IV СЛОВЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА, ЩО БРАЛИ УЧАСТЬ У ТВОРЕННЮ КИЇВСЬКОЇ КНЯЗІВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ІНШІ СЛОВЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА.

Серед історичних джерел до яких мусимо звернутися, щоб зясувати собі, хто власне брав безпосередню участь у тво­ренню Київської Князівської держави, самозрозуміло, не можемо поминути т.

Цей літопис у дійсности, як ствердили дослідники, не є твором одної людини, а кількох. Початок написаний одним літописцем, пізнійше ж до нього дописували інші, що жили після нього І не jm t зміняли де-що з писаного попередни­ком.

«Початковий літопис» почали писати в Київі й тому най- давнійші події списані в ньому українцем. Є навіть певні підстави припускати, Що літописець походив з „племени” полян. Початок літопису мав назву «Повість чорноризця Феодосієва манастиря Печорського про минулі літа, відки пішла Руська земля і хто в ній почав найперше князювати».

До нас цей літопис доховався:

а) в т. зв. «Іпатському списку»[†††]), який був у збірникові тієї ж назви, яка походить від назви манастиря (Іпатський) в Костромі на Московщині, Дослідами усталено, що писа­ний він був на Волині і лише закінчення одержав у Іпат- ському манастирі де був писаний коло 1425 року.

Починається цей «список» згадуваною «Повістю про ми­нулі літа», а далі йде «Київський літопис» (від Hll року до 1199 р. включно) і «Галицько-Волинський літопис».

б) у т, зв. «Лаврентіевському списку», який с московсько­го походження. Складений був «суздальцем» (москвином) Лаврентієм і вівся імовірно в Суздалі. Списаний був коло 1377 року. Починається цей «список» також згадуваною вже «Повістю» про минулі літа...» але далі вже ґрунтовно ріж- ниться від Іпатського, бо замість «Київського» та «Галиць­ко-Волинського» літописів іде «Суздальський літопис». Крім цих найважнійших для нас «списків» маємо ще цілий ряд інших списків і редакцій. Слід ще згадати «Радивилівський або Кеніґсберґський літопис», який має ряд дуже цікавих ілюстрацій, що дають нам уяву про давні часи.

Наш літопис є таким же як і інші подібні тогочасні хроні­ки, це б то не тільки автор не мав змоги всіх відомостей пе­ревірити, але й легендарні оповідання та перекази трактував як безсумнівну правду. Однак, як і інші автори, літописець намагався бути докладним і сумлінним у всьому і як інші, нехотячи, несвідомо навіть виявлюс також і свої національ­ні та особисті погляди. Власне ці погляди мають для нас у де-яких випадках особливу вартість.

Тексти з літопису подаємо далі за виданням «Полное соб- раніє русскіх лєтопісєй» ізданоє по височайшєму повелєнію Архєоґрафічєской Коміссією, том пєрвий: I-H Лаврентьев­ская і Троіцкая лєтопісі» Санкт-Пєтєрбурґ 1846, XX плюс 206 стор.

і «Полное собраніс русскіх лєтопісєй» ізданоє по височай- шему повелєнію Імпєрат. Архєоґрафічєской Коміссією. Том второй: Іпатьевская летоінсь. Ізданіє второе С.—Петер­бург 1908 г. XVI плюс 938 плюс 84 ст.

Комісія користувалася 138 списками літописів, а серед них «Літописом Нестора».

В передмові до цього видання сказане: «В історічєском сми­сле JiVToiiiri рачдг.іиттн на: а) Южнорусскія, в) севєрния, ссв. ноеточния...

... В исриих двух отделах захлюпаються первобитниє па- MKTiiiKi нашего лгтонісанІя, отлічоюшгеся язикол і гзложе- нігм от tto'H>nt'ii∏(i,v (Московських), цікл пєрваво отдела, со­держание в себе летопіеі Юіозападной Русі, Кіевскую і дру- ґіх княжеств, окянчівагтея нашсствіем монголов і завоева- нісм Западной Русі літовцамі XIII-XIV века, а второй от­дел, к которому относятся Лстонісі Новґоротскія і Псковс- кія» (том 1, ст. VIlj. Ці лі тон і сі закінчуються підбиттям мос­квичами Новгороду.

