УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ І її ПРАДАВНІ МЕШКАНЦІ

Територія, яку заселював український нарід протягом віків, звичайно, може розглядатися як з погляду геогра­фічного так і з історичного. Докладний опис нашої терито­рії в минулому з погляду Географічного не входить в наше завдання і тому ми тут лише обмежуємося до ствердження того, що землі, на яких замешкував український нарід, простяглися від берегів Чорного моря на північ аж до водо­ділу між басейном (поріччям) Дніпра і Волги, що був у давнину вкритий пралісом та був дужо недогідним для пе­ресування.

Яку ж територію мусимо уважати нині українською на. підставі етнографічного принципу?

Дати абсолютно докладну, стислу відповідь на поставле­не питання важко, бо ж, як слушно пише в своїй праці «Основи землезнання України» (ч. II, 1926 р.) відомий Гео­граф проф. д-р. С. Рудницький, «тому, що урядові пере­писи населення були роблені на некористь українців... межі української території (подані далі) не можуть бути так докладні, як би цього вимагала стисла наука». Нинішні переписи, роблені мо сковсь ко-большевиць кою владою, рів­но ж с тенденційні і допасовані виразно до усталених тою владою неправильних, незгідних з етнографічними відно­синами, меж УС CP.

Дійсні межі української території починаються в дельті Дунаю, де навіть в Добруджі сидять до нині нащадки слав­них запорожців. Границя далі переходить через Бесарабію, Буковину і Закарпаття. У Бесарабії ця межа перетинає її так, що її північно-західня частина лишається в межах української території. На Буковині межа біжить здовж давньої Австро-угорської державної границі аж поза Се­рет, а потім вертає аж під Чернівці, а звідти дугою, лиша­ючи по українському боці верхівя Серета, Сучави, Мол- дави і Золотої Бистриці. Далі йде межа від Кирлибаби вздовж границі давньої Угорщини з Галичиною до Будиїв- ської гори і вододілом між річками Везор і Русьнавою.

Від M глина тягнеться українсько-московська етногра­фічна межа, яка біжить від лісів Чернигівщини аж до бе­регів Каспій. Вона відрізує, як українські, південні повіти Kypiцини так і частину Вороніжчини. На Донщині лііні- малмиї межа (обіймає простір населений згідно з перепи­сом 1897 р. суцільно українцями) проходить здовж захід- ньої межі Хоперського повіту через КраснопІлля, Абазин, Казанську Березову, Погорілів, Богданів, Ростов, Харито- нівку, Ілинку, Крилів аж до меж колишньої Астраханської Губернії. Далі західньою межею Астраханщини і східньою та південно-східньою Ставропільщини, Кубанщини і Чор- номорщини.

Отже, як подає проф. д-р. С. Рудницький (цитована пра­ця ст. 14), територія заселена українським народом мінімально має 905.000 кв. кільометрів, а максимально 1.056.000 кв. кільометрів.

Нині московсько-большевицька окупаційна влада, щоб улегшити собі денаціоналізацію, кольонізацію і експльоа- тацію України, повідривала всупереч етнографічному скла­ду населення ряд багатших земель вздовж північного, пів- нічно-східнього І ніііденно-східпього й частково південного кордону та віддала деякі землі Польщі і наслідком того те­риторія «урядеMio-HH¹ шана » окупаційною владою, як «укра­їнська» — зменшилась до 601,000 кв.

Щоб зясувати усю безпідставність такого загарбання і московських тверджень, немов визначені ними кордони відповідають етнографічним кордонам, подаємо де-які уря­дові данні, які свого часу дісталися до большевицької пре­си про загарбану ними Кубанщину й Чорноморщину, що їх вони справедливо звуть «Перлиною»... Росії (Д. Полян- ський «Жємчужіна Росії», Москва, 1958 р.) і «країною не­зчисленних скарбів» (там же).

Територія цієї загарбаної в українського народу землі рівняється 85.000 кв. кільометрів і перевищує території Бельгії, Голяндії і Люксембурга взяті разом!

