ІІІ ПО АНТСЬКИЙ ПЕРІОД АЖ ДО ВИНИКНЕННЯ КИЇВСЬКОЇ КНЯЗІВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

На самому початку мусимо підкреслити, що властиво «по антський» період слід розуміти як цілком умовну назву пе­ріоду, тому, що немає найменших підстав припускати ніби то антська держава раптово перестала істнувати І зникли самі анти.

Відповідь нами частково вже була дана; одною з таких причин був заник активности антів у відношенню до сусідів. Але поскільки сусіди, яких більше не турбували (і не ви­кликали зацікавлення) антські війська, перестали згадувати про антів, постільки ми не знаходимо нічого так би мовити в чужинецьких історичних джерелах. Однак це не зясовус IIhM чому JK IK¹ лишилося жодних слідів про істновання тих HirrchKiix держал так би мовити «власних»?

Відповідь на це питання слід шукати в рівні культурного розпитку антів.

У попередньому розділі ми говорили про досить високу культуру антів, при чому згадували про рівень їх хлібороб­ської культури, розвиток ремесла, торгівлі і т. п. Але це все свідчило про розвиток матеріяльної культури. Коли ми по­рівняємо культурний рівень антів з культурним рівнем греко-римського світа або із давнійшими культурами Єгипту чи Індії та Китаю, то побачимо, що таке порівняння відразу виявить, що високій духовій культурі (літературі, науці та мистецтву) згаданих народів анти не мали що протиставити. Це і зрозуміло, бо й нині народи, що «зголошують свої пра­ва» дуже легко переймають від культурних народів здобут­ки матеріяльної культури, використовують так би мовити плоди праці чужого розуму, але самі, поки-що, не встані зробити якийсь поважнійший вклад у скарбницю всесвіт­ньої науки.

Ціла всесвітня історія стверджує, як безсумнівний факт, що «на зміну» культурним народам все приходили некуль­турні, бо на жаль, певно це вже вкладено в саму людську натуру, людина досягнувши вищого культурного рівня, тра­тить енергію і бажання боротьби та войовничість, впарі з за­гартованістю. Картаґіну, яка воювала найманими військами, переміг тоді ще войовничий і відважний римський нарід. Але згодом, коли самі римляни стали випещеними сибари­тами, які найбільше цінили свою власну особу і прагнули одного: «уживання життя» («Good time») — вони стали уни­кати боротьби, перестали цінити особисту відвагу та почали «воювати» лєґіонами складеними з германців, ґаллів, нубій­ців і т. д. і... втратили свою державу. Така ж доля спітка­ла, лише пізнійше і Візантію. Ми могли би наводити ще й ще приклади, що стверджують закономірність цього явища, яке дає змогу й іншим народам зробити свій вклад в історію розвитку людського роду.

Отже наші предки в першому тисячолітті по Різдві Хри­стовому щойно виступили на історичну арену і в розумінню рівня духової культури були майже такими ж «варварами» як франки, анґли, сакси, кельти, ґали, нормани і т. д. і т. д.

З наведених причин ми не можемо дивуватися тому, що про цей період не лишилося слідів у писаних памятках Ilti- томісць памятки матеріяльної культури, хоча ще може; й по такі численні, як ми того б хотіли, стверджують усе попере­ду сказане.

У цій праці читаємо: «Найбільш північними східньосло- вянськими племенами були словени новгородські і кривичі. Перші з них вимальовуються в археольоґічних памятках, ві­домих під назвою сопок. Сопки являють собою високі кур­гани, в яких містяться колективні поховання — до 10-12 трупоспалень з нечисленним інвентарем: предмети озброєн­ня, прикраси, посудини і т. ін. Дата основної маси цих памя­ток — VII—VIII cτ., але є й більше ранні. Найбільш пізні з них належать до IX-X ст. Територія поширення сопок дуже велика, вона охоплює басейн озера Ільмень, течії річок Ловаті, Мсти, Волхова, район Валдайської височини і верх­ню течію Мологи.

Архелоґічними памятками кривичів є друга Група похо- ховальних споруд — так зв. довгі кургани. Вони являють собою довгі валоподібні насипи, що, як і сопки, містять за­лишки багатьох трупоспалень. Вони також займають об- 1 нирну територію; починаючи у верхній течії Західньої Дві- ііі4, поширюються до Березини і зосереджуються у верхній течії Дніпра, головним чином у районі Смоленська. На пів­ніч ці памятки розташовані вздовж східнього берега Чуд­ського озера. На основі речових знахідок довгі кургани да­туються в досить широких межах, починаючи з II—НІ аж до VIII-IX ст.

