II «АНТИ» — ПРЕДКИ УКРАЇНЦІВ І ПЕРША БІЛЬША ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

На питання звідки прийшли словяне (і чи приходили) на європейські землі, а зокрема звідки прийшла та частина слов’ян, яка була предками сучасних українців, не істнуе переконуючої, загально прийнятої відповіді.

Тому, що для висвітлення теми, яка нас цікавить не має рішаючого значіння усталення прабатьківщини словян, ми не будемо тут займатися розглядом аргументації прихиль­ників тих теорій, обмежуючися до пригадки, що як наш «по­чатковий літопис» вяже прабатьківщину славян з Дунаєм так і винятково часті згадки в стародавніх українських на­родних піснях річки Дунаю вказують на якісь ближчі звяз- ки українського народу саме з Дунаєм.[‡]

Ми обмежимося тут до подання перших згадок про сло­вян взагалі, а антів з окрема, в творах стародавніх авторів, які збереглися до наших часів, а ріжні міркування на під­ставі таких джерел, як хоч би т. зв. Певтіґерова мала, які мають цілу літературу, не будемо тут розглядати. Натомість узгляднимо здобутки новійших археольоґічних знахідок.

Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI вік по Христі) в своїх творах («Історія війн Юстініяна І») згадує ряд словянських племен, які тоді вже замешкували західні підгіря Карпат і сточища Одера. Як ці згадки так і пізнійші з половини VII віку не лишають сумніву, що тоді вже словя- ни вийшли за межі своєї прабатьківщини і поширили свою територію, як на захід, так і на схід та північний схід. Вже згадуваний Прокопій пише, що за гунами, які жили по обох боках Меотиди (Озівське море) «далі на північ сидять нез­численні народи антів».

Готський історик Йордан,[§] який зве словянськІ народи «венетами» пише: «Численний нарід венетський заселює північні узгіря Карпатів від верхів'їв Висли й далі незмірн­ім і простори, поділяючись на словян і антів: словяни сидять від м. Новіодуну і Мурійського озера до Дністра і на північ до Висли, анти ж над луком Чорного моря від Дністра до Дніпра». Рівно ж і Прокопій пише, що «словяни й анти ме­шкають за Дунаєм, недалеко від берега».

Наведена попереду звістка Йордана, поскільки мова про антів, як бачимо збігається з відомостями Прокопія, поскіль­ки ж мова йде взагалі про словян — то не дає нічого, бо досі не вдалося узгіднити, яке місто криється під назвою Нові- одуну і що то за Мурійське озеро. Та наведені відомості с так би мовити «пізньої дати» бо з них видно, що на ті часи словяни, а в тому числі й українські предки — анти, займа­ли досить велику територію і як видно з відомостей ГОТСЬ­КОГО історика, які наводимо на свому місці, жили держав­ним життям.

Найдавнішу ж згадку про словян знаходимо у римських істориків.

Пліній Старший (І ст. по Христі) і Таціт — згадують вже про «венетів». Більш менш певним є, що період словянської міграції припадає на час між II і IV віком по Христі. У рим­ського автора Птоломея читаємо, що «Германію» від «Сар- матії» відділяє Висла. Зі скупих відомостей ріжних авторів можемо однак зробити висновок, що безперечно відповідає правді, а саме, що «на схід від ґотів сиділи «венети» (сло- вяни), які жили в сточищі Дніпра і далі на схід і над півден­но-східнім Балтиком, де сусідували з литовцями. Країна озер і басейн Волги — були в ті давні часи заселені фінсь­кими племенами. «Венетами» звали словян німці й фіни, але самі словяни так себе не звали. Треба думати, що в дру­гому віці можливо ще й неістнувало спільної загал ьно-прий- нятої словянськими племенами назви, але де-які зі словян- ських племен, що сусідували з німцями, звали себе «словя- пами». Назва «словяни» вперше зустрічається в історичних джерелах у VI віці.

Тоді, коли вже словяни скольонізували майже цілий Бал­кани.кий півострів, — про що далі буде мова, — ця назва зу­стрічається багато разів у візантійських джерелах.