Про справжній етнічний склад населення цих земель мо­жемо зміркувати на підставі данних опублікованих в жур­налі «Гарт» ч. 7-8 за 1929 рік (УCCP) на стор. 187: «Північ­но-Кавказький КОМІтет ВКП-б», ЦЄ б ТО КОМІТеТ ЛІ0СК08- ської большевицької партії, в якій, як відомо, навіть укра­їнці походженням майже не мають слова, у грудні 1928 ро­ку ухвалив плян українізації 37 районів, в яких україн­ське населення творить переважну більшість. Ці райони охоплюють лише 1.700.000 українців Передкавказзя з за­гальної кількости, яка за переписом 1926 року визначалася числом 3.106.825 осіб. Коли взяти Передкавказзя як цілість, то ця кількість на підставі лсосковської статистики не дає української абсолютної більшости, але не ми, тільки зга­даний комуністичний журнал додає до цих своїх слів при­мітку, в якій мусить ствердити, на підставі інших больше- вицъких джерел, що «підчас перепису через непоінформо­ваність переписувачів спостерігалося МАСОВЕ зарахову­вання українців до руської (московської) національности» («Червона Газета») і додає від себе: «Отже кількість укра­їнського населення справді далеко більша». Далі подані були райони з безсумнівною українською більшістю, ствер­дженою вже навіть тим переписом, в якому перепищики були «непоінформовані» (як дипльоматично висловлюють­ся півурядові органи) і тому масово записували українців, як москалів!

Наведене нами доводить, що було б більше ніж помил­кою визначати територію заселену українським народом, територію, що на ній він творить абсолютну більшість, на підставі совстських переписів.

Ми можемо сказати, що їхня культура має для тих часів досить високий рівень, але не можемо сказати, з якими на­родами чи племенами вони були споріднені та звідки взяли­ся на Україні.

Знайдено було рештки осель, з яких де-які мали яких 140—160 кв. метрів. Самозрозуміло, прихильники істнуван- ня всюди первістного комунізму негайно оповістили, що ве­ликі оселі були оселями родів, які, мовляв, жили колектив­ним життям. Чи так це було — можна сперечатися і чекати на нові відкриття.

У «трипільців» — розвинуте було з ремесел гончарство, виріб хліборобського знаряддя і зброї.

Перші вироби з міді та бронзи трипільці набувають від сусідів.

З наступлениям бронзової доби помітні зміни в культурі, якої рештки знаходимо, і то такі великі, що можна спереча­тися, чи ця культура є продовженням трипільської, чи є культурою якогось іншого народу.

Звичайно, справжньої назви того народу, що тоді замеш­кував Україну, ми також не знаємо.

Першим народом з тих, що жили на Україні, якого назву ми знаємо (безсумніву не оригінальну) були «кімерійці».

Кімерійські племена жили в степових районах України й займалися скотарством, хоча частина їх, на межі лісостепу, займалася також хліборобством. Звідки взялися ці кімерій­ці, якої були раси — ми не знаємо.

У VII віці до Різдва Христового приходять на південно- східні землі скити-кочовики.

Про них знаємо зі свідоцтв сусідів-греків, що вони були войовничі і хоробрі. Оселилися на цілій Україні(?), витис­нувши кимерійців, як припускають — до Малої Азії. Про скитів маємо досить докладні ведомости з V віку перед Хри­стом від грецького історика Геродота (є переклад його праці на українську мову), який пише також про «скитів-орачів».

Скити під оглядом культурним мало ріжнилися від тих племен, які застали, і тому припускають вчені, що вони до­сить швидко змішалися з тубільцями. Скити, займаючися здебільшого скотарством, кочували, гонючи верхи свої ста­да, а їхні родини (жінки й діти) їхали у критих возах, при­стосованих до такого життя. Та частина нашої землі, яка була тоді заселена скитами, була поділена між скитськими племенами, які творили між собою союзи. Скити вже вміли добре виробляти знаряддя і зброю. Мистецтво (якого кращі зразки знайдено в могилах вождів та царів) стояло досить високо.