Нятнжьм, іцо жили в басейні верхньої течії Оки і Дону, належать памятки так званого боршевського типу, що від- IIUOITbCM до останньої чверти І тисячоліття н.

Боршевські городища супроводяться курганами могиль­никами. Кургани являють собою колективні усипальні. В них містяться деревяні домовини, в які вкладала урни з рештками багатьох трупоспалень.

Отже археольоґічні памятки східньословянських племен другої половини 1-го ТИСЯЧОЛІТТЯ н. е. далеко не однорідні в типольоґічному відношенні[‡‡]) Відрізняючись від памяток навколишнього населення, вони самі становлять ряд тери- торіяльних груп, які свідчать про те, що напередодні виник­нення Київської Pycu східні словяни складалися з ряду ет- ноґрафічних Ipyn_i що ріжнилися до деякої міри і рівнем CO- ціяльно-економічного розвитку.

В сусідстві з східними словянськими племенами жили численні несловянські племена. На північному заході це бу­ли летто-литовські племена Прибалтики: ліви, жмудь, лит­ва та і нш. На півночі і північному сході жили племена угро- фінські - чудь, весь, меря, мурома, мордва.

На південному сході сусідами східних словян були пле­мена, що IlllcxviflJlH широкі простори степів Східньої Евро- ііи. Частина їх, мабуть сарматсько-аланського походження. Ці члемгпа іплипіили так знані салтоно-маяцькі памятки, що датуються Vii X er Вони поширені частково і на те­риторії Української ІЧ’Р, в південно-східних її районах — бпсеЙиі Сіигрсі.кого Дінця, а місцями ще далі на захід, до Полтави (Мачуха) і навіть до закруту Дніпра в Надпоріжжі (Канцирка).

Hoct⁴JioHit)) сіілто-мпяцької культури — це неукріплеїТі селища, а також городища, укріплені земляними валами, іноді камяними стінами. З памяток цієї культури краще до­сліджено могильники, зокрема могильник біля с. Верхнього Салтова поблизу Харкова.

Могильники цього типу безкурганні з своєрідною будовою могил, найчастійше у вигляді катакомб, викопаних в мате­рику, В таких могилах буває по кілька поховань.

Посуд салтово-маяцьких памяток дуже своєрідний. Особ­ливо виділяються різні види глеків — іноді з кулястим, сильно розширеним знизу корпусом, з вузькою і високо ци­ліндричною шийкою, орнаментовані пролощеними лініями, що утворюють різні геометричні візерунки».[§§]

Отже в наведеному уривкові мусіли автори його стверди­ти, що: 1) істнували чотири ріжних типи словянських похо­вань і взагалі чотири типи памяток археольоґічних: україн­ські («черяяхівські») памятки антської культури та ромен- ські памятки північно-східніх українських племен, які імо­вірно до держави антів не належали, 2) білоруськіх («довгі» кургани кривичів), 3) «новгородські» («сопки») з калєктив- ними похованнями шляхом трупоспалення і 4) московські («Гюршевські» городища вятичів і місця колективних похо­вань з деревляними домовинами, в яких містилося рештки багатьох трупоспалень).

Ми знаємо, що такі звичаї, як напр., спосіб поховання мертвих, виникають у кожного народа на початку його іст- пування і передаються з рода в рід та зберігаються наро­дом віками. Отже вже це одне свідчить про виникнення в глибоку давнину, в часах, що попереджували часи від II до IX століття, чотирьох окремих словянських народностей. Одна з них, спочатку попала в орбіту впливу української Київської держави (в літописах навіть збереглися в формі лєґенд і оповідань певні тенденції новгородців конкурувати з Київом за першенство). Сліди цього впливу лишилися й до нині в говірці навгородців. Пізнійше однак новгородська самобутність була основно знищена москвинами, які за Іва­на IV Лютого, здобувши Новгород, повелися з новгородцями так, як з ворожим народом (вирізали кілька тисяч новгород­ців, 15.000 було переселено до Московщини, а в Новгород пе­реселено пару десятків тисяч москвинів[***]), а після цього ве­лася там нівеляційна політика протягом століть.

Таким чином ми також мусимо нині брати під увагу лише ті три народи, з яких два (словянські) хочуть москалі «про­ковтнути» і для улегшення собі того, всупереч усім науко­вим даним, оперують вигаданими ними «східньо-словянсь- кими племенами», з яких наче б то мав «повстати» один «ру­ський» східньо-словянський нарід, з якого, як вони твер­дять, щойно в XV—XVI віках починають «виділятися» ук­раїнська і білоруська народности.

