XI ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Волинські і галицькі землі ще до зруйновання москвича­ми Київа починають багатіти, а населення їх починає збіль­шуватися. Одною з причин зросту економічної і політичної ваги Волині є те, що половці не дошкуляли Волині своїми нападами (занотовано один лише напад половців).

Князь Володимирко (1124—1153) поклав перші підвалини зросту галицької держави і переніс свою столицю до Галича.

Початково князі, що володіли Галичиною уважали себе залежними від князів київських, а Галичину уавжали час­тиною київської імперії, землею «руською» і тому, напр., в літопису під 1092 роком Василько, говорячи про свою бо­ротьбу з поляками, каже, що він «мстив руську землю».

Галицький князь Володимирко в 1142 році також визнає виразно свою залежність від київського великого князя, але вже під впливом галицьких бояр веде не національну, а ре­гіональну політику, підкопуючися під нього. Року 1144 ви­повідає послух і київський князь Всеволод мусить йти на нього походом. Після невдалої спроби спротиву Володимир- ко мусів покоритися, приїхати до табору великого князя, скласти заяву послуху і вплатити велику грошеву кару (1200 гривень сріблом).

Під впливом тих же галицьких бояр, які в Галичині набра­ли надто великої сили і дбали в першу чергу про себе та поширення своєї волости, далі веде Володимирко антинаціо­нальну політику, виступаючи проти київського великого князя і лише смерть Всеволода була причиною, що не дій­шло до нового походу проти нього. Таку ж політику продов­жував вести Володимирко і проти наступника Всеволода — Ізяслава, накладаючи з москвичами (суздальським князем Юрієм) та з Візантією.

З огляду на обставини, які супроводили смерть Володи­мирка, ця смерть зробила на всіх дуже велике вражіння, а син його Ярослав, перебравши негайно владу в свої руки, послав посла догнати й вернути назад боярина та доручив йому переказати великому князеві, що хоче бути йому за сина І служити йому з усіма своїми полками.

Однак бояри настільки набрали сили, що не лише не до­пустили Ярослава додержати своїх слів, але й коли Ярослав не хотів жити з нелюбого йому суждальською князівною, схопили Ярослава, спалили на вогнищі як чарівницю його другу жінку — Настасю і змусили його прийняти знов суж- дальську князівну та підтримувати в усьому суздальського князя. Московський же князь, щоб мати більшу владу над Ярославом тримав у себе в ролі напів-вязня претендента на Галичину — князя Івана Бсрладника.

Все це привело до понижуючої залежности від москов­ського князя, яка виявилася хоч би в таких словах літопису:

«Юрій повелі зяті своєму Ярославу Галичському іти нань». Галицькі ж бояри не були вже лише дорадниками, а вла­стиво вони керували Галичиною як олігархи.

Спалення Настасі, яка походила з боярської родини Нат­рових, доконано було боярами під проводом Констянтина Ci- рославича тохму, що їм не подобалося, що на князя мала вплив родина Чагрових. Вправді, потім князь Ярослав зму­сив провідників змови покинути Галич, але все одно не зміг зломити впливу бояр. Після цього галицькі бояри не раз ви­ступали проти своїх князів, укладали змови, кликали чу­жинців, яким піддавали Галичину і штовхали князів до міжусобної боротьби та стало підпомагали московським (суждальським) князям в їх боротьбі проти українського Київа. Відносини Ярослава з жінкою і по 1170 році не по­кращали, але бояр, звичайно, не цікавили родинні справи як такі, а їх цікавила влада і тому коли довелося остаточно Ользі вернутися до свого Суждаля, бояри на це не реагували.

По смерти Ярослава бояри настановили князем нелюбого Ярославові сина суздальської князівни, але й він не дого­див боярській кліці і довелося йому втікати на Угорщину перед змовниками, які покликали володимирського князя — Романа.

Роман прибув до Галича, але не був приготований до бо­ротьби з уграми, які скористалися з нагоди і рушили наче б то к обороні прав князя Володимира, сина Ярослава. Здо­бувши завдяки зраді бояр без труду Галич, вони заарешту­вали князя Володимира, якого наче б то мали садити на батьківський трон і оголосили володарем Галичини сина угорського короля Андрія, а управу країною передали га­лицьким боярам, яким дуже подобалася така комбінація.

Коли Роман спробував за допомогою свого тестя, князя Рюрика, здобути Галич, то проти нього виступили разом з уграми галицькі бояри. Але й залежність від угрів боярам не сподобалася і тому вони інтригували і творили змови далі. Вони закликали потайки на княження князя Ростислава, обіцяючи йому підтримку, але тому, що їм хотілося тільки залякати угрів — тої підтримки не дали і князь дістався по­ранений у полон до угрів, які його за допомогою отруйного зілля позбавили життя.

Галицькі бояри ще від першої половини XII століття вели таку політику, щоб не допустити до тіснійшого обєднання Волині з київськими князями і також, щоб не дати й самій Волині зміцнитися. Волинь, навпаки, аж до упадку Київа не вела своєї окремої політики, а орієнтувалася на Київ. Щойно з упадком Київа починають волинські князі вести самостійну політику і тоді її вістря скеровується в бік Гали­чини. Ця політика доводить до обєднання Волині з Галичи­ною й створення міцної держави, яка має тенденцію засту­пити Київську державу.

Боярство волинське не відзначалося тими негативними прикметами, що галицьке, економічно ж виростає воно в по­важну силу щойно в другій половині XIII віку. Волинське боярство щиро підтримує князя Романа аж до кінця його життя і підтримує потім його синів.

Князь Роман відзначався своїм розумом, сміливістю і во­йовничістю та великою енергією.

Він, забезпечившися підтримкою угрів та поляків, а та­кож згодою німецького короля, рушає зі своїми волинськи­ми полками на Галич і опановує Галичину та перебирає в свої руки владу в Галичі.

