V ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ «РУСЬ» І НАЗВИ «УКРАЇНА»

Питання про походження назви «Русь», назви, що її мала та держава, яка була спадкоємицею антської держави, дер­жава, яка мала ту ж культуру і той же етнічний склад, що й антська держава — має не лише чисто наукове значення, але й значення політичне.

Звичайно, ця зміна була зроблена не моментально після московської перемоги і тим більше не відразу вдалося їм її ввести в життя. Московський історик Соловков у XVII томі «Історії Росії» на стор. 400 подає, що року 1713 Мспшіков з наказу Петра І написав московському послу в Копепгазі В. Долґорукому слідуюче: «Во всех курантах[****] печатают Госу­дарство наше Московскім, а не Россійскім і таво раді ізволь- те у себя сіє пєрєстєреч, штоби печаталі Россійскім, о чьом і к прочім ко всем дворам пісано». Наводимо в перекладі на українську мову: «У всіх урядових бюлетенях звуть дер­жаву нашу Московською, а не Російською, і з огляду на це будьте ласкаві у себе допильнувати, щоб у друкові звали її Російською, про що й до інших усіх урядів було писано».

Це привласнення чужої назви послідовно протягом даль­ших часів вводиться в життя. Воно поволі нарешті прийня­лося в світі і улекшило москвинам не лише баламучення інших народів, але й привласнення собі цілого блискучого періоду чужої їм української історії, періоду «київського», хоча, як побачимо далі, вони в життю Київської князівської держави жодної участи не брали і брати не могли.

Нині навіть учені західнього світу безкритично прийняли фантастичну і цілком неузасаднену москвинами схему істо­рії Сходу Европи, яка в першу чергу спирається на цій наз­ві («Русь»), а в Другу — на династичному моменті.

Для прикладу наводимо тут цитату з публікації Деля- марра, члена законодавчої палати Франції часів другої імпе­рії (,,Un people evropeen.., oublie devant 1‘histoire”, 1869).

Oсаме Росією ту те­риторію, яку так зве проф. Смірнов?

Також тяжко погодитися на припущення професора, що назва «Рус-Рос» була в ужитку від V до XVI віку для озна­чення Волги «де небудь серед народів східньої Европи». Для цього бо треба мати цілий ряд фактів і тому таке хистке припущення не можна «визнати за факт» і покласти в осно­ву розвязки питання про походження імени «Русь».

Крім того, дані про Волзький шлях, а також і рештки культури (звязаної зі Скандинавією), знайдені у поріччі Волги, ще не можна розглядати як підставу для твердження про скандинавську кольонізацію тих місцевостей та ще й до того — саме «Русами».

Необережністю є будувати ряд припущень на «можливо­сте бачити в слові «роце» латинізовану форму «руотсі», тобто «роси» (як фіни звали шведів). Так можна і з проф. Смірнова зробити мешканця Смирни!

На ст. 43 автор, подаючи за літописом перелік племен ві­домих літописцеві, відносить Русь до Групи варязьких, хоча варяги названі в літопису окремо і ми властиво не маємо підстав гадати, що ця назва збірна. Проф. С. читаючи пере­лік племен відносить Русь до Варягів з двох причин: 1) бо йому це потрібно для доведення своєї теорії і 2) бо як він каже «тільки до землі Аглянської сидять варяги».

Але справа в тому, що саме ці дві «причини» є властиво тим, що слід довести, і вміщення літописцем назви Русь у перечислению після Варягів, Свеїв, Урман і Ґотів перед Ar- лянами і Галичанами не дає до того жодних підстав, бо ми не знаємо, чи називав їх літописець у певному порядку і в якому саме.

На стор. 64 автор з певним апльомбом заявляє, що є «до­сить підстав» під Arheimar-OM «розуміти ґотську столицю на місці сучасного Київа», одначе зі зробленої до цього при­мітки бачимо, що найголовнійшою підставою є...

Думаю, що в науковій праці слід обережнійше висловлю­ватися і не годиться речі непевні трактувати як майже до­ведені.

Проф. Смірнов довільно пояснює темні місця стародав­ніх документів, як напр., на ст. 75, де під Булгарами ро­зуміє вже фінську людність, котра на його думку пізнійше мала передавати своє імя Тюркам-Болгарам.

Також та основна лєґенда, яку використовує п. Смірнов, вона властиво не дає нічого певного з огляду на неясну нам номенклатуру і неправильні уявлення географічні та ана­хронізми, властиві всякій лєґенді.

На стор. 91 автор пише про використовувані ним звістки про Pyсів: «Кожна зокрема ця звістка викликає законний сумнів І н е мас в історичній науці кредиту але взяті разом, коли вважати на все сказане вище, подають не позбавлений цікавости матеріал».