Тимчасом усталені наукою факти не лишають сумніву, що вже в першій половині першого тисячоліття по Христі згадані три народи істнували. Вони ріжнилися своїми зви­чаями, побутом і політичною приналежністю, а все це, вку­пі з мовними ріжницями, які і в XI столітті ясно виступають в творах писаних чужою старо-болгарською мовою (отже безперечно мусіли й значно ранійше істнувати.) дає цілко­вите право говорити про істнування вже в IIl віці по Хри- єті тих трьох народів, а в кожному разі народу українсько­го, хоча він, безумовно, себе так ще не звав.

АрхеольоГія мусіла ствердити, що район поширення куль­тури «боршевського типу» — це і є район, в якому сиділи «8ЯТІЧІ».

Усіма істориками прийнята та мапа розселення словянсь- ких племен на Сході Европи, яку подаємо. Коли ми на цій мапі відмітимо ті міста, які істнували в XIV—XV віці на те­риторії вятічєй, то побачимо, що на тих землях були такі московські міста: Тверь, Ярославль, Ростов (Ярославської области), Владімір, Муром, Москва, Рязань, Тула, Суздаль, Переяславль Рязанській, Ніжній Новгород.

Наш «Початковий літопис» також стверджує, що «вятічі» сиділи «по Оці», самозрозуміло з її допливами.

Отже немає жодних підстав «забувати», що вятічі — це предки москвинів і тільки москвинів, які від другої полови­ни першого тисячоліття вже осіли на Московщині і змішав­шися з угро-фінськими тубільцями, створили сучасну мос­ковську націю.

З причин однак таких, що не мають нічого спільного з наукою, де-які московські історики «забувши» про істну­вання вятічєй, пробували заселювати московську землю вті­качами й емігрантами з української князівської київської держави. Таким способом вони хотіли одержати право фігу­рувати в ролі співтворців імперії Володимира Великого і у з а саднити свої безпідставні претензії на володіння україн­ськими землями та трактования українців як «бідних роди­чів» («кревних»).

Над цією теорією, якої штучність і неузасадненість була доведена і вона втратила всяке значіння, тут спинятися не будемо, зрештою нам доведеться коротко порушити цю спра­ву далі на властивому місці.

Натомість на цьому місці мусимо зі здивованням відміти­ти, що український археольоґ — Ярослав Пастернак у своїй праці «Археологія України» (вид. НТШ. Торонто 1961 р. ст. 790) на сторінці 538 намагається приписати повстання мос­ковського народу рівнож якимсь мітичним міграційним ру­хам київських і новгородських словян! Читаємо там дослів­но: «історичним фактом е словянізація угро-фінських пле­мен шляхом іміграції та культури, впливів новгородських словян і київської Русі». Отже він оповіщає чомусь таку потрібну для москвинів вигадку про «іміграцію»... устале­ним «історичним фактом»! Але певно й цитований автор зміркував, що треба для підтримки наведеної вигадки щось зробити з вятічами і тому на стор. 545 цитованої книги про­бує він переконати своїх читачів, що немов би то «Дрегови­чі, радимичі, кривичі, полочане й вятічі -— це предки біло­руського народу... «Окреме місце займають новгородські словени... Князями словенів були до часу князювання в Київі Володимир Великий і Ярослав Мудрий і з того мож­ливо часу походять подібности між новгородцями і укра­їнським вокалізмом». «Новгордські словени і сусідні криви­чі, кольонізували в басейні Волги фінські племена (далі — вичисляються ті фінські племена P. M.), словянізували ка­занських татар І таким чином витворився з часом новий східньо-словянський московський нарід» (Я. Пастернак «Ар- хеольоґія України» стор. 545). Кінчає ці свої теорії, виснов­ки й переповідання Я. Пастернак словами: «Стільки можна було довідатися з літопису про воєнно-політичні події пер­ших українських князівств».

Це останнє неясно зредаговане твердження, має виклика­ти враження, що всі наведені попереду «теорії» подані Я. Пастернаком, оперті на... літопису. Тимчасом, як це видно з поданих під сторінками приміток (якими перевантажена книжка так, що робить де-коли вражіння бібліографічного довідника), взяті ті відомости не з літопису, а тільки з праць: Барсова «Очеркі русской історічєской Географії» (1885), Cni- цина «Разсєлєніє дрєвнє-русскіх племен по архєольоґічєскім данним» (1898), М. Грушевський «Історія України-Руси» (ст. 184-211), Третьякова «Разсєлєніє русскіх плємьон по архє- логіческім данним» (1937) і ряд інших.