Наведене не лишає сумніву в тому, що словянські племе­на були тоді дуже численні і займали великі простори. Од­нак майже всі стародавні автори розріжняли взагалі «сло­вян» і «антів», яких однак також уважали словянським на­родом (Йордан). Згідно з даними старих істориків анти засе­ляли власне українські землі.

Всі досі усталені факти не лишають сумніву, що антами звали власно лише українські словянські племена, які вже ТОДІ відрі жнялися від решти словян рядом спільних тим племенам ознак і звичаїв. Рівно ж не підлягає сумніву, що анти під оглядом етнічним були Групою словянських пле­мен.

Готський Історик Йордан, що жив у Візантії (VI вік), як вже згадувалось зве західніх словян німецькою назвою «ве­нети» і каже, що то с спільна назва для цілої Групи словян. Візантійський історики не вживають назви «венети» лише «словяни», але подані ними відомості! не лишають сумніву в тому, що мова йде про той самий нарід. Лоти властиво самі себе так не звали —- це назва дала їм чужинцями — сусі­дами. Де-хто з істориків уважає, іцо назва «анти» мас полі­тичний характер. Чужі історики, говорячи про антів, мали

ПАМЯТКИ КУЛЬТУРИ ПОЛІВ ПОХОВАНЬ

на увазі міцний державний політичний союз українських словянських племен, що вів наступальні війни проти Ві­зантії.

Виникає само собою питання: чи можемо уважати антів автохтонами української землі?

На поставлене питання наука не може дати вичерпуючої відповіді, бо археольоґІя лише досліджує матеріяльні памят­ки, які дозволяють робити ріжні припущення що-до народів, які творили ту культуру, але нічого певного не дають для ствердження їх раси та споріднености.

Звідки і коли прийшли анти на ці землі певного нічого не знаємо. Всі однак відомости вкупі зі здобутками археольоґїї дозволяють з певністю сказати, що анти сиділи на тих зем­лях від Різдва Христового і були безпосередніми предками українців[**]) говорили більш менш однаковою мовою, мали спільну культуру і однакові вірування, які знова відпові­дають загальним віруванням українським, описаним пізній- піе. Все відоме нам про антів і археольоґічні знахідки дозво­ляють припускати, що вже в другому — третьому столітті антські племена ріжнилися від решти словян, що й було причиною, чому їх чужинці звали інакше ніж решту словян і що таким чином в основному вже тоді склався етнічний український тип.

Власне І—II ст. по Христі виникає на українських землях культура полів поховань т. зв. «черняхівського» типу, одно­стайність якої на території заселеній антами підтверджує сказане, хоча згадана культура була продуктом злиття трьох ріжних культурних типів. Північна межа тих поховань тяг­неться трохи на північ від лінії: Звягель, Костопіль, Жито­мир і Київ.

Цей процес злиття де-яких культурних особливостей був повязаний зі створенням у тому періоді (між II—V віком) або великого союзу племен, або, що с певнійше, великої дер­жавної організації.

Анти вперше згадуються в III столітті (напис на стелі хра­му в Понтикапеї), що звичайно не є доказом, що вони лише тоді появилися. Згадують антів між іншим такі історичні джерела як праця (IV ст.) історика Лрокопія Кесарійського («Про війни з ґотами»), якої автор був секретарем візантій­ського полководця Велізарія, призначеного на це становище імператором Юстініяном І, далі,,Histor. Gr. Minoris^il Менан­дра Протіктора, «Історія» Феофілакта Сімокатти, «Літопис» Феофана, «Стратеґікон» і т.

Згаданий Прокопій Кесарійський пише, що анти це були «люди високого росту і величезної сили» і що їх було ду­же багато («незчисленні антські племена»).

Однак, як це й можна було припускати, всі ті відомости не відзначаються стислістю.

Зі слів Йордана так і з інших джерел, ми властиво не встані, як про це вже говорилося, навіть зясувати чи «анти» е назва, якою звала себе ця група племен, чи це назва, якою її звали чужинці. Готський історик Йордан (VI вік) безпе­речно надто мало знав сам про антів, як і його сучасники, на що вказує вже той факт, що він уважав конечним, говоря­чи про землю, яку замешкували анти, зазначити, що між Дністром та Дніпром «багато днів ходу». Знова ж візантій­ські джерела з другої половини VI віку (Прокопій), які зга­дують про антів, стилізацією де-яких речень затемнюють справу, бо, напр., у Прокопів читаємо: «Народами склявина- ми і антами не править один муж...»

