VII. КИЇВСЬКА ІМПЕРІЯ В РОЗЦВІТІ. ЧАСИ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО.

Здобувши Київ і ставши володарем цілої держави, Воло­димир у першу чергу відіслав найнятих варягів, маючи на­мір спиратися на власні українські військові сили.

Після того він виявив надзвичайну енергію в справі зміц­нення держави та поширення 'її меж.

Перед тим як перейти до вичислення дальших походів Володимира, слід отже¹ згадати про те, що його великі по­передники Олег і Святослав Завойовник здобували також землі заселені не українськими племенами, зокрема землі вятічів і радимичів.

Ті племена (як хоч би щойно названі) часто не лише не почували жодного споріднення з Київською державою, але не мали від приналежносте до неї найменшої користе, бо

ПО

жили не в сточищі Дніпра, а в сточищі Волги чи інших рік. Податок платити вони мусіли, а з тих умов з Царгоро- дом, з торгу «великим водним шляхом з варяг у греки» — вони в практиці не користали. їх інтереси були повязані з Каспієм, а цим напрямком знова не дуже цікавилися київ­ські князі.

Про перемогу над вятічами пише літопис під роком 981 таке: «В сем же місті і вятічі побіди і ізложи на ня дань от плуга, якоже і отець його імаше».

Але звичайно, і потім, вятічі, чужі україньким племенам і їх князеві, не хотіли належати до української держави і зараз же після того відірвались. Тому під роком 982 пише літопис: «заратишася вятічі і іде на них Володимир і побіди і второе» (це б то «збройно виступили проти вятічі і довело­ся Володимирові йти на них і переміг він їх у друге»). Тут треба нагадати, що це вже у шосте протягом не цілих сто років мусять київські князі підбивати вятічів і що вже са­мий цей факт свідчить про усю безпідставність претензій московських істориків на співучасть москвинів у творенню та розвитку київської князівської держави.

Під роком 984 читаємо: «Іде Володимир на радімічі у бою над річкою Піщанкою військо Володимира ізнов побіди». Тому ж що літописець був свідомий того, що радімічі були чужі українцям етнічно і що треба пояснити чому вони, як і інші московські племена не хочуть належати до україн­ської держави, він же в цьому місці ще раз нагадує: «Биша же радімічі от ляхов; пришедше тут ся вселити» і додає, що тепер «платять дань руси».

Наведені слова знова свідчать, що московські твердження ніби київська держава є спільним твором — безпідставна вигадка не тільки ні на чому не обперта, але й до 985 року абсолютно навіть формально неможлива. Тоді й чудь та ме­ря можуть претендувати на назву співтворців! Ці слова,, досить скупого на зайві подробиці літописця, доводять, що літописець уважав, що ті племена цілком чужі творцям київської імперії, чужі українським племенам і свідомість того примушує ще й ще нагадувати про ту чужість їх і при­мусовість залежносте.

Після цього ходив Володимир походом на волжських болгар.

Підчас походу па волжських болгар українські війська просувалися в човнах по Оці та Волзі. Болгар Володимир переміг, але не маючи технічних спроможностей вдержати їх (відсутність між українськими землями й Болгарією ін­ших шляхів крім водного, що переривався вододілом) мусив обмежитися до складення з ними мирної умови, В «Житті Володимира» згадується ще без подання ближчих подро­биць про похід Володимира на хозарів.

Усі згадані походи закінчилися перемогою Володимира і в році 987 його держава вже була великою і могутньою імперією.

На це мусіли ми звернути увагу, щоб зрозуміти правиль­но дальші події, які відограли не-аби яку ролю у нашій історії.

На півдні України над берегами Чорного моря і на південь від нього простяглася Візантійська імперія, з якою прова­дили успішні війни ще «антська» держава, а також попе­редники Володимира і з якою провадили жвавий торг. Під ту пору Візантія переживала важкі часи не лише наслідком постійного натиску на неї «варварських» (це б то — не грецьких) народів, але й в наслідок постійних державних переворотів і внутрішньої боротьби.

Такий стан річей був причиною ослаблення імперії, яка, не зважаючи на зручну (й підступну) політику, переживала стало важкі часи і навіть її столиця надто часто бачила во­рогів під своїми мурами та не раз мусіла годитися на спла­ту упокорюючої данини. Ллє, не зважаючи на це все, Візан­тія, як перед тим Рим, в очах майже всіх сусідніх народів була символом величи, могутпости й багатства. Володарям сусідніх з Візантією країн імпонувала не лише висока гре­цька культура, але й пишнота візантійського двору та ском- плікований церемоніял, з яким були сполучені авдієнції у візантійських імператорів. З огляду на сказане, володарі су­сідніх держав добивалися як особливої чести одержання тих чи інших візантійських титулів, регалій або бажали порід­нитися з візантійськими імператорами. До цього їх штовха­ло не лише славолюбство, але й реальні міркування. Ад­же ж одержання візантійських реґалій чи титулів, а тим більше — споріднення — підіймало престиж такого воло­даря у власній державі, серед власних підданих, а рівнож і серед інших володарів.

Такі були погляди на подібні справи візантійських воло­дарів і двору, а до того за тих часів, часів феодалізму, свя­то зберігалася всіма народами певна Градація. Князь, навіть могутньої держави, вважався нижчим за короля, а король — за імператора.

Руські князі при візантійському дворі, з огляду на зга­дане, уважались де-що нижчими за хозарських каганів.

Все це треба памятати, щоб зрозуміти правильно даль­ший перебіг подій.