Про конечну обережність, коли маємо до діла з московсь­кими авторами, ми вже говорили. М. Грушевський вимагає тако ж обережности. Наводимо на доказ такий приклад. На стор. 189 (І тому) «Історії України-Руси» читаємо: «В центрі української кольонізації сидить племя полян,,,Повість” (лі­топис P. М.) не означає їх території близче, каже тільки, що вони „сідоша по Дніпру і наркошася поляни” і очевидно при тім розуміє околиці їх столиці Київа, де ЖИЛИ «поляне KH яне». Вона (це б то літопис P, М.) пояснює ще, що поляни називались так тому, бо сиділи на полю, се б то на голій ргн~ нині». Тут М. Грушевський дає примітку в якій наводить слова іпатського списка «Занеже в полі сідоху», а в тексті підкреслює, що околиці Київа були вкриті лісом, а й літо­пис в іншому місці каже: що поляни сиділи «по горам сим, в лісі, на горах над річкою Дніпрською». Далі ж проф. М. Грушевський подає свої міркування й аргументи, які зму­шують його оселити полян «на полуднє від Стугни де було більше рівнини «чистого поля».

Тимчасом коли ми уважно перечитаємо наведені слова то переконаємося, що то не літопис, тільки М. Грушевський написав «сиділи на полю» і він же, без найменшого впливу літопису, додав власне пояснення «се б то на голій рінині». Того «пояснення» яке тільки затемнює слова літопису, в лі­топису не було. Натомісць за часів літописця стало вжива­лося слово «поле» і в іншому значінню, а саме: «йти в поле» могло значити і йти на війну і на полювання, а зовсім не на косовицю. Слово «полювати» власне й походить від «поля» в цьому другому розумінні. Отже ця назва (поляне) могла виникнути кілька віків перед тим як писав літопис, за тих часів коли лови, полювання були одним з головних занять полян.

Ось другий приклад: «В напів-кочовім, войовничім і роз­бійничім життю чорноморського розселення, антських на­чальників мусимо представляти собі на чолі воєнних ва­таг...» («Історія України-Руси» т. І ст. 347) пише автор, а тимчасом здобутки археольоґії виказали усю помилковість зацитованих слів.

З наведених причин ми мусимо не брати беззастережно, на віру твердження давнійших авторів, а тим більше не ко­ристуватись міркуванням людей, що коментують літопис, тільки мусимо користуватися самим літописом.

Вертаючися до нашої теми мусимо з притиском стверди­ти, що літопис свідчить, що ті землі, які всі уважають спра­вді московськими, кольонізували ще до створення київсько- князівської держави вятічІ, а про жодний широкий еміґра- ційний рух на ті землі українців не маємо жодних даних, Рівнож не маємо найменших підстав словянське племя вя- тичів, яке самостійно скольонізувало фінські землі ще в передкиївську добу, землі, яких вятсько-фінське населення й було предками московського народу та залишилося мос­ковським і до нині — робити... білоруським племенем. Ко­ли ще можна (і то без підстав) пробувати бачити в радімі- чах одно з білоруських племен, то вже в жодному разі не можемо заперечувати, що вятічі були предками московськи­ми, хоча під оглядом антропольоґічним сучасні москвини ріжняться також і від вятічів, бо як твердить і український антропольоґ (Хв. Вовк) і московські історики (проф. Ключєв- скій, Покровській), в крови сучасного Москвина є не менше 80% уIpo-(J)IHCi_lKoi крови. Але української крови у них не знайдете.

Під оглядом аіггроиольоі'ічним українці, поляки, москви­ни і білоруси значно ріжняться між собою. Ось табличка, яка показує як стоїть справа.

* Серед українців відзначаються найбільшим зростом українці околиць Запоріжжя, Куба нщ и ни і Таврії — нащадки наших запо­рожців.

Цілком ясно, що такі ріжниці, як напр., в показниках круглоголовости, не могли виникнути в недавніх часах, а потребували дуже довгого часу.

Антропольоґи стверджуть, а серед них відомий вчений Хведір Вовк, що український нарід в основному повстав від змішування раси круглоголовців-арменоїдів з довгоголовця- ми-нордійцями, а московський нарід повстав від змішання раси ляпоноїдів-круглоголовців з довгоголовцями. Це зна­чить, що антропологи підкреслюють, що ще до створення української Київської імперії повстали з цілком ріжних первнгв (елементів) два расово відмінні народи. Уже тому всякі спроби московських і москофільських істориків приз­начити на «виділення» українського народу XIV—XV вік — є просто смішні.

Природнім наслідком постання цих народів з ріжних складників с та цілковита расова неподібність, яка е харак­теристична для Москвина й українця; яка виключає їхнє «спільне походження».

Цікаво відмітити, іцо досліди суто-антропольоґічні (помі- ри голови, довжини рук, ніг, будова носа, розміщення очей, колір волосся і т. її.) в іювійіпих часах знайшли цілковите підтвердження в дослідах над складом крови.