Дивна теорія, яка спирається в трьох четвертих на тако­му «матеріалі». Взагалі проф, Смірнов вірить усім тим зві­сткам стародавніх авторів, які йому можуть придатися, яко доказ для теорії. Так, на ст, 96 він пише про відомости Цер­ковної історії, що її «без ніяких силуваних пояснень можна зрозуміти, як повідомлення про народи, що справді істнува- ли». Згодимося з його думкою, але що ж тоді буде, коли ми так будемо підходити до кожної памятки? Що буде зі звіст­ками напр., про «амазонок», або про «песиголовців», які так, як і Руси, жили по свідоцтвам стародавніх завжди десь «ду­же далеко» і в кожного в іншому місці. Та й сам проф. Смір­нов цитує слова Ібн-Хордадбеґа (ст. 99), який каже, що «Ру­си належать до словянських народів», а на ст. 171 цитує Ідрісія, що запевняє, буцім «в Кокіяні живуть Турки, відомі під іменем Руси»,

Як і слід сподіватися, на ці запевнення проф. Смірнов не Hirprac уваги тому, іцо йому потрібні відомости про Русів, як відрубний нарід і від словян і від болгар і від хозар.

Иа ст. 100 знаходимо принагідно таке речення: «на терито­рії Росії - ■ на північному Кавказі, в поріччі Дону» і т. д. і т. д. Таке розуміння «Росії» служить грізним memento, остері­гаючи перед робленням необережних висновків із старих документів.

Цікаво, що навіть цитовані автором уривки можуть хіба стверджувати повну непоінформованість про Русів старо­давніх письменників, і так напр., угорські автори містять Новгород біля Богемії, а Рутени є у західньо-европейських хроністів раз — словянами, а раз тими ж русами (ст. 141).

На стор. 146 проф. Смірнов ділиться своїми міркуваннями про лінію зруйнованих (на його думку — уграми) городищ Русів, але чомусь не звертає уваги на те, що ця лінія була звернена на південь, хоча ворог (як каже автор) — угри си­діли тоді на півночі — отже стало загрожували з протилеж­ного боку.

Hn стор. 171) інертас увагу тенденційний підхід і тракто­ваний стародавніх авторів. Проф. Смірнов надає значення змальованій одним хронографом «руської» редакції карти­ни po^,ιτi^ιιi людности після навали угрів (яка, припускає ав- тор, тікала і волзького шляху) зате цілком ігнорує дальше свідчення і (итовінюго документу: «овій же паки Дунавь к прежним ρtuittM свои.м на етарожитние страни возврати- шася». На думку проф. Смирнова «В наслідок цього відпли­ву і повинна була повстати руська еміграція за море, най" швидше в Скандинавію, бо природно було русам тікати «кь прежним родам своим на старожитные страны».

Пояснення досить «сміливе»: автор фактові втечі вірить (бо він йому підходить), фактові втечі «на старожитные страны» — теж вірить, бо цей факт можна погодити з його теорією, а от словам «паки Дунавь» воліє краще не надавати значення («не помітити») і пояснити самому — «в Сканди­навію!»

До твердження византійського цісаря Теофіля поставив­ся проф.

Отже тому цієї «теорії» як видно навіть московські вчені не наважилися прийняти.

Знова ж проф, М. Грушевський, а тепер ще й Б. Риб а ко в і М. Брайчевський пробують довести, що назва Русь — по­вязана з полянами і що власне стосувалася вона полян і по- лянської землі. Проф. М. Грушевський уважає, що літопис має «комбінований» характер і що його автори (пізнійше) стояли на ґрунті «норманської теорії» і тому «підганяли» текст.

Отже, ставлячись критично до тексту літопису, проф. М. Грушевський, спираючись на той же літопис доводить, що наче б то через те, що в «княжій службі було багато варя­гів... в Візантії не відріжняли часом цих варяжських зайд від pycMHiιι-cκoHj∏ι» («Історія України-Руси» Грушевського т. І. ст. 386). Однак з тим аж ніяк не можемо погодитися, бо навіть уже цитовані нами візантійські автори, як видно з їх слів, дуже докладно розріжняли «русів» і «словян». Слушно вказує далі М. Грушевський на те, що наш літописець ви­разно вяже з назвою «Русь» землі Київщини та суміжні ра­йони, але і в тому випадкові, коли б ця назва була прине­сена варягами, які згуртувалися коло державного осередка та в його околицях -—• поскільки була мова про поїздки до того державного осередка могло б уживатися просто висло­ву «поїхав на Русь» це б то туди де концентрувалося все, що вязалося в уяві населення з Русью, з руською державою.

Свідоцтво арабських авторів, на жаль, є досить невиразне. Самі араби не бували в «славянській країні» чи у «русів», бо Аль Джайгані (IX вік) твердить, що «русь» (а це не значить «словяни») займаються торгівлею з чужими краями, але «нікому про свій край нічого не оповідають», та наче б то кожного, що туди дістанеться — негайно вбивають.

Цей же автор, не відомо на підставі яких відомостей, у країні «Русів» виділює окрему країну — «Славію», Ібн Руст каже, що у русів були перекладачами євнухи-словяни.

Нарешті, як ми вже згадували, Аль Масуді розріжняє сла­вян і русів — отже немає причин надавати такої ваги сло­вам Ібн Хордадбеґа, які до речі можна розуміти й так «що до русів, то вони є племя з країни словян».