Міцною рукою починає князь Роман керувати галицько- волинськими землями, зламавши силу галицького боярства. Він, маючи підтримку своїх волинських бояр і волинських полків, а також симпатії широких мас галицьких, зліквіду­вав галицьку боярську опозицію і позбавив її впливу на по­літичне життя.

Звязки з Візантією відновлює Роман в 1200 році, коли йо­го посольство прибуває до Царгороду.

Добрі приязні стосунки усталюються також між Романом і новим угорським королем, Андрієм. Тільки відносини з Польщею псуються і незабаром приходить до війни.

Роман знав, що московські князі вже почали себе уважа­ти гегемонами також земель галицьких і київських, отже Роман так зручно веде політику що-до московського суз­дальського князя, що незабаром без війни починає вважа­тися рівнорядним з ним володарем у східній Европі. Добрих стосунків, звичайно, між московським князем і Романом не було і все його поступовання дозволяє припускати, що він готувався до збройної розправи з москвинами.

Держава Романа, якого починають звати «великим», не може аж ніяк трактуватися як «одне з удільних князівств, на які розпалася київська держава», бо вона і розмірами і могутністю займає надто визначне місце в східній Европі. Таке її значення було причиною, чому хоч би новгородський мандрівник з тих часів зве Романа — «Великим князем». Наш же літописець пише, що Роман «бі цар в Руській землі іжс покара половецьку землю і воєва на інші страни всі». Немає сумніву, що, коли б Роман пожив довше, він відно­внії би значення і міць української київської держави, а ціла паша історія могла б піти іншим шляхом.

Та на наше лихо підчас походу на Польщу князя Романа, JfKnii виїхав з табору з малою дружиною, обскочили числен­ні вороги і він згинув смертю хоробрих у бою. Сталося це над Вислою коло Завихоста.

Роман Великий залишив глибокий слід у народній свідо- мости і про нього, зокрема про його походи на половців, складено було багато пісень.

Слід зазначити, що одною з причин його походу на Поль­щу було те, що Роман Великий вмішався у боротьбу між В ельфами і Гогенштауфами, яка саме тоді кипіла на Заході. Польша була в союзі з Вельфами.

Можемо рівнож припускати, що Роман Великий хотів за­безпечитися від нападу з Заходу підчас боротьби з суждаль- ським князем, яка неухильно прийшла б, але важко сказати чи і в цьому випадкові був конечний той похід на Польщу, який так дорого Україні коштував! Такі князі як Роман не родяться часто і події, які розгорталися зараз же по його смерти можуть бути найкращим доказом того!

Галицькі бояри, що їх примусив Роман Великий сидіти ти­хо, зараз же підняли голови і почали виявляти активність, їм, як ми вже на це звертали увагу, залежало лише на за­хопленню влади з метою використування її для власної ко­рнети. Знова окремі боярські родини починають боротьбу за впливи і з цією мстою нони садовлять одних князів, ін­ші — обстоюють інших, підкопуються, спроваджують чу­жинців, організують змови. Майже протягом 40 літ по смер­ти Романа Великого йде боротьба між спроваджуваними бо­ярами претендентами, яку використовують чужинці в своїх інтересах.

В момент смерти Романа син його Данило мав лише 3 ро­ки. Отже реґенткою стає його мати, проти якої зараз же починають інтригувати галицькі бояри. Це дає нагоду угор­ському королю виступити в ролі опікуна і в Галичі зявлю- ється велика угорська залога, яка не дає змоги боярам явно виступати. Однак бояри і далі шукають претендентів на вла­ду серед князів та втягають у боротьбу рівнож і сусідів.

Вдова по Романові з малолітнім сином і гуртом найближ­чих волинських бояр, що підтримували як Романа так і йо­го сина, покидає Галичину, а там владу то захоплює хтось із князів руських спроваджуваних боярами то навіть самі чужинці.

Так, напр., рядив у Галичині угорський воєвода Бенедикт з угорською залогою. Дійшло до того, що року 1211 князь Володимир Ігоревич, вернувши знову на княження в Галичу і маючи досить безконечних боярських інтриґ, наказав вирі­зати дуже багато бояр з рядів боярської опозиції (літопис гал.-волинський подає безперечно дуже перебільшене число, яке не заслуговує на довіра, а саме коло 500). Але бояри інт­ригували далі та укладали змови і безпосередньо по цій різ­ні, власне представник тої галицької боярської партії, яку вигнав був Роман Великий, послав на Угорщину своїх послів кликати на галицький стіл перебувавшого при угорському дворі, малолітнього сина князя Романа — Данила. Знову за­кипіла боротьба, в якій брали участь і угри і поляки і по­ловці. Спираючися на угрів, ворохобна галицька боярська партія урочисто посадила на князівський стіл малолітньо­го князя Данила. Угри тоді хотіли вивезти до Угорщини взятих у полон князів Святослава та Романа, але галицькі бояри, підкупивши впливових угрів великими дарунками, добилися передачі тих князів у їх руки, а тоді їх після ріж- них знущань повісили! Наведене вказує, до якої міри дохо­дило розбещення боярства і як впала низько ідея князів­ської зверхности. Це був учинок ще гірший за бунт проти Ярослава Осмомисла та спалення його жінки — Насті. На­віть історія славної коверзуванням шляхти Польщі не знає подібних вчинків.

На чолі того галицького боярства стояв тепер уже відо­мий зі своїх інтриґ і необмеженої жадоби та претензій рід бояр Кормильчичів, який тільки тому спровадив цим разом Данила, що Данилові було тоді лише 9 років, отже Воло­димир Кормильчич думав бути регентом. Тому, як лише на звістку про вокняження Данила прибула до Галича його ма­ти з Белза, бояри галицькі змусили її забратися з Галича. Малий Данило з плачем намагався затримати матір і навіть, коли один з бояр силою почав відтягувати коня, на якому він сидів, витяг меча і хтів ним вдарити боярина, але пора­нив лише боярського коня...

