Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

Сучасна демократія

- форма організації владних відносин, за якою громадяни беруть участь у прийнятті владних рішень або безпосередньо, або через вільно обраних ними представників, володіючи при цьому можливістю здійснювати контроль за їх діяльністю.

Таке визначення, з одного боку, фіксує, що демократія - це форма функціонування політичної системи, і демократичними можуть бути будь- які держави, що відрізняються за економічними, соціальними, культурними параметрами. З іншого боку, це визначення показує, що політична роль народу в демократії зводиться в основному до участі у відборі еліти та обмеженому контролі над нею.

Демократія не передбачає врахування усіх точок зору. Голосування - це по суті нав’язування волі одних (більшості) іншим (меншості). Демократично прийняті рішення повинні виконуватися; політична влада має легітимне право на насильство заради цього.

Варто наголосити, що демократія має обмежені політичні можливості і виявляється ефективною далеко не у всіх ситуаціях і не за всіх обставин. Так, ще в 1970 -х рр. дослідники дійшли висновку про неефективність демократичних виборів в розколотих суспільствах зі стійкими релігійними та етнічними кордонами (межами). Демократичні механізми не спрацьовують і в надзвичайних ситуаціях (війни, військові конфлікти, соціальні вибухи, катастрофи). Не випадково в конституціях демократичних держав передбачається можливість введення надзвичайного стану, сутність якого - певне обмеження демократії.

Загалом, негативні для демократії риси найбільш наглядно проявилися на пострадянському просторі на прямих президентських виборах. Такі вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості, зазвичай, у два тури. У другий тур виходять два кандидати, навколо яких групуються виборці та концентруються потужні ресурси. Такі вибори підривають соціально-політичну єдність народу, розколюють суспільство, стають джерелом політичної нестабільності.

Звідси постає питання: чому в умовах демократії меншість, будучи категорично незгодною, все ж погоджується підкоритися волі більшості? Відповідь на це питання знаходимо через розуміння того, що відрізняє демократію від інших форм правління. При демократії неприйняття результатів голосування відбувається лише у випадку порушення процедури голосування. Завдання демократичного ладу є надання людям можливості захистити свої права та інтереси, коли зацікавлені особи самі здатні і готові їх відстоювати. Наведемо два уже класичні приклади. В ході президентських виборів в США 2000 р. та в Україні 2004 р.

В США дотримання „букви процедури” (вибори президента колегією виборщиків) привело у Білий дім політичного діяча (Дж. Буш-молодший), що отримав, як стверджували експерти, фактично менше голосів виборців, ніж його конкурент. Разом з тим, це дозволило стороні, що програла, демократам, сподіватися на перемогу в майбутньому. Саме тому, знаючи правила і строки нових виборів, ті, хто програв, сподіваються, що переможці нароблять помилок, що відкриє їм можливість реваншу.

В Україні під час президентських виборів 2004 р. відверте недотримання „букви процедури” виборів легко схилило чашу терезів на користь опозиції. Недовіра до інститутів, які функціонально призначені захищати права громадян, призвела до появи масової участі вулиці.

З огляду на низький рівень довіри до владних інституцій та органів правосуддя така участь стала єдино можливим засобом захисту політичних прав і свобод громадян. В Україні відбулося те, що було типовим явищем для авторитарних країн Центральної та Східної Європи в 1989 р. (наприклад, в Польщі), але з 15- річним запізненням.

Тут варто ще раз підкреслити, що демократичне волевиявлення має процедурне значення, яке полягає не в установленні істини (якою можна вважати уявлення про „загальне благо”), а в отриманні інформації про поточні настрої, наміри, уподобання, цінності більшості членів суспільства. Демократична процедура своїм результатом передбачає обрання на державні посади саме тих, чиї програми і гасла найбільшою мірою відповідають поточним запитам більшості членів суспільства.

Напередодні Майдану, за даними Інституту соціології НАН України лише 32,3% українців були готові брати участь у мітингах, демонстраціях протесту. Водночас 70,7% були переконані, що нічого не могли б зробити, якби уряд ухвалив рішення, яке утискає законні права й інтереси громадян. До Майдану демократію пов’язували з матеріальним благополуччям, можливостями для ведення бізнесу. Але в ході Майдану погляди змінилися. Сутність демократи українці почали пов’язувати з концепцією необмежених прав людини, куди відносяться ключові свободи: свобода зібрань, віросповідання, економічного процвітання.