Сучасна наука розріжняс кров відповідно до її прикмет расових, носіями котрих с т. зв. ієни. Чим с в істоті речі ге­ни вчені докладно но знають: одні вважають їх особли­вими ферментами, інші цілими системами, що їх виробля­ють ті ферменти і т. д.

Однак теорія ґенів пояснює дуже добре цілий ряд явищ спадковости. В залежности від того чи іншого роду ґенів (властиво їх комбінації) поділяють вчені кров на чотири Гру­пи: А, AB, О, В.

Досліди довели, що незалежно від повної зміни оточення саме завдяки генам кров зберігає свої расові властивости. Кровяний серум (це б то сукровиця крови, течиво жовтува­того коліру, в якому плавають кровяні тільця) динарської ра­си дає при аналізі Гени «А», «АВ» і «О» та зникаюче мало ґенів «В».

В українців цей ген майже не зустрічається. Він зустріча­ється лише в московських кольоністів. Щоб довести наче б то і українці мають цей тип крови, совєтські дослідники на­вмисне робили досліди серед мешканців де-яких фактично московських сіл на Слобожанщині. Справжні ж українці мають в своїй крови головно гени «А» з додатком «АВ» і «О».

Проф. Самойлов (еовстський вчений) в 1926 році ствердив, що при шлюбах Москвина з татаркою або фінкою батько пе­редає свої Гени дітям. Шлюб Москвина з 'чешкою, грекинею чи українкою не дас трінкої комбінації ґен (доказ расової окреміші юсти і далекости) та у дітей кров належить до тої ж Групи, що й материнська. Це доводить, що расові при­кмети Москвина остільки відмінні, що вони при шлюбах зі західними і південними слонинами набирають прикмет т. зв. «ознак рецесивних». це б то таких, які придушуються Гена­ми дужчої KpotuiitoY Групи. Московські кровяні ознаки ви­являються отже переважаючими у відношенню до татар та фінів.

Знова ж автор численних праць про походження басків д-р Рене Мареіяль у числі 172 журналу «Ґрір» з 1950 року помилково (як і багато західніх учених) уважаючи москви- нів за словян, усе ж на підставі своїх дослідів над кровяни- ми групами мусів дійти до таких висновків. «Ґени групи,,В” властиві азійським народам творять у крови французів 11,2%, у німців — 12,38%, в українців — 15 до 20%, у поля­ків — від 15 до 21%, у москвинів же від 21 до 28%.

Ми знаємо, що багато легше зденаціоналізувати нарід культурно, ані ж змінити його расові прикмети. Де-які ан- тропольоґічні особливости (напр. форма голови, склад кро­ви) протягом тисячоліть підпадають лише невеликим змі­нам, а тому дані антропольоґічні мають рішаюче значення в таких питаннях, як напр., споріднення українського та московського народів.

Все сказане підтверджується також етнографами.

Істнують де-які етнографічні особливости на перший по­гляд не істотні, але в дійсности такі, які мають багатовікову давність і ми мусимо їх мати на увазі, особливо в тому ви­падкові, коли вони доповнюють дані, які нам дає антропо- льоґія, археольогія та історія.

Не підлягає напр., сумнівові, що ще за часів передантсь- ких українські словянські племена тримали корів і з молока робили сир, сметану і масло. Отже спосіб роблення масла залишився з сивої давнини, з часів передантських. Україн­ці по цілій українській землі масло збивали, а москалі — відтоплювали. Українці від найдавніших часів їли куріпок, перепелиць і зайців зловлених у пастках. Москвини ж до недавна того не їли і осуджували українців за те, що вони їдять «удавлєніну» і «заячіну».

Вироби господарські також ріжняться. Так напр., наші вози хоча й мають в де-яких місцевостях певні особливости, однак всі вони зроблені подібно як і в інших європейських народів, але ґрунтовно ріжняться від московської «тєлєґі». Дуга вживається лише в тих місцевостях де близько сусіду­вали українці з москалями або з білорусами. Дуже харатер- ною особливістю, безперечно дуже давнього походження, є ношення тягарів. Ніхто з українців не носить тягарів на го­лові, як це роблять москвини. З ремесел безперечно до одно­го з найдавніших належало ткацтво. Назви частин кросен або ткацького варстату на Полтавщині й Чернігівщині є староукраїнські, спільні з сербськими й чеськими, але не

Скотарство, або краще сказати розведення худоби було також у нас розвинуте вже в ті часи. Розводили рогату ху­добу, коней, свиней, овець і кіз. Арабський автор Ібн-Русте подивляв велику кількість свиней, що їх годували наші предки, пишучи, що їх є цілі стада так, як овець на Сході.