По цьому угорський король знова рушив на Галич, при­боркувати боярську сваволю і головного проводиря боярсь­кої партії вивезли до Угорщини, але мати Данилова все одно не змогла втриматися, бо як лише угорські війська відій­шли, бояри знову підняли голову й покликали нового пре­тендента на княжіння. Це, звичайно, викликало новий угор­ських похід, перед яким покликаний претендент мусів уті­кати з Галича.

Тоді знахабнілі до решти галицькі бояри дійшли до того, що оголосили князем боярина Володислава Кормильчича, якого перед тим ще випустив угорський король. Ця, нечува- на в Україні, річ викликала загальне обурення. Вправді не- вдоволене населення, навіть з допомогою де-кого з князів, не змогло вигнати цього претендента, але сам факт цей спри­чинився до рішучого звороту в угорській політиці супроти Галичини. Досі угри виступали формально наче б то в обо­роні «правних володарів Галичини» — синів Романа Вели­кого, після ж того, як побачили, що владу явно поважився захопити в свої руки звичайний боярин, зміняють своє по- ступовання і вирішують спільно з поляками забрати Гали­чину і настановити її володарем пятилітнього сина угорсь­кого короля, одруженого на підставі того порозуміння з двохлітньою донькою польського короля. Римський папа, якому угорський король пообіцяв привернути під владу рим­ського папи Галичину, дас не лише згоду на цей шлюб, але й присилає угорському королевої іяти королівську корону. Та досить скоро прийшло до непорозуміння між уграми й поляками, а панування угрів, які іце більше викликали обу­рення своєю πarif і кою н;і православне духовенство, викли­кало явну ненависті, населення. Обурення з приводу спроб завести унію було остільки велике, що угорський король не лише наказав припинити всяку акцію в цьому напрямі, але й не пустив до Галичини папського леґата, який їхав з до­рученням добитися приїзду єпископів на заплянований у Римі на 1215 рік собор.

Ціла угорська політика вкупі з її явно окупаційним хара­ктером привела до того, що в Галичині вибухло повстання, а разом з тим рушив на угрів князь Мстислав Мстиславо­вич, що вже перед тим здобув собі за свої молодецькі по­ходи проти москвинів (суждальців) назву «Відважного» («Удалого»). Угри втікли, а з ними й їхні прихильники з по­серед бояр.

Мстислав Відважний став князем галицьким.

Тимчасом князь Данило, син Романа Великого, якому то­ді вже було 18 років, одружується з донькою Мстислава і починає за підтримкою волинських бояр, вірних дорадників ще його батька, боротьбу за свою волинську спадщину.

Він здобув Берестя і забужські волости. Ці зміни приво­дять до поновного порозуміння Польщі й Угорщини і напа­ду угрів на Галичину, доконаного підчас відсутности в Га­личині князя Мстислава Відважного. Угорсько-польські вій­ська зайняли Перемишль і рушили на Галич, в якому на прохання Мстислава засів князь Данило. Угри й поляки по невдалій спробі здобути місто разом з відділами галицьких бояр рушили назустріч Мстиславу, а потім звернули на Во­линь. Цс уможливлює уграм захоплення Галича, але похід закінчується невдачою. Рік пізнійше Мстислав Відважний розбиває польсько-угорські війська, здобуває Галич і захоп­лює в полон Коломана, що мав бути галицьким королем і ворохобних бояр. Бояр, які на колінах благають вибачення і присягаються бути вірними, прощає. Звичайно галицькі бо­яри не змінилися. Вони, а в першу чергу Судислав, нама­гаються здобути довіря у Мстислава і використовують його для дальших інтриґ, зокрема на те, щоб розсварити Мстис­лава з Данилом. Галицькі ж бояри намовляють Мстислава одружити свою другу доньку з третім сином угорського ко­роля, що звався Андрієм і віддати не Данилові тільки цьо­му угрові Галичину.

Галицькі бояри дальше зраджують свій нарід, далі інтри­гують, ширять брехні, накладають з уграми і підштовхують Мстислава на вчинки, які ослаблюють його силу і розхиту­ють владу. Мстислав за їх намовою віддає Перемишля угор- CbKOViV королевичу Андрію, якого двір у Перемишлі стає кублом боярських інтриґ, зради і змови. Приводить це до того, що на просьбу Андрія і галицьких бояр рушає його батько — угорський король з угорськими і польськими вій­ськами здобувати Галичину! Тоді Мстислав Відважний зга­дує за покривдженого ним Данила і звертається до нього з просьбою про допомогу. За допомогою Данилових полків уг­рів було розбито, сам король угорський мусів тікати і коли б не підступні «поради» боярина Судослава, який потайки на­кладав з уграми, — певно б не уникнув полону.

А так Мстислав не лише припинив переслідування угрів, але й відновив зносини з угорським королем і на радість бояр галицьких віддав угорському королевичу Андрію — Галич,

Перед своєю смертю Мстислав шкодує свого вчинку і ду­же хотів побачитися з Данилом, але галицькі бояри до того не допустили.

Ще перед смертю Мстислава Відважного встиг Данило зіб­рати в своїх руках майже всі волинські землі і остільки зро­сти на силі, що став найдужчим князем, з якого словом му- сіли числитися сусіди.

Року 1230 князь Данило, вертаючи з походу на Польщу одержав від міщан Галича просьбу прийти і вернути собі землі свого батька. В Галичі тоді панували угри і галицькі бояри на чолі з Судиславом.

Князь Данило приймає запрошення, здобуває Галич, роз­биває війська Судислава, захоплює в полон королевича Анд­рія, але відпускає на Угорщину і Андрія і ворохобних бояр разом з Судиславом, якого «проводять» з Галича міщани градом каміння і прокльонами.