У наведеній нами попереду цитаті слова «отлічаюшіеся язиком і ізложенієм» підкреслені нами, щоб звернути ува­гу на те, що й москвини мусять відмічати ріжницю між ук­раїнськими і московськими творами, як мовну так і в харак­тері викладу. В правді мова там і про Новгородські та Псков­ські літописи, але і ті ріжняться від суздальських, та ма­ли, як про це була мова в розділі III, багато спільного з ки­ївськими.

Про словян взагалі пише перший літописець двічі: пер­ший раз на самому початку після згадок, про змішання мов Богом і виникнення 72 мов, з яких одна мала бути словян- ськоіо, а другий раз — трохи згодом, коли треба було док­ладнішій* розповісти про ті словянські племена, які взагалі осіли в східній Европі.

Перший раз подає літописець такі загальні інформації про всіх словян взагалі:

«По мнозіх же времсніх сіли суть Словені по Дунаєві гді єсть нині Угорськая земля і Болгарськая. І от тіх Словен разидошася по землі І прознашася імени своіми, гді сідше на котором місті; яко пришедше сідоша на ріці іменем Морава і прозвашася Морава, а друзі і Чесі нарекошася; а се ті же Словіне: Хорваті Білиі, і Серпь, і Хорутані. Волохом бо на­шедшим на словени на Дунайские, і сідшим в них і насіля- ющим ім, Словіне ж ові пришедше і сідоша на Висл і, і про­звашася Ляхове, а от тіх Ляхов прозвашася Поляне Ляхо­ве, друзіі Лутичі, ініі Мазовшане іні Поморяне. Такоже і ті Словіне пришедше і сідоша по Дніпру, і нарекошася Поляно, а друзіі Деревляне, зане сідоша в лісіх, а друзіі сідоша мс- жю Припітью і Двиною і нарекошася Дреговичі; а іниї сідо­ша на Двині і нарекошася Полочане, річьки ради, яка вте- четь в Двину, іменем Полота, от сея прозвашася Полочане. Словіне же сідоша около озера Ілмера і прозвашася своім іменем, і сдІлаша город і нарекоша і Новгород; а друзіі же сідоша по Десні, і по Семі, і по Сулі, і нарекошася Сіверо. І тако розідеся Словіньск язик, тімже і грамота прозвася Словеньская».

В перекладі цей уривок звучить так:

«По довгому часі осіли Словяне по Дунаєві, де нині е угорська земля і болгарська. І від тих же Словян розійшли­ся по землях і почали зватися своїми іменами, де оселились на якому місці; як прийшли й оселилися вздовж ріки, що зветься Морава то й стала зватися «Морава», а інші Чехами назвалися, а це тіж самі словяни*. Хорвати Білі і Серби і Xo- рутани. Волохи бо найшли (вдерлися в країну P. М.) на сло­вян дунайських і оселилися у них і чинили насилля.

Рівно ж і ті Словяни, що прийшовши осіли по Дніпру на­звалися Поляни, а інші — Деревлянами тому, що оселили­ся серед лісів, а інші оселилися між Припяттю і Двиною і назвалися Дреговичами; інші оселилися на Двині і назвали­ся Полочане задля річки, що вливалася у Двину, назвою По­мита, від неї І назвалися Полочани. Словяни живуть і коло озера Ільмеря І назвалися своїм іменем і збудували город і назвали його Новгород, а інші осіли по Десні і по Сеймі, і по Сулі і назвалися Сівер («Сівер» значить «Північ», отже для групи українських племен північ України була «північчю» взагалі P. M.).

І так розійшлася словянська мова, тому ж і грамота (пи­сання P. М.) назвалася «словянська»,

У наведеному оповіданню, як бачимо, літописець уважає прабатьківщиною словян землі над Дунаєм, отже не ува­жає українців автохтонами на Україні і при цій нагоді ви- числяє взагалі всі більші йому відомі племена. З наведено­го уривка видко, ідо жодного поділу на ґрупи племен у ньо­го нема, жодного поділу на «східні» чи «західні» словяни він не знас. Далі дуже докладно оповідає літописець про дві великі водні магістралі, які пересікаються на північ від Ук­раїни, а саме про шлях «із варяг у греки», це б то з Балти­ку й Скандинавії до Візантії, який ішов Дніпром через Київ І другий — на Схід Волгою, до Каспія. Цей шлях ішов поза Україною.