Отже з тих слів можна б зробити висновок, що словяни і анти — це не те саме. Правда, далі читаємо: «Назва скля- винів та антів колись була та сама: за давніх часів і тих і цих звали «спорами».

А ще більше неясности викликають слова «вони в про­стоті заховують звичаїв гунів». Така неясність звичайно по­яснюється тим, що Прокопія цікавили анти лише постільки, по скільки вони брали участь у війнах проти Візантії веде­них іншими народами, а також самі на неї часто і у спіш но нападали. Безперечно, з тої причини візантійці цікавилися антами, але не в такій мірі, щоб перевіряти скупі відомости про походження антів, споріднення їх і студіювати їх побут. Однак багато з того, що писав Прокопій, вказує, що справді анти є безпосередніми предками українців. Так напр., він стверджує, що вірять анти в бога, що «посилає блискавку» і складають йому в жертву «кров і всяку худобу», «шанують попи річки, німф і де-які інші божества, але в долю (Мой­ру) — не вірять.

Йордан оповідає, що коло 375 року остроготський король Вінітар воював з антським королем Божом, якого державу хотів підбити. Йордан цей напад пояснював небажанням під­лягати зверхності гунів й бажанням показати свою силу. Та, безперечно, це пояснення вигадане пізнійше і цілком ней­мовірне.

На початку Вінітар потерпів поразку — анти його розби­ли, але «далі сміливо воював і короля Божа (Воза або Буса) з синами й 70 старійшинами наказав розплети для страшно­го прикладу». З того випливало б, що антський король ді­стався в полон, але, як видно з дальших відомостей, анти не припинили боротьби, звернулися по допомогу до гунів і гу­ни, спираючися на вірних гунам готів — знищили Вінітара. Гуни, яких виперли з Азії китайці ще до 375 року приман­дрували на північні узбережжя Каспію. У 375 році гуни роз­били остроґотів, але антська держава не зважаючи на на­тиск гунів, не розпалася, а продожувала існувати далі. Про згадані події залишилася однак згадка і в українських дже­релах. У «Слові про похід Ігоря» (1187) бояри князя Свято­слава, говорячи про трагічну поразку князя Ігоря і про важ­ке положення, в якому опинилася Україна та про наслідки поразки, кажуть, що «красні дівки Готські», дзвонячи над берегом моря заграбованим в українців половцями золотом «поютъ время Бу со во» це б то згадують в піснях ті часи, ко­ли і'отам вдалося знищити Буса. У тому ж «Слові» є згадка про «босових вран», які зняли каркання, можливо, що в цьо­му загадковому місці «Слова» криється натяк на те вороння, якого повно кружляло над трупом рознятого Вінітаром Бо­са і його синів та старійшин.

Цей драматичний епізод з антсько-готської боротьби з од­ного боку видасться нам цілком імовірним, бо таке поступо- вання Готів з полоненими певно відповідає вдачі Германців, поскільки вони й у XX віці поводилися з полоненими не ліп­ше (заморили голодом кілька мільйонів полонених і вияв­ляли подібну ж жорстокість). З другого боку згадки в на- родньому епосі обох народів, які були повязан! з цими по­діями, показують, що боротьба та була дуже важкою для обох сторін і зробила в свідомості обох народів такі глибокі сліди, що по кількох віках ще можна було знайти її відго­мін у поезії.

Про дальше істносання антської держави свідчить згадка, яку наводить Ні дерле, а саме те, що в 519 році велике ант­ське військо вдерлося в межі Візантії, на Балкани і там бу­ло візантійцями розбите, але вже в 534 році анти розбили ві­зантійські війська і в бою загинув тоді маґістер Хилбудій.

Про дальшу боротьбу антів з Візантією подаємо доклад- нійше при кінці розділу; тут лише відмічаємо і цю згадку.

Як бачимо згадки чужинецьких істориків хоча мають при­нагідний характер, але не лишають сумнівів у тому, що дер­жава антів проіснувала що-найменше від другої половини IV віку до початку VTI віку, це б то не менше 250 літ. З во­лодарів антських згадують чужинецькі джерела Божа, Me- жемира чи Мезамира, Що очолював антів підчас їх бороть­би з аварами й був підступно вбитий останніми, а також Манджакя та Мусонні, якому підлягали Лрдаґат і Даврид.