Року 987 Варда Фока, небіж імператора Никифора Фоки, підняв повстання проти імператора Василя і оголосив себе імператором. Щастя йому служило і його війська підійшли до столиці.

За таких обставин імператор Василь змушений був звер­нутися до могутнього володаря Руси — князя Володимира, просячи у нього допомоги. Володимир вирішив використати нагоду і зажадав за допомогу руку візантійської царівни — сестри імператора. Жадання було, як випливає з попереду сказаного, доцільне і розумне. Гордий володар Візантії му­сів на цс домагання погодитися, жадаючи лише, щоб Воло­димир прийняв християнство. Князь Володимир тоді (у 988 р.) надіслав візантійському імператорові досить значні вій­ськові сили, лкі й брали участь у бою під Абідосом, де було розбито повстанні війська, а самого Варду Фоку вбито, і так порятував імператора від упадку, а може й від смерти.

Природно, що коли біда проминула, то візантійський ім­ператор почав затягати виконання обіцянки і викручуватися.

Тоді Володимир року 989 вирішує присилувати Візантію до BMKOiianiui сносї обіцянки і вирушає на чолі великого вій­ська на Кримський півострів здобувати візантійські ко льо­ні ї. Володимир здобуває всі більші міста і починає облогу столиці тих візантійських земель — Херсонесу. Добре за­безпечене і укрінл(чіе місто завзято боронилося і облога тяг­лася досить довго. Ми можемо зробити висновок з візан­тійських та інших джерел, що Херсонес здобув Володимир влітку 989 року. Про здобуття Херсонесу (літописного —■ Корсуня) докладно оповідає і наш літопис, тільки те опові­дання має рівнож і певні легендарні подробиці.

Упадок Херсонеса стався саме тоді, коли імператор мав поважні клопоти з новим повстанням (Скліра) і важкою вій­ною з Болгарією, війська якої здобули міцну візантійську фортецю — Bepiio й загрожували Солуневі.[§§§§]

З огляду на те все довелося Візантії таки, всупереч влас­ній волі, додержати умови і віддати сестру імператора Воло­димиру за дружину.

Хрещення самого Володимира (що одержав при схрещен­ню імя Василь), як все на те вказує, мусіло відбутися ще пе­ред походом на кримські володіння Візантії. Грецька царів­на Ганна прибула до Корсуня, а звідти з князем Володими­ром до Київа, де й відбувся шлюб.

З царівною прибули грецькі священики і вчителі, а також певно були й болгарські, бо богослужения відбувалися по болгарськи.

З численних джерел знаємо, що христіянство ширилося на Україні й ранійше, що серед дружини, бояр і купецтва бу- л it досить христіян — отже рішення Володимира зліквіду­вати стару поганську віру і хрестити нарід, а в першу чер­гу.. киян, було природним і можливим до переведення.

Треба думати, що князь Володимир керувався тут не ли­ше мотиваъЫ релігійно-моральними, але й державними. Ве­лика й могутня ріжнонаціональна імперія потребувала яко­гось «цементу», який би міг бути використаний для її зце- ментовання.

Ідолів з наказу князя знищили, поганські храми зруйно­вано і, як оповідає літопис, наказано нехристіянській части­ні населення Київа у призначену пору прийти на беріг Дніп­ра і там його охрещено. Безперечно за Київом пішли більші українські міста, а менші міста й села му сіл и хреститися з де-яким спізненням.

Літопис подає 988 рік, як рік хрещення українських зе­мель.

Як твердять наші літописні памятки, «не бисть ні єдиного противлящеся благочестивому його повелінню: да аще хто і не любовю, но страхом повелівшаго крещахуся...»

Але не так було на землях заселених не українськими племенами. Так, напр., як подають наші джерела, вже в Новгороді, хоч він і був віддавна тіснійше звязаний з Киї­вом, в якому певно була й більша українська кольонія — і то населення ставило опір, який остаточно мусів зламати силою, не спинившися навіть перед спаленням частини міста, воєвода Добриня... З того мала виникнути й приказ­ка «Путята хрестив мечем, а Добриня — вогнем».

Всі однак ці події майже не торкнулися московських зе­мель, зокрема не може бути й мови про хрещення в 988 році московських племен і тих фінських племен, що їх землі KO- льонізували вятічі. Вони навіть формально лишилися по­ганами. Літопис та «Житія» оповідають, що св. Лєонтій щойно в другій половині Xl віку хрестив лише мешканців.міста Ростова,[*****] а щойно в першій половині XII віку серед вятічів почали місіонери з України пирити христіянство, але вони його не хотіли і вбили св. Кукшу та його учня — Никона за проповідь науки Христової.

І пІзнійше згадують дітописці про збройний навіть опір христіянству, чинений московськими предками та фінськи­ми племенами під проводом «волхвів», це б то поганських жерців.

Рівно ж згадується, що в тому ж Новгороді в семидесятих роках Xl століття наступило повернення до поганства. Тоді там пішло все населення за волхвом, який почав поборюва­ти хриеті Я H ство. Лишилися по боці христіянської церкви ли­ше князь зі своєю дружиною, що безперечно складалася з українців, про решту ж читаємо: «людье всі ідоша за волх­ва».

Ці факти не лишають сумніву, що московські предки не тільки не Сурали жодної участи у творенню імперії Володи­мира, але й по її створенню не брали участи не лише в її життю політичному, але й в культурному та релігійному.