Природно, що бояри й далі разом з уграми пробували ві­дірвати Галичину, укладали змови підкопувалися під Да­нила і навіть наставали на його життя. Власне завдяки без­настанним боярським змовам та інтриґам боротьба за Гали­чину тяглася аж до 1245 року, коли нарешті князь Данило у бою під Ярославом одержав блискучу перемогу та захопив у полон проводирів боярства. Цим разом наказав князь Да­нило покарати смертю зрадника Судислава.

Та ця перемога не надто тішила князя Данила! Становище його було дуже важке, бо татари, здобувши не зважаючи на героїчний опір Київ, рушили на захід, здобуваючи інші ук­ріплені міста, в яких населення і військо ставили очайдуш- HHii спротив. Були вправді і випадки такі, як напр., описа­ний літописцем, який оповідає, що місто Колодяжин на Слу­чі таї ари, поставивши 12 машин до розбивання мурів, про­бували здобути, однак не могли пробити мурів і не могли взяти місто штурмом. Тоді взялися намовляти мешканців піддатися, а коли тамті послухалися ■ кинулися перебива­ти населення, яке мусіло ставити опір на вулицях і на поро­гах хат. Звичайно, населення вони перебили і місто знищи­ли. Однак, як ми вже казали, більшість міст доводилося їм здобувати у важких боях. Перейшовши через Україну, У гор­ищну і частину Польщі, татарські сили де-що ослабли і їх вдалося розбити чеським військам. Після цього вони завер­нули назад і осіли над Волгою на стало та почали організу­вати з підбитих земель державу. Татарський хан прислав свого посла до князя Данила, який досі ухилявся від виз­нання татарської зверхности, з жаданням «віддати Галич»... та загрозою вразі відмови татарським походом.

Князь Данило був неприготований до важкої боротьби з татарами. Щоб таку боротьбу розпочати, треба було з одного боку мати багато добре укріплених замків, з певними під кожним оглядом залогами, а з другого... треба було не мати «ворогів втутрішніх» — бояр галицьких, готових кожної хвилини до зради.

Ми вже познайомили читача з рядом негідних вчинків га­лицьких бояр і будемо ще знайомити, а тому доречним буде дати відповідь на питання; чим можна пояснити властивости галицького боярства?

На нашу думку ці властивості в більшій чи меншій мірі притаманні провідній верстві всякої кольонії та далекої про­вінції. Звернемося для зясування цього твердження до при­кладу.

Часи Володимира Великого знайшли своє відзеркалення у т. зв. «старінках» чи «билінах» київського циклю, які в епіч­ній формі оспівують геройські вчинки витязів —- «багати­рів», що гуртуються довкола князя Володимира. Ці епічні пісні наших предків у першу чергу оспівують боротьбу тих витязів зі злом, боротьбу з чужинцями, з представниками поганського світу, з розбійниками, за рідний край, за правду, за вдів і сиріт, за віру христіянську. Всі ті витязі є в більшій чи меншій мірі борцями за ідеальні вартости. Це — репре­зентанти імперської влади, це ті, хто творить еліту імперії.

Але є також і «биліни» т. зв. «новгородського циклю», які повстали на далекій периферії імперії, в Новгороді. Герої тих билін є або такі купці, як «Садко багатий гість», або зайдиголови, як Васька Буслаев, що свою відвагу виявляє в гульні, пяниченню, а напившися пяними, на вулицях рід­ного Новгороду розбивають «осю тележною» голови своїх співгромадян.

Ті «багатирі» вже не'служать жодній вищій ідеї, а імпер­ський патріотизм є для них чимсь цілком чужим і невідо­мим.

Ту ж картину ми побачимо і за часів пізнійших, за часів хоч би Ярослава Осмомисла, порівнявши галицьких бояр з київськими. 1 тоді істнус подібна ідеольоґічна ріжниця в свідомости дружини й оточення князів київських з одного боку і галицького боярства — з другого.

До тих часів належить епохальний твір старого україн­ського письменства «Слово про похід Ігоря».

Автор цього твору на думку більшости дослідників є ти­повим представником імперської дружинної верстви і хоча сам, як на це вказує багато подробиць, походить з Чернигів- щини, проте твір не лишає сумніву, що він думає «імпер­ськими категоріями». Те, що твір писаний за часів, коли київської імперії вже не істнувало, не тільки не суперечить нашому твердженню, а навпаки, зясовує чому автор «Слова» з такою поетичною силою намагається оживити магією сло­ва те, що перестало бути реальною дійсністю.

Етнічний момент не відограє в його свідомости жодної ролі, Як хоч би для сучасного французького патріота італій­ська Ніцца або для польського патріота українська Xoлм- щина, Волинь чи Галичина —• є «їхніми» землями, так і для автора «Слова» всі землі, що належали до імперії Володими­ра (незалежно від того хто заселяв ті землі, чи словяни чи, хоч би, чорні клубоки, навіть ворожа Україні Суждальщи- на та інші московські землі, є „руською землею”».

Цю землю треба боронити, цю землю треба примножувати, силу її зміцнювати, а славу про неї ширити. Для автора «Слова» найбільшою вартістю є велич і сила Київської ім­перії.

В поетичному гіперболізмі, представляючи значно біль­шою силу і могутність князів імперії, кличе автор і Ярос­лава Осмомисла галицького і волинських князів Романа та Мстислава і навіть напів-обмосковленого князя Всеволода суздальського — виступати на боротьбу з половцями «за землю руською, за рани Ігореві» — ц е б то за щось далеке й абстрактне для того, хто живе й думає «провінціяльними категоріями», хто, подібно галицьким боярам, уважає тіль­ки власні егоїстичні інтереси та інтереси своєї рідні за най­більші вартости, хто готовий в жертву їм принести інтереси держави, народу, суверенність і волю.

Власне тому галицькі бояри готові були для задоволення своїх дрібних інтересів, дрібних амбіцій служити кожному, хто давав їм змогу те все мати, хоч би і коштом власного на­роду.

Можна було легко побороти Кормильчичів чи покарати смертю Судислава, але і сотні літ було мало на те, щоб змі­нити спосіб думання галицьких бояр.

