VI ПОВСТАННЯ І ЗРІСТ КИЇВСЬКОЇ КНЯЗІВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Винятково догідне в розумінню економічному Географічне положення Київа, а також сприятливий уклад сил, який стимулював торгівлю (коли б напр. значно ранійше на руїнах Візантії повстала турецька держава — «шлях з варяг у гре­ки» — завмер би й втратив значіння) — все сприяло роз­цвітові й зросту Київа.

Поява варягів та поява таких талановитих володарів, як Володимир Великий, в жилах якого текло менше варяж- ської як української крови, лише може прискорили формо­вания цієї держави, але не дали нічого нового.

Більшість істориків уважає оповідання літопису про «по­кликання варягів» за легенду, яка мала зміцнювати автори­тет київської династії рюриковичів. Літопис оповідає, що наче б то колись ті словянські племена, які ввійшли в склад Київської держави, не захотіли платити варягам данини і вигнали варягів геть. Далі довідуємося, наче б то племена ворогували між собою і нарешті словянські та фінські пле­мена спільно покликали варягів племені «Русь», що при­йшли з князями Рюриком, Синеусом і Трувором на чолі. Рюрик мав осісти в м. Ладозі, Синеус — на Білому морі, а Трувор — в Ізборську. З того випливає не лише, що ті гор­ді варяги були в тих містах приходьками, а не автохтонами, але й те, що хоча літописець сам живе в Київі, а всіх чу­жинців первісно зве варягами — усе ж тих, що звались «Русю» оселює виразно на півночі недалеко Балтику.

Сам факт покликання викликає цілком узасаднені засте­реження. Рівно ж не ясним є оповідання літопису про те, що князь Олег (про котрого перед тим не було згадки) по смерти наче б то «покликаного» новгородськими словінами Рюрика, рушає з його сином Ігорем на південь і тут, підхо­дячи до Київа, довідується, що в ньому князюють ранійше їм відпущені варяжські ватажки: Аскольд і Дир.

Після цього Олег виступає в ролі творця Київської кня­зівської держави.

В цілому цьому оповіданню є, звичайно, ряд натяків на якісь історичні події. Є досить підстав уважати і Аскольда і Дира за постаті історичні, а що до Олега — то його істну- вання й діяльність (походи та завойовання) не викликають сумніву і їх підтверджують також чужинецькі джерела, але його поява в Київі є, безперечно, не зясована належно.

Олег, запанувавши в Київі, взявся спочатку за обєднання всіх українських племен в одну велику державу. Самозро­зуміло, що Олег оточив себе головно варягами, які були не тільки його одноплемінниками, але й були добрими вояками. Нормани в тих часах вславилися своїми сміливими напада­ми на ряд європейських держав. Вони відзначалися кар­ністю та вірністю своїм ватажкам. Однак, звичайно, коли б українці не були також добрими вояками й творцями вели­кої антської держави — Олегові не вдалося б покласти три­валі підвалини під будову могутньої держави.

Одним з важливійших державних завдань того часу було забезпечити торг з Візантією, яка хотіла торгувати з україн­ськими племенами, але хотіла ту торгівлю тримати в своїх руках і не була охоча бачити у себе українських купців.

Літопис оповідає про дуже вдалі походи на Візантію під роками 906 (6415) і 911 (6420). Під роком 906 (6415) читаємо: «Олег появ же множество варяг і словін, і чудь, і крівічі, і мерю, деревляни, і радімічі, і поляни, і сівер, і вятічі, і хор­вати, і дуліби і тіверці». Отже з наведених слів випливає, що або якийсь відділ вятичів брав примусово участь у цьому поході (бо з дальшого тексту видко, що вони до київської держави не належали), або, що е більш імовірно, вятічі не брали в ньому участи, бо гх не згадано цілком в Іпатському списку літопису, а тільки вписано пізніше в «Новгород­ський», з якого взята ця цитата.

Цей похід, як оповідає літопис, відбув Олег на чолі ве­ликого війська, яке посувалося кораблями і на конях і на знак перемоги над Візантією, прибив на брамі Царгорода свого щита.

,Літопис оповідає, що греки, щоб не допустити його до Цлргороду, замкнули ланцюгом Босфорську протоку, але ()лгг перехитрив їх: наказав війську поставити човни, в яких приїхали, на колеса і коли знявся вітер, напнялися вітрила І човни під’їхали під Царгород. Налякані греки почали бла- піти взяти данину, але не займати місто. Олег наказав дати по 6 фунтів срібла на кожного вояка і на тих дружинників і князів, що лишилися по містах України.