Володимир же енергійно береться за ширення християн­ства та його укріплення. Він підтримує заходи що-до орга­нізації церкви та береться до будови церков. У самому Київ і побудував Володимир церкву св. Василія та церкву Богоро­диці. Ця остання одержала назву «Десятинної», бо на її удержання призначив Володимир десяту частину своїх при­бутків. Ця церква, якої підмурки тепер розкопані, була роз­міром трохи менша за церкву св. Софії і правдоподібно була головною церквою, при якій організовано було митрополичу та єпископську катедри. Організується навчання релігії, яке має підготовлговати власних священиків, які мають засту­пити спроваджених з Болгарії. Але безперечно Володимир дбає також про поширення освіти серед вищих українських верств, на що вказують слова літопису «нача поімати у на­рочитої наді діти і даяти на ученіє книжное»[†††††]). Ряд інших заходів Володимира вказують на його бажання прищепити українському народові візантійську культуру та ввести свою імперію в число культурних держав.

Володимир дбав про ширення власне культури в цілому, як такої, хоча, звичайно, тодішня освіта була тісно повязана з релігією, але він дбав про (впровадження книжок взагалі, про мистецькі прикраси не лише релігійного характеру в копобудованих храмах.

Дуже красномовним у цьому відношенню є напр., такий факт: по здобуттю Корсуня наказав Володимир забрати звідти й перевезти до Київа чотири бронзових фігури ко­ней, а також дві бронзові статуї, які й були поставлені неда­леко княжого палацу.

Зі сказаного ясно, що Володимир, якому слушно дали на­зву «Великого», а церква назвала «рівноапостольним», був таким державним мужем і політиком, які не часто зявлю- ються! Він створив імперію, викроюючи українським мечем її межи, і він же вжив усіх конечних заходів, щоб створена ним імперія не була твором хвилевим, щоб вона не розпала­ся зараз же по його смерти. Він віддав грекам їхні кольонїї разом зі здобутим Херсонесом (Корсунем) не лише за руку візантійської царівни, але й за візантійську духову культу­ру, за візантійську велич і блиск.

Безперечно він одержав також перед одруженням і якісь візантійські титули і може царську корону. В кожному ра­зі вже сучасники Володимира Великого розуміли усю не- співмірність князівського титулу зі справжньою силою й мо­гутністю володаря імперії і тому не раз титулували його «ве­ликим каганом», а чужинці — царем (напр., сирійський ав­тор Ібн Яхя зве його в своїх писаннях — «царем»). На це ж вказує і те, що на золотих і срібних монетах, які вперше почали бити за Володимира Великого на візантійський зра­зок, бачимо на одному боці фігуру Володимира сидячу на троні в царській короні й реґаліях з хрестом у руках, а коло нього герб, який ми зустрічаємо не лише на монетах, але навіть на цеглах Десятинної церкви.

Можна ріжно оцінювати це, безперечно свідоме, набли­ження Володимира до Візантії, але мусимо признати, що то­дішня Візантія стояла під оглядом культурним незмірно ви­ще за перейнявшу марні рештки західньо-римської культу­ри півварварську Німеччину, що ширила свої впливи серед західніх словян.

По схрещенню України вся увага Володимира була скеро­вана на внутрішнє зміцнення великої імперії і за той період (28 років) його панування маємо тільки згадки про записа­ний без подання року його похід на пороги, може для забез­печення шляху Дніпром до Візантії і поданий під 993 роком похід на хорватів, у якому правдоподібно ходило властиво про забезпечення закарпатських земель.

Імперія Володимира обіймала разом простір яких 800.000 кіз. км., була одною з найбільших в Европі, але українські землі не переншцунали в ній одної третини, одначе саме українці були иже на ііолодимира «пануючим» народом. От­же тут слід підкреслити цілковиту неузасадненість таких слів Костомарова: «В Україні-Русі не видно й найменшого змагання до підбою сусідів, до асимілювання чужинців, що осіли між її корінними мешканцями». Від часів Володимира Великого українська держава була державою многонаціо- нальною, чужинці ш* просто «осіли між корінними мешкан­цями», лише в багатьох випадках вони були тільки лишка­ми автохтонів на завойованих землях і звичайно також під­падали асиміляції (моеквини, торки, берендії, хозари і інші).

Київська імперія за часів Володимира Великого має вже цілком український характер: князівська рада, в якій засі­дали київські «луччі люди», воєвода, дружина, урядовці князя — все українці, все сини української землі, у великій мірі землі київської.

Ясно, що моеквини не можуть мати найменших підстав уважати Київську Українську Імперію — «спільним твором усіх русскіх племен», бо ні в періоді першому (коли виразна була варяжська перевага, пануюче їхнє становище) — мос­ковські предки не брали в її творенню жодної участи і такої участи брати не могли, бо бо неї фактично не належали; ні в другому періоді (коли держава стала цілком українською)

— не може бути мови про їхню участь (активну участь) чи в закінченню усталення її кордонів, чи в орґанізаційно- державній праці, бо і тоді участи брати не могли хоч би тому, іцо як знаємо, коли Володимир їх підбив (вже в пяте)

- • вони знова повстали і довелося Володимиру підбивати їх ще раз, а після цього, навіть християнство у них не поши­рилося, а з ним і культура. Пізнійше ж мусіли наступники Володимира Великого їх приборкувати, бо вони й політич­но дуже слабо були повязан і з українською державою, якої були далекою кольонією.