Князь Данило не міг не бачити усієї ріжниці, яка тоді іст- нувала між хоч би волинським боярством і галицьким, ма­ло того, він намагався опертися на полки рекрутовані з се­лянства та міщанства, але і це в тих складних міжнародніх обставинах не могло ліквідувати того «внутрішнього ворога». Останній боярський кандидат по поразці втік у Польщу, бо­яри принишкли, але боротьба з татарами вимагала цілком іншого — тим більше, що московські князі вже кілька літ перед тим пішли на цілковиту співпрацю з татарами і їхнє військо брало участь разом з татарами в поході на Київ.

Московські князі, погодившися Щиро з татарською звер­хністю, яка не разила москалів, що віддавна стояли в зноси­нах і певних культурних взаєминах з азійським світом, ви­прошували собі у татар землі тих князів, які не признавали татарської влади.

Враховуючи все сказане, князь Данило не має іншого шляху як лише, з метою виграти на часі і використати той час для підготовання боротьби з татарами, стиснувши серце поїхати до татарської столиці й визнати над собою татарсь­ку зверхність. Оборонити Галича він за тих обставин не міг, а татари, звичайно, негайно вислали б на Галич війська якогось претендента, підкріплені своїми військовими силами.

Хан прийняв Данила дуже ласкаво, «надав» йому, як сво- му Iuiciui_iV, землі, якими він і так володів і навіть узгляднив підчас «гостини» його відмінні від татарських смаки. Але, як нидію з оповідні її. літопису, і князь Данило і літописець уважали ту τι∣τnpcι∣κy «ласку» найбільшою ганьбою для себе.

Вернугппигя від хана, негайно береться Данило з великим ЧИ НІ Я TTHM і OllCplil IO до будови «городів», це б то оборонних замків, а одночасно ночов шукати союзників, які дали б під­тримку н (іорогі.ін з га гарами, що загрожували рівнож Захо­дові. Tn західні країни, після татарського походу на Угор­щину, тремтіли перед татарами і певно власне тому визнан­ня титарями за Данилом його «права» на володіння його зем­лями та ласкавий прийом... піднесли значення Данила як в очах Заходу так і в очах бояр!

Князь Данило, оглядаючися за можливими спільниками на Заході, будуючи городи на своїх землях, не забуває й про упорядкування ряду питань внутрішнього характеру. Між ними слід згадати церковну справу. Річ у тому, що митро­полити київські, яким підлягала Волинь та Галичина, почи­нають все довше гостювати в Московщині і в звязку з тим князь Данило висуває ідею створення окремої, незалежної від київських митрополитів, митрополії, якій підлягали б підвладні йому землі і з цією метою пробує добитися від візантійського патріярха висвячення обраного ним кандида­та — Кирила, якого й посилає до Царгороду.

Тимчасом папські посли, що переїздили через Галич в до­розі до татарського хана, враховуючи настрої князя Данила, висувають ідею організації за ініціятивою папи хрестового походу на татар, при тім, звичайно, говорять як з князем так і з де-ким з єпископів, намагаючися їх прихилити до унії з Римом. Данило, який розглядався за спільниками в бороть­бі проти татар, вирішує спробувати використати нагоду і в 1246 році починає переговори з папою. Однак ті переговори не дають того, що потрібно йому — реальної допомоги в бо­ротьбі з татарами. Заходи ж папи що-до усунення з церков­ного життя візантійських звичаїв та обрядів — не були при­ємні ані князеві, ані єпископам. Це спричинило відразу при­пинення переговорів, які однак по невеликій перерві були відновлені. Папа видав ряд буль, але в них не було того, на чому залежало князеві. До присилки королівської коро­ни для нього і обряду коронования на короля тих земель, якими він володів, поставився князь більше ніж здержано. Хоча в феодальному світі гідність короля і мала де-яке фор­мальне значення, але князеві Данилові вона не лише не да­вала нічого, але навпаки — ще притягала передчасно увагу татар. Тому князь Данило не був охочий до коронації, пого­дився на неї, коли його до того намовляла мати і де-які з оточення, коронувався так, щоб як найменше було розголосу в малому місті своєї держави — Дорогичині як «король Ру­си». Ріжні ж «розгрішення» та дуже невиразні обіцянки пап­ських буль цікавили короля Данила ще менше. Адже ж на випадок татарського походу на захід пропонував папа тіль­ки, щоб король Данило повідомив пруських хрестоносців, які мали б потім у свою чергу повідомити папу, а щойно тоді обіцявся папа почати міркувати як зарадити лиху!

Вправді папа після коронації ще пробував заохотити до походу на татар словянські католицькі держави, але та за- охота лишилася тільки фразою. З огляду на сказане король Данило не виявляв бажання йти на якісь конкретні уступ­ки в ділянці релігійній.

Закінчується ціла та справа тим, що року 1255 папа дає свою згоду Литві на напад на українській землі та дозволяє їх пустошити, бо мовляв, їх населення не належить до пра­вовірних христіян!

Ще далеко перед тим воював Данило з поляками й зайняв Люблин, яким деякий час володіє.

З Литвою ж та ятвягами провадилися війни весь час з ко­роткими лише перервами. Коли доходило до миру з одними литовськими племенами, — нападали інші. Врешті король Данило, укладаючи ріжні союзи та воюючи, поширив знач­но кордони своєї держави на північ (аж до Німана).

Ятвягів завоював в союзі з тими німецькими хрестонос­цями, яких у 1238 році розбив під Дорогочином при їх спро­бі посунутися на Волинь. Однак і ці здобутки закріпити не вдалося, бо на перешкоді стояли напружені відносини, а то й війни з татарами.