Олег склав з Візантією дуже користні торговельні умови, обєднав під своєю владою українські племена, підбив де-які словянські неукраїнські та фінські, що платили перед тим данину здебільшого хозарам. Умер, як оповідає переказ, від ужалення гадини (лєґенда про його смерть змістом нагадує цілком норвежську легенду одної зі скандинавських саґ — про Оддура). Літопис зве Олега «Віщим», оспіваний він був у «билінах» і безперечно він був основником української ім­перії, а лєґенда про «щит на Царгородській брамі» будила національну гордість протягом ряду віків.

Після того князем Русі стає Ігор. Хоча Ігор не відзначав­ся здібностями Олега (від 912—945), походи його на Візантію були невдалі і привели до значно гіршої торговельної умови, однак Ігор потрапив втримати в своїх руках майже всі землі здобуті Олегом. Походи па Візантію були викликані прикор­донними непорозуміннями з грецькими кольоніями на узбе­режжях Чорного моря. Безперечно важливійшим пунктом нової умови ніж зменшення торговельних привілеїв, була обіцянка зректися володінь в гирлі Дніпра — та на берегах Чорного моря. Згідно з літописом походів на греків було два: один року 941, коли греки знищили «грецьким вогнем» ук­раїнську фльоту і другий — року 944 коли в похід пішли русь, поляни, словени, кривичі, тіверці і найняті печеніги. Тут слід звернути увагу на те, що вятічі і радімічі не згада­ні.

Приборкав усе ж Ігор непокірні фінські племена і ходив на хозар, що мали свою державу над Дніпром та ходив захід­ним побережжям Каспію аж до Закавказзя.

Підчас цього походу (943 р.) війська князя Ігоря, як про це свідчать чужі історичні джерела (вірменський історик Ka- ганкатаваці та арабський — Ібн ель Атір), у здобутій ними Бердаї, що була столицею Аґованії (пізнійпге — Карабагу), продержалися більше півроку і покинули її в наслідок по­шесті, що поширилася серед війська.

Тут варто звернути увагу на те, що за свідченням Ібн Mic- кавейха провід Ігоревих військ оголосив мешканцям міста, здобувши його: «Немає між нами і вами незгоди у вірі. Ми

IOl

За княгині Ольги, яка була безперечно визначною осо­бистістю, починають відогравати при княжому дворі видат­ну ролю і українці.

Зі справою прийняття християнства, вязалась подорож княгині Ольги (957) до Царгороду, а пізнійше (959) посоль­ства до цісаря Оттона Великого, з просьбою, надіслати для Русі єпископа. Треба думати, що це посольство спричинене було невдоволенням княгині з політичних наслідків її роз­мов у Візантії, та, як подає літопис, із задовгого чекання на авдієнцію у візантійського імператора. Цісар на це погодив­ся, але ще до приїзду місії владу перебрав у свої руки Свя­тослав, який не захотів прийняти христіянства.

Святослав відзначався надзвичайною войовничістю і по­ширив значно межі держави. Підбив він ряд племен і наро­дів у східній Европі. Тут мусимо нагадати, що ми звертали увагу вже перед тим, що численне московське племя вяти- ^хіів до київської держави по належало та лише може корот­ко підлягало за Ігоря, а може і ні. На це вказує таке опові­дання того ж літопису про князя Святослава.

Записане воно під роком 964—965; «князь Святослав», ка­же літопис, «Іде на ріку Оку і на Волгу і налізе вятічі, г ре­че вятічам:,,кому дань дасте? оні же реша: «хозарам по ше­лягу от рала даєм».

— Отже з того випливає, що під ту пору московські пле­мена не належали до київської держави, а князь київський Святослав не знав навіть про те, кому вони підлягають.

У слідуючому році пішов Святослав на хозарів і «одолє Святослав хозаром і град іх Білу вежу взя». І того ж року «Яси побіди і Косоги». З того випливає, що Святослав хотів опанувати землі на північ від кавказького хребта до Чорно­го і Каспійського моря.