Імперія Володимира Великого, а також її столиця Київ, робили на чужинців велике враження і де-які подробиці, які збереглись у творах тих чужинців, вказують, що їх по­див був цілком узасаднений. Так, напр., як свідчить місіонар архиепископ Бруно, Володимир збудував систему укріплень, що оперезували. з боку степу на великому протязі державу Володимира і складалися з валів та огорожі з брамами. Це все разом свідчить що Київська Князівська держава була великою й організованою імперією. Столиця Київської дер­жави — Київ, був, як ми вже писали, великим і багатим містом, про що можуть свідчити слова чужоземного манд­рівника — Тітмаря Мерзебурського, що побував 1018 року в Київі. Він пише, що Київ мав 400 церков, 8 базарів і «незчисленну скількість мешканців».

Без сумніву держава Володимира була одною з наймогут- нійших імперій тогочасного світу й була повязана з його во- лодарвми, що, як і нині — шанували силу. Торговельні й культурні звязки також виявлювалися в звязках династич­них. Син Володимира, Ярослав, був одружений з донькою шведського короля, другий — з донькою польського короля, зятями ж були угорський король і німецький маркграф.

Нарешті слід підкреслити ще раз, що одружіння Володи­мира з візантійською царівною збільшувало в очах тогочас­ного світу значення України-Руси.

Та говорячи про те, що зробив для України Володимир, не можемо промовчати величезного значення того, що Воло­димир обрав саме візантійське християнство, а не римське. Нині ріжно розцінюють цей його крок, найчастіше керую- чися власними релігійними переконаннями. Тимчасом така оцінка безперечно і надто поверхова і неправильна.

Цей крок Володимира мав і свої темні сторони і свої до­датні. Оскільки мова про темні сторони узалежнення Укра­їни від візантійських патріярхів, то не можемо проминути мовчанкою того, що цей крок: 1) спиняв зусилля наших предків до опановання берегів Чорного моря, бо Візантія відповідно впливала на такий напрямок політики через цер­кву і тим самим підтримувані Візантією товклися на півдні стало кочові народи, що ослаблювали міць Київської дер­жави; 2) віддавав нашу церкву на довгі літа під владу чу­жинців, бо ще довгі літа присилала Візантія єпископів в Ук­раїну лише греків (до 1240 р. було в Україні 22 митрополити, але з них було лише два українці та й ті були проти волі Візантії поставлені князями — решта була греками!). Навіть серед перших священиків, крім болгар були й греки: серце їх належало Візантії чи Болгарії, і 3) за тих часів церква ширила освіту, а що митрополити часто не знали жодної слонянської мови, ті ж котрі знали (як і нижче духовенство) знали лише мову болгарську й були під впливами культури дунайських болгар і Візантії, то ту мову, поруч з візантій­сько-болгарськими впливами й накинули Україні. Під тими ж впливами перебували і виховані ними з числа українців священники та чепці. Вся наука велася чужою болгарською мовою і ніхто навіть не пробував хоч би достосувати чужий правопис до нашої мови.

Але мусимо також відмітити й додатні моменти цього кро­ку: 1) Україна входила в тісний контакт з культурою значно вищою за ту, яку могла а ті часи одержувати з Заходу; 2) одержувала книжки в мові словянській, в головних рисах зрозумілій широким масам і приступнійшій за тогочасну латину. На Заході (напр. в Польщі) латинська мова, як мова науки й літератури, вдержалась не менше тільки довше як у нас старо-болгарська; 3) В звязку з політичним упадком Візантії, який незабаром прийшов, скорше наша церква уне- залежнилась від надто великого впливу чужинецького цер­ковного центру; 4) по упадку нашої князівської держави, коли наші землі дісталися під владу католицької Польщі — християнство прийняте з Візантії було тим чинником, який перешкодив Польщі в здійсненню її плянів, який протиста­вився кольонізаційній акції і відогравав величезну ролю підчас боротьби 1>все ж ширилися повільнійше чим могла б. Міцна церковно-освітня організація так з од­ного боку стала тим цементом, що утримував єдність Воло- димирової держави, а з другого — сприяв затемненню укра­їнської національної свідомости, накинувши ріжнонаціо- нальним частинам держави одну, початково — неукраїн­ську, церковну організацію з одною неукраїнською мовою і одну державну ідею. Звичайно, коли б як мова церкви так і духовенство були українські — вони сприяли б україні­зації того всього. Цим не хочемо сказати, що ми проти наки­дання одної державної ідеї, одної організації (творення ім­перії) або уважаємо це помилкою Володимира. Цілком ні! Ми не забуваємо, що Володимир дивився на ті справи так, як тоді дивилися, не забуваємо рівнож, що, коли б до нині вдержалася б держава Володимира то все в ній би було фактично українське, але ми просто відмічаємо негативні наслідки для нащадків, які випливали з того, що церковна Ієрархія була чужа і чужа була богослужбова та книжна мова, а держава упала не закріпивши безсумнівно пануючої ролі української нації.

Підсумовуючи все сказане про часи Володимира Вели­кого, мусимо ствердити, що він доконав великого чину — він властиво обсднав українські землі, опанував багато ін­ших земель, створив велику імперію і зорганізував її життя духове, політичне й економічне.

Сучасники Володимира Великого і безпосередні нащадки оцінювали належно, як значення імперії, так і могутність її володаря і тому, як ми вже це відмічали, їх не задовольняв титул «великого князя» і вони залюбки звали Володимира — Великим Каганом (титул володарів Хозарської держави).

«Бертинські аннали» рівно ж свідчать, що ті посли князя Володимира, які вертаючи з Константинополя прибули 18 травня 839 року разом з візантійським посольством до ім­ператора франків Людвика Побожного, звали свого воло­даря — «Каганом».