Татари, з окрема воєвода татарського хана Куремса, вмів викликати і підтримувати на прикордонних з татарами зем­лях держави короля Данила зрадницький рух — т. зв. «та­тарських людей». Це були люди (селяни, дрібні міщани, а де-коли й гірший елемент з числа бояр), які спокушалися на те, що, переходячи під безпосередню зверхність татар, вони платили менші податки. Першими започаткували цей рух болпхивці люди не чисто українського роду, що й жили життям дужі? близьким до кочового. Татари брали від них но більше того, іцо мусив за них вплатити татарам україн­ський князь, але відмовившися від послуху князеві — звіль­нялися від усіх тягарів, які доводилося нести на удержання своєї державної організації. Ці «люди» дбали лише про са­мих себе і цілковито не думали над тим, що в тих додатко­вих тягарах крилася єдина можливість майбутнього визво­лення. Подібного руху серед москвинів татари не стимулю­вали, бо московські князі були їхніми вірними слугами. Але навіть і в тому московському випадкові, коли б москвини стали просто «татарськими людьми» — вони б у майбутньо­му не створили б своєї держави і по упадку татар переста­ли б існувати, як окремий нарід. Такий метод нищення роз­саджуванням з середини стосували що-до українців (в тому й що до еміграції) не одні лише татари, а й інші чужинці. Звичайно за еґоїзм і шкурництво батьків платять вже діти, а внуки стають погноєм інших народів, колиж такий процес відбувається на власній землі, то він приносить кольосаль- ну шкоду нації. Людина — істота громадська і вільний ус­пішний розвиток тої чи іншої нації можливим є тільки в рямцях своєї національної спільноти. Загибель народу (напр. ацтеків, альбіґойців чи Інших) — с одночасно і загибеллю («вимиранням») людей даного народу.

Отже зрозумі лим с, що Данило, щоб в корені спинити зріст небезпечного руху, почав на тих «татарських людей» ви­ряджати карні експедиції, не оглядаючися на татар. Наслід­ком того був виступ Куремси в обороні тих «татарських лю­дей» проти короля Данила. Він відбув кілька походів на за­хідні українські землі. Та ці походи татар закінчилися ні­чим — Куремса не зміг здобути ані Володимира ані Луцька (Лучеська).

Наслідком тих невдалих походів було усунення ханом Ky- ремси і призначено на його місце Бурундая, який прибув з великим військом.

Бурундай спочатку вдає ніби нічого не сталося, лише йде в похід на союзного тоді з королем Данилом литовського князя Мендовга, жадаючи, щоб Данило, яко васал татар­ського хана, взяв у ньому участь.

Король Данило, щоб не ставити відразу справу на вістрі меча, тим більше, що жодних поважних союзників на Заході йому знайти не вдалося, посилає з частиною військ свого брата, а решта війська розміщується в укріплених містах. Це псує відношення між Мендовгом і королем Данилом і, звичайно, не заспокоює татар, які здогадуються в чому спра­ва. Але татари не подають вигляду, що вони розуміють у чому річ, після закінчення походу висловлюють подяку, а на слідуючий рік рушають на Польщу, звернувшися, як і попереднього року з закликом до короля Данила. Король знова посилає свого брата Василька, але цим разом не ро­бить таких приготувань до оборони, а Бурундай несподівано завертає на Волинь, підходить до Володимира і жадає, щоб зібрані там князі вийшли йому на зустріч.

Короля Данила не було тоді у Володимирі, а князі вико­нують жадання Бурундая. Бурундай захоплює в свої руки князів і домагається від них негайного наказу знищити всі укріплення, збудовані королем Данилом, а саме Володимира, Кремянця, Луцька, Стіжка, Львова і Холма. Князі мусіли під доглядом татар наказати знищити ті укріплення, а при­слані Бурундаєм татари докінчували те нищення. Лише під добре укріпленим Холмом вдалося одному з князів дати до зрозуміння холмському воєводі, що не слід виконувати його накази і не слід навіть його самого впустити до міста І Холм відкинув жадання татар піддатися.

Бурундай бачив, що Холма буде дуже важко здобути і тому обійшов його, рушив на Польщу, пустошачи землі, про­йшов аж до Сандомира, а звідти повз Краків вернув іншим шляхом до себе.

Так розвіялися всі мрії короля Данила про боротьбу з та-

тарами, а підготовча праця багатьох років, яка мала йому уможливити цю боротьбу, була знищена!

Ще року 1252 одружив король Данило свого сина Романа зі спадкоємицею (по смерти останнього з Бабенберґів) авст­рійської корони і висунув його кандидатуру на австрійський престіл. Однак коаліція інших претендентів ударемнила ці його пляни і він мусів зректися Австрії та дати Романові здобуті від Литви землі.

Зламаний цими всіма невдачами «король всієї Руси» — Данило року 1264 помер у свому улюбленому Холмі де й був похований в катедрі Богородиці.

Галицько-волинська держава за короля Руси—Данила об­хоплювала майже три чверти українських земель. Поза нею лишалася тільки Переяславщина та Сіверщина, що мали своїх князів, які рівнож мусіли визнати татарську зверх­ність, іцо мала там більше конкретний характер.

З огляду на неможливість поширювати свою територію коштом земель підлеглих татарам -- як король Данило так і його наступники, намагаються поширювати її у захід ньому, північію-західньому і північному напрямці. Держава га­лицько-волинська бере участь у політичному життю та вій­нах центральної Евро і їм, з пануючими династіями якої вона звязана, а син Данила — Роман, як згадувалось, навіть ко­ротко сидів на австрійському престолі.

Не зважаючи на те, що галицько-волинська держава бу­ла православною, а держави тодішньої центральної Европи були державами католицькими, культурні звязки були до­сить тісними, а православні володарі волинсько-галицької держави ставилися з великою толєранцією, як до католиків так і до інших вір.

Літературні ж памятки тих часів, а також усе про що бу­ла мова в цій праці, не лишають сумніву, що власне ця дер­жава була спадкоємцем київської (української) князівської держави, як під оглядом культурним, так і під оглядом ет­нічним та політичним, і її володарі слушно звали себе тра- дицийно володарями Руси.