Щойно під роком 966 читаємо про таку (єдину в тому році) подію: «Вятічі побсді Святослав і дань на них возложи». Од­нак, як побачимо, було б величезною помилкою думати, що бодай від того року належали ці московські племена до Ки­ївської держави! Очеїшдячки Святослав їх переміг, данину наклав і може залишив когось наглядати за виконанням зо- бовязань, а може й ні. Це останнє, враховуючи те, як важко було прямим шляхом дістатися в цю фінсько-московську землю, було більш імовірним і тому Святослав одержав ли­пи* ту данину, яку взяв від них сам. На цьому справа й за­кінчилася.

llpoφ. М. Грушевський на сторінці 460 тому першого про­бує безпідставно зредукувати кількість Святославових по­ходів на вятичів з двох до одного, роблячи помилку. Згідно :і його міркуваннями мав би Святослав, довідавшися, що вя­тич і платять данину хозарам, задовольнитися цією інфор­мацією і лишити їх у спокої, а щойно по зруйнованню хо­зарської держави піти підбивати вятичів! Доказів на це не­має, з літопису ж випливає, що він вятичів, як і інших, під­бив, а кілька років пізнійше, по зруйнованню хозарської держави — мусів знова їх підбивати. Адже ж про перший похід літопис ясно каже, що то був похід з метою приєднан­ня земель на Оці і Волзі. Вятічі ж воліли хозарську зверх­ність, а не Київської держави.

Потім докладнійше оповідається про те, як Святослав під­бив фінські племена, що сиділи над Волгою, зруйнував мі­ста і землі, що належали до Болгар (Великий Болгар — фін­ська держава волжських болгар), зруйнував досить сильну і добре організовану хозарську державу, здобувши її голов­ні міста (Саркел та Ітиль).

Так Святослав-Завойовник, будуючи велику українську Імперію, посунув її межі на Волгу і Каспій, але причини Гео­графічного характеру не дали змоги закріпити цих земель за нами. Сточище Волги на північному Сході було відділене від України непрохідними лісами без жодних шляхів, а над Волгою мешкали майже вже змішані з фінами, чужі україн­цям, московські племена, на сході ж воно було відділене сте­пами, на яких могли жити лише кочовики.

Це дало змогу волжським болгарам відбудувати свою дер­жаву.

Зруйновання ж хозарської держави мало також і не ко- ристні наслідки. Хозарська держава стримувала своїми сто­рожовими відділами кочовиків, що зі сходу тиснули на захід.

Як бачимо, держава Святослава виходила далеко за націо­нальні межі і з повним правом може зватися імперією. В створенню цієї імперії, як це вже ми мали змогу перекона­тися, московські племена жодної участи не брали і брати не могли.

Святослав Завойовник, як оповідає літопис, жив просто і перший ішов на ворога, своєю войовничістю він вславився не тільки серед сучасників, але й серед нащадків. Воювати любив і тому легко його було намовити на війну. Так напр. за намовою Візантії рушив Святослав на південь, на Дунай проти болгарів, що також були не словянського походжен­ня, але віддавна словянізувалися і були для Візантії неспо­кійними та небажаними сусідами, що загрожували Візан­тії. Можливо, що й якісь перекази та лєґенди про походи антів вплинули на Святослава. Він переміг болгарів і осівся в Болгарії. Візантії такий сусід ще більше не подобався. Да­лі оповідає Літопис, таке:

На Київ, користаючи відсутністю князя й дружини, — на­пали печеніги (це була турецька орда, яка дісталася на наші степи після ослаблення Хозарської держави). Княгиня Оль­га з онуками замкнулася в місті, але почав дошкуляти го­лод. Воєвода князя Святослава — Претич з військом був за Дніпром і не було як йому дати знати. Але знайшовся в Ки­їв і відважний хлопець, який вмів говорити по печеніжськи. Він з уздечкою в руках пішов поміж печенігів і питався зустрічних «чи не бачили мого коня?» Так він дістався до Дніпра, люди з другого берега побачили його й перевезли човном. Печеніги помітили свою помилку, та вже було за­пізно. Претич на світанку з військом дістався човнами до Київа й голосним згуком сурм оповістив свій прихід. Пече­ніги думали, що прибув сам Святослав й відступили від міста.

Та кияни були невдоволені тим, що їх князь живе десь на чужині, послали йому звістку про небезпеку, в якій була столиця і тому переказали йому «ти, княже, чужої землі шукаєш і бережеш, а своєї мало не втратив».