Нарід також оцінив величезні заслуги Володимира Вели­кого і створив цілий ряд епічних пісень відомих під назвою «старинок» або як її назвав московський дослідник — «би- лін». У тих «билінах», що збереглися в де-що спотвореному вигляді на далекій півночі, оспівуються «багатирі» — лица­рі, що гуртувалися довкола князя Володимира, якого стало звуть у тих «билінах» «ласкавим князем» і «красним сонеч­ком».

На останку нагадаємо ще раз, що ця наша держава мала «урядову» назву «Русь» і так її звали й чужинці. Для чу­жинців усі піддані Київського Великого Князя були «русь­кими», як нині всі громадяни Сполучених Штатів Америки (навіть включаючи муринів) є для світа «амреиканцями». Лише нині в Америці люди ріжних національностей мешка­ють всуміш, а в імперії Володимира — мали свої окремі землі. Творцями ж імперії, активними співробітниками кня­зя Володимира, в жилах котрих текло певно більше ніж 90^o∕(∣ української крови — були українські племена. Тому ми, щоб не забували читачі того, хто був творцем тої дер­жави, чия то була фактично держава, звемо її або «київ­ською князівською державою» або українською державою. І це с цілком у засаді іоне, бо напр. за часів Августа в склад римської Імперії входили найріжнійші народи, але ніхто не буде звати творі ці м и римської імперії (або — співтворцями) германські племена, ґалів, нумідійців, єгиптян і т. д. і т, д. Лише у відношенню до українців легко допускаються люди тої помилки завдяки тому, що москвини загарбали і стали вживати назву «руських». Отже ми, не.користаючися за часто в тексті назвою «Русь», «руський», хочемо лише тим самим запобігти ширенню баламутства.

Київська Імперія кінця панування Володимира Великого відома під назвою «Русь», досягла своєї сили і розцвіту по­літичної MoryTHQCTM власне в цьому періоді. Щоб сучасний читач міг собі краще уявити чим була під цим оглядом, по­рівняємо її площу з площею інших відомих тодішніх дер­жав, Отже «Русь» часів Володимира Великого — Великого Кагана Руської землі, своєю площею незначно перевищува­ла Візантійську Імперію, приблизно двічі перевищувала ^fPeBTOHCbKe Королівство, рівно ж двічі перевищувала Коро­лівство Францію, а незначно перевищувала імперію Карла Великого часів її розцвіту (814 р.), тричі ж перевищувала Кордовський Каліфат і в одинайцять разів перевищувала Англійське Королівство.

Хоча тамті. держави виросли на культурно опрацьованому ґрунті — на землях колишньої Римської Імперії й могли використовувати залишки високої римської культури і по­ложені в основу правосвідомости населення норми високо- розвинутого римського права, однак Імперія Володимира Ве­ликого, в основу якої лягли землі, що належали до першої української великої держави — держави антів та запози­чені у Візантії письменство, наука і почасти церковне право — не стояли і під цим оглядом нижче. Освіта наша часів Во­лодимира Великого, а особливо його наступника —- Ярослава Мудрого стояла високо і коли ми порівняємо наші літера­турні памятки тих часів з тодішніми західньо-европейськи- ми, то побачимо, що наші памятки перевищують широтою думки і не стоять нижче під оглядом очитаности авторів,

У Франції після т. зв. каролінського відродження насту­пив у віках X і половини XI виразний занепад культури, який доходив до того, що навіть більша частина духовенства не вміла ані читати ані писати! В манастирських архівах Франції припадали верствою все густійшого пороху нечи- тані ніким великі твори старої клясичної літератури, а ве­дені по тих манастирях літописи свідчили, що їхні автори стояли на нижчому рівні культури за наших літописців.

Москвини нині, користаючися необізнаністю загалу з істо­ричними памятками і використовуючи можливости, які дає

держава (це б то титули «академіків» для своїх вчених та фінансові державні засоби, які дають змогу засипати світ книжками виданими на ріжних мовах і забезпечених фір­мою їхніх наукових установ) всупереч правді намагаються переконати, що і їхні предки брали участь у творенню тої імперії.

Тимчасом немає жодних доказів будь-якої участи москов­ських племен у творенню імперії, до якої вони властиво на­віть не належали. Уважно студіюючи Київський початко­вий літопис, ми не можемо не помітити, що літописець: а) виразно відмежовується від московських словянських пле­мен і не раз підкреслює, як їхню дикість, некультурність так і чужість племенам українським, в) виразно підкреслює їхній пізнійший, окремий від українських племен, прихід на терен Східньої Европи, с) протягом цілого періода нами описаного говорить про війни двох типів: 1) династичні — між братами за владу, в яких беруть участь наймані варяж- ські дружини і українські словянські племена, а також кри­вичі (білоруси), словіни і де-коли фінські племена, але ні­коли в цих війнах не беруть участь московські племена, бо вони не належать до Київської української держави і 2) го­ворить про війни з чужинцями, з народами чи племенами, на яких або йдуть війною українські київські князі, або во­ни нападають на українські землі. В цьому (другому) ви­падкові здебільшого або не згадується жодних князів чужи­нецьких, тільки згадується назви тих народів чи племен, з якими велися війни, або згадується їх лише між іншим.

Які ж то були чужі племена і народи, з якими воювали володарі Київа?