Таким чином усі прихильники автохтонности назви «Русь», крім ріжних льоґічних здогадів і гіпотез, нічого не можуть подати такого, що могло б перекреслити ясні свідоц­тва численних джерел, а в першу чергу — нашого літопису.

Наш літопис нераз і пізнійше, говорячи про те, як той чи інший князь мусів наймати «варягів» (напр. Володимир Ве­ликий, щоб здобути Київ), завжди вказував виразно, що та­кий князь їхав через Новгород у країну, де можна знайти тих варягів.

Пробу новязати Русь з Таманіно — з огляду на слабість аргументів — не беремо під увагу цілком (свідоцтво Ібн Да- ста з X віку, якого ми згадували, загалом баламутне, але не говорить про вітчизну Русів нічого). З того всього можна зро­бити висновок, ЯКИЙ стоїть у повній згоді з нашим літопи­сом, а саме: незалежно від того, чи кликав хто «варягів» чи ні, але вони прийшли й коротко панували над нашим наро­дом, дуже швидко однак українізувались. Літописець не раз стверджує, що то варяжсъке племя звалося «Русь», а Група українських племен, про які писав літописець, такої назви не мала, лише її накинули їй ті варяги. Початково всі відрі,«сняли мову словянсъку і нарід від мови руської, але вже очевидячки за часів літописця це треба було нераз ще й пояснювати, бо вже назва «Русь» почала вживатися яко depwαoif(∣, а прикметник «руський» у відношенню до народу став означати державну приналежність і де почало викли­кати плутанину. В літопису читаемо такс:

«Словянский нарід і руський це те ж саме, бо то від варягів перейшла назва «Русь», а перше звалися словяни, бо хоч і полянами звалися, то мали словянсъку мову

Навіть значно пізнійше інший літописець оповідаючи про засновання Данилом Холма, пише:

«Коли побачив князь Данило, що Богові миле це місце, почав притягати приходьків; німців і русь — людей чужої мови». (Галицько-Волинський літопис).

З наведеного ясно, що назва руський є не наша стара, але накинута нам чужинцями, назва «людей чужої мови». Крім τoj^,o видно, що та «руська мова», якою говорили варяги, зникла і ми тепер не маємо крім кількох назв та ймен жод­них її слідів.

Літопис же стверджує на початку, що над цими словян- ськими народами запанувала несловянська Русь. Зпочатку так дослівно пише літопис: «В році 6367 (859)побирали дань варяги, що приходили зза-моря: від чуді (фінське племя) і під словян, від Мері, від'Весі та Кривичів, а Хозари, від Ci- иерян і від Полян».

З наведеного виходить, що по зруйнованні власної ант­ської української держави наші предки попали під чужу владу. Пізнійше були повстали, визволилися, але потому -шов ті ж варяги запанували у нас. Літописець каже, що на­че б то їх «покликали», каже «Пішли посли за море до ва- рягів*, що звалися «Русь» так, як інші варяги — звуться шведи, інші — англійці, інші — ґоти» і покликали їх. Так чи Інакше, але бачимо з усього, що «Русь», то є назва не наша і навіть не словянська! Та цей же літописець далі так про­сто й каже: «від тих же варягів і дістала назву Руська земля».

Отже бачимо, повстала ця назва цілком так, як в щоден­ному вжитку починала повставати за Польщі назва для Во­лині «польської землі». Українці — волиняки з поспільства поза межами Польщі говорили, що вони «з Польщі» та й на самій Волині люди вже по двайцятьох літах говорили «ми живемо в Польщі». Звичайно, це говорили менш свідомі, але ж не забуваймо, що це діялося у XX віці та й належала ця земля до польської держави лише трохи більше 20 років.

Той же наш літопис, оповідаючи про князя Олега, пише, що були у нього «Варяги і Словяни й інші народи, а всі зва­лися «Русь». Це й зрозуміло: слова «варяги і словяни» ви­ступають як назви національні, а назва «Русь» тут вжита, сказавши по теперішньому, як державна, а не національ-

З того випливає, що «варяг» — це взагалі «чужинець». пи нісша. Данину платили тоді і Словяни і Кривичі й фін­ські племена. (Чудь, Меря та інш.), а Варяги не платили, бо, як каже літописець, ця дань саме для них, Варягів і збира­лася!

З наведеного бачимо, що літописець так виразно це засо­вував і так часто повторював, що не може бути жодного сумніву в тому, що він собі уявляв справу саме так, як ми засовуємо. Мусів він мати таку уяву на основі ще цілком певних відомостей і навіть особистих спостережень, але вже тоді починалася певне плутанина з тими назвами, саме тому він уважав потрібним засовувати це при кожній нагоді. Далі правдоподібно, коли вже писали інші літописці, які вже не мали самі про те надто виразної уяви, а люди звикли до неправильного вживання назви «Руський», тай сама «Русь» (варяжського роду) зукраїнізувалася, літописці цеї справи вже більше так виразно не зясовували.

