ПЕРЕДМОВА

Серед широкого загалу ті чинники, які заінтересовані в роз- хитанні істнуючих поглядів на минуле й сучасне, в розхитанні цілого світогляду, який після цього буде легко завалити, енер­гійно ширять погляди про «відносність» усього, а в першу чер­гу — історії і т.

З огляду на ширення таких «теорій» мусимо підкреслити, що історія не аж в такій мірі відріжняється від таких «стислих» наук, як фізика, астрономія, ґеольоґія і т. п.. Усі ті науки та­кож подають не тільки усталені й багатократно перевірені істини, але й теорії. Ряд теорій, нині відкинутих, свого часу відогран позитивну роліо, допомагаючи вченим зробити дальші відкриття, а тому також поява і тих теорій була користното.

Рівнож знає історія тих наук ряд випадків, коли те, що вва­жалось за безсумнівну істину, виявлювалося помилковим; а про те ті науки всі люди уважають за науки стислі.

Коли ж історія й ріжниться чимось від згаданих наук, так це лише тим, що вона в певних випадках остільки тісно повя­зана з інтересами істнуючих народів, що історики заінтересо­ваних народів, здебільшого свідомо, викривлюють історичну правду, найчастійше шляхом промовчування одних безсумнів­них фактів, а яскравого насвітлювання неправильно скоменто- ваних других і ширення тих фальшивих висновків, яких без того промовчування не можна було б зробити. Тому, що най­частійше такого фальшовання минулого допускаються історики пануючих народів, які займають в ріжних наукових установах поважні становища, то їхні твердження приймаються з довір ям також істориками незаінтересованих народів і так ширяться, набираючи значення загальноприйнятих істин. Астрономія чи фізика не заторкують безпосередньо інтересів тих чи інших народів і тому ті теорії, які там висуваються вченими, можуть виявитися помилковими, але помилки ті завжди бувають або наслідком браку добре превірених даних або браку в період їх повстання технічних можливостей перевірити як ті дані, що лягли в основу теорій, так і висновки, які з них зробив учений.

Коли справа торкається історії українського народу, то ми зустрічаємося ще з таким явищем: наслідком нашої поразки під Полтавою, наші вчені й історики виховувалися і вчилися понад 200 років у школах, в яких учили окупанти, отже ви­вчали самі як «незаперечну істину» все те, що ширили ті вчені загарбників в інтересі своїх народів. Наша еміграція, обсерву- ючи на своїх дітях вплив шкільництва й освіти ріжних наро­дів, бачить наочно, що може осягнути школа й інші культурні чинники навіть у першому поколінню! А щож можна осягнути за час понад дві сотні років?

І тому українські історики приймали більш або менш тен­денційні цілі чужі схеми історії Сходу Европи, як щось аксіо­матичне і обмежувалися до більших чи менших «поправок на марґінесі».

Може де-кому здаватись дивним твердження, що те чи інше насвітлення, наприклад такого періоду нашої історії як князів­ський, може порушувати нині чиїсь інтереси, але ця справа ви­глядатиме інакше, коли ми спробуємо зробити з такого чи ін­шого насвітлення льоґічні висновки.

Перед тим однак як говорити про величезне значення пра­вильного насвітлення подій князівського періоду нашої історії, наведемо цитату на цю тему з виданих Інститутом Археольоґії Академії Наук УPCP «Нарисів стародавньої історії Української РСР.» (1959 рік). Там читаємо:

«Німецька націоналістична історіографія твердила, що в III—IV ст. у Північному Причорноморю істнувала величезна готська держава, якій ніби підкорялося все населення Східньої Европи аж до північних фінсько-угорських племен, що жили в басейні верхньої Оки і Волги. Мета цієї концепції ясна: до­вести нездатність східньо-европейських племен і насамперед східніх словян до самостійного історичного і культурного роз­витку» (Нариси стародавньої історії української РСР», ст. 349).

Отже, коли в політичних цілях можна використати тенден­ційне насвітлення ролі держави готів (остготів), то тим більше можна, з подібною метою, використати неправильне подання і тенденційне насвітлення всієї історії України від найд явній - ших часів також і в московському інтересі.

А тепер коротко зясуємо в чому справа.

Коли ми приймемо поширену московськими ученими серед інших народів схему історії Сходу Европи, то висновки з неї кожний зробить ті, які користні для москвинів.

Москвини вчать, що наче б то на Сході Европи жили словян- ські племена, які належали до т. зв. «східніх словян», що кня­зівська династія «рюриковичів» створила за участю тих усіх племен «руську» державу, що та держава ослабла наслідком династичних війн, а тоді її знищили татари, які зруйнували рівнож і центр тої держави — столицю Київ. Після цього ча­стина земель тої держави попала під владу Литви, а далі Поль­щі і наслідком того десь в XVI—XVII віці повстала нова народ­ність — українська, яка однак тяжіла до «Московської Руси», з якою й обедналася політично вже в XVII столітті!

Висновок з тої схеми такий: немає причин наче б то «незнач­ні мовні й культурні ріжниці між двома галузями того ж на­роду» поглиблювати і тим ослаблювати єдиний в давнину на­рід, тільки треба ступнево і лагідно вести до їх нівеляції, щоб, як і в давнину, мати силу боронити свої землі і жити на них щасливим життям.