А ось які: греки, хозари, печеніги, вятічі, радімічі, болга­ри, ляхи, ятияги, косоги, торки, яси й хорвати. Чи не було війн з українськими племенами. Лише в момент творення держави Київської, бо в таких випадках здебільшого під­порядковується споріднені племена також силою. Отже й князь Олег — засновник майбутньої імперії «примучив де­ревляни» «побіди сіверяни» і «возложи на них дань легку». Поза тим занотовує лише літопис повстання деревлян спри­чинене незаконним повторним стягненням князем Ігорем уже взятої ним данини. Московські ж племена доводилося все на ново підбивати і літопис занотовує в описаному вже періоді, як протягом того часу усе наново доводилося (аж HiiCTb разів) завойовувати московські племена, а і після Во­лодимира доводилося київським князям ходити придушу­вати бунти і воювати з повстанцями — вятічами, Наведені факти вже самі за себе свідчать. Мало того — майже всі літературні памятки того часу, писані старо-болгарською мовою, мають дуже велику кількість слів і зворотів власти­вих українській народній мові і цілком чужі мові москов­ській. Автори, пишучи «книжною мовою», несамохіть ви­словлювалися не раз так, як вони стало говорили, своєю рід­ною мовою.

Звичайно, московські історики про це промовчують, а на­ївні чужинці вірять їм. Прекрасним прикладом може бути хоч би таке: У всіх історичних працях писаних англійською мовою звуть князя Володимира Великого «Vladimir» у «The American College Dictionary» ed. Clarence L. Barnhart вид. 1958 p. стоїть дослівно така «інформація»: «Vladimir — grand prince of Russia, a. d. 980—1015, first Christian Russian, ruler of Russia».

Тимчасом у літопису це імя зустрічається кілька десятків разів і всюди звуть цього князя в цьому історичному доку­менті «Wolodymer» (читається «Володимер») це б то так, як і до нині звуть своїх Володимирів українці, а не так, як москвини, що не вживають імени «Володимер», а тільки «Владімір». Таких українізмів як «Володимер» в літопису надто багато і вони вказують, що жива мова, якою розмов­ляли творці Київської імперії була українська та що ця мо­ва українська збереглася в основному незміненою до нині, лише нині розвинулася, доповнюючися новими словами.

Державну єдність хотів затримати Володимир Великий шляхом єдности династії, але, як показує історія багатьох народів, цей шлях не є певним, особливо в тих випадках, коли брати походять від ріжних матерей. Ще за життя Bo- лодимира були певні факти, які вказували на непевність цього способу.

Ми знаємо, що Володимир одружив свого сина Ярополка з донькою польського короля Болеслава, який палко праг­нув поширити свої володіння коштом держави Володимира. З донькою Болеслава, яка була католичкою, приїхав, як її капелян, єпископ Рейнберн. Він намовляв Святополка поча­ти проти батька повстання в порозумінню з поляками, які хотіли скористатися з того і удержував таємні звязки з Бо­леславом. Про підготовання до повстання й змову довідався Володимир і був примушений увязнити сина та єпископа. Сина він пізнійше певно звільнив з вязниці й лишив під до­глядом, а Рейнберн помер у вязниці.

Перед самою хворобою Володимира і другий син його — Ярослав виявив непослух і не хотів прислати до Київа на­лежної данини. Володимир почав готуватися до походу на Новгород, де княжив його син, коли раптово захворів і по­мер року 1015.

В цей час князівська дружина вертала з походу проти пе­ченігів, а командував нею молодший син князя Володимира — Борис. Святополк використав відсутність військ у Київі і захопив майно й скарбницю Володимира і почав за бать­ківські гроші купувати собі в Київі прихильників. Одночас­но послав послів до Бориса з пропозицією погодитися. Бо­рис затримався з військом над рікою Альтою. Не знати чи нерішуче заховання князя Бориса було тому причиною чи діяли серед війська підіслані Святополком люди, але одного дня князь лишився сам з невеличкою кількістю своєї обслу­ги — військо його покинуло. А потім серед того гурту знай­шлися підіслані вбивники, які вбили князя десять день по смерти батька. Рівно ж загинув з рук скритовбивців і дру­гий син Володимира, від тої ж матері — Гліб. Третього кня­зя — Святослава, який подався на Захід, наздогнали убив- ники і рівно ж вбили.

Звістка про це дійшла скоро до князя Ярослава, який саме готувався до боротьби з батьком і мав найнятих 1000 варя­гів, але він саме під цю пору мав клопоти в Новгороді. Там вибухло в місті повстання проти варягів і князя. Це повстан­ня Ярослав придушив, але зараз же знайшов спосіб дійти з новгородцями до згоди і ті, правдоподібно за якісь обіцян­ки чи як твердили пізнійше новгородські літописці, за «гра­моти», якими надавано спеціальні права Новгородові, під­тримували надалі заходи Ярослава в його боротьбі за київ­ський великокняжий престіл.

Ярослав з тисячою найнятих варягів і великим новгород­ським військом рыхлив на Святополка, який покликав на до­помогу собі печеніжську орду.

Війська зустрілися над Дніпром коло Любеча. По довгому стоянню й вичікуванню нарешті Ярослав заатакував Свято­полка і по завзятому бої одержав перемогу. Святополк утік до печенігів і з ними пробував у 1018 році відбити Київ, але Ярослав по цілоденній боротьбі знова одержав перемогу.

Тоді Святополк утік до свого тестя — польського короля Болеслава і літом 1018 рушили польські війська на Київ. Зі Святополком були ще найняті війська — 300 німців і 500 угрів, а печеніжська орда мала заатакувати Київ з півдня.

Ярослав зустрів війська Святополка над Бугом. Бій скін­чився поразкою Ярослава, який подався до Новгорода, а Київ, у якому певно лишилася залога Ярослава, пробував боротися. В середині серпня відділи польські і Святополка увійшли в місто і їм дісталася як велика здобич так і родина Ярослава. Після цієї перемоги Святополк відіслав допоміжні відділи, а польський король з військом досить швидко по­дався в Польщу з великою здобиччю, а за допомогу одержав від Святополка українські західні землі (певно Червенські городи, Забужжя і Галичину).