Те, іц Iiit-Jiii Gl)?. року пі* зустрічаємо більше згадок про антів, маємо пояснити *«‘им, що антська держава ослаблена в жорстоких війнах і аварами, була зшчилона тою боротьбою, перестала відограпатії активну ралю і поволі розпалася на ряд менших. Тут спід відмітити, що на ті ж часи припадає і заникання в розкопках культури черня хінської, питомої для періоду сили антів, хоча дуже багато знахідок знаряддя, а в першу чергу прикрас з часів Київської Руси виявляються спільними також і для культури черняхівської, що вказує на органічний звязок тої культури з культурою нащадків антів, що творили київську державу або, що ще певнійше на перехід антів на вищий культурний щабель, сполучений з новими культурними впливами і можливо, малої поворотної хвилі з над Дунаю.

До відомостей про цю найстарійіпу державу одержаних під західніх і південних авторів слід ще додати те, що писав про неї арабський письменник-ґеоґраф Аль-Масуді («Золоті луги»), який між іншим виразно відріжняє «русів» від «сло­нян», але про останнє буде мова на властивому місці, що ж до його відомостей про антську державу, то їх подаємо при кінці розділу.

Відомий історик московський проф. В. Ключевський, влас­не іюкликаючися на Масуді, зауважує, що «волиняне — тіж самі дуліби з часів аварського нашестя. Тоді дуліби пану­вали над усіма словянами (східними) і покривали їх своїм імам, а тому в нашій літописі також збереглася згадка про дулібів». Там же робить згаданий історик увагу*. «Підчас аварського заливу ще не було ні полян, ні самого Київа» і робить далі в іншій своїй праці такі висновки; «Отже ми за­стаємо великий військовий союз під проводом князя дулі­бів» («Курс російської історії» т. І, ст. 87, вид. J 938 рік).

До наведеного твердження московського історика мусимо зробити такі поправки; 1) «волиняни», як цс цілком певно нині усталено, — не є «тіж самі дуліби часів аварського на­шестя», дуліби тоді жили головно в сучасній Галичині, по Дніетру до Збруча і над ним, а волиняни жили від них на північний схід; 2) столиця держави антів — Волинь, якої залишки тепер знайдено, була недалеко сучасного Володи- мира-Волинського; 3) авари, проходячи на сучасну Угорщи­ну, знищили по дорозі терени заселені дулібами і підбили їхню землю, яка належала до антської держави, що її зве Macydi «Валінана», однак столиці тої держави — Волині авари не здобули, бо можливо до неї навіть не доходили; 4) анти зі своєї столиці керували рештою земель антської держави і продовжували боротьбу з аварами (обрами); б) Київ тоді імовірно вже істнував, це б то не лише поселен­ня, які істнували на території сучасного Київа в же в перших піках no P. Xp. і почали набирати міського характеру, але й само «городище» (укріплений замок) було побудовано вже в VI віці по Xp. Звичайно тоді Київ не був столицею, а був лише звичайним містом, що належало до держави антів і 6) немає жодних підстав твердити, що тоді не жили в околи­цях Київа поляни, навпаки — все дає право припускати, що поляни були одним з племінних обеднань, які входили в склад антської держави.

Нарешті треба підкреслити, іцо вираз «східні» словяни, вжитий був проф. Ключевським не в географічному розу­мінню, а в тому значенню, якого йому надали московські історики, які розуміють під ним не існувавшу в дійсности ніколи етнічну їрупу словенських племен, які мали б бути прабатьками українців, москвинів і білорусів. Тимчасом усі дані свідчать, що такої відокремленої Групи словянських племен не істнувало ніколи і немає жодних переконуючих доказів істнування такої Групи, а до того московські предки взагалі не належали до антських племен.

Про питання неістнування Групи «східніх словян» в розу­мінню московському говоритимемо на властивому місці, тро­хи далі, а тут обмежемося до поправки до цитованих слів Ключевського.

Що ж зі себе уявляла держава антів?