Далі «Літопис», описавши засновання Київа, якого заснов­ники і володарі мали бути родом зі словянського племені по-, лян, говорить, що вони стали княжити у полян. Про полян же, що жили коло Київа і в Київі читаємо: «Бяше около града ліс і бор велик і бяху ловяща звірь, бяху мужі мудрі і смислені поляне». З наведених слів бачимо, що навіть лі­топис не міг виводити назву «поляни» від «поля» в сучасно­му розумінні, бо каже про ліси і бори великі. Рівно ж це не може походити від зайняття бо: 1) хліборобів звали за тих часів «ратаями» і 2) коли б від зайняття — то літопи­сець би згадав про хліборобство, а він говорячи про полян того не зробив, натомість говорячи про деревлян написав, що звуться вони так «зане сідоша в лісах», але говорячи про те, чим займаються пише: «ділають ниви своя і землі своя».

Згадує тут про інші словянські і не словянські племена, які жили самостійним життям. Ось це місце:

«І по ссі братві почата род іх (князя Кия, P. М.) княже- ніс в Полях, а в Деревлях своє, а Дрьговичі своє, а Словіне своє в Нові городі, а другое на Полоті, іже Полочане. От них же Кривичі, іже сідять па верх Волги, і наверх Двини і на­верх Дніпра, іхже город єсть Смоленьск; туди бо сідять Кри­вичі. Таже сіпоро от них на Біліозері сідять Весь, а на Po- CTOBCbKOM озері Мери, а на Клешині озері Меря же. А по Оці ріці, где втечеть в Волгу, Мурома язик свой, Мурома і Черемиси свой язик, Мордва свой язик. Ce бо токмо СловІ- неск язик в Руси Поляне, Деревляне, Ноугородьци, Полоча­не, Дреговичі, Сіверо, Бужане, зане сідять по Бугу, послі же Волиняне. І се суть інші язиці, іже дань дають Руси: Чюдь,

Поховальний інвентар з Перепела в-Хмельницького могильника.

Ливарні формочки для відливки ювелірних виробів. Київ.

Меря, Весь, Мурома, Черемись, Мордва, Пермь, Печера, Ямь, Литва, Зомигола, Корсь, Норова[‡‡‡] Либь; сі суть свой язик імуще, от коліна Афетова, іже живуть в странах полу­ношник».

Ось переклад цього уривка:

«І по цих братах почав рід їхній князювання в Полях, а в Дсревлях епос, а Дреговичі своє, в Словінах своє в Новгоро­ді, а інше в Полоті, де Полочани, Від них же Кривичі, що оселилися на верхівях Двини і на верхівях Дніпро, іхже го­род с Смоленськ, тут бо сидять Кривичі. Та ще на північ від них на Білозері сидить (живе P. М.) Весь, а на Ростовському Меря, а на Клешинськім озері Меря ж. А по Оці-річці де вливається у Волгу, Мурома, окремий нарід, Мордва — ок­ремий нарід. Це бо тільки словянський нарід у Руси: Поля­ни, Деревляни, Новгородці, Полочани, Дреговичі, Сівер, By- жани, тому що сидять по Бугу, опісля — Волиняни.

А це інші народи, що дають данину Руси: Чудь, Меря, Весь, Мурома, Чемерись, Мордва, Пермь, Печера, Ямь, Лит­ва, Земигола, Корсь, Норова, Либь, ці всі окрему мову ма­ють з коліна Афетового, що живуть в країнах північних».

Як бачимо з наведеного, було тут згадано не лише укра­їнські словянські племена та білоруські (кривичі, які жили значно далі), але й численні не словянські — фінські, однак серед них усіх не було цілком, як і в першому описі, згадано племен московських (радімічей і вятічей).

