<<
>>

Суспільна трансформація і демократизація.

З розпадом світової соціалістичної системи і Радянського Союзу деякі політики і політологи заговорили про беззастережну перемогу демократії. Авторитетний американський політолог Р.Даль переконував: „Протягом останніх 50 років світ став свідком небувалих в історії політичних змін.

Всі політичні системи, альтернативні демократії, або зникли зовсім, або зійшли з політичної арени, сподіваючись відсидітися в своїх останніх твердинях”.

На цій хвилі в політології, насамперед західній, зріс теоретичний напрям, який був названий транзитологією. Це сукупність концепцій переходу (транзиту) окремих країн та груп країн від недемократичних режимів (тоталітаризму, авторитаризму) до демократичного. Парадигма транзиту склалася на Заході в 1980-х - на початку 1990-х рр. (У. Ростоу, С. Хантингтон, Е. Тофлер та ін.). С. Хантингтон, наприклад, висвітлював світову тенденцію демократизації як циклічний процес, де чергуються „припливи” і „відпливи”, і виокремив три хвилі демократизації. Передбачалось, що перехід до демократії включає в себе ряд послідовних стадій.

Перша стадія транзиту (лібералізація недемократичного режиму) є підготовчою. Друга стадія - переговорів і укладання угод. Третя стадія - прийняття рішень. Четверта - консолідація демократії.

Процес лібералізації починається в умовах, коли влада втрачає авторитет і довіру народу, а в старій правлячій еліті відбувається розкол на прихильників „твердої” лінії, що виступають за збереження старого режиму і жорстке регулювання суспільних відносин, та демократичних реформаторів. Лібералізація включає в себе:

послаблення контролю над засобами масової інформації; допущення діяльності неконтрольованих державою організацій; примирливе ставлення до акцій масового протесту;

запровадження альтернативних виборів, якщо таких не було раніше, тощо.

На другій стадії демократизації проводяться демократичні вільні вибори із застосуванням нових виборчих законів, йде формування багатопартійної системи.

Третя стадія починається зі зміни еліти; до влади в результаті виборів приходить демократична опозиція. Нова еліта проводить важливі перетворення: реформу політичної системи (структур державної влади, правових норм, багатопартійної системи); приватизацію і створення ринкових відносин в економіці.

Четверта стадія - консолідація демократії. В ході цього процесу політичні, в першу чергу інституційні форми, наповнюються демократичним змістом. При цьому передбачалося, що будь яка країна, що порвала з диктатурою, обов’язково стає на шлях переходу до демократії.

Особлива роль в процесах транзиту відводилася інституту вільних змагальних виборів як необхідної передумови і, разом з тим, базового елементу демократизації. До другорядних факторів транзиту були віднесені: наявний економічний розвиток країни, її історичне минуле, соціокультурні традиції, етноконфесійний склад населення.

Але пройшло декілька років, і ейфорія змінилася тривогою. Названі Р. Даль, Ф. Фукуяма, А. Лейпхарт, Д. Белл, С. Хантингтон зауважили ознаки кризи демократії як для країн - нових демократій, так і для країн з глибоко вкоріненими демократичними традиціями (Велика Британія, інші країни Західної Європи, США).

В основі нинішніх безпрецедентних викликів, з якими стикається демократія, лежать два взаємопов’язаних процеси: 1) революційні зміни технологічної бази цивілізації; 2) глобалізація.

Перший процес призводить до якісних змін у способах виробництва, впровадження інноваційних технологій і поширення електронних засобів комунікації. У розпорядженні еліт з’являються ефективні інструменти маніпулювання, що ставить під сумнів можливість участі громадян у політичному процесі, вільного вибору ними своїх рішень. Одночасно відбувається руйнування суспільної солідарності, суспільство все більше фрагментується і атомізується, його здатність впливати на державну політику падає. Через демократичну вітрину проступають контури корпоративно- автократичного правління. Атрибутом сучасного суспільства стала „електронна демократія” з її легко прорахованими результатами.

Другий процес - глобалізація - стимулює інформаційні і культурні, фінансові, міграційні потоки планетарного масштабу, які виходять з-під контролю національних держав - головних носіїв сучасної демократії.

Як свідчать опитування, дедалі більше людей в цих країнах не задоволені політичною системою або виявляють байдужість до неї. Національні уряди не здатні захистити громадян від великомасштабних викликів, довіра до них падає, що спричиняє бажання людей брати участь в політичному житті.

Поряд з цим, набирає силу рух „Другого світу”, якій відстоює антиглобалістські альтернативи. Один із його лідерів - президент Венесуели Уго Чавес - назвав серед стратегічних цілей боротьбу за багатополярний світ, за соціальну справедливість, проти ринкового та імперського фундаменталізму, проти неоліберальної глобалізації та увічнення розколів людства. Він відкинув так званий універсальний сценарій демократизації і глобалізації шляхом неоліберальних реформ та суцільної приватизації.

Криза сучасної демократії проявилася і на концептуально-теоретичному рівні, зокрема, як криза транзитології. Адже за кризою парадигми транзиту стоїть реальна криза самого транзиту.

По-перше, країни, які порвали з недемократичними режимами, необов’язково обирають курс на демократизацію. Багато з тих, хто з початку став на шлях демократичних перетворень, в подальшому відмовлялися від них. Із приблизно 100 країн на початку ХХІ ст., які вважалися перехідними, лише біля 20 мають реальні успіхи в демократичному будівництві. Останні перебувають в політичній „сірій” зоні. В багатьох з цих країн прийняті конституції, проводяться регулярні вибори, наявні опозиційні партії та інші інститути громадянського суспільства. Однак, вони слабо відображають реальні інтереси громадян, а рівень політичної участі останніх надзвичайно низький.

По-друге, не виправдало себе і передбачення про послідовне проходження процесів демократизації всіх 4 стадій.

По-третє, ілюзорним виявилось передбачення про домінуючу роль виборів в процесі переходу до демократії. Були переглянуті уявлення про другорядність соціокультурного та інших факторів демократизації відносно економічного.

Як наслідок, демократію перестали ототожнювати зі свободою, справедливістю, „добрим правлінням”, загальним благом. Адже такі інтерпретації породжували завищені очікування. Це призводить до неминучого розчарування в демократії, а нерідко і до розриву з демократичними інститутами й принципами.

Разом з тим, криза, яка вразила сучасну демократію, є не крахом, а саме кризою, тобто хворобливим станом, що супроводжується частковою дисфункцією і виникає як результат історичного переходу від однієї епохи до іншої.

Відомий соціолог А. Турен закликає не говорити про демократію в абстрактних термінах. На його думку, в сучасних умовах будь-яка соціальна група має можливість висловити свою позицію, і якщо ця позиція знаходить достатню кількість прибічників, то за допомогою демократичних інститутів вона впливає на все суспільство.

<< | >>
Источник: Панібудьласка В.Ф. та ін.. Політологія: Політичні системи в умовах демократизації. Тексти лекцій. - К.:КНУБА,2008. - 104 с.. 2008

Еще по теме Суспільна трансформація і демократизація.:

  1. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  2. Особливості післявоєнної відбудови та стабілізації. Країни Західної Європи та Північної Америки у другій половині XX ст.
  3. Лекція 1. ДЕМОКРАТІЯ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
  4. Суспільна трансформація і демократизація.
  5. 4.4. Структура та характер радянської виконавчої влади
  6. 4. 5. Традиції та новації виконавчої влади незалежної України
  7. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