Ми не маємо жадних причин уважати першого нашого літописця в цій справі, яку він сам особисто міг пізнати, менше компетентним за сучасних чужих істориків.

Крім того не лише в нашому літопису, але також у бага­тьох чужих літописах (грецьких та арабських), всюди ви­разно зазначено, що «Русь» —■ це чуже, не словенське пле­мя, яке говорило іншою, зовсім не словенською МОВОЮ, Ті «руські», слова, що збереглися в документах, цілком нам не зрозумілі, а «словянські» — це наші, українські.

IJpo неукраїнське походження «Русі» свідчать напр., іме­на «руських» послів від князя «руського» Олега, які збе­реглися в тексті умови з греками. В цій умові читаємо дос­лівно таке: «Ми з руського роду Карли, Інеґелд, Фарлоф, Вгремуд, І’улан, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Рюар, Акте- ву, 'Групи, Лідулфост... »

Знопа ж, як вже згадувалося, у т. зв. «Бертинських анна­лах» (Monum. Germ. Histor. scriptor. т. І. ст. 434) пишеться про прибувших до імператора Людовика І Побожного в Ін- гуленгайм разом з візантійськими послами, послів від русів, від їхнього князя, якого вони звали «Хаканом» (каганом — з хозарського) і там читаємо: «Старанно розвідавши імпера­тор усталив, що належать до народу шведського».

Безумовно міг Людовик І, чи краще сказати його оточен­ня, не дуже відріжнити шведів від норвежців, але безсумні- ну не могло бути помилки щодо скандинавського походжен­ня них послів, І ось ці варяги, ця варяжська князівська ро­дина, яких сто літ пізнійше майже нічим вже не ріжнилася від українського населення. Але й далі князі спроваджують час від часу наємні відділи зі Скандинавії — варягів (так, як із інших місцевостей печенігів або торків).

Це чужинецьке племя «Русь (хоча ми не маємо перекону­ючих доказів, що то було справді племя, це б то чоловіки, жінки й діти, а не в своїй масі — лише самі чоловіки племе­ні «Русь») протягом яких 100 років цілком зукраїнізувалося, забуло свою мову, перемішалося з нашими людьми, а наші люди звикли себе звати людьми руського князя (так, як недавно звали себе польськими громадянами) в скороченню звали себе «руськими» чи русинами.

Треба ще тепер лише вияснити, що треба розуміти під на­звою «словенської мови», це б то яку мову так зве літо­пис.

За тих часів майже всі народи Европи писали не тою мо­вою, яку вживали в розмові: лише на Заході, яко книжна мова панувала переважно мова латинська. До нас прийшло християнство з Візантії, однак богослужбові книжки і пер­ші священики — з Болгарії, а тому, яко мовгі богослужбова і книжна ввійшла в ужиток мова староболгарська. Старо­болгарська мова була подібна до мови української, остільки, що наші предки, хоча й не цілком докладно, все ж більш- менш розуміли її. Ця мова мала також такі згуки, яких ук­раїнська мова не мала цілком і, звичайно, мала для двох з них дві ріжних літери. Гх читали болгари подібно до поль­ських ¾ і ς («он» і «єн»). Здебільшого в словах подібних в обох мовах, коли траплялися ці літери — в старій українсь­кій мові, їх вимовлялося як «у» та як «я». Тому українці почали читати ці літери по свойому. Але з огляду на те, що болгари мали також свої літери «у» і «я» українець в своїй книжній мові мав дві літери, які читав як «я» і дві, які чи­тав як «у». Крім того болгари мали ще такий дивний для нас згук, як коротке замкнуте «о», яке писали так: «ъ», а наші предки того згука не мали і тому перестали читати йо­го цілком. Були ще й інші ріжниці.

Так виглядала та чужа книжна мова, яка пізнійше була також прийнята чи краще сказати нами накинута москов­ським племенам.

Ось як сталося, що тою староболгарською мовою писали болгари, українці, москвини й білоруси, але кожний нарід вимовляв те писане дещо інакше, по свойому. Та цього мало! Коли письменник якогось з тих народів писав щось книж­ною мовою (бо інакше писати було не прийнято), він завжди, не хотячи, перекручував де-які слова по свойому, а де-які через помилку просто заміняв своїми.

Де-які давні приказки, або найстарші наші колядки, що збереглися до нині можуть бути доказом, що наші далекі предки вже тоді говорили таки українською мовою, це ж до­водять і ті наші слова, або полилкові форми, на підставі яких вчені без жодного сумніву означають, що саме писане українцем, а що мое к вином.

Отже, коли літописець говорить (у наведеній попереду цитаті) про мову, якою розмовляли поляни, — то тут гово­риться про мову староукраїнську, хоча він її зве «словян- ською» (зрештою так само назвав би він і чеську чи серб­ську), коли ж говорити про мову літературну часів трохи пізнійших і свого часу, звучи її також «словянською» або вже й «руською», то мова йде про трохи зукраїнщену старо­болгарську мову, подібну де-що до тої, яку у нас неправиль­но звали під московською окупацією до 1917 р. і подекуди ще звуть і тепер церковнословянською (це знов -— трохи змосковщена староболгарська мова).