Водночас рівень песимізму щодо стану демократії теж був зафіксований високий, на рівні 64%, причому 58% респондентів вважали, що більш демократичною Україна не стане.

Але, вже влітку 2007 р., проведене Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна соціологічне дослідження настроїв громадян України щодо їх бачення проблем демократії і влади, чітко засвідчило, що „латиноамериканізації” України не буде. Громадяни країни не підтвердили популярну серед політичних експертів тезу про їх байдужість до демократичних прав і свобод, як і про готовність до приходу певної форми диктатури (хунти). 55,15% респондентів на питання „Яка, на ваш погляд, влада сьогодні в Україні?”, відповіли, що влада в Україні просто відсутня. Але охлократія - влада натовпу повинна змінитися справжньою демократією, владою народу.

Респонденти висловилися категорично проти обмеження громадянських прав і свобод в ході боротьби зі злочинністю (50,18% опитаних). Третина опитаних погодилася б на введення надзвичайного стану і обмеження власної свободи. 58,3% респондентів переконані, що в Україні необхідно розвивати інститут опозиції як гарантії розвитку демократичного суспільства. Разом з тим, 13,4% вважають, що опозиція ні на що не впливає, тому її діяльність не має сенсу. 16% вважають, що опозиція шкідлива, бо заважає владі працювати.

44,23% вважають, що влада повинна зміцнювати демократичні основи держави з метою створення сприятливих умов розвитку громадянських свобод і економіки. 21,2% респондентів упевнені, що спочатку необхідно навести залізною рукою порядок, а вже потім, як у китайській моделі, поступово вводити елементи вільної конкуренції.

Таким чином, напрошується висновок: громадяни України цінують демократію як таку, що реалізується незалежно від умов і результатів, до яких вона може привести. Однак, цей висновок для багатьох політологів, експертів є непереконливим. Вони відзначають високий рівень маніпулювання масовою свідомістю друкованих та електронних ЗМІ, політичних та піар-технологів, що призводить до зомбування громадян і, як наслідок, до можливості опинитися „зі своєю демократією” в Латинській Америці середини XX століття або навіть в Африці.

На цьому тлі актуальними залишаються запитання: які умови необхідні для демократії, які фактори сприяють її стабільності? Сьогодні, на думку професора Йєльського університету (США) І.Шапіро, стає очевидним, що не існує єдиного для всіх шляху до демократії і відповідно єдиного правила, за яким визначалися б необхідні для переходу до неї фактори. Демократія може виявитися результатом десятиліть поступової еволюції (Велика Британія,

США), стрімких перетворень (значна частина Східної Європи в 1989 р.), обвалів (Росія після 1991 р.), революцій (Португалія, Аргентина), угод, досягнутих через переговори (Польща, Болівія, Нікарагуа, Південна Африка). Вона може бути нав’язана „зверху” (Іспанія, Бразилія) або ззовні (Японія, Західна Німеччина). Не виключаються й інші варіанти.

Разом з тим дослідники демократії виокремлюють умовно три групи факторів, котрі сприяють становленню демократії: інституційні, економічні, соціокультурні.

Перша група факторів - інституційна.

Прихильники інституційного напрямку (Х. Лінц) стверджують, що парламентські системи стабільніші за президентські. За Лінцем, президентські системи супроводжуються розколами як всередині політичної культури, так і між президентами і парламентами, не володіють достатніми інституційними механізмами їх подолання. Парламентські системи оголошуються Лінцем більш сталими і краще пристосованими для того, щоб справлятися з кризами керівництва.

П. Шляхтун доповнює перелік негативів президентських республік проблемою дуалізму, подвійності виконавчої влади, що полягає у розподілі її повноважень між двома вищими органами держави - урядом і президентом. Дуалізм суперечить самій природі виконавчої влади, яка носить жорстко централізований характер, негативно позначається на її функціонуванні. Обраний шляхом прямих виборів президент, що очолює виконавчу владу, „отримує все”. Якщо в парламентській республіці парламентські мандати і міністерські посади розподіляються за результатами виборів між декількома політичними партіями, то в президентській і в президентсько-парламентській президент одноосібно отримує право призначати (або здійснювати домінуючий вплив на призначення) не лише міністрів, й багатьох інших посадових осіб системи виконавчої влади. Реальних механізмів впливу щодо президента не існує. Конституційний інститут імпічменту, який полягає у можливості усунення президента з посади за допущені ним правопорушення, не передбачає його відповідальності за політику, що проводиться, і до того ж носить формальний характер. За всю історію існування цього інституту в порядку імпічменту були усунені всього три президенти: Ф. Коллор (Бразилія), А. Вахід (Індонезія) і Р. Паксас (Литва).