Та Новгородці підтримали Ярослава фінансово І він най­няв знова варягів, а також військом. Ще тої ж зими рушив Ярослав на Київ з великим військом і Святополк мусів зно­ва тікати до печенігів, з якими ще раз пробував виступити проти Ярослава, але у важкому й нерівному бої Ярослав пе­реміг і після того Святополк втік і дальша доля його неві­дома.

Ярослав таким чином став великим князем Київським і обєднав у своїх руках усі землі крім Тмуторокані, в якій сидів його брат Мстислав. Після цього Ярослав пробував збройною рукою вернути західні землі українські, але ті спроби не дали наслідків, бо підчас тих спроб проти Яросла­ва все пробували виступити Його свояки.

Так напр. доводилося йому виступати проти Брячеслава

князя полоцького, який в 1021 р. напав на Новгород і погра­бував його. Ярослав наздогнав полоцького князя, що був його небожем, відібрав у нього здобич і після того між ними запанувала цілковита згода.

Незабаром після цього виступив проти Ярослава Мстислав, якого літопис малює нам людиною надзвичайно хороброю, ласкавою, гцо любив дуже дружину і не шкодував майна та любив частувати. Про його героїчні вчинки згадують літо­писи і навіть «Слово про похід Ігоря» згадує його двобій з косожським (черкеським) князем — Редедею. І ось, коли Ярослав був у Новгородських землях, де в наслідок невро­жаю почалися розрухи, він рушив на Київ. Але Київ не під­дався добровільно і тоді рушив Мстислав на Лівобережжя і здобув Чернигів, у якому осівся та інші Лівобережні міста. Ярослав щойно на другий рік прибув із Новгорода з війсь­ками та варяжським полком. Мстислав вийшов на зустріч з сіверянами й дружиною і в бою під Листвином переміг Ярослава, та по перемозі він лишився в Чернигов! і запро­понував братові поділитися землями, Ярославу, як старшо­му, пропонував Київ і Правобережжя. Ярослав після цього вислав своїх заступників керувати Київом, а сам щойно по рокові прибув з Новгорода з новим військом і тоді зійшов- шися з Мстилавом, уклав згоду, відступивши йому Лівобе­режжя.

Після цього між братами запанувала повна згода і приязнь і вони допомагали один одному в потребі: Ярослав ходив з військом на ясів (осетинів), допомагаючи братові, а знова Мстислав допомагав Ярославові в його заходах, що до повер­нення наших західніх земель.

Ярослав відбув ряд походів (роки: 1030, 1031, 1038, 1040, 1041), пі дчас яких відібрав спочатку Белз, а потім червен- ські городи і правдоподібно решту втрачених земель.

Поширив також Ярослав межи імперії на північному за­ході, здобуваючи нові фінські землі. По смерти Мстислава (1036), яка наступила десять літ після їхньої угоди, — при­йшли під владу Ярослава також лівобережні землі. Таким чином за винятком полоцької волости всі землі Київської української імперії знов були обєднані в одних руках На півдні України правдоподібно панував спокій. По поразці Ярополка печеніги не нападали на наші землі зайняті бо­ротьбою з насідавшими на них куманами-половцями та тор- ками. Щойно в 1036 році велика печеніжська орда, у відсут­ність князя Ярослава, підійшла під Київ і почала облогу. Ярослав поспішив на відсіч і під Київом, на тому місці де тепер стоїть св. Софія, по важкій боротьбі цілковито розбив печенігів, яких решта розбіглася і з того часу про них біль­ше не згадує наш літопис.

Взагалі Ярослав намагається пересунути далі на південь наші межи і з тою метою заходився кольонізувати землі над Россю захопленими підчас війни з Болеславом, полоненими, а також будує нову лінію укріплень та ряд городів по лі­вому боці Росі. Так великі простори були прилучені до Ки­ївської держави.

Боротьба з Польщею диктувала Ярославові наближення до Німеччини і тому природнім був його союз з німцями, який не був лише епізодом і який пробувано закріпити ря­дом шлюбів.

Ще в тіснійших звязках перебував Ярослав зі Скандина­вією. Звідти він спроваджував наймані варяжські полки, норвежський король Оляф, коли проти нього зворохобились норвежці — шукав захисту у Ярослава. Ярослав мав за жін­ку доньку шведського короля Олафа — Інґіґерду, а знова відомий своєю відвагою Гарольд Сміливий, що став потім норвежським королем, одружився з донькою Ярослава.

Цікаво, що ще як принц Гарольд просив віддати за нього ту доньку, а Ярослав сказав, що треба для цього прослави­тися. І Гарольд поїхав шукати слави та склав пісню, в якій змальовує свою любов до Ярославни і бажання заслужити на неї своїми подвигами.

Друга донька Ярослава вийшла заміж за французького короля[‡‡‡‡‡] і брала участь там у де-яких політичних справах.

Угорський король Беля — був рівно ж зятем князя Яро­слава.

Невістками Ярослава були візантійська царівна і німець­ка князівна.

Такі родинні звязки пояснюються тим, що Ярослав був од­ним з могутнійпіих володарів Европи, Підтримував він жва­ві дипломатичні зносини і обмінювався посольствами та­кож з імператорами «Римської Імперії німецького народу» (Гайнріхом II, Конрадом II і Гайнріхом III).

