Сучасний юдаїзм

З XVI ст. розпочинається новий, четвертий етап розвитку юдаїзму, етап його існування в сучасному суспільстві. Його відкриває діяльність Моше Мендельсона (1729-1786). Син переписувача Тори з німецького міста Десау, він самотужки досяг високого рівня освіченості.

Розвиток капіталізму в Європі та Північній Америці, посилення демократичних процесів і громадянських свобод поставило перед юда­їзмом ряд нових проблем. Сам процес історичного розвитку руйнував єврейську замкненість, піднесену юдаїзмом на висоту принципів. По­силилися асиміляційні процеси — І від них нікуди було дітися. XIX століття ставило вимогу змін,

Ці зміни передусім настійливо виявилися в культі. Талмудичні об­меження ускладнювали не тільки побут, а й продуктивну діяльність: участь у виробництві, комерції, культурі. Так, юдею у суботу забороня­лося користуватися транспортом. А як були купцеві, який поспішає за декілька десятків кілометрів на ярмарок, що мав відбутися у неділю?

Адже він мусив виїхати в суботу. 1 розумний ребе згадував, що у Тал­муді є пояснення, що коли єврея субота застає у мандрах, тобто на ко­раблі, то «на воді» можна користуватися транспортом.

Потреба радикальних змін у культі викликала появу реформовано­го юдаїзму.

Реформований юдаїзм насамперед вніс зміни до культової та релі­гійно-побутової практики: богослужіння почали відправляти націона­льною мовою, для жінок і чоловіків одночасно, головний убір став не­обов’язковим, до богослужіння включалася органна музика, спрощу­валися молитви, змінився порядок святкування суботи. Цю роботу з реформування богослужіння очолив рабин Аврагам Ґейґер (1810-1874). Було також піддано сумніву авторитет Талмуду і Шулхан арух. Скасо­вано чимало безглуздих приписів і заборон. Пізніше було здійснено спробу надати догматичним нормам більш сучасного характеру, зокре­ма висунуто іншу інтерпретацію месіанізму, що містила відмову від ідеї відродження Сиону.

Уперше ці реформи на початку XIX ст. було проведено у Німеччині І. Якобсоном, потім їх підтримали євреї США. Перша синагога в ре- форміському стилі («Темшіь») була освячена 1818 р. в Гамбурзі. Пізні­ше вони з’явилися по всьому світі.

Не лишалися байдужими до цих процесів представники тієї части­ни єврейства, яка такі зміни вважала зайвими та шкідливими. Вони, безумовно, враховували повільний розвиток талмудичного юдаїзму у застійному релігійному житті Середньовіччя і домоглися утвердження традиційного, або ортодоксального, юдаїзму. Останній ґрунтується на буквальному розумінні Біблії, суворому дотриманні усіх приписів, Тал­муду і Шулхан аруху. Як і в минулому, він містив категоричні форму­лювання культових, побутових, юридичних та Інших норм. Ця істо­рична форма юдаїзму залишається панівною в юдаїзмі й у наш час. Серед діячів ортодоксального юдаїзму XIX ст. треба виділити німець­кого рабина Шимона Рафаеля Гірша (1808-1888).

Нарешті, слід зауважити, що виникла група поміркованих релігій­них діячів юдаїзму, які виступали за певні зміни в юдаїзмі, але більше воліли підкреслити важливість спадкоємності у розвиткові єврейської релігійної, І взагалі національної думки.

На початок XX ст. юдаїзм являв собою строкату суміш ортодоксаль­них, реформованих і консервативних громад; єдиного релігійного цен­тру не було; територіальні органи, що виникали, мали консультатив­ний характер.

Історія Нового часу для єврейства знаменна його поширенням у США. Перші переселенці-євреї прибули до США 1654 р. За час до американської революції 1776—1783 рр, євреї оселилися в більшості британських колоній. Масова еміграція євреїв до США почалася в XIX ст., 1880 році там мешкало 260 тисяч євреїв.

Після 1880 р. посилилася еміграція євреїв з країн Східної Європи. За період 1881-1924 рр. у США з Росії і Польщі виїхало 2,3 мли, євре­їв. У США єврейські громади дістали всі можливості для вільного роз­витку, вони тут отримали цілковиту релігійну свободу.

Нині в США мешкає близько 6 мільйонів євреїв, діють усі напрями сучасного юдаїзму.

У Західній Європі та США відбувався, хоч і повільний, але постій­ний процес емансипації євреїв, зникали гето, розширялися можливості громадської діяльності євреїв як у географічному, так і в суспільному розумінні. 1827 р. були ліквідовані єврейські органи самоврядування — кагали.

Але вже за його спадкоємця, царя Олександра III, в 1881—1882 рр. по Росії прокотилася хвиля погромів, антисемітизм посилився. А 1911 р. розглядалася сумнозвісна справа БейлІса.