Відповідь на поставлене питання можемо дати не лише на підставі аналізи історичних джерел, але й на підставі но- війших здобутків археольоґії.

На підставі всього нам відомого можемо з певністю ствер­дити, що держава антів була великим королівством зі спад­ковою владою. Володаря антів звуть західні автори титу­лом,,Rex Згадка про знищення Вінітаром 70 старійшин вказує на те, що королі» керував не сам, а спираючись на свого роду «ареопаг» чи «сенат», а крім того безперечно у важливій!инх справах де-коли мало голос і віче.

Статуетка, що була знайдена археольоґами зображує акта — людину міцної будови з волоссям підстриженим «під ма­кітру», тип обличчя виразно український, сорочка вишита на грудях аж до пояса.

Вивчення антських кладовищ показує, що головна маса населення не брала участи у війнах, бо не знаходимо на зви­чайних кладовищах жодної зброї, натомість виявлені вже окремі кладовища на яких всі поховані мали зброю. З того єдино можливий висновок, що в державі антів істнувало ста­ле військо і воно в разі потреби боронило державу. З цим у цілковитій згоді стоїть і те, що звичайні антські селища і містечка не мали жодних укріплень чи захистних споруд, але вздовж меж держави антів тяглися (де-коли в кілька рядів) охоронні вали, які де-коли сягали висоти 10 метрів і творили в подібних місцях цілі складні фортифікаційні споруди, що тяглися на сотні кільометрів.

Наведене доводить, що в державі антів мусіла істнувати міцна державна влада, яка одна могла керувати такими ве­ликими працями, які до того ж з конечности мусіли мати примусовий характер. Рештки тих ровів і валів збереглися до нині.

В державі антів основна маса населення займалася хлібо­робством і панувала приватна власність на землю. Цим остатнім рівнож ріжнилися антські племена — предків ук­раїнців від предків московських і москвинів, в яких ще в кінці XIX століття було поширене громадське володіння землею («общіна») притаманне для доби первісного комуніз­му. На розвиток хліборобства вказують крім здобутків ар- хеольоґів свідчення автора «Стратеґікона» Маврікія про ве­ликі запаси проса, пшениці і іншого збіжжя в селищах ан­тів. Про це ж свідчать і численні залізні наральники та сер­ни, які знаходять на теренах панування черняхівської куль­тури. На теренах же, які заселили московські племена, та­ких наральників не було знайдено, що природно, бо москалі, ще у XVII ст. користувалися «сохою». Крім того розводили анти велику рогату худобу, свиней і коней. Жали за допо­могою залізних серпів. На те, що коней анти розводили ба­гато, вказують візантійські джерела, які не раз згадують антську кінноту. Ловецтво, рибальство, і бортництво мали лише допомоговий характер.

В антів вже істнувала також численна реміснича верства, істнували майстерні, а спеціяльно розвинуте було залізооб- робне ремесло.

Розвинуте було рівнож ганчарство до такої міри, що ган- чарські майстерні продукували на експорт. Знайдено багато вибагливо орнаментованого тонкостінного посуду. Рівнож розвинуте було ювелірне мистецтво. Між іншим збереглися численні вироби прикрашені виїмчастою емалею з доби іс­нування антської держави.

Підчас розкопок знайдено було в кількох місцевостях (зо­крема в Київі) такі ювелірні майстерні, в яких були не ли­ше готові вироби багато оздоблені, але й цілий ряд форм до відливання прикрас.

Всі численні знахідки з тої доби показують, що анти рів­нем своєї культури переважали не одного з народів Захід- ньої Европи, що саме тоді також вийшли на історичну арену.

Все вказує, що продукували анти не лише на свій внут­рішній ринок. Безперечно була розвинута торгівля. На ши­рокі й розвинені віддавна торговельні зносини вказують знайдені на території антської держави скарби. Серед них досі усталено понад 1000 знахідок римських монет. При цьо­му слід зазначити, що понад 100 з тих скарбів мали від кіль­кох десятків до кількох тисяч монет (з часів І—II віку по Христі або з часів панування Риму в Дакії).

На землях московських римські монети траплялися лише спорадично.

РІвнож знайдено досить римських і грецьких виробів, а в значно меншій скількости трапляється (і то серед памяток VII—VIII віку) й вироби іранські.