З ремесел було розвинуте добування руди і виплавка залі­за та криці, Істнувало ковальство, зброярство, слюсарство і золотарство та ювелірна майстерність, Де-які з тих виро­бів були відомі далеко поза межами України. Про україн­ського виробу мечи з похвалою згадує хореземський пись­менник Аль БІрулі, а про добру якість вироблюваних на­шими предками кольчуг згадує французький середньовіч­ний автор.

Крім того істнувало гончарство, сницарство, кушнірство, лимарство, гарбарництво і чинбарство, шевство, кравецтво, виробництво цегли, поливаних орнаментованих плиток і ках- лів, скляне виробництво, різьбарство, теслярство, виробниц­тво панчіх і будівельна майстерність.

Де-що зі згадуваного стосується вже IX віку, але самозро­зуміло, що до такої майстерности не могло прийти раптово, лише ремесла розвивалися поволі протягом довгого часу.

Могильників з VI—VII віків розкопано тимчасом ще ду­же мало, а з VIII ж і IX віків є значно більше. Ще менше збереглося памяток повязаних з релігією наших предків з тих часів. Причиною тому є не лише нищення тих усіх будов після прийняття християнства, але й те, що більшість зоб­ражень старих богів були зроблені з дерева і тому вони не могли доховатися до нині. Храми були правдоподібно будо­вані в межах замків або біля них. До таких памяток слід зарахувати, напр., рештки поганського храму знайдені в се­лі Хребтіїв над Дністром, які зараховують до VIII--IX віку. Там же було й городище, від якого залишилися дві лінії валів. У цьому городищі, ще в кінці минулого століття, сто­яла камяна статуя якогось поганського бога. Рівно ж у Київі було знайдено і розкопано ще в 1908 році залишки поган­ського храму, який повторно розкопувано в 1937 році.

Цей храм був збудований з каменю при чому до будови вжито було пісковика, граніту і кварциту. Ці два останні ро­ди каменю були привезені з Волині, бо таких каменів на Київщині немає. Храм був овальної форми і таку ж форму мав жертовник. Там же знайдено багато кісток свійських тварин. Це згоджується зі словами Прокопія (жив у VI віці), що анти і словяни уважають, що є «один лише бог, творець блискавок, він є володарем над усім і приносять йому в жертву биків та виконують інші священні обряди».

Городища (рештки замків), як ми вже казали, зустріча­ються у великій кількості на українських землях, однак з найстарших нам відомих, є київське городище яке було збу­доване імовірно десь при кінці VI початку VII віку, Цілий ряд даних дає підстави твердити, що цей «город», власне і є гой «город Київ», якого за оповіданням літописця збудував іюлянський князь Кий.

На тому місці, де стоїть Київ, було вже багато віків дав- нійше цілий ряд людських осель, були звичайно і оселі за часів побудови першого замку, більше того, ті оселі тоді вже мали майже характер міста, в них розвивалися ремесла і торгівля, а Київ уже тоді був значним політичним осе­редком.

До того ж часу належать городища Бабківське, Плісне- ське, Хотомельське та інші. Оселями ж з розвинутим ремі­сничим виробництвом були оселі, де істнували майстерні. Такі залишки майстерень з середини першого тисячоліття,найдено: в Гришинці (Київщина), Пастирському (Черка­щина), Слободищі (Житомирщина), Неслухові (Львівщина) та Інш.

Ми назвали Кия полянським князем не лише тому, що й літописець був тої думки, що це припущення є найбільше імовірним, але й з інших причин, які свідчать про те, що.лсі'снда про виникнення Київа має історичну основу.

В особі Кия можна бачити одного з антських князів, який наслідком поразки в боротьбі з аварами пробував осісти на інших землях.

У Київі ж підчас розкопок не раз було знайдено фібули, римські й візантійські монети, срібні браслети з насічкою, фібули з емалью і рештки глиняного посуду та інш. Всі ці ■іппхідки походять з часів VI—VIII століття.

Город Кия за часів літописця вже не істнував, а його обо­ронні споруди були зліквідовані ще до X віку. Розмірів він мають нічого спільного з московським. Ось напр., те, що мос­калі звуть «круґ» на Чсрнигівщині зветься «воротило». Бон­дарство безперечно рівнож вже істнувало за дуже давніх ча­сів і знова наші назви виробів бондарства є цілком відмінні від московських. Ось напр., назви: барило, балія, діжа, діж­ка, жлукто, зрізок, коновка, мазниця, цебер. Спільні з мос­ковськими тільки новійші: відро, бочка.