З усього попереду сказаного мусимо зробити такі вис­новки:

1) під накиненою нам варягами назвою «руських» треба розуміти на Україні українців, а під вживаною де-коли на­шими літописцями, коли була мова про Московщину, як ча­стинно підлеглої нашим князям «руської землі» (бо її за­воювали князі «руського роду», прилучивши силою до орга­нізованої без московської участи держави «Руської») під на­звою «руських» треба розуміти москвинів, звичайно, коли зі змісту не випливає, що мова йде про властивих «русь­ких», це б то варягів. Самі москвини так як неохоче пере­бували під «руською» владою, так ще більше неохоче вжи­вали цього імени, як державно-політичного, звучи себе «суждальцями», пізнійше «московськими людьми», а «русь­кими» почали звати себе щойно після Петра І, коли Петро назвав московську державу «Росією».

Тому чужа і українцям і москвинам варяжська назва «Русь», яка проте прийнята була українським народом, не може служити підставою для будь-яких мірковань про спо­рідненість українців з москвичами. Це не є ані племінна, ані етнічна назва українського народу, але вона, яко назва Ім­перії Української, заснованої династією руського (варяжсь- кого) роду належить по праву тільки українцям. Однак то­му, щоб не викликати плутанини у чужинців і не улопту­вати москвинам їхньої пропаганди — ми, аж до часу віднов­лення своєї суверенної держави з неї користатися не хочемо і вживаємо нині тої нашої національної назви (українці), яка поки-що є для всіх ясна, яка є наша і яку вживає наш нарід.

2. що спільна книжка мова москвинів, болгар і українців в жодному разі не доводить, що ці народи говорили спіль­ною мовою, як напр., факт вживання протягом кількох сто­літь німцями, французами, поляками і еспанцями латинсь­кої мови не доводить, що ці народи тоді, в давнину говорили тою одною мовою, і 3) що властивости (відмінносте) тої книжної мови у нас (українізми), а також старовинні коляд­ки й приказки та свідоцтва літописів — переконують нас в істнуванні вже тисячу літ тому окремої української мови, якою говорили наші предки, хоча вони початково не мали для неї окремої назви, а себе, хоч і відріжняли від москви­нів і поляків, однак звали — словянами, племінними наз­вами, або й «руськими» це б то людьми руського князя.

Тут слід ще згадати, що проф. Шелухин виступив у 1929 році («Звідкіля походить Русь») з кельтійською теорією по­ходження назви Русь, У своїй праці він пояснює слово «ва­ряг», як «чужинець», «закордонець» той, що живе за захід- ньою границею України, а морем варяжським на його дум­ку зве літопис усі морські води від Балтику до Босфору.

А далі він пробує довести, що гальське (кельтійське) пле­мя «рутенців» або «русів» з південної Франції в V віці пере- мандрували до Норіку і Панонії, а також морським шляхом на півостров Тамань між Озівським і Чорним морем та що власне ця Русь і захопила потім підступом валду в Київі та стала правлячою верствою на Україні, накинувши їй свою назву.

З таким розумінням «варяжського моря» ще можемо по­годитися, але безперечно не можемо погодитися з тим, що за часів літописця і навіть «Слова про похід Ігоря», була жи­ва свідомість звязку українців власне з галами, що навіть, як думає С, Шелухин, полки Ігоря звуться тому «галици стади», бо, як знаємо, за тих часів уже взагалі не має зга­док про будь-які варяжські полки на службі наших князів.

Що ж до захоплення цією Руссю Київа то на це бракує доказів, а з окрема наш літопис виразно вяже тих «варяж- ських» князів, які мали прийти до Києва, з Новгородом і описує як вони звідти прийшли до Київа (Олег і Ігор), як потім вразі потреби кидалися наймати собі варяжські дру­жини до того ж Новгорода. З вязки з Францією (напр. одру- жііпія доньки Ярослава Мудрого Анни з французьким коро­лем), на які вказує Шелухин, не переконують, бо такі ж ззвязки істнували і зі Скандинавією, а Гаральд Сміливий, норвежський король, був рівно ж одружений з другою донь­кою Ярослава Мудрого. Коли б, як припускає Шелухин, ці­ле племя (з жінками й дітьми) прийшло на Вкраїну про це б на тільки лишилися згадки, але й не одружувалися б уже перші князі з українками та взагалі «варяги-Русь» довше збрігали б свою самобутність і не зникли б так скоро в так відмінному мовою українському морі.

Рівно ж не переконують лінгвістичні докази. Hanp., сам автор подає відому назву гальського вождя «Верцінґеторіс» латинською мовою і тут же писане це імя українськими лі­терами «ВерцІнгсторик», міняючи його так і тим улегшуючи собі ствердження тотожности кінцівки «рик» з кінцівкою імени «Рюрик».