Це вказує, що антська держава була повязана численними звязками не зі Сходом (як московські предки) тільки зі За­ходом і з греко-римським світом.

Антська держава брала участь у тодішній світовій полі­тиці, на що вказують знайдені т. зв. «медальйони» римські, які одерж ували володарі союзних з Римом держав середини VlI віку і трохи ранійше.

Памятки мистецтва антів, а також знаряддя господарські, як ми вже качали, вказують на досить високу культуру.

Про події, так би мовити зовнішньо-політичної історії ан­тів, на жаль, покищо знаємо мало, однак і те, що знаємо, і то з чужих джерел, не лишає сумніву, що антська держава бу­ла добре зорганізована, міцна І виявлювала виразний нахил до експанзії, поширення території і впливів.

Ті відомости, які маємо і які частково вже були подані на­ми в цьому розділі, тут підсумовуємо, подаючи їх у хроно- льоґічному порядку.

Про боротьбу антів з ґотами в IV столітті по Христі, бо­ротьбу, що остаточно закінчилася на користь антів, які ли­шилися господарями на своїй землі, а ґоти мусіли її поки­нути, до нас дійшли лише скупі відомости, Один з епізодів цієї боротьби був поданий попереду.

Від початку VI ст, антські володарі починають боротьбу ч Візантією, яка має на меті поширення антської території коштом Візантії, Коло 519 року велике антське військо ра­зом зі союзними словянськими відділами тих словян, що не належали до антського народу і держави, перейшло Дунай І «дерлося в межі Візантії. Візантійським військам під про- подом Германа, вдалося по запеклій боротьбі спинити наступ антів, Але, не зважаючи на це, анти від 527 року майже що­року нападають на Візантію. Йде затята боротьба. Року 531 игробрав у свої руки головне командування візантійськими військами на тому відтинку Хильбудій і йому вдалося на три роки стримати натиск антів і союзних з ними словян- оі.ких народів.

Року 534 Хильбудій перейшов Дунай і зустрівся з вій­ськами антів і словянськими відділами, що вирушили проти нього, У крівавій битві було розбите візантійське військо і сам Хильбудій загинув у бою. Ця перемога антів змусила Візантію віддати антам побудоване ще імператором Траяном укріплене місто Typpic з тяжіючими до нього місцевостями і визнати панування антів на лівому березі Дунаю. Імпера­тор Юстініян змушений був скласти з антами союзну умову, якою Гарантував їм мир і сплату досить великої грошевої данини. Одним із наслідків цієї умови була поява в Італії, в характері союзників, кінноти антів та союзних з ними сло­нин, яка й брала участь у захисті Риму від ґотів.

Та приязні стосунки між державою антів і Візантією були ^l∙∣^, довгі, бо антські володарі стреміли до поширення своїх володінь на родючі й багаті землі Балканського півострова. Вже в 550 році антсько-словянське військо переходить че­рез Дунай біля міста Наїса. Від полонених довідуються ві- 'яіитійці, що анти планують захопити Фессальоники разом '* Цілим приморським районом. Візантійське військо, вислане >іи зустріч, було розбите. Антсько-словянські війська, розді­лені на д_Ві частини, посувались далі двома шляхами. Спроба візантійської кінноти, сконцентрованої в місті Тзурулі, стри­мати наступ одної з наступаючих Груп — закінчилася пораз­кою візантійської кінноти, якої вождя взяли анти в полон

Наступаючі антські війська, після правильної облоги, здо­були візантійську фортецю і портове місто — Тепер. У To- пері стояла велика візантійська залога. Опис здобуття фор­теці показує, що антсько-словянські війська виробили своє­рідну тактику, яку й застосували, облягаючи і здобуваючи місто.

Друга частина антсько-словянських військ підійшла до Адріянополя. На захист Адріянополя виступили візантійські війська на чолі яких стояло шість визначних провідників, а головне командування було в руках Схоластіка. Однак пі­сля запеклого бою візантійські війська були розбиті вщент. Це змусило Візантію зректися виправи проти готського ко­роля Тотили, щоб могти призначену для того армію кинути проти антсько-словянських військ, які вже зближалися до так зв. «довгих стін», що закривали шляхи до самого Кон­стантинополя.