На заклик з України Святослав вернувся до Київа, впо­рядкував державні справи, поділив землі між синів і приз­начив хто має їм допомагати в управі їхніми землями і мав намір знову рушити до Болгарії, однак на прохання хворої матері затримався ще трохи. Але коли княгиня Ольга вмер­ла — він поховав її і почувши, що в Болгарії проти нього почалося повстання — рушив до Болгарії. Місто Преслава замкнуло перед ним брами.

Візантії не було вигідним поширення і зміцнення України і тому на допомогу болгарам вислала Візантія велике війсь­ко. Святослав з малими силами опинився проти дуже чис­ленних ворогів, але він не злякався, тільки звернувся до вояків зі словами: «Мусимо стати до бою, то ж не зробимо сорому своїй землі. Краще вмерти, як дістатися до полону». Військо однодушно відповіло: «Де ти, княже, голову поло­жиш, там і ми свої голови зложимо». Святослав і його вій­сько кинулося в бій і в битві, яка тривала протягом цілого дня переміг болгар І здобув місто Преславу.

Рушив далі через Балкани і здобував місто за містом. На­решті вирішив іти на Візантію і своїм звичаєм заповів «Іду на вас».

У Візантії не лише був голод і араби загрожували зі схо­ду, а ще й Цимисхій вбив візантійського імператора і себе проголосив імператором. Тому Цимисхій хотів миру зі Свя­тославом, але Святослав диктував неможливі до прийняття умови. Візантія тоді стала погрожувати знищенням цілого війська і нагадала про поразку Ігоря. Та це ще більше обу­рило Святослава і він відповів, що немає пощо імператор трудитися і йти зі своїм військом йому на зустріч — сам Святослав поставить свої шатра перед брамами Візантії.

Звичайно переговори ведені такою мовою не довели ні до чого. Святослав зайняв Тракію і рушив на Царгород. Неда­леко Адріянополя дійшло до дуже крівавого бою з великим візантійським військом. Довго щастя служило то одним то другим, але нарешті вдалося одному з візантійських полків зайти з заду й викликати у війську Святослава замішання, яке й рішило бій на нашу некористь. Це змусило Святосла­ва відійти за Балкани до Болгарії, звідки послав Святослав свої полки пустошити візантійські землі.

Візантійці тоді склали союз з болгарами і рушили разом на українців. Понісши величезні втрати, за допомогою бо- сних машин вдалося візантійцям здобути Преславу, яку бо­ронив старий воєвода Ігоря — Свинельд, але воєвода Сви- ііел ьд з палаючого замку болгарського царя пробився зі споїм відділом до Святослава. Останній рішаючий бій відбув­ся під Доростолом над Дунаєм де засів Святослав, а атаку­вала його не лише велика візантійська армія, але й фльота в складі якої були кораблі, що стріляли вогнем. Святосла­вові полки прийняли бій перед мурами міста і протягом дня відбили всі ворожі атаки. Лише під вечір, коли заатакувала наше військо візантійська кіннота — мусив Святослав від­ступити до міста. Почалася правильна облога міста, підчас якої втратило військо Святослава двох визначних воєвод і багато славних вояків. Однієї ночі; як настав молодик, вій­сько Святослава вийшло в поле, познаходило своїх покій­ників, спалили їхні тіла за старовинним звичаєм і справи­ло тризну. Та важкі невдачі пригнобили дух війська і лише Святослав не зневірився і підбадьорював вояків. Військо ви­рішило, що не може осоромити своєї землі, а краще загину­ти зі славою й знова вдарило на греків. Святослав був ра­нений, а один з визначніших полководців був вбитий. Греки кинулися тікати, та знялася раптом буря і засипала очі піс­ком воякам Святослава. Греки отямилися й почали наступа­ти знову й змусили Святослава знова вернутися до міста.

Обидві сторони були знесилені і Святослав подав свої умо­ви миру. Він мав покинути Доростол та повернути полоне­них, а греки мали доставити війську харчі, яких уже забра­кло і без перешкод пропустити човни Святослава з військом. Торговельні умови мали лишитися старі. Греки погодилися на переговори, але хотіли хитрістю довідатися скільки має Святослав війська і запропонували обдарувати кожного во­яка, але Святослав мав подати число дарунків. Святослав подав двічі більше число. Літопис оповідає, що греки хотіли довідатися про те, чого прагне Святослав й прислали йому золото і дорогі тканини, а послам доручили придивлятися як князь то всі[‡‡‡‡] прийме. Та Святослав і не глянув на них тільки наказав сховати. Тоді спробували послати йому зброю. Святослав почав милуватися тою зброєю і наказав передати подяку імператорові. Цс мало рішити про конеч­ність замирення.*

Дня 24 липня 971 року склали умову, якою Святослав зо- бовязувався не воювати з Візантією. Збіжжя було видано на

підставі умови Святослава на 22 тисячі вояків, а війну цю почав Святослав маючи 60 тисяч! Серед вояків Святослава не було полків московських предків — еятічів!