Була розповсюджена також теорія, що цілу східню Евро­пу до приходу індоєвропейців займали фіни, але вона за­слуговує на цілковиту увагу лише постільки, поскільки є мова про землі заселені нині москвинами, а немає жодних підстав на Україні.

Побережжя ж Чорного моря вже від середини VII віку до P. X. почало вкриватися грецькими кольоніями. В IV і V віці до P. Xp. число великих грецьких міст дуже зросло. Греки вели жваву торгівлю зі скитами та метрополією — старою Еллядою та Малою Азією, Відомі міста: Ольбія, Tipa, Херсонес, Теодосія, Фанаґорія, Пантікапея. Одним із най­більших грецьких міст була Ольбія (знаходилася між гир­лами Богу та Дніпра); перестала істнувати Ольбія аж на по­чатку IV століття по Христі. Пантікапея у V—IV віці до Христа була столицею Боспорського царства.

У IV піці до Христа появляються на Україні сармати, які вкінці II віку займають степові місцевости між Доном і Ду­наєм. їх у II віці по Христі витискають роксоляни або аляни.

У III віці по Христі прийшли з над Балтику Германські племена ґотів, які нападали на міста і більші оселі; вони створили, досить велику державу. У IV віці по Христі ноту­ється напад ґотів на антів-словян.

У 375 році ґотів вигнали за Дунай спільними силами анти і гуни. Після цього на наших землях появилися орди гунів, які в середині V віку по Христі, обєднавшися ДОВКОЛА Λти­лі, рушили на Захід, але частина їх лишилася й пмішалнси з місцевим населенням.

Українці, як відомо, є народом словянським, тому нас, звичайно, цікавить, коли появилися словянські племена на Українській землі і звідки.

На це, на жаль, історія не може дати певної відповіді, як рівнож і археольоґія. АнтропольоґІя також не встані зясу- вати походження словян, чи якось заповнити «білі плями» між тими скупими відомостями про часи, коли появились словяни.

Мовознавство може лише де-що сказати, але рівно ж не багато. Порівнююче мовознавство, досліджуючи пні ріжних слів у ріжних мовах, усталило мовну спорідненість деяких мов (але це далеко не покривається зі спорідненістю фізич­ною народів, що тих мов уживають).

Отже, мовознавці твердять, що словянська мова належить до родини мов індоєвропейських, які ще звуться арійськи­ми, Арійськими мовами говорять від тисяч літ народи, що живуть на просторі від Індії до Ґібралтару. Де була колиска арійських народів — вчені не знають. Спочатку її містили в Ірані, далі — в Центральній Азії і навіть у Східній Европі. Досліди над мовою виказують, що первістні арійці мусіли жити в умірковано-холоднуватому підсонні, далеко від мо­ря. Арійські мови на підставі означення числа «сто» ділять­ся на мови: «кентум» і «сатем». До цієї останньої групи на­лежать і мови словянські. Назва «сатем» походить від слова «сто» в іранській мові. Але це все дає нам дуже мало, бо не може зясувати, чи були словяни автохтонами, чи прибули звідкись, та й яке їх походження під оглядом антропольо- гічним.

Словяни, твердять мовознавці, були довше повязані з та­кими народами: литовцями, лотишами, прусами (з цієї доби походять назви частин тіла, дерев, тварин, птахів, рільничі терміни). Ця словянсько-литовська єдність, твердять мово­знавці, перестала істнувати кілька віків перед Христом.

Розселення словян припадає, як припускають, на добу т. зв. великої мандрівки народів.

Припускають також, що мовно відділилася група україн­ських племен у певну відмінну цілість ще до Різдва Христо­вого. Ми не маємо однак данних, які дозволили б означити оскільки великі були мовні ріжниці між ріжними словян- ськими народами, отже і між українцями та рештою сло- вянських племен.

Слід тут лише підкреслити, що московську теорію іCTHy- вання якоїсь спільної «східньо-словянської мови» відкинула наука на підставі праць українського мовознавця Степана Смаль-Стоцького, який довів, що українська мова вгіділи- лася безпосередньо з прасловянської.