Враховуючи те, що літописець ставився до своєї праці ду­же уважно і хотів дати найдокладнійші відомости — про- мовчання вятІчів і радімІчів можна зясувати собі лише тим, що літописець подавав тут назви і розміщення тих племен, які жили за часів Кия, цеб то за часів засновання Київа, яке припадає приблизно на кінець VI початок VII віку або й ще ранійше. Літописець же далі, в іншому місці каже, що ра- дІмічі та вятічі прийшли на теперішні московські землі не тоді, коли розселювалися згадані ним словянські племена і тим більше не тоді, коли українські предки, а значно піз­ні йше. Ці, чужі українським словянським племенам, раді- мічі й вятічі, до яких поляни, в тому й літописець, як далі побачимо, ставилися з виразною нехіттю й призирством, то­ді ще жили десь на землях свого первістного оселення і пе­ред появою болгар їх ще не було- Тому ж, що тут не згаду- стїся про антів — дивуватися не можемо бо, як знаємо, анти самі себе так не звали.

Далі оповідає літописець про прихід болгарської орди, далі про мандрівку угрів, а далі про аварські напади на словян і підбиття дулібів.

Потім мова йде про упадок аварської держави і винищен­ня аварів. Є згодом згадка про появу печенігів і про перехід через Україну «чорних угрів». Щойно після згадки про всі ці події, ще втретє пише літописець про полян та інші сло- вянські племена, що потрапили в орбіту впливів Київа і що­йно тут згадує вперше й московські племена, однак виразно відокремлює їх, не зачисляючи до одної ґрупи з численними українськими племенами, тільки пише, що то поляне і де- ревляне — «от словін же», а «радімічі бо і вятічі от ляхов. Бяста бо 2 брата в лясіх, Радім, а другий Вятко і припіедша сідоста Радім на Сожю, і прозвашася радімічі, а Вятко сіде є родом своїм по Оці, от него же прозвашася вятічі». Далі ще згадано хорватів, дулібів, що жили по Byry, де нині во- линяни і тиверців та уличів. І всі ці словянські племена зі собою не воювали.

Отже з наведеного ясно, що сучасники літописця не тіль­ки не зачисляли московських предків до одної Групи з пле­менами українськими а ще й підкреслювали, що ті племена прийшли пізнійше і не були споріднені з українськими пле­менами, бо походили від «ляхів».

З цієї нагоди московський відомий історик — проф. Клю- чевський у свому «Краткому пособію» говорить: «Літопис не памятаючи про прихід словян (треба розуміти україн­ських предків P. М.) із-за Карпат, памятає один з останніх моментів розселення словян по східньо-европейській рівни­ні». Розміщуючи словян, літопис розповідає, що були «в ля­хах» два брати Радим і Вятко, які прийшли зі своїми роди­нами та й оселилися: Радим у поріччі Сожа, а Вятко — Оки. «Оселення цих племен за Дніпром доводить, що їх при­хід був останньою хвилею словянської кольонізації, нові приходьки вже не знайшли собі місця на правому боці Дні­пра (і взагалі в межах України P. М.) та мусіли рушати далі на схід за Дніпро», а місцевість, з котрої вони прийшли, ду­має Ключевський, «ще тоді у нажалася,,лядською” краї­ною».

Тут ще слід звернути увагу на те, що московські предки звали всі гроші (навіть арабські) шляґамі (з німецької), що вказувало па їх ближче сусідство і зносини з німцями до оселення в районі Ока Волга, тоді, як українці вживали або слова «куни», або для дрібних монет «ногати» (естонське «nahat» — кожух, певно дісталося через Новгород) та, що цитований московський професор навмисне уникає згадки про поріччя Волги, промовчуючи також, значення водних шляхів при переселюванняX за тих часів, не згадує про по­рослий пралісом вододіл між сточищем Волги і Дніпра та імовірно від початку інший шлях мандрівок цих племен. Ро­бить він це з очевидним наміром створити все ж враження приналежности тих племен до вигаданої етнічної Групи «східніх словян».

Та цього мало! Той же літопис підкреслює культурну і всяку іншу вищість українського племені — полян так: «Поляни бо своїх отець обичай імаху, кроток і тих... і сти- дінне к снохам своїм і матерям своїм... брачниі обичаї імя- ху: не ходяше жених по невісту, но приводяху вечер, а за­утра приношаху на неі что вдадуче».