Літопис же зазначає, що до Холма за панування короля Данила, масово пересолюються з над Дніпра майстри й ре­місники — творці матеріяльної культури, всілякі «сідель- ники, лучники, сагайдачники, ковалі, золотарі та інші». Па­мятки архітектури, малярства й літератури рівнож найтіс- нійшими органічними звязками повязані з Київом і давній- іпоіо культурою київської держави, та не втрачають в га­лицько-волинській державі свого українського характеру.

Вправді перехід слідом за митрополитом на Московщину окремих письменників, освічених людей та майстрів прино­сив і на Московщину здобутки нашої культури, але в ціл­ковито чужому середовищу вони надто скоро затрачували свій характер, приймали східні елементи і нарешті нераз спотворювалися до непізнання.

По смерти короля Данила влада в Галичині переходить в руки його сина — Льва, а Волинь лишається й далі під владою Василька аж до його смерти в 1270 році, після чого волинські землі переходять до єдиного сина Василькового

— Володимира. Василько уважався сеньйором і користував­ся повагою в родині, але нічим себе не виявляв, його ж небіж

— Лев, що дістав по батькові Галич та Перемишль, відзна­чався не лище енергією, але й владолюбством та захлан­ністю, яка відштовхує від нього інших членів родини і при­водить до того, що лише цілком формально поділена перед тим галицько-волинська держава перестає на певний час фактично бути єдиною державою, хоча все ж справжнього розділу на дві цілком окремі держави не наступило — князь Лев мав надто великий вплив на цілість політики волинсько- галицьких володарів.

Лев пробував виступити як претендент на польську ко­рону, але його похід на Польщу (спільно з татарами) закін­чився невдачою і цілим рядом війн. Щойно по смерти поль­ського короля Лєшка Чорного вдається Льву прилучити землі Люблинщини, які залишалися під українською вла­дою до 1302 року. Воював рівнож Лев і з уграми та прилу­чив до своєї держави частину Закарпаття з Мункачем.

Разом з Володимиром, сином Василька, приборкали ціл­ком українські князі ятвягів.

Володимир же. був очитаний, любив книжки, опікувався церквами й манастирями, але був хворий й рано помер. Усі підлеглі йому землі заповів він другому синові короля Да­нила — Мстиславові, маючи узасаднєне упередження до князя Льва. Щоб забезпечити виконання свого заповіту, він покликав на свідків татарських ханів Телебугу й Лглая. Помер Володимир року 1289.

Тоді, як король Данило ціле своє життя намагався цілком вийти з під будь-якої залежности від татар, то Лев удержу­вав з ними приязні стосунки. Вправді за пановання Льва татари вже дуже ослабли і залежність від них зводилася до формальности та до зустрічей з напоями й наїдками ханів, коли підчас походу переходили вони українськими землями. Воюючи з литовцями чи поляками, татарські хани вже не наказували українським князям йти з ними, лише заклика­ли та намовляли, запевняючи, що такі походи робляться та­кож в інтересі українських князів.

Тому, що галицько-волинський літопис кінчиться 1292 ро­ком, про дальші події з галицько-волинської держави ми знаємо дуже мало. Ці часи лише не на багато краще висвіт­лені за часи антської держави, бо чужинецькі хроніки зга­дують тільки про ті події, які їх безпосередньо торкалися. Тому історики не знають навіть дати смерти князя Льва, припускають, що вона мала місце в 1301 році.

Що-до Мстислава, то знаємо лише, що литовські князі від­ступили йому Волковийськ, але рівнож не збереглося жод­них докладнійших відомостей ані про його князювання, ані про час його смерти.

По смерти Льва став володарем держави Юрій І, що за життя батька сидів у Холмі. Він знова злучив під своєю владою есі землі волинсько-галицької держави зі столицею у Володимирі та титулувався «королем Руси і князем Воло- димерії». Власне Юрій відновив переговори з Римом, які й привели до його коронації, але жадних інших наслідків не дали. Вправді за панування Юрія І втратили українці Люб- линщину, але вдалося добитися від царгородського патріяр- ха створення окремої митрополії.

У звязку зі створенням цієї нової митрополії мусимо спи­нитися на одній важливій справі, яка виходить далеко поза межі церковних справ і, звичайно, неправильно подавана істориками.

Справа в тому, що, коли татари в 1236 році опановують Московщину, а її князі відразу підпорядковуються татарам та стають їм вірними помішниками, починають все довше «гостювати» у Москві митрополити київські (Кирило, Мак­сим). Митрополит Петро на початку XIV віку цілковито пе­реїхав на Московщину та став підтримувати її політику.

Король Юрій дуже піклувався про освіту і церкву та ду­ховенство мало вплив на його політику. Він приложив ве­ликих старань до того, щоб Візантія призначила для україн­ських земель митрополита в звязку з тим, що митрополит київський фактично покинув Україну і перетворився, так би мовити, у митрополита московського (ле формально, а в істо­ті речі).

Візантійські патріархи уважали по давньому, що влада митрополита київського, як і за часів істпуванни Київської імперії, обіймає всі ті терени з православним населенням, які за часів Володимира Великого підлягали Київу. Візан­тійські патріархи лише «приймали до відому», що з тих чи інших причин, митрополит київський довше перебував в од­ній з земель своєї митрополії, але стояли дальше на ґрунті єдности цілої митрополії. Тому неохоче порушили свою ідею едности в той спосіб, що зберігаючи за київським митропо­литом його дотеперішній титул «митрополита всієї Руси», вигадали новий титул митрополитів «Малої Руси» лише для митрополитів західньо-українських земель. Однак тим вони аж ніяк не санкціонували перенесення столиці митрополії «митрополитів усієї Руси» (по грецьки — «Росії») на Мос­ковщину.

Пізнійше митрополити київські переїздять з Москви до Бильна (як перед тим до Москви) і москвини, боячися що лишаться без митрополита, просять у патріарха призначен­ня окремого митрополита для Московщини, а коли з того нічого не виходить, щойно тоді в 1458 році без згоди царго- родського патріярха (не канонічно) проголошують єпископа рязанського — «митрополитом московським».