Увесь цей час синагоги діяли безборонно.

На початку XX ст. в царській Росії мешкало близько 6,5 мілйонів євреїв, 4/5 з них жило в маленьких містах І містечках, На території Росії діяли 6 тисяч синагог, Допускаючи офіційне існування юдейської релігії, царський уряд піддавав євреїв не тільки національному, а й ре­лігійному гнобленню, що не заважало разом з тим використовувати

юдаїзм у політичних інтересах самодержавства. Уряд надавав релігій­ним юдейським громадам ряд прав над їхніми членами, рабини мали навіть права і привілеї купця першої гільдії.

В утвореному після Жовтневої революції 1917 р. Радянському Союзі становище євреїв, порівняно із становищем їх у царській Росії, значно поліпшилося. Але здійснення проголошеної політики національної рів­ноправності було вкрай непослідовним. Під приводом боротьби з сио- нізмом (для цього не було ніяких розумних підстав) надавали підтрим­ку розвиткові єврейської культури лише на їдиш, скеровуючи її розви­ток лише в секуляризованому дусі, нав’язували їй комуністичний ідео­логічний зміст, витравляючи зміст національний.

Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у царину землеробської справи, зазнав невдачі.

За чисельності єврейського населення в колишньому Радянському Союзі близько 3 млн. чоловік (причому переважна більшість їх мешка­ла в Україні) кількість релігійних юдейських громад не перебільшува­ла 100 на всю колосальну країну. Налічувалось також близько 70 ма­лих релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних гро­мад.

Друга світова війна спричинилася до винищення значної частини єврейського населення Радянського Союзу, та й Східної Європи зага­лом.

У кінці XIX ст. формується єврейський національний рух, який ста­вив за мету повернення євреїв на землі предків. У Росії 1882 р. вийшла друком брошура «Автоемаисипація» одеського лікаря Д. Пінсісева (1821-1891); утворився рух «Ховевей Цион» («ТІ, хто любить Сион»). У Європі вийшли у світ брошури Теодора Герцля (1860-1904) під на­звою «Європейська держава — досвід сучасного розв’язання єврей­ського питання»; 1897 р. в Базелі зібрався Перший сионіський конгрес. На ньому було проголошено, що сионізм не був і не є релігійним куль­том. Це суто політична організація, яка ставить метою створення і роз­виток єврейської національної держави в Палестині. Але її основопо­ложні принципи започатковані у Торі.

Уся перша половина XX ст. була тяжким випробуванням для єврей­ського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження й утиски, геноцид, що його чинили німецькі нацисти — все це тільки підсилювало бажання євреїв знову надбати свою історичну батьківщину. Складний перебіг історичних подій за­вершився утворенням 1948 року держави Ізраїль.

XX століття не принесло особливих змія у догматичні побудови юдаїзму, хоча розвиток дійсності, прогрес цивілізації не міг не вплива­ти на будь-яку релігію, і зокрема на юдаїзм. Певні зрушення мали місце.

У ЗО-х рр. XX ст. виник модерніський напрям —реконструкціонізм, ідеологом якого виступив Міхл Каплан. Він проголосив, що юдаїзм не релігія, а специфічна цивілізація, яка сторіччями прокладає собі шлях у майбутнє. Історія, культура, побут, релігія євреїв— елементи цієї цивілізації. Ця нова форма юдаїзму покликана увібрати модернізм ре­формованого, фундаменталізм ор тодоксального І двоїстість консерва­тивного юдаїзму. Теологічні уявлення мають бути реконструйовані так, щоб вони стали внутрішнім моральним переконанням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксальній формі: це зв’язок із традицією, віровчен­ням у будь-якій юдейській формі, зв’язок з головною ідеєю юдаїзму.

У 70-х роках у США виник релігійний рух «Євреї за Ісуса», філіали якого діють тепер у багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Цей рух ставить за мету довести, що Ісус і є якраз той Месія, який був передба­чений єврейськими пророками. На цій основі має бути поєднано юда­їзм з християнством.

Але у християн на першому місці — віра, а в юдеїв —справи, Різне у них і розуміння Бога. Богословські розходження настільки глибокі, що подолання їх у найближчому часі навряд чи можливе.

Можна вважати, що весь цей час юдейська релігія в принципі ли­шалась незмінною.

Юдейські релігійні громади існують по всьому світові там, де меш­кають євреї. Функціонування ортодоксальних, реформованих, консер­вативних і хасидських громад давало можливість вірним євреям задо­вольняти свої релігійні потреби згідно зі своїми уявленнями і релігій­ними переконаннями. Ніякої боротьби між цими течіями немає, вони співіснують, взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один одного.

Організаційного духовного центру юдеїв як в окремих країнах, так і в світовому масштабі немає. Але синагоги столичних міст відіграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетом користуються ду­ховні школи й навчальні центри, як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.

7.9.