висновки

1. Нема найменших підстав для твердження, що істнува- ла будь-коли окрема етнічна група «східньо-словянських племен», натомість істнує дуже багато доказів того, що вже на початку першого тисячоліття по P.

2. Нині вже не підлягає сумніву, що власне державна ор­ганізація антів, яка проістнувала 250 років, була першим ві­домим нам державним обєднанням українських племен. Це обеднання вело боротьбу з Візантією, готами і аварами та відзначалося не лише відвагою вояків, але й знаням військо­вої справи та оригінальною організацією громадського жит­тя. Наприкінці свого істнування держава антів розпалася на менші державні та племінні обеднання.

3. Можемо вважати усталеним, що цілком інше словян- ське племінне обеднання, відоме під назвою вятічі, прийшло на простори східньої Европи значно пізнійше за антів і му- сіло оселитися на гірших землях (у верхівях Оки та між Окою й Волгою), бо кращі землі були зайняті українськими племенами. З цих словян, що змішалися з численнійшими за них, але слабшими фінськими та тюрськими племенами, які заселювали ті землі, повстав московський нарід.

4. Тимчасом варяжська династія з племени «Русь» із тих українських словянських племен, що лишились по розпаді антської держави, використовуючи їх надзвичайну етнічну близькість і спільність економічних інтересів, творить на ґрунті традиції полишеної антською державою другу з чер­ги українську державу, яка починає зватися «Русью». Ва­ряжська ж династія вже в третьому поколінню цілком сла- вянізується (українізується) і керує цією державою спира- ючися на місцеву, українську в етнічному розумінню, еліту.

5. Московські, чи краще сказати московсько-фінські пле­мена, як це випливає з докладної аналізи літописів та інших історичних джерел, не беруть жодної участи ані в творенню, ані в економічному, політичному та релігійному життю цієї, другої з черги, української держави, якої столиця була в Київ і, яку н період її розцвіту, враховуючи її розміри та етнічно ріжноманітний склад, слід звати імперією.

6. Про IipniiiUHOKiiicTb (хоч би й умовну) московсько-фін­ських племен до української князівської держави, відомої під назвою «Русь», протягом перших ста літ її істнування не може бути й мови, шишаки, — не підлягає сумніву, що протягом того часу київська руська держава підбивала все наново ті племена аж шість разів (шостий у кінці перших ста літ) і вони зараз же відривалися,

7. Примусова приналежність московсько-фінських пле­мен до київської української імперії в другому столітті її істнування була досить умовна й формальна, бо ще в першій чверти XII століття доводиться Володимиру Мономаху двічі ходити приборкувати ті племена, які мали місцевих князів, що неохоче підлягали князям київської династії, що мали з Ростова керувати тими племенами. Християнство починають приймати московські предки, чинячи великий опір (повстан­ня 1024 року), щойно на початку третього століття істнуван­ня київської держави. Про участь тих племен в життю дер­жави нема даних, зате відомо, що до Ростова доводилося їхати через Новгород, а з Ростова до положених над Окою земель вятічей був важкий і далекий шлях. Князь Володи­мир Мономах згадує серед доконаних подвигів те, що йому вдалося один раз протягом життя проїхати до Ростова не че­рез Новгород, а «крізь вятічі».

8. У середині третього століття свого істнування починає слабнути друга з черги українська («руська») держава, а од­ночасно починають міцнійшати в той час уже залежні від Київа суздальські (московські) князівства. Вони при кінці третього століття істнування київської князівської держави зростають на силі і здобувають під проводом суздальського князя Київ, руйнують та розграбовують його, а населення Київа частково перебивають, а частково виводять у полон.

9. Під безнастанними ударами азійських кочових племен та московсько-фінських князівств Київ занепадає, а держав­ний центр український переноситься на західні землі, на Во­линь і в Галичину. Третя з черги українська держава — Га­лицько-Волинська є единим продовженням Київської дер­жави.

10. У життю й змаганнях Галицько-Волинської українсь­кої держави московсько-фінські землі, звичайно, не беруть жодної участи, а про останні роки істнування навіть не по­дають жодних звісток у своїх літописах.

11. Як Київська князівська (українська) держава та її во­лодарі, так і Галицько-Волинська були повязан! економіч­ними, політичними й династичними звязками з Західньою Европою та Візантією, а їх культура творилася на греко- римській основі. Московські ж племена, а згодом і москов­ські князівства були повязані економічними і культурними (а за татар — і династичними) звязками зі Сходом.

12. Істнуюча нині група східньо-словянських мов повстала не в прадавні часи на етнічному ґрунті, лише подібно Групі романських мов була витвором пізнійших часів. Вона почала творитися щойно в другому тисячолітті по P. Xp. під впли­вом чинників: релігійного, політичного та культурного, а солунський діялєкт старо-болгарської мови, вживаний як мова церкви в Київській імперії, відограв у цьому процесі ролю латинської мови.

Тим самим нема найменших підстав уважати доказом ближчого споріднення московського та українського наро­дів істнування такої мовної Групи.

Рівно ж не може братися під увагу назва «росіяни», яку нині вживають москвини, бо вони не мають на неї вистар­чаючого права і ввели її урядово у життя щойно в 1713 році. До цього ж часу самі москалі звали свою державу — «Цар­ство Московское» або «Государство Московское», а себе «мос- ковскіє люді».