Майже всі ковальські вироби і знаряддя праці мають сло- вянсько-українські назви і лише новійші і більш удоскона­лені знаряддя (мутро, шрубстак, обценьки, лютринок), мають назви німецькі. Теслярство істнувало рівнож віддавна і тер- мінольоґія теслярська рівно ж є спільна для всіх україн­ських земель і відмінна від московської.

Ще більше перконуюче є те, що й народні вірування ук­раїнські в ріжпих духів також не є тотожні з московськими, хоча і с в них досить спільних вірувань ще з праславянсь- ких часів; але дуже багато духів, якими заселив наш нарід довколишній світ москалі не знають (напр., потерчата, чу- гайстер, мавки, перелесник) вирій і т. д., а також де-які зви­чаї ще з поганських часів такі, як варення на Свят-Вечір куті, або звичай варити «коливо» на поминки. Всі ці старо­давні етнографічні ріжниці між українським і московським народом наводимо на підставі праць відомого вченого антро- польоґа й етнографа Хведора Вовка: «Студії з української етнографії та антропології» У.Г.В.Ф. Прага 1926.

Таким чином з усього попереду сказаного випливає єдино можливий висновок, опертий на здобутках антропольоґїї, етнографії, археольоґії й історії, а саме: ще в передантський період виділилася українська група словянських племен, ця Група вже тоді ріжниласи значно від інших словянських племен і жила окремим політичним життям. Що та група себе не ^,тали yκ]>t)'iifбагато, що ця назва була цілком уза- саднена.

Основним заняттям українського народу в передкиївську добу, як це усталила археольогія, було хліборобство. Вже в VIII—IX столітті панує на Україні трьохпілля. Сіють жито, пшеницю, ячмінь, гречку, просо і овес. Вирощують горох, сочевицю, а також сіють льон і коноплі. Стосують для об­робки землі плуг і рало, а крім того борони. Збирали вро­жай за допомогою залізних серпів подібних формою до вжи­ваних нині на Україні, а також кіс-горбуш, які нині можна бачити у якутів І в С.Ш.П.А., вони не ріжуть стебло, а пере­бивають його. Зжатий хліб наші предки звязували в снопи і складали в копи, а потім звозили до клунь. Молотили ці­пами, а вимолочене зерно зберегали в обмазаних глиною і обпалених ямах. Мололи зерно переважно жорнами, але бу­ли вже й млини і то так збудовані, що в них можна було на­віть регулювати грубість помолу. Водяні млини появилися щойно в XI—XII ст. Отже, з того випливає, що хліборобство було на досить високому рівні.

Городництво й садівництво розвивається значно пізнійше і досягає більшого розвитку щойно в X столітті.

був не великих, не перевищував і 2 гектарів, а довжина ро­ву доходила до 150 метрів. Рів був глибиною в 4 метри і та­ку ж висоту мав вал, а на його верху була зроблена огоро­жа з палів закопаних у землю.

Серед монет, Jiκi досі було знайдено на терені Київа дуже великий відсоток становлять римські монети III—IV століт­тя, які досить рідко зустрічаються на решті українських зе­мель. ЦІ монети, а також візантійські з V і VI віку, вка­зують, як тоді зростала торгівля Київа, який в тому періо­ді ще так не звався. Протягом VII—X століття, як видно зі знахідок монет (числа і походження їх), торгівля все зростає

і майже не було випадків знаходження скарбів, у яких були б лише моне­ти X століття, як це трапляється в ін­ших українських місцевостях. Знахо­дяться рівно ж і монети арабські. Так, напр., в садибі Сікорського в Київі бу­ло знайдено казан, в якому було схова­но 2930 монет, а з них було 2458 араб­ських.

Але на скарби знайдені на території Київа з перших пяти століть по P. X. припадає до 6 тисяч римських монет. Знахідки ж з VIII—X віків мають коло 10-11 тисяч візантійських і арабських монет, але самих знахідок з тих часів знайдено менше.

Московські історики і археольоі'и, і ті хто йде їх слідами, припускають, що ба­гато з тих скарбів було закопано підчас монгольської навали. ^fΓa це твердження є мало узаеаднене і подиктоване бажан­ням приховати ролю москвинів у зруй- нованні київської держави. Коли ж ми собі пригадаємо, іцо Київ у половині XII

Фібула VII ст., знайдена на Мало-Житомир­ській вулиці.

століття кілька разів захоплювали москвини, а захопивши

останній раз розграбували його дощенту, то стане ясним, що кияне ховали своє майно власне від москвинів. Тому ж що в 1169 році Київ був ними зруйнований і розграбований

Прикраси і побутові речі з Чернігівського могильника.

то майже немає скарбів, у яких були б монети з другої по­ловини XII століття.