Пишучи про св. апостола Андрія Первозванного та його мандрівку по словянських землях, вкладає в уста апостолу Андрію такі слова, в яких виразно проглядає іронічне став­лення літописця до запозиченого у фінів не українськими племенами звичаю «наритися» в лазні. Ось ці слова: «І при- де в Слопіпи, ідеже нині Новгород, і видів ту люди сущая, како есть обичай ім, і како ся миють, і хвощютея, і удивив­ся ім. І ідо в Варяги і приде в Рим, і ісповіда, елико научи і елико ніде і рече ім:,,дивно видіх в землі Словеньсті іду- щю мі сімо; видіх бані дргкняни, і пережьгуть я вельми, і совлскуться, і будуть пазі, і обіліютея мителью і возмут на ся пруте младое[§§§] і бьють ся самі, і того собі добьють, одва слізуть ле живі, і обліются водою студеною, і тако ожи­вуть; і то творять по вся дні немучимі ніким ж,е но самі ся мучать, і то творять мовенье собі, а не мученье. Слишаша же се дивляхуся».

Самозрозуміло, не апостол Андрій, а лише український літописець глузував з чужого для нього звичаю, якого не було в українських племен і який зберігся у москвинів до нині.

Московських же предків літописець описує, підкреслюю­чи в свому описі ті негативні риси, з яких де-якими й до ни­ні відзначається нарід московський. Ось цей опис: «І Раді- мічі, і Вятічі, і Сівер один обичай імяху: живяху в лісах, якоже і всякий звір, ядуще все нечисто і сромословье в них пред отьци і пред снохами, а браци не биваху в них, но ігри­ща межи сели. Схожахуся на ігрища, і ту умикаху жени собі, с нею же кто свіщаіпеся, імяхуть же по дві і по три жени».

Наведене виключає всяке припущення про можливість істнування етнічно відмінної «Групи східніх словян», яка б тоді мусіла мати якісь спільні риси, в першу чергу в ділянці культури і звичаїв та почувати себе cπopi∂n,cHuj⅛u. Як ми бачили, український літописець підкреслює брак того спо­ріднення і з явною несимпатісю ставиться до московських звичаїв.

Отже, як бачимо, є поважні докази того, що не істнувало ніколи жодної, вигаданої москвинами етнічної ґрупи «схід­ніх словян». Однак тут же ми мусимо підкреслити, що весь час ми говоримо про негстнування етнічної ґрупи східньо- словянських племен, що однак не має нічого спільного з безсумнівним істнованням ґрупи східньо-словянських мов. Щоб було всім ясно в чому справа, звертаємося до анальоґії: безсумніву істнують «романські мови», але не істнує жодної «ґрупи романських народів». Стара німецька мова безпереч­но близько споріднена з жидівською мовою («ідіпі»), але жиди, як етнічна цілість, цілком чужі німцям.

Група «романських мов» повстала наслідком дуже вели­кого впливу в районі поширення тих мов, мови латинської ще за часів римського панування. Отже вона не є ознакою споріднення тих народів, тільки є наслідком спільного пере­бування під владою Риму, сполученого з великим культур­ним впливом його на тих землях. Споріднення «ідіш» з ні­мецькою мовою — також е наслідок довгого перебування жидів на німецькій території.

Цілком подібно мається справа і зі східньо-словянськими мовами. Після створення українцями Київської імперії, ця імперія накинула всім підбитим племенам (в тому числі і московським) христіянство з богослужбовою (і книжною) мовою старо-болгарською (солунська говірка). Вплив цієї мови, яка вживалася протягом кількох віків у церкві, шко­лі і письменстві всіма згаданими народами був остільки ве­ликий (як цього й треба було сподіватися), що в усіх тих трьох мовах виник ряд спільних форм і зворотів... Таким чином істновання ехідньо-словянської мовної Групи немає нічого спільного з походженням чи спорідненням цих наро­дів і тої мовної Групи безперечно не істнувало до поширен­ня христіянства, отже східньо-словянська мовна Група пов­стала щойно після поширення христіянства і до того ж пов­стала не відразу.

Ми легко розріжняємо, кому належать ті чи інші літера­турні старі памятки, бо в них стало прориваються вислови й форми живої мови авторів тих памяток, яка була ріжна вже в початках Київського періоду у всіх трьох народів.

Природньо, що наше твердження про неістнування жодної етнічної Групи східньо-словянських племен, а навпаки про істнування окремої Групи українських племен, відмінних від Групи московських племен уже в передкиївський період, базується не лише на нашому літопису та на твердженню фільольоґів (акад. проф. С. Смаль-Стоцький).