Щоб закінчити короткий огляд зовнішньої політики Яро­слава, мусимо ще згадати українсько-візантійську війну 1043 року. Підчас ∏Київська Русь. Князі не могли перейматися інтересами того народу, яким вони тимчасово володіли, бо вони не почували себе звязаним з ним стало. Такий порядок однак дав змогу пізнійше московським істо­рикам говорити про те, наче б то словянське та півсловян- ське населення Київської Руси було однонаціональне, а на­віть мало «одну мову» (Ключевський. Т. І, ст. 74, 81).

Слід підкреслити, що не можна погодитися з поглядом проф. М. Грушевського, який на стор. 37-38 тому II наголо­шує повстання «свідомости єдности земель Руської держа­ви». Виникнення її та зміцнювання її приписує проф. М. Грушевський в першу чергу «дружинній верстві, де сильні домішки чужі, варяжські значно ще невтралізували льо- кальні елементи, далі розтікалися по цілій Руській державі, вяжучи її свідомістю своєї сдности». І далі підкреслює ще «вплив київського права і законодавства» і «нової релігії».

Ставити так справу — це значить забувати не лише факти, які тому перечать, але «модеренізувати» відносини, інспіру­ючи в де-якій мірі сучасні погляди. То були часи феодаліз­ме, часи, коли суверенний володар, чи династія, уважалися повноправними власниками земель, дивилися на ті землі як на свою власність і дуже мало цікавилися тим, які народи чи племена живуть на таких землях. Могла бути лише ідея єдности династії, свідомість права кожного члена тої дина­стії до володіння одною з земель династії і, додамо, бажан­ня заволодіти цілою спадщиною тої династії. Отже ідея «єд­ности» могла б бути за тих часів у Рюриковичів і вона без­перечно була. Але князі не поширювали тої своєї свідомо­сти на підлеглі їм племена.

Переконуючим доказом того є занотовані в літопису слова брата Ярославового — Мстислава, який після бою під Лист- вином оглядав поле бою і побачивши скільки загинуло на- нятих Ярославом варягів та скільки загинуло сіверян під­ставлених Мстиславом під головний удар, мав сказати: «і, трудишася варязі сікуще сівер», і, «як не тішитися! Тут лежить сіверянин, а тут варяг, своя ж дружина ціла!» Для Мстислава його сіверяни були майже так само чужі як і ва­ряги, лише його власна дружина, яка не складалася з сіве­рян тільки — була йому дорога.

Рівно ж і дружина почувала себе чимсь окремим від під­владного Haceju¹HHH і не могла тому ширити ідеї «єдности землі» в нашому розумінні, а тим більше такої ідеї не могли ширити «домішки варяжські», бо за Ярослава тих «домішок» в дружині майже не було. Були наймані варяжські полки, але ті полки мали ще менше звязків з населенням, як най­мані українсько-руські полки візантійської армії з греками. Про вплив «обсднуючий» релігії християнської можемо го­ворити, коли мова йде про українські племена і в меншій мірі — білоруські та новгородців, але за Ярослава не могла того вливу мати релігія на московські племена, бо вона серед них ще не була поширена, навпаки, вони виступали й зброй­но в обороні поганства проти визнавців і ширителів релігії й Ярославу доводилося збройною рукою придушувати їхні виступи (повстання 1024 р. на Суздальщині). Що до впливу українського права — то проф. М. Грушевський в цій ділян­ці не може протиставитися ані автору «Обзора історії русска- во права» проф. Буданову, ані проф. Лсонтовічу, яких твер­дження ми вже цитували (вони твердять, що «не має жод­них слідів впливу того права на московське»).

Свідомости «єдности» всіх земель, які входили в склад ім­перії Ярослава, безперечно не було ані тоді, ані навіть у XVIII віці!

Тому, що такої свідомости «єдности» всіа? племен, які на­лежали до князівської київської імперії не було і бути не могло, а в інтересі москвинів і москвофілів с ширити вигад­ку, що така свідомість наче б то була — за браком доказів особливо часто використовують одну вирвану з літопису ци­тату, яку тому й мусимо згадати.

Отже напр, у виданій на еміграції HTIII «Історії України» Холмського читаємо «Назва Русь поширилася по всій схід­ній Европі як назва народу... яарід осуджував тих, що роз­бивали єдність землі... Живе бо було почуття кровної спільноти» (ст. 115), і далі, як доказ подається вирване з лі­топису речення. Це вирване речення належить князеві з ди­настії Рюриковичів, який іде на згоду з другим князем тої ж династії, яка, звичайно, мала всі підстави підкреслювати по­чуття кровної єдности. Адже ж ще Ярослав Мудрий у свому заповіті наказував своїм синам «імійте в собі любов, поне­же ви есте братья, єдиного отца й матери». Але такі слова і почуття не маємо найменйіої підстави підсувати народам, які належали до князівської Київської імперії.

Московські ж історики мусять намагатися висмикнутими й не до речі приточеними цитатами, спекуляцією на назві «Русь», спекуляцією на вживанню в давні часи старо-бол­гарської мови, як мови літературної, утворити враження не­мов існувала вигадана ними «древнєруська народність». Як потім використовується ця вигадана «народність» можемо бачити хоча б з такого речення: «на відміну від сучасної ро­сійської народности ми називаємо її дрєвнєруською» («Нари­си стародавньої історії УРСР» Вид. Академії Наук, Київ 1959 р. ст. 391).

Отже хоча і «діляться» для заспокоєння українців в со- вєтських українських виданнях москвини українською істо­рією Київського періоду з українцями, але тут же непоміт­но підкреслюють, що нарід, який створив ту державу, був тільки певною відміною... народу московського.