Натомість вартий уваги хоч би такий аргумент Шелухина, як наведення ним вислову візантійського автора Симеона Льоґофета, який побачивши з берега як князь Ігор з руси­нами підплив у 941 році до Царгороду записав «Підпливали до Царгороду Руси, що називаються також Дромітами, вони суть з народу Франків на 10 тисяч човнів». Цю цитату навів автор за працею Грушевського («Виїмки з жерел до Історії України-Руси», Львів 1895).

Однак істнує ціла література на тему перських і візантій­ських відомостей про Русь, яка в сумі виказує усю непев­ність тих звісток з окрема в компіляціях. Так напр., велико­го шуму наробила персидська переробка Баламі тексту Та­борі про прикавказьку Русь (з другої половини X віку), який взятий з його оповідання про похід Омаревого воєводи Шахріяра на Хозарів (643 р.). Після опубліковання цієї зві­стки розгорілася полеміка між тими хто уважав ту Русь — турецькою і тими хто уважав її словянською. Але коли вда­лося дістати ориґінальний текст Табарі то виявилося, що талі взагалі не було згадки про Русь!

Шелухин, слідом за де-якими авторами (А. Кримський) бачить в словах Ібн Русте, що Русь жила далеко на схід на великому острові, який мав простір на 3 дні ходи, був вкри­тий лісом та болотами, вказівку на Тамань, де мала б пер­вістко вона оселитися. Де-хто підтримує цю згадку ще сло­вами взятими з «Життя Стефана Суразького» про те, що «По смерти ж святого мало літ миноу приїде рать велика роусская із Новоґрада, князь Бравлін силен зіло», незва­жаючи на те, що тут сказано «з Новоґрада». (Письменник Істахрі «Книга кліматів»). На Тамані ж шукали те «трете» племя Русів арабського письменника Істахрі («Книга кліма­тів») Арсанію.[††††]

Та і це все є непевним і не усталеним бо вже нині знова, після нових знахідок і розкопів, висунуте припущення, що тим «островом на три дні ходи» був острів, який тоді істну- вав на Дніпрі, який на південь від Каніва розділився на два рукави.

Отже ми не можемо дати жодної певної цілком відповіді на питання про походження назви Русь, але можемо ствер­дити натомість, що звалася Русью в IX, X і XI віках — Ук­раїна (Київ та його околиці, а потім також Волинь і Гали­чина).

Переглядаючи літопис кожний може переконатися, що в період істнування Київської Князівської держави назва «Русь» не стосувалася до земель не словянських і також до земель московських. Владімірська, Муромська, Ростовська, Рязанська Суздальська земля і Москва не звалися Русью,

пле самі звали Русью виключно Київ і землі з ним повязані. В літопису ж зустрічаємо «Суждальська область» (але не «Русь»), «вся Московська земля» (Лаврентьєвскій список рік 1257). Зустрічаємо і такі вирази «іде с Москви в Русь», або під 1252 роком читаємо, що «Александер Ярославин випро­сив у татарського хана «собі княженіє над всею Руською і Московською землею». Отже тоді не уважали Московщину Русью.

Літопис протиставляє ряд земель, що підлягали «Русі» властивій Русі, говорячи про поїздки «на Русь» з: Новгоро­да, Смоленська, Полоцька, Рязані і т. д.

Коли визбирати всі такі місця, то покажеться, що за ме­жами Pycu опиняться: Новгород, Владімір, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Полоцьк і області вятичів, радімічів та деревлян.

Нині московські автори твердять, що таке розуміння Ру­си є «пережитком» з часів «коли східньословянські землі не були ще обєднані в єдиній державі», але це твердження не витримує критики тому, що 1) не істнувало й тіні свідомо- сти того, що ті словяни, які живуть на Сході Европи є одним народом. 2) творці Київської Князівської Держави, назва­ної Русью, як це видно з історії, зовсім не керувалися приєд­нуючи силою меча неукраїнські землі жодним етнічним мо­ментом, доказом того є підбиття ряду не московських земель. 3) те, що руські (це б то українські) князі, підбивши ті зем­лі, казали про них, як про «руську землю» аж ніяк не дово­дить, що в гру входин етнічний момент; німці підчас другої СВІТОВОЇ ВІЙ1П1 приєднали ряд не німецьких земель до «вели- копімецької держави», але це но свідчить про те, щоб вони ііспімгцьке населення тих земель уважали за німців. І землі чуді, і мері, і торків і чорних клобуків стали землями «ру­ськими», але смішно трактувати опановання тих земель як «обєднання руських земель», а власне це й роблять москви- ни, 4) такі повстання, як описане в літопису повстання дере- влянське, мали виразно характер соціяльно-політичний (ви­кликане було безпідставним поновним збиранням щойно зіб­раної данини), але на загал українські словянські племена не провадили війн з метою унезалежнитися від Київа, а мос­ковські племена, як це далі побачимо, боролися завзято і вперто проти київських князів, 5) про «обєднання східно- словянських земель в одній державі» (і то примусове!) мож­на говорити лише по приблизно 100—150 роках істнування князівської держави.