Тепер однак не може бути сумніву в тому, що словян, які жили на Україні і є предками українців, називано в дав­нину «антами».

З поданого тут бачимо, що є найбільшою помилкою ото­тожнювати історію українського народу з історією україн­ської території. Але ще більшою помилкою є ототожнювати ті інші народи (яких «ні роду ні племені» ми не знаємо!), що жили на нашій землі, з нашим українським народом і скупі згадки про них дошивати білими нитками до минулого на­шого народу.

Часами такі, не оперті на вистарчаючих наукових данних фантазування вчених чинять справжні спустошення в укра­їнській свідомості. Щоб остерегти перед поважним тракто­ваниям такого фантазування, звертаємо увагу на де-які твердження цього роду В. Щербаківського (археольоґа) та Ю. Липи (лікаря).

Пише напр. Щсрбаківський (а Ю. Липа повторює): «Три­пільці створили тут на Україні першу тривалу хлібороб­ську осі лі сті., громадянство малоазійсько-геленського типу і магічного (mo.)h^,c тотемного) світогляду. Вони побудували ще п IlI тисячолітті городи-держ-ави г окружили їх могут­німи валами; вони власне створили увесь фолькльор, якгій масмо, майже усю устну словесність».[*] «Трипільці є осново­положниками українських сіл». «Трипільський червень тво­рять до OO^t/о української раси».

Ми підкреслили всі ті окремі твердження, на які В. Щер- баківський не мас лсодних доказів, які є просто плодом його поетичної фантазії.

Кожний, хто стоїть на ґрунті науки, розуміє, іцо, ικ> mπio∙ чи ані писаних, ані в переказах жодних данних про суспіль­не життя трипільців — не можемо поважно говорити про будь-який його «тип». Рештки будов, предметів хатнього вжитку і можливо рештки жертовникІв(?) не дають наймен­ших підстав для відповіді на питання: матріархат чи патрі­архат панував серед них, як також ніщо, крім свобідних і довільних анальоґій з нинішніми дикунами, не дає підстав говорити про «магічний» світогляд. Твердженню, що саме трипільці побудували «городи-держави і окружили їх мо­гутніми валами» перечить трохи далі сам В. ЩербакІвський, який пише: «Трипільці не створили спочатку великих дер­жавних орґанізацій — їхня експанзія була передусім — опановання величезних теренів племенами чи може лишень селищами»... «Властиво геленів можемо назвати творцями міст на Україні».

Ця легкість, з якою ЩербакІвський[†] раз титулує трипіль­ців «творцями — міст-держав», а раз деґрадує їх до творців «селищ», а творцями міст робить греків, свідчить, що то все плід буйної фантазії та «висновки», але... без підстав.

Ще більш фантастичним й майже безглуздим є намагання приписати трипільцям (про яких ми докладно не знаємо на­віть, якою мовою вони говорили і що говорили!) створення «усього українського фолькльору» і «майже всієї устної словесности».

Тут слід нагадати, що «фолькльором» (з англійської) при­йнято звати: устну словесність, поетичну народню творчість, обряди, пісні, думи, приповідки, звичаї і т. п. Таким чином В. ЩербакІвський у поетичному запалі спочатку весь укра­їнський фолькльор (отже і устну словесність!) приписав трипільцям, а потім приписав їм же «майже всю» частину того ж фолькльору —- «устну словесність».

Ф. Колесса — фахівець у цих справах, твердить, що най- давнійший запис української народньої пісні походить з по­ловини XVI віку. Обрядові українські пісні лише сягають своїми мотивами і кількома піснями у передхристиянські часи України, це б то передволодимирові, але безперечно вони не збереглися у свому первістному вигляді. Про інші обрядові пісні знаходимо згадки в наших літописах, а самі пісні імовірно лише в невеликій частині і то дуже змінені доховалися до нині.