Добірні візантійські війська, що готувалися йти проти Го­тів, під проводом вже згадуваного Ґермана, врятували для Візантії Фесальонікі, але Візантія все ж втратила тоді цілу Дальмацію.

Завдяки успіхам антів протягом VI віку велика частина Балканського півострова була скольонізована словянами, але антська держава внаслідок несприятливих міжнародніх обставин не змогла використати своїх успіхів.

Щойно Святослав Завойовник, три століття пізнійше, про­бував опанувати ті терени, яких не змогли закріпити за со­бою антські царі (хроністи, як про цс вже згадувалося, вжи­вають титулу латинського — «гех»).

Перешкодила цілковитому опануванню антами Балкан­ського півострова повна коло 558 року в степах між Каспієм і Озівським морем аварської орди, яка наткнувшися на спротив антських військ, посувалася чорноморськими степа­ми вздовж південних меж антської держави в бік Паннонії (середня течія Дунаю і його допливів - Сави і Драви).

Антська держава намагалася шляхом дипльоматичним урегулювати свої стосунки з аварами і, як оповідає Менан- дер, з цією метою вислала до аварського кагана посольство на чолі з Мезамиром Ідаричем. Анти аж ніяк не вважали себе подоланою стороною, тому, як подає згаданий автор, Мезамир «закидав аварів гордовитими і навіть зухвалими словами». Гідна постава антського посла спричинилася пев­но також до траґічного закінчення тих переговорів. Болга­рин Кутруґур, який користався довірим і ласкою аварського кагана, а був неприхильний до антів, використав гордий тон мови антського посла і порадив кагану, щоб Мезамира, як людину впливову й талановиту, вбити, щоб так позбавити антів орґанізатора' спротиву. Авари вбили посла, а після цього продовжували нападати на антські землі та їх пусто­шити. Власне, закріпившися в Паннонії, починають авари запеклі війни з антами. До цього часу належать слова нашо­го «літописця Нестора» «сі же обри (авари) воеваху на сло- вініх і примучиша дуліби, сущая словіни і насилье творяху женам дулібським». А як знаємо зі слів Масуді, не дуліби були головним і найдужчим антським племенем, тільки во- линяни. Отже, аварам не вдалося вже тоді зруйнувати ант­ську державу, лише вдалося відірвати від неї землю дулібів і поневолити останніх.

Тому слова Менандра, що «антські володарі були доведені аварами до жалюгідного становища і втратили свої надії» слід розуміти лише як підсумок наслідків боротьби, яка тяг­лася ще пару десятків років і яка спричинилася остаточно до занепаду (хоч і не підбитої аварами) держави антів та втрати змоги реалізувати свої далекосяглі пляни на Балка­нах. Є підстави думати, що Візантія не раз нацьковувала аварів на антів, хоча не раз користалася з їхньої допомоги як союзників у боротьбі проти тих же аварів.

Авари нападали взагалі на землі суміжні з аварським ка­ганатом, а в тому й на антські та грабували їх. Створення аварського каганату ускладнює взагалі становище антів, які тепер мусять стало лявірувати і виступати то в союзі з Ві­зантією проти аварів, то навіть в союзі з тими ж аварами проти Візантії. При тому слід завважити, що інші словяни тепер частійше виступають разом з аварами, що вказувало б на їх певну залежність від аварів.

Що ж до антів, то все вказує на те, що аварам вдалося «примучити», це б то підбити, тільки дулібів, а решта ант­ських племен продовжувала з ними боротися.

Звістка повязана з подіями 602 року, про які ми ранійше згадували, коли аварський каган послав Ancixa з частиною свого війська проти антів з наказом «винищити нарід антів, що був союзником ромеїв» (візантійців), а те військо, побою- ючися важкої боротьби, збунтувалося і частина його втікла до греків, є остатньою конкретною звісткою про антів.

Безперечно, антська держава згодом розпалася, але без­умовно вона істнувала ще і після 602 року, лише анти, ослаблені боротьбою з аварами, перестали насідати на Ві­зантію і власне тому не було більше причини й нагоди про них згадувати. Анти перестали уявляти з себе реальну силу і тому про них так би мовити «забули».