Таким чином незалежно від того хто носив імя Руси ще в початках IX віку, незалежно від того чи це була назва одно­го з,українських племен чи чужа, накинута — вона стосу­валася в IX, X, і XI віці до українських земель, нею в XI ві­ці почали звати українські словянські племена і не вважали нікого іншого за русинів.

Але очевидячки вже в тих часах істнує народня назва для тих же земель, для тої ж Руси — назва України. Літопис уживає цієї назви вперше в 1187 році. Від того часу ця на­родня назва часто зустрічається в літописах, при чому, напр..Галичина вже в 1189 р. зветься в «Літопису» («Іпатський список») «Україною», інші українські землі рівнож згаду­ються під назвою України навіть в ті далекі часи.

Цю ж назву ми зустрічаємо і у багатьох чужих авторів, які пишуть про наші землі, згадати хоча б праці Левассера де Бопляна (1650 р.); Пера Шевалє 1663 р. який зве україн­ців «мешканцями України»); Вольтера (1731 p.), Карла Лє- сюра (1812), Ґондіуса (1651), Ґрафа де Броґлі, Пейсанеля, (1765) та інші.

Український нарід у своїх стародавніх думах, історичних піснях, а також у своїй новій літературі (від XIX віку) вжи­ває стало назви «Україна».

Mockbmhm в своїм інтересі намагаються переконати світ (а ча ними, на жаль, і т. зв. «Енцикльопедія Українознавства», ніс в українському так і в англійському виданнях, в україн­ському на ст. 14 тому І.), що українці звали свою країну «Малою Руссю», а назву «Україна» виводять від «Окраїна» - - цебто, прикордонна земля.

Автор тих слів «мовознавець», але такий, що не надто чнас українську мову, (спеціяльно — лексику) доводить ні­би то назва «Україна» тотожна з московським словом «ок­раина», це б то далеке «пограниччя». Тимчасом у всіх майже наших памятках історичних і в піснях народніх ця назва вживалася в значінню взагалі країни, землі, области, але не пограниччя і такої назви для пограниччя згідно з законами української мови повстати не могло.

Таке пояснення виглядає правдоподібним тільки тому хто звик до московської мови, а не знає гаразд української. Мос­квин скаже «он стоял у окна», растьот у кран скали, «у кран леса», «у края дорогі», але й Москвин пограниччя зве «окра- іной». Українець скаже в таких випадках: «він стояв біля вікна», «росте на краю скелі», «на краю лісу», «край дороги» або «на краю дороги».

У всіх сих випадках коли слово «Україна» вживається, то вживається тільки в розумінні землі, области і то здебіль­шого (за рідкими винятками) — землі української.

Москвини хочуть напр. пояснювати вислів літописця про князя Ростислава Берладника, що він приїхав «ко Україні Галичькой», не як приїхав «до землі галицькой» тільки до «пограниччя», але чому ж тоді не знаходимо висловів «Ро­стовська Україна», «Смоленська Україна», «Муромська Ук­раїна», «Ніжнє-НовГородская Україна» (засновано місто бу­ло в 1221 р.) - ■ адже ж то були все «пограничні» землі і то більше далекі від Київа, аніж Галичина, Волинь, Переялав- щина і т. д. і т. д.? І тим більш неправильно так пояснювати вираз «ко україні Галичеськой», що в т. зв. «Єрмолаєвсько- му списку» стоїть тут «к країні галицькой».

Коли в літопису пишеться, що по князеві Володимиру (Глібовичу) «плакашася по нем всі переяславці... о нем же Україна много постона» то це в розумінні всієї землі, а не «пограниччя».

Наведені слова написані були під роком 1187, а під роком 1185 в тому ж літопису з нагоди поранення того ж князя (Вол. Гліб.) написано, що з того приводу «Русь затужила». Отже те, що літопис не згадус говорячи про смерть князя вже «Руси», а тільки «Україну» можна собі пояснити тільки тим, що Русь була в уяві літописця або тотожна з Україною або була частиною тої ж України.

Стефан Баторій зве й цілу Київщину, разом з Київом «Україною», а Київ за Стефана Баторого — не був жодним «пограниччям» 1

Ще виразніше свідчать про те, що но вільно розуміти наз­ви України, як пограниччя слова Зорки, писаря військового, в його слові на смерті» гетьмана Богдана. Він сказав дослів­но, що «вся Річ Посполита Українська» (це б то — Респуб­лика Українська») сповнила серця свої «непогамованим жа­лем» !

У народніх думах та історичних піснях неможливо підмі­нити слова «Україна» словом «пограниччя», бо виходить аб­сурд, Hanp., в думі про Байду мав султан турецький обіцяти йому за зраду віри христіянської «зробити його „паном” (во­лодарем, на всю Україну». В пісні про смерть чумака співа­ється про його просьбу насипати високу могилу, щоб було видно Україну і щоб про його смерть «пішла славонька на всю Україну». Ще яскравійте підкреслена суть назви Укра­їна в популярній пісні «Побратався сокіл з сизокрилим ор­лом», де сокіл каже: «даю тобі брате всі «области мої... а сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку».