В парламентській республіці внутрішньо- і зовнішньополітичний курс держави визначає колегіальний орган - підзвітний парламенту і відповідальний перед ним уряд, який в будь-який момент може бути відправлений у відставку, поступившись новому складу уряду. У президентській республіці одноосібно політику визначає нікому не підзвітний і не змінний протягом конституційно визначеного терміну президент.

Друга група факторів, від яких залежить проходження демократичних процесів, пов’язана з особливостями економічного розвитку країни. Найбільш масштабне дослідження щодо впливу економічних факторів на демократію провели політологи А. Пшеворський та Ф.Лімон’ї, які розглянули становище різних країн світу періоду 1950-1990 рр. Вчені констатували, що, хоча встановлення демократії не визначається економічним розвитком, існує значна залежність між його рівнем (зокрема, рівнем доходу на душу населення) і тривалістю демократичних режимів. Демократії ніколи не гинуть в багатих країнах. Крім того, вірогідність виживання бідних демократій зростає, коли урядам вдається забезпечити економічне зростання, та уникнути економічних криз.

Третя група факторів - соціокультурна.

Різні дослідники демократії апелюють до різних соціокультурних змінних: переконань, релігії, ідеології, менталітету тощо. Наприклад, уже згадані президентські вибори в США 2000 і 2004 рр. показали, що уподобання виборців щодо претендентів найбільш пов’язані з їх релігійними поглядами і належністю до тієї чи іншої етнічної групи. Так, понад 22% американців, що вважають себе високорелігійними, віддали голоси А. Гору, а 84% помірковано релігійних проголосували за Дж. Буша, 70% афроамериканців і 46% громадян США латиноамериканського походження надали перевагу А. Гору, і лише 30% відповідно Дж. Бушу.

В Російській Федерації спостерігається інший процес, в ході якого на задній план витісняються політичні сили і громадяни, що не підтримують „генеральну” лінію пропрезидентської партії („Єдина Росія”). Концепція, лозунг, з яким партія йшла на парламентські вибори 2007 р. - суверенна демократія. Таке словосполучення виглядає скоріше як ухиляння від демократії, воно не вписується в політологічні підходи тому, що поняття демократії і суверенітету знаходяться в різних площинах. Демократія відноситься до політичного режиму, суверенітет - до держави та її взаємовідносин з оточуючим світом.

В межах третьої групи можна виділити фактор, пов’язаний із залученістю до демократичних цінностей політичних еліт (С. Хантингтон), а з іншого боку - мас (Р. Патнем). Це положення допомагає пояснити здавалося б незрозумілу сталість індійської демократії. В колоніальний період багато представників індійських еліт навчалися в Оксфорді та Кембріджі і мали можливість перейняти прихильність до демократії від англійців. Навпаки, серед африканських політичних еліт це було не прийнятним, і той факт, що демократії, що виникли в колишніх британських колоніях на території Африки, як правило, не виживали, очевидно, так чи інакше пов’язаний з цим. Інші приклади: успішне впровадження демократії в Японії та ФРН після ІІ світової війни дозволяє дійти висновку, що в країнах, які не мають демократичного досвіду, демократію можна привнести за умови, якщо прямий контроль здійснюється до тих пір, поки не укоріняться демократичні інститути.

На думку. Р. Патнема, стабільність і довготривалість демократії надає „соціальний капітал”, участь широких мас у місцевих асоціаціях і особливо - довіра до них. Дослідження відносно Італії показало, що ефективне управління та інституційний успіх залежать від життєдіяльності громадянського суспільства. Патнем увів у науковий обіг поняття „генералізована взаємність” для позначення такого становища, коли зусилля одного члена співтовариства, спрямовані на участь у спільній справі і на захист загального блага, зустрічає відповідні зусилля інших, знайомих та незнайомих. Він розрізняв два типи мереж: горизонтальні, які організовують індивіди з різним статусом і ресурсами, і вертикальні, що об’єднують людей нерівного статусу у відносинах залежності або ієрархії.