Ми не маємо жодних безпосередніх звісток про те, що ант­ська держава перестала істнувати, лише немає відомості! про її дальше істнування. Однак безперечно було б помил­кою уважати весь період від середини VII віку аж до по­чатку X віку за період, в якому не істнувало жодної більше державної організації українських словянських племен.

Арабський письменник Аль Масуді, що його діяльність припадає на 20-50 рр. X століття, згадує також, як про події минулі, про істнування словянської держави на тих землях, якими, як ми знаємо, володіли анти та про її занепад. Ось як пише він: «Словяне складаються з багатьох племен і чис­ленних родів. Ця наша книга не займається описом їх пле­мен і розподілом їх родів. Вище ми вже оповіли про короля, котрому в минулі часи підлягали інші їх королі, це б то про Манджака — короля Валінани нарід, котрий є одним з основних («корінь зі словянських коренів») словянських на­родів. Вони поважаються поміж їхніми народами і мали пе­ревагу поміж ними. Але потім пішло розєднання поміж їх­німи народами, лад був їх порушений, вони прийшли до за­непаду і кожне племя вибрало собі короля...»[††]

Коли приймемо під увагу, що місто, яке звалося «Волинь» вже в X столітті не істнувало (рештки його знайдено при­близно 20 кільометрів на південь від Володимира Волин- cbκoroj та що в наведеному уривку немає ані слова про щ- нспад тої держави наслідком навали чужинців, то треба від­нести цю звістку на VIH—IX віки. Коли б місто Волині., яке могло бути й столицею антської держави, було зруйноване чужинцями в тих часах, коли жив Масуді, він би про це міг знати. Коли ж би це мало місце в VII і навіть в VIII — міг би або про таке зруйновання щось чути згодом сам автор, або — не чув би й про саме місто Волинь. Безсумніву є всі підстави уважати цю звістку повязаною з державою антів або бодай з життям антських племен. Ускладнює справу ли­ше те, що, як вже про це й була мова, ми не знаємо як себе звали самі анти,лише знаємо назву вживану греками, а ця назва могла бути невідомою Аль Масуді, який міг знати ту назву, яку вживали самі анти, або, звучи їх державу «Волі- нана», вживав тої назви, яку вживали його сучасники.

Згадана держава була, як все на це вказує, твором пред­ків українського народу і проістнувала коло 250 років, обій­маючи в період свого розцвіту велику територію.

Для того, щоб сучасному читачу було ясно, як міцною та тревалою була ця держава, нагадуємо, що за тих часів пов­ставали лише відносно невеликі й несталі держави.

До найдовше істнувавших треба зачислити (крім старих імперій) такі держави як держава Вестґотів (170 р.) або зно- ла держава Франків (кінець V до кінця VII віку). Імперія Карла Великого проістнувала від кінця VII до половини IX віку по Христі. Арабський каліфат — від половини VII до другої половини IX віку.

Отже згадані держави хоча відогравали де-коли більшу ролю, але не істнували довше за державу антів. Не одна з сучасних «великих націй» була за тих часів майже нічим або й не було її зовсім. Згадаємо для прикладу хоч би Анг­лію.

Сучасна Англія (Бритійські острови) була на початку V піку звичайною римською провінцією. Коли римські лєґіони були з неї виведені, на її територію заселену кельтами (бри­ттами), почали робити безнастанні напади германські пле­мена саксів, югів та анґлів, які руйнували країну й винищу- ^вκol держави, коли зясувалось, що той Хільбудій є антом. ^мУсів того Хільбудія випустити на волю, В державі антів, ¾ ми вже казали, істнувало стале військо, що вказує на ^1сТнування сильної державної організації і централізованої ^в,>іади. На це ж вказують і укріплення вздовж кордонів, які ^т^глися на сотні кільометрів, про які ми згадували. Влада ¹⅜piB була спадковою, але обмеженою радою старійшин і ^b¼θm.

На тлі сказаного ми маємо цілковите право пишатися тим, ^uλo наші предки вже в ті часи створили таку велику держа- ^bV і вміли захиститися і від готів і від гунів і від аварів! Ч держава не була знищена ворогом (тоді б про це лишили- згадки) тільки вичерпана війнами з численними ворогами ^c‰ιa розпалася поволі на племінні держави, які пізнійше згуртувалися довкола Київа і знов створили велику імперію.