Коли в пісні про Залізняка співається про його приїзд із Запоріжжя, яке звичайно багато ближче до кордону як Умань — співається «Максим козак Залізняк, козак з Запо­ріжжя, як виїхав на Вкраїну, як повная рожа».

Як показує дума про похід на Молдавію (державу мол­давську, а не «пограниччя») Хмельницького, мав би Потоць- кий відповідати: «Ей Василю Молдавський, Господарю воло­ський, коли ж ти хотів на своїй у країні (це б то в цілій мол­давській землі, яка не є нічиїм «пограниччям») проживати, було б тобі Хмельницького у вічні часи не займати»...

Отже ясно з усього наведеного, що в ті давні часи, україн­ський нарід чудово розумів значіння слова «україна», розу­мів він його, як самостійна «земля», як окрема «країна», а не як «пограниччя» тої чи іншої чужої держави».

Цікаво також тут пригадати, що власне на тих землях, куди згідно з твором Прокопія ходили походом анти, є на пів­день від Коринтії над Адріятиком область, яка зветься й до нниі «Країна». Наш літописець твердить під роком 898, що тут жили словяни і від тих словян «і ми єсьми».

Цікаве також кидає світло на розуміння слова Україна в XVI столітті лист поляка, київського єпископа Верещинсь- кого до польського короля з року 1594, в якому він каже: «Україна, яка є довша і ширша ніж Волинь і Мала Польща і таке широке і велике панство (це значить в польській мові держава) утратити, або віддати на шарпання поганству!» Автор листа не міг розуміти назву України як «погра- нігічя», тільки як окрему країну, окрему, хоч і не с у вер єн - ну, державу, що так звалася. Могла бути під одним монар­хом Австрія і Угорщина так може бути під королем поль­ським Польща, Литва і Україна і тому її назвав автор листа «панством». Величко, український хроніст, у свойому творі також вживає виразу «панство Українське».

«Літопис Самовидця» (1670 р.) також вживає для означен­ня Московщини й москалів виразу «Москва» і їй протиста­виться як окрема цілість «Україна». В Андрусівській умові складеній між Московщиною і Польщею без участи і відома українців — обидві сторони Дніпра, цебто всю нашу етногра­фічну теріторію, звуть «Україною».

Нарешті слід згадати і те, що не лише ряд географів і кар­тографів чужинецьких з XVI—XVHI вживає назви «Укра­їна», яка є тотожна з Руссю чи Pycieio (напр. — мапа Ев- ропи, Азії й Африки з 1508 року де Московщину названо «Московія», а цілу Україну, разом з Галичиною названо «Ру- сіею»), але є й цілий ряд мап на котрих крім України є й терени названі «Окраиной». Так є напр. на гльобусі зробле­нім в 1697 році італійськими майстрами де є «Україна або земля козаків» і с рівно ж на північ від Чернигівської та Сіверської землі (отже поза межами України) — також «ок­раина».

На мапі, що збереглаія у Львові в бібліотеці Баворовських (з кінця XVII віку) також є напис «Україна» в англійській мові, який іде від Дністра аж до «Малої Татарії» і є «Окраи­на», який проходить через Вороніжчину і землі північної Слобожанщини та південно-східні московські землі.

Нарешті не можемо не згадати про книжку, автор якої за­мість призвинці поставив якісь літери, Месьє Ф.С.Ґ.В.Д.В. «Фальшивий Петро III або життя і пригоди Ємельяна Пуга­чева. З увагами історичними й політичними». Лондон 1775.

Зборі гається ця книжка в Парижській Національній Біб­ліотеці. Авторство її приписують французькому послові в Московщині і думають, що вона в дІйсности друкована в Парижі. В ній е таке: «Треба розріжняти Україну, яку Гео­графи звуть також землею козаків і «украйну» чи «окраї­ну»... Перша (земля козаків) міститься між Польщею й Росією, є дуже родючою землею, яка зволожується кількома великими річками. Окрайка ж навпаки с земля поросша лі­сом, майже не оброблена, заселена татарами, що платять данину і не мають міст і містечок. Вона лежить між півден­ною Московщиною і Малою Татарією (кримського хана)» (названа книжка ст. ЗО).

З усього сказаного можна зробити висновок, що назва Україна, правдоподібно давній ша ще за начну «Русь». Наз­ва «Русь» імовірно була накинута чужою династією спочат­ку полянам, а потім і іншим українським племенам і вжи­валася як урядова і книжна, поруч з народньою.

В 1713 році «урядово» і безправно була загарбана моска­лями політична назва другої вже української держави — держави київської і ті ж москалі забороняли вживати стару народню назву «Україна», Таким способом хотіли нони при­силувати український нарід забути своє славне минуле і по­годитись на понижуюче становище «бідних родичів-* мос­калів.

Хто б бажав ознайомитися з дуже багатим мптеріялом що-до вживання в минулому нашими й чужими авторами назви Україна, того відсилаємо до праці нроф, 1 Полухина «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів-*, Прага 1936, ст. 248, за якою ми могли собі дозволити подати лише кілька аргументів та історичних цитат.