Приповідки і ирисліяя (найстарійші записи) сягають X до XI віку. Самозрозуміло, т. зв. «биліни» повстали всі в кня­зівську добу, а козацькі думи та історичні пісні — за ко­зацьких часів. Пісні чумацькі, рекрутські, побутові і т. д. — ще Iioniiiiiii.

Самозрозуміло, не знаючи, якою мовою говорили трипіль­ці, не маючи ані одного речення автентичного з часів, коли панувала трипільська культура, і не знаючи навіть, чи один нарід, чи кілька були її носіями — ми мусимо мати хіба фан­тазію В. Щербаківського, якої можуть позаздрити навіть по­ети, щоб відважитися сказати щось подібного навіть про уст- ну словесність українську тої доби — якої не збереглося! А що ж говорити вже про думи і т. п.

Очевидно, немає також найменших підстав, щоб могти визначити відсоток «трипільської крови» в українських жилах (однаково добре може бути і 0,001% і яких ЗО—40%).

Ю. Липа, яко лікар і то лікар, що скінчив не українські школи, був звичайно ляїком у тих усіх справах, а тому йому не коштувало великого труду у своїй книжці «Призначення України» не лише перемішати факти і фантазії в якусь чу­дернацьку мішанину, але почати трактувати Понтійську державу Мітрідата IV як українську державу.

Тимчасом для всіх цих фантазувань не має жодних під­став, як немає підстав приписувати трипільцям пісні про зруйнований Січи.

Ми вітаємо нові й нові успіхи археольоі'ії, ми признаємо можливість повного ппливу народів, що жили на Україні, на витворення антропольоі'ічного тину сучасного українця, ми не заперечуємо можливости певних культурних впливів тих народів па найдавпіііпіу культуру наших предків, але ми не можемо забувати, що рівнож в силу тих чи інших причин могло таких впливів і не бути. Адже ж ми знаємо, що й на Україні жив мамут, але проте не знайдемо серед нашого тваринного світу жодних наслідків того його Існу­вання.

Тому ми починаємо історію українського народу від появи на наших землях українських словенських племен, а не від Ґ0ТІ8 чи трипільців.

Все вказує, що приблизно вже в третьому віці по Христі українські племена заселюють простори між середнім По­дніпровим і Дністром, поширюють свої терени в бік Карпат на заході, поза Припять і Десну на півночі і до берегів Чор­номорських і Озівських від гирла Дунаю аж по Кубань.

Цю територію то вдавалося українському народові значно поширювати то знова доводилося її звужувати під натиском усе нових ворогів, що тиснули зі сходу, півночі і заходу.

В давнину найбільші втрати приносив нам натиск східніх кочових народів, які хвилями напливали в наші степи з Азії. Так довелося українському народові витримати натиск го­тів/ аварів, печенігів, яких орди в момент їхньої найбільшої сили доходили майже до самого Київа. Боротьба з печеніга­ми закінчилася для українців добре, але їм на зміну при­йшли половці, а потім татари. Ґрунт для татарських пере­мог підготували москвичи, ослабляючи до решти своїми на­падами ослаблену і без того боротьбою між князями Київ­ську імперію.

У звязку з цим безупинним натиском усе нових народів бували і в данвину моменти, коли під їх ударами наш схід­ній і південно-східній кордон відсовувася аж до східніх меж Волині і Поділля, а все ж політичне і культурне життя і тоді не завмирало, а концентровалось на Західніх землях (Холмщина, Волинь, Галичина і Поділля). Там зберігалася українська народність і, міцніючи в боротьбі, знову поволі пайово кольонізувала степові простори.

Втрати, які мала українська територія на заході, зменіпу- ючися під натиском угрів та поляків, були невеликі і рів- пож українці здобували пізнійше наново втрачені простори. Щойно в XVII віці по втраті державности протягом остан­ніх двох століть український нарід втратив значну частину сносї території, але цим разом ця втрата не носила харак­теру втрати якоїсь окресленої частини тої національної те­риторії.

* Готи прийшли, як сказано на ст. 18 з над Балтику.