Наше твердження підперте цілим рядом незаперечних ар­гументів, які дає нам антропольоґія й археольогія, які були подані вже в попередньому розділі.

На основі всіх цих даних відомий антропольоґ і етнограф проф. Хв. Вовк (1847—1918), що написав і опублікував по­над 450 праць (з них велика кількість була друкована у французьких наукових виданнях) і що з 1917 року був про­фесором Петроградського університету, прийшов до такого висновку:

«Українці досить одноманітний нарід, темноволосий, тем­ноокий, росту вищого за середній чи й високого, кругло- толовий, розмірно високоголовий, з рівним і досить вузьким носом і з розмірно короткими горішніми та довшими — до­лішніми кінцівками. IIopie-HTOTOHU а-нтропольогічні особли- вости українців з такими самими особливостями інших сло~ вянських народів, ми бачимо, що українці безперечно ви­являють найбільшу спорідненість із славянами південними та західніми (за винятком поляків): їх слід зачислити до т. зв. ядранської або динарської раси».

Звичайно, всі ці твердження були надзвичайно некорист- ьі, більше того — небезпечні для московської асиміляційної політики і тому московський ґеоґраф Д. Лнучін, оповістив твердження Вовка «неправильною буржуазною наукою», а писання Вовка в CCP заборонені. Рівнож виняті з обігу мо­сковською большевицькою владою праці проф. Самойлова над кровяними групами. Така ж доля спіткала праці москов­ського комуністичнгоо історика М. Покровського (1868-1932), які було оголошено «немарксистскими» і змобілізовано істориків, щоб вони «викорінили» його погляди. Проф. По- кровський, як Mk^r вже згадували, написав таке: «Вєлікоросія (Московщина) создана на костях інородцєв і в жілах совре- мєннаво вєлікороса (Москвина) тєчьот по крайней мере 80 процентов фінской крові».

Природно, що вятічі в момент приходу на ті землі, де вони оселилися і живуть до нині, тої фінської крови не мали, але й тоді вони вже ріжнилися від групи українських племен не менше ніж ріжнилися чехи чи кашуби, підбили ж їх за шостим разом київські князі І включили (скорше тільки формально) в склад своєї держави вже тоді, коли вони встигли не тільки скольонізувати фінські землі, але й ра­сово змішатися з фінськими племенами.

Це змішання відбилося не лише на фізичному типі Моск­вина, але й на його духовости. Навіть в такій абстрактній і глибоко інтимній ділянці як музика москвини основно ріжняться від українців. Москвин Серов, композитор і му­зичний критик, підкреслив велику ріжницю в музиці між українською і московською народньою піснею. Для україн­ської пісні істнуючих нотних значків не вистарчає — писав він. Знова ж проф, князь Трубецкой в 1921 році написав ось що: «Московські народні пісні в більшости складені в пяти- тонній або індокитайській ґамі, з пропуском 4 і 7 ступенів (фа, сі). Ця ґама фінських і тюркських племен басейну Вол­ги й Ками, поширена у башкірів, у сибірських татар, у тюр­ків Туркестану і у всіх монголів. Для поширення цеї ґами маємо пряму лінію зі Сходу (Китай, Сіам, Бірма і інш.) на Захід в Европу, Тут ця лінія на москвинах обривається і по­тім зустрічається її залишки в Шотляндії. В українців ґама європейська — семитонна. Ґама пятитонна трапляється в дуже рідких випадках.

Названі літописцем українські племена (і не українські) не слід уявляти собі так, як ми тепер собі уявляємо «племя». Зрештою й літопис говорить про «полян», «деревлян», чи «дулібів», але ніколи не вживає слова «племя». Є всі підста­ви припускати, що ті, як ми звикли говорити, «племена» бу­ли к дійсіїости кожне політичним обєднанням, союзом де­кількох племен. ЦІ політичні обсднання мали своїх князів, які або були цілком незалежними або були у васальній за-.гиокноети під тих чи інших сусідів. Літопис зве напр. Кия нолянським князем, згадує рівнож деревлянського князя Мала. Безпосередній попередник київської князівської дер­жави — антська держава розпалася власне на такі менші держави, але вже при кінці VIII віку полянське князівство починає зростати на значенню і починає зарисовуватися на історичному обрію новий центр — Київ.