевул Йом (правила користування їжею), Ядаїм (про мит­тя рук), Ундин (про користування овочами).

385 р. Римська імперія остаточно розпалася на західну — Римську і східну — Візантійську — імперії. Юдея отримала нового повелителя візантійського імператора. 426 р. помер останній насІ Гамліель VI і імператор Теодосій II ліквідовує інститут насі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась па християнську країну.

Історія існування євреїв у Європі в часи Середньовіччя була трагіч­ною. Вона знаменувалася частими спалахами антисемітизму.

Так, в Іспанії до IV ст. вже склалася велика єврейська колонія. Коли на початку V ст. в Іспанію вторглися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно навертали до християнської віри, Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З’явилися єврейські академії — єшиви, ученІ-тал- мудисти, поети, філософи.

Серед них видатною постаттю був Мойсей Маймонід (1135-1204). Він народився в Кордові. Його родина ще за його дитинства переїхала до Мароко, а потім до Єгипту, де Маймонід зажив слави видатного талмудиста. Збірник його філософських та юридичних творів має на­зву Мішне-Тора (Повторення Тори), де містяться славнозвісні «Три­надцять принципів віри», що, як І гімн Іґдал, включені в усі єврейські молитовники.

Коли в Іспанії почалося гоніння на євреїв, частина їх переїхала до Франції, а звідти — до Інших країн Європи. Але їх і там пригнічували. 1215 р. Папа Римський встановив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак приналежності до єврейства. 1342 р. в Па­рижі було вчинено публічне спалення Талмуду. З 1350 р. у Європі євреї були змушені жили в гето. 1394 р. євреї були вигнані з Франції, 1492 р. — з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: в Північну Африку, Туреччину, Португалію, до Східної Євро­пи, частина повернулася до Ізраїлю. В епоху Відродження настало по­легшення в житті євреїв у Європі.

Юдейська кабала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном ( 1250- 1306), який написав книгу «Зохар» (Сяйво) — алегоричне тлумачення Тори, де зібрані описи містичних прийомів впливу на світ.

У Цфаті лідером кабалістів був рабі Юхан Дурія (1534-1578), який розробив цілу систему кабалістичної теургії, яка потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488-?), який пра­цював над створенням енциклопедичного звіту талмудичного права. Скорочена версія цього звіту має назву «Шулхан арух» (Накритий стіл), яка в стислій формі розкриває особливості єврейського життя, обряди й ритуали юдаїзму. Вона і тепер є необхідною книгою рабинів.

У Східній Європі євреї з’явилися ще у римську епоху як купці. У IX ст. перський народ хазари прийняли юдаїзм і навіть намагалися передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули з Вавилонії караїми. Вони й тепер живуть у Надчорномор’ї України і Литві. В часи Середньовіччя основ­на маса східноєвропейських євреїв — це переселенці з Німеччини. Заселення почалося з Європи. Тут на основі івриту та німецької мови склалася мова їдиш. Рабі Моше Ісерлес (1520-1572) додав до Шулхан арух специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав «Мапа» (скатертина).

Оскільки в XVII ст, у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття соціальних і національних по-

дій. Боротьба українських селян проти польського гноблення тамі пащ і євреїв, які розглядалися як спільники поляків. Звідси — акти зншіїенид євреїв: зруйновано близько 700 громад, убито більш як 190 тисяч f вре- їв. Ці соціальні потрясіння викликали поширення кабали і відроджен­ня месіанізму. 1648 р. оголосив себе месією в синагозі Смирни в Туреч­чині Сабатай Цві (1626-1676), рух на його підтримку поширився нд всю Європу. Але він перейшов у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, значна частина євреїв опинилася в її юрисдикції. Катерина II дозволила їм мешкати лише в Україні й Білорусії, обмеживши дозволені для прожи­вання території «смугою ОСІЛОСТІ».

7.7.7. Хасидизм

В умовах самодержавної Росії життя єврейських громад було дуже обмеженим — і матеріальними нестатками, і релігійно-політичними утисками. Проте ідейний розвиток тривав.

Саме в Україні склалася одна із сучасних впливових течій в юда­їзмі — хасидизм. Його засновником був Ісраель бен Елізер (бл. 1700- 1760). Він розпочав духовну кар’єру помічником вчителя, потім сім років мешкав з жінкою в Карпатах, де віддався релігійному споглядан­ню. Він дійшов там пантеїстичного висновку — Бог існує в природі, в усьому живому, йому треба служити не тільки розумом, а й серцем. Книг він не писав, І його вчення передавалося усно, за допомогою його численних учнів. Вони називали його Баал Шем Тов (Володар благого імені), або Бешт, себе— хасидами (благочестивим), а своїх керівни­ків — цадиками (праведниками).

Хасиди дотримувалися приписів Тори й Талмуду, визнавали Шул- хан арух, доповнення Ісерлеса до нього. Вчення Бешта пізніше виклав його учень А. Шохет у кінці Шихве га Бешт (Молитва Бешта).

Хасиди розробили певні особливості юдейського релігійного куль- у, надавши йому екстатичного характеру. Під час обрядів вони засто- ювують співи і танці.

. Проти хасидів спочатку виступив видатний богослов Еліягу бен Шлома (1730-1797). Боротьба була напружена, але згодом суперечності між ворожими сторонами втратили свою гостроту, і тепер хасидизм мирно співіснує з іншими течіями юдейської релігійної думки.

Ще одним засновником хасидизму в Україні був рабі Нахман з Бран- лава (1772-1810). Нахман народився у містечку Меджибожі, вчився у Брацлаві, помер і похований у Мілані. Він був правнуком рабі Ісраеля Баал Шем Това (Того, хто має добре ім’я)— засновника хасидизму Суть його вчення полягає в тому, що Бог передбачав найдрібніші де­талі життя і духовного розвитку кожного юдея, бо абсолютно все від­бувається за волею Божою. Волю Божу, вчив Нахман, ми визнаємо че­рез об’явлення, яке має місце і в наш час. Наше прагнення до мате­ріального добробуту — наслідок відвернення Бога від нас. Ми не має­мо впадати в злобу — це основа тешуви, тобто повернення до Бога. Треба весь час усвідомлювати, що ти духовно зростаєш, і тешува ви­никне в тобі. Хоч все — за волі Божої, але людина мусить діяти свідо­мо відповідно із вченням Бога. Усе це можливо виконати, якщо вірний буде прихильником Семи стовпів віри хасидів. З цих Семи стовпів віри виходять практичні настановлення для вірного, які Нахман виклав у творі «Два життя брацлавського хасида».

7.8.