А тепер порівняймо ці висновки з тими, які випливають з правильної схеми історії Східньої Европи. Згідно з нею не- істнувало в давнину жодної етнічної Групи «східніх словян», а мовна східньо-словянська Група (яка безперечно істнує) пов­стала в пізнійших часах наслідком впливу т. зв. церковно- еловянської мови, прийнятої православною церквою і письмен­ства, яке в тій мові виникло. Ті ж словянські племена, які є предками українців, належали не до неістнувавшої групи схід­ніх словян, тільки до словян взагалі і творили державу чи дер­жавний союз ще в IV віці. Той державний союз проістнував аж до VII віку. До нього жодні московські племена не належа­ли. Далі, по упадку тої держави, істнували дрібні князівства, а в X віці з них знов а створилася велика українська держава, яка мала тенденцію поширюватися у всіх напрямках. Землі, які лежали на водному шляху «із варяг у греки», міцно були повязані з Київською державою, а московські землі доводилося українським князям все наново підбивати, то й та переривана їх приналежність була більше номінальною аж до другої по­ловини XI віку.

В початках XII віку московські племена консолідуються, зміцнюються і, користаючи з великого ослаблення Київської імперії, — в другій половині XII віку, руйнують її і руйнують та грабують її столицю Київ. У життю і творенню культурних цінностей київського періоду москвини не беруть участи, бо до київської держави властиво не належать. У кінці XII віку дер­жавний центр український пересувається на Захід. Українське королівство, якого центр містився на західніх землях, переста­ло істнувати щойно в половині XIV віку. Жодного спеціяльного потягу український нарід до московського ніколи не відчував і тому в XVII столітті підчас боротьби за відновлення держав­ности шукав український нарід підтримки навіть у татар і у турків, а союз з Московщиною, трактований як військова ко­нечність, не мав на меті зеднання тих народів у одній державі. Москвини використали цей союз для знищення України, яка по довгій боротьбі в 1709 році стає московською кольонією. Ця приналежність до московської держави принесла українському народові величезну шкоду навіті. в розумінні чисто біольоіїч- ному. Протягом тільки останніх 42 років українці на прина­лежносте до московської держави («СССР») понесли страшенні втрати в людях, бо українців, коли б не та приналежність, ма­ло б бути в 1962 році коло 90 міліонів, а наслідком її є тільки 39 міліонів. Отже для українського народу життєвою конечні­стю є відновлення державносте й цілковите зірвання з Мос­ковщиною.

Думаю, що кожному ясно, яке величезне значення має пра­вильне висвітлення нашого минулого. Мало того, доки ми не доведемо чужинцям фальшивости й безпідставносте прийнятої ними московської схеми історії Східньої Европи — доти не мо­жемо числити на зрозуміння наших стремлінь та використання «ахилесової пяти» московського кольоса.

Однак треба з усією силою підкреслити, що подану нами мо­сковську схему історії Сходу Европи можна було сконструю­вати лише шляхом замовчування ряду безсумнівних історичних фактів та документів, фальшивого коментовання окремих по­дій і навіть висловів та безпідставного навязування потрібних авторам тої схеми поглядів людям, що їх не могли мати.

Не може бути й мови про жодну «відносність», жодну рівно- рядність обох схем, лише може бути мова про популярність або не популярність тої чи іншої схеми.

Популярність же неправильної схеми в жодній мірі не є на­слідком її узасаднености.

Нашим завданням є дати, підпертий науковими доказами ко­роткий нарис означеного періоду історії українського народу, нарис, який на думку автора є цілком обєктивним і згідним з правдою.

Цей нарис може стати у великій пригоді тим людям, які здат­ні самостійно думати і тверезо оцінювати наведені докази.

У цьому нарисі подаємо у всіх важливійших випадках цитати з джерел з поданням самого джерела, щоб дати змогу читачеві самому перевірити все і свідомо зревідувати неправильні погля­ди та без застереження прийняти правильні.

Хоча в кінці книжки подано назви праць ряду авторів, які торкаються даного періоду нашої історії (і то незалежно від того, чи ми погоджуємося з ними), але в самій праці ми уни­кали покликуватися на твердження тих чи інших авторів, во­ліючи джерела й історичні документи, бо ж ціла історія роз­витку людської науки, цілий її поступ у великій мірі базується на перевірці та вразі потреби — запереченню узнаваних до того часу авторитетів.

Автор цієї праці, враховуючи брак творів, які б виразно і яс­но, базуючися на джерелах і усталених фактах, зясовували б найдавнійший та давній періоди життя українського народу з підкресленням його виключної ролі в тих часах, а також від­сували б на належне їм місце ті племена, які не приймали жодної участи у дсржаїшотворчій та культурній діяльности на­шого народу, — хоче цею книжкою бодай вчасти заповнити згадану прогалину.

Автор цієї праці свідомий того, що лише на рідних землях, де є доступні ті джерела, що їх на еміграції взагалі неможливо ді­стати, можна би було з вичерпуючою для сучасного рівня на­ших знань широтою й глибиною відтворити життя нашого на­роду за тих часів, однак і в такому короткому викладі вона може послужити нашій справі, виповнюючи істнуючу прога­лину.

Якщо ця праця допоможе нам звільнитись цілком від впли­ву помилкової чужої схеми, допоможе правильно визначити мі­сце серед народів світу та за допомогою хоч би тих аргументів, які тут подані, захитати певність чужинців у правильности по­милково прийнятої ними московської схеми історії Східньої Европи, то автор уважатиме своє завдання за виконане.

Поза тим автор хотів би допомогти також нашому народові усвідомити собі, що наш нарід не є якимось новотвором, що повстав під чужим впливом щойно яких три-чотири століття, — тільки с народом з довгим і славним минулим. Мусимо памя- тати, що український нарід, як окрема етнічна і культурна ці­лість, існує що-найменпіе 17—18 століть і від того ж часу живе осілим життям на тій же землі, борючися за «місце під сонцем» з численними ворогами, які хотіли би ту землю собі загарбати.