Але це справи, про які ми будемо говорити далі, тут же обмежимося заввагою про те, що Київ у XII столітті вже занепадає цілком, а розцвіт його припадає на X століття, до якого він ішов поволі від IV- -V століття.

Взагалі період від VI століття до IX — це період, в якому увага наших предків була скерована на господарську діяль­ність, а не на зовнішню політику. Власне на цей період при­падає і будівництво городів та зріст економічного добробу­ту, що був конечною передумовою майбутньої могутности Київа та сили й значіння Київської імперії часів Володими­ра Великого.

Знахідки з VI—VIII віків дали підставу М. Брайчевсько- My («Коли і як виник Київ». В-во Академії Наук УРСР, 1963 рік, ст, 73-76) зробити такий висновок: «Описані зна­хідки, свідчать, що у V—VIII ст. н. е. життя на старокиївсь- кій горі не припинялось і що населення, яке виникло тут ще в часи зарубинецької культури продовжувало істнувати і в часи побудови найдавнійшого Київського городища». І теж торкається Замкової гори, Щековиці і Подола. Рід же знахі­док приводить його до висновку, що «серед тогочасного київ­ського населення були представники заможніх верств сус­пільства, що як найкраще вяжеться з уявленням про Київ VI—VII ст., як ранній політичний центр середньої Наддніп­рянщини... Знахідки VI-VIII століття фіксують наявність людського життя на всіх трьох горах, звязаних з імям Кия, Щека і Хорива».

Ювелірна майстерність стояла високо вже в VI—VII ст. (т. зв. культура пальчастих фібул), у антських племен та була показником їх загального рівня та самобутносте.

З початку ж IX століття ми маємо знахідки, які вказують на великий розвиток ювелірного майстрества, яке стосувало інкрустацію, накладання позолоти, оздоблювання срібних виробів «чернью», емалеві інкрустації, обробку дорогоцінно­го каміння.

Торговля велася головно трьома шляхами: «із варяг у гре­ки», «Залозним шляхом» (до Озівсякого моря) і «Соляним шляхом», що йшов через Підкарпаття на Захід.

Жодних доказів існування шляху (переволоки) з Десни до Оки немає, навпаки є докази проти істнування такої мож­ливосте («Літопис», «Поучения Володимира Мономаха») от­же зносин між московськими предками й українськими пле­менами за тих часів були майже неможливі. Московські ж предки торгують Волгою зі Сходом,

В обігу були головно чужі гроші і щойно згодом появлю- іоться в київській державі власні гроші; гривня (срібна) рів­на 20 нагатам, рівна 25 кунам і 100 виверицям або 100 век­шам.

Слід ще зазначити, що згадувана не раз «черняхівська культура» (від с. Черняхів Кагарлицького району Київщи­ни, де її вперше було виявлено) не була продовженням т. зв, Корчуватсько-Зарубинецької культури, яка тому генетично з нею не звязана.

ЧерняхІвського типу могильники знайдено було і в розко­пах в 1952—54 роках в околицях Переяслава Хмельницько­го. В тому ж році того ж типу могильники знайдено біля села Гаврилівна (Херсонщина) і два могильники біля села Ізи Хустівського району Закарпаття (1948 р.) й села Жуків- цІ на Київщині; рівнож виявлені такі й на Полтавщині, Ki- ровоградщині та долішньому Дністрі.

Це також показує, що цей тип могильників міг належати лише антським племенам,

Черняхівська культура обхоплювала терени Побужжя, Наддністрянщини, Північного Шдкарпаття, Південної Во­лині і Наддніпрянщини (Середньої).

Таким чином, хоча за період часу від занепаду антської держави до виникнення київської не маємо історичних сві­доцтв, археольоґічні знахідки доводять, що життя йшло да­лі, що більшість антських племен не схилили шиї, не дала гебе знищити і лише князівства, які сусідували з дужчи­ми державами, позбавлені єдиного проводу і підтримки реш­ти українських племен, мусіли були погодитися на васальну залежність від тої чи іншої держави. Однак така залеж­ність не вязала аж так діяльносте на полі господарчому і тому могли в тих князівствах поволі наростати засоби, що кибухли з такою силою в київській державі.

Правда, ті землі, які творили ядро антської держави (Во­линь, Поділля) були найбільше виснажені боротьбою і тому після занепаду антської держави політичний і економічний осередок пересувається на Київщину під захист лісів.

У світлі поданих фактів та висновків стає ясним, що най­більшою помилкою було б уважати норманів за творців пер­шої української держави! Наші предки жили державним життям вже кілька століть перед їх появою і, як побачимо далі, варяги лише використали той багатовіковий досвід, ставши на чолі полянського обєднання, приєднали інші ук­раїнські племена і самі злилися з українською стихією.