Патнем вирішальними вважає горизонтальні мережі, хоча і відзначає, наприклад, що у США частка тих, хто відвідує збори, пише листи, працює в різних комітетах зростає за рахунок тих, хто займає радикальні і навіть екстремістські позиції. Вертикальні ж мережі (католицька церква, клієнталізм) не здатні виростити ту соціальну довіру, яку Патнем вважає суттєво важливою тому, що приносить тим, хто стоїть вище в ієрархії, і вищі результати.

Відомий німецький соціолог К. Манхейм наполягає на взаємообумовленості соціальних та ментальних форм і визнанні того, що ринкова економіка, реальна соціально-економічна ситуація домінують щодо традиційної „влади” у вигляді панування. Манхейм називає це „буденною онтологією”.

В Україні цією буденною онтологією найшвидше перейнялися всередині 1990-х рр. фінансово-політичні угруповання, котрі, відчувши потребу в електоральній підтримці, почали створювати позаідеологічні методи впливу.

В політологічній літературі ці методи отримали назву „патронаж” або „клієнтелізм”, хоча на пострадянському просторі їх іменують адміністративним ресурсом. В основі цих методів політики - прямий обмін між політиками-патронами і виборцями-клієнтами, які голосують за того, хто запропонує їм різні, але як правило, досить дешеві разові матеріальні блага. Вся передвиборна кампанія в патронажній демократії зводиться до принципу „ти мені - голоси, я тобі - роботу” тощо.

Патронажна демократія виникає там, де у рядового жителя країни відсутнє відчуття етнокультурної або політичної спільності. В такому суспільстві за політиками немає відповідного контролю з боку своїх громадян, а тому вони отримують необмежений контроль за державними ресурсами. Унікальною рисою України є те, що у нас одночасно відбуваються формування досить різних відносин між політиками і громадянами: Захід-Центр України - популярні харизматичні і частково ідеологічні партії; Схід і Південь - домінує патронаж. Випадки, коли в одній країні існують одночасно декілька типів політики, нерідко закінчуються міжрегіональними протистояннями. Прикладом тривалого співіснування двох різних систем політики в Західній Європі є Італія, де різниця культур між Північчю і Півднем втілилась в появі двох різних систем політики - відкритої на Півночі і патронажної на Півдні. Отже, не існує достатніх підстав вважати, що демократія в якихось частинах світу неможлива, але це не означає, що вона можлива за будь-яких умов. Переходи до демократії можуть здійснюватися різними шляхами. Відсутність бідності і економічне зростання - сприятливі фактори демократизації, але питання про те, які саме інституційні та соціокультурні фактори більшою, а які - меншою мірою сприяють політичній стабільності демократії, знаходяться ще в стадії розробки.

Всі дослідники сходяться в одному: сучасні суспільства потребують таких форм демократії, які здатні протистояти авторитарним імпульсам як зсередини національно-державного співтовариства, так і ззовні. Щоб з’явилася демократія „всередині”, політичні еліти повинні, як мінімум, захотіти її появи і поширення. Прихід демократії „ззовні” взагалі не розглядається.

Світова практика однозначно свідчить, що не існує єдиного стандарту демократії, його не може бути в принципі - надто широкий діапазон критеріїв, за якими вона може визначатися. Очевидно, варто говорити про демократію в множині.

<< | >>
Источник: Панібудьласка В.Ф. та ін.. Політологія: Політичні системи в умовах демократизації. Тексти лекцій. - К.:КНУБА,2008. - 104 с.. 2008

Еще по теме Сучасна демократія:

  1. ТЕМА 4. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ
  2. ТЕМА 6. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  3. 1. Проблема вимірів і підходів до розв’язання глобальних проблем сучасності
  4. Пошуки шляхів у повоєнному світі.
  5. Концептуальний розвиток демократії в ХХ ст.
  6. Плюралістична теорія демократії
  7. Ключові постулати сучасних теоретичних концепцій політичної демократії
  8. Сучасна демократія
  9. Вирішальний критерій сучасної демократи
  10. ЗАГАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СФЕРИ
  11. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  12. 3. 1. Вічеві традиції в політичній системі України - Русі