Перед відходом забажав Святослав зустрітися з Цимис- хієм і цю зустріч описав візантійський автор, який був сам її свідком. Він же описав як виглядав Святослав Завойов­ник. Ось його опис: «Святослав був середнього зросту, бро­ви мав густі, ніс короткий, голену бороду, а на верхній губі густі й довгі вуса. Голова була зовсім обголена, лише з одно­го боку висів довгий чуб, що означав значний рід.. одяг на ньому був білий і нічим не відріжнявся від інших крім чистоти».

Прочитавши цей докладний опис бачимо перед собою не­мов живого запорожця пізнійших часів.

Святослав, складаючи умову, зобовязав греків зажадати від печенігів, які були «союзниками» Візантії, пропустити без перешкод війська Святослава. Греки зобовязалися це зробити, але Візантія відзначалася віроломністю і певно власне вона і заохотила печенігів до нападу на війська Свя­тослава. Печеніги засіли на Дніпрових порогах в тих місцях де треба було витягати човни на беріг.

Святослав переконавшися як стоїть справа, не захотів послухати ради Свинельда: з малою дружиною кінно бічни­ми шляхами пробувати дістатися до Київа, лишивши решту війська за порогами, тільки хотів бути разом з військом і залишився зимувати в степах. Холод і голод дуже далися взнаки війску. Зїли весь хліб, мусіли зїдати коні. Ціна за кінську голову почала доходити до пів хунта срібла! Весною рушив Святослав Завойовник, але печеніги чатували й далі на порогах. Довелося пробиватися. На чолі війська, в першій лаві завжди йшов Святослав і його відтяли печеніги від решти війська і сміливий, вславлений безліччю перемог князь поліг у бою. Багато полягло вояків і лише частина під проводом Свинельда пробилася до Київа.

Святослав Завойовник мав далекосяглі пляни і заклав під­валини могутньої імперії. Щоб створити імперію, яка на схо­ді сягала Уралу і Баку, на півдні проходила через Тракію, на заході спиралася на Карпати й доходила до Висли, а на півночі — до берегів Балтику й Фінської затоки — треба бу­ло мати величезну добро зорґанізовану армію, проложен! шляхи подібні до римських, щоб уможливлювали звязок, ряд фортець і зорганізовану адміністрацію. Всього того Святос­лав не мав і мати не міг, бо на те, щоб те все створити, треба кілька вікїК

Тому Святослав міг лише намітити куди слід було україн­цям скеровувати свої зусилля, він показав, що ті землі здо­бути можна, але вдержати він їх не міг. Наступники Свято­слава повинні були осягнути закріплення тих земель за Ук­раїною.

По смерти Святослава його син Ярополк, що був князем Київським, за намовою Свинельда пішов на Олега, що пану­вав над деревлянами. Переміг Ярополк і князь Олег загинув підчас втечи.

Володимир, третій брат Ярополка князював у Новгороді. Мати Володимира була українкою з Любеча, а дорадником був воєвода Добриня.

Володимир довідався, що Ярополк задумує відібрати й йо­го землі — подався за море й найняв варягів, з якими вер­нувся, здобув назад Новгород І послав попередити брата, що йде на нього («Йду на тебе, готуйся!»). Ярополк замкнувся в Київі, але його хитрощами спонукали покинути Київ, а по­тім вбили.

Володимир став володарем цілої держави в році 980.

Зі смертю Ярополка починаються де-що інші відносини в Київській державі: князі та їх варяжські дружинники остаточно українізуються, а звязок їх з місцевим україн­ським населенням стає міцнійшим, вони починають більше керуватися інтересами того населення. Тут треба підкрес­лити і кровне споріднення, бо приходили варяги без жінок. Уже княгиня Ольга була словянкою, мати Володимира бу­ла рівнож українкою. Мати князя Володимира була Малу- ша, сестра воєводи Добрині, а їх батьком був Малк із Любе­ча на Сіверщині.