Наведені факти не лишають найменшого сумніву, що ві­зантійські патріархи не звали Московщини «Великою Ро­сією» тільки звали так Київську (українську) імперію. Ко­ли імперія перестала істнувати, коли київські митрополити самовільно покидають Київ, а волинсько-галицька держава домагається призначення для опіки над населенням держа­ви окремого митрополита —• вигадують назву «Малої Росії» не для України взагалі, тільки для тої волинсько-галицької митрополії, яку створено, а назву митрополитів «Великої Росії» лишають в титулі митрополитів Київських, бо жодної московської митрополії не створено в році 1303, і формально -не да-тоть згоди візантійські патріярхи до перенесення сто­лиці митрополії на Московщину. Власне такий стан справи уможливлює пізнійше переїзд митрополитів Київських з Московщини до Вильна — столиці Литви. Щойно 155 років пізнійше москвини висувають свого митрополита на це ста­новище без згоди царгородського патріярха і той «не кано­нічний» митрополит московський самовільно затримує не- приналежного йому титула — «Митрополита Великої Росії», хоча його влада не поширюється вже на Київ. У році 1415 обирається собором українських і білоруських єпископів на митрополита Київського — Григорій Цимвлак. У році 1458 візантійський патріарх висвячує на митрополита київського грека — Григорія. Київській митрополії привернено давню незалежність і митрополити одержують від патріярха ти­тул «митроняитів Київських і всея Руси». Тим самим і в цер­ковному ужитку касується цілком титул «митрополитів Ма­лої Руси», бо київський митрополит знова стає митрополи­том всієї Руси. Ile канонічний же московський митрополит безправно вживає неналежного йому титула митрополитів «великої Руси», але коли Московщина зростає в силі, то ні­хто не може примусити не вживати її митрополитів не на­лежного їм титулу, а в XVIII віці Московщина привлащує собі штучну і неналежну їм назву «Росії», а московські ет- ноґрафічні землі починає безпідставно звати «Великою Ро­сією», а українські — «малой Росієй».

Так накинутий за Юрія І (і то на короткий час) митропо­литам, галицько-волинським титул митрополитів «Малої Ро­сії», кілька століть пізнійше накидається москалями, в ці­лях політичних, загарбаним ними українським землям. А щоб затерти правду.— ширяться ріжні вигадки в науковій літературі, а москалі й москвофіли допускаються нині на­віть прямого фальшовання історичних фактів і титулів. Прикладом такого яскравого фальшування може бути хоч би твердження «Енциклопедії Українознавства», виданої в 1949 році на еміграції під редакцією КубІйовича, що наче б то король Юрій І «титулувався королем малої Руси» (том І, ст. 428). Ми згадали тут це видання тому, що кожен читач може знайти на тій же сторінці докази усієї безпідставности цієї та інших подібних москвофільських вигадок, обчисле­них лише на безкритичність і легковірність читачів, бо два рядки нижче цього твердження вміщена ілюстрація — пе­чатка короля Юрія І.

Під нею видру коване: «Печатка князя Юрія Львовича з XIV ст.», певно рахуючи на те, що: 1) мало хто з читачів «Енц. Українознавства» знає латинську мову і 2) що коли хто й знає — то не завдасть собі труду відчитувати вираз­ний напис на тій печатці. А напис той такий:,,S(Igillum) do- mini Georgi regis Russie¹', це б то «печатка пана Юрія короля Руси». Треба мати багато «відваги», щоб на тій же сторінці коло такої ілюстрації зфальшувати титул Юрія І допискою «малої»! Ця печатка щасливою волею долі збереглася до наших часів.

Сини Юрія І в грамоті виданій 9 серпня 1316 року титу­лують себе «з Божої ласки володарями всієї земли Руси, Га­личини і Володимерії».

Пізнійший (останній) володар тої держави також титулує себе володарем «земель Руси, Галичини і Володимерії» (1327 р.).

З наведеного попереду бачимо, що за Юрія І, коли було нарешті висвячено для Галицько-Волинської держави окре­мого від Київа митрополита, то вперше появлюється в цер­ковному вжитку, вигадана у Візантії для нової митрополії назва Мала Русь (чи по грецьки —- Мала Росія) і вводиться в ужиток візантійськими патріархами назва для Київа і решти земель, що підлягали Київу (українських і не укра­їнських) назва «Велика Русь» або «Велика Росія».

Українські королі і еліта волинсько-галицької держави (ця назва, яку і ми вживаємо, бо вона прийнялася в нашій історіографії, куди дісталася з московських історичних праць не відповідає істоті речі, бо до цієї держави вже за короля Данила належало надто багато українських і біло­руських земель, які не були і не є ані землями галицькими ані волинськими) назви «Мала Русь» не вживали, а вжива­ли в політичному розумінню назву «Русь», або й «уся Русь», коли хотіли підкреслити своє виключне право на решту ук­раїнських земель, які в давнину звались «Русью» в тісній- шому значінню цього слова.

Панування Юрія І було часом відносного спокою, поваги у сусідів і внутрішнього великого добробуту. Латинський на­пис на печатці вказує на зріст за Юрія І західньо-европей- ських впливів.

По його смерти володіли державою його сини: Андрій та Лев. Докладної і певної дати смерти короля Юрія з поданих ранійше причин — не знаємо. Лев II і Андрій, як можна припускати з «грамот», що лишилися з тих часів, разом ке­рували державою, хоча де-хто з істориків уважає, що Анд­рієві властиво підлягала волинська земля. Андрій та Лев II продовжують удержувати союзні відносини з державами, з якими тримав їх батько, а саме з Польщею і пруськими хре­стоносцями. Цим останнім вони обіцяють допомогу вразі та­тарського нападу.

Вже з цього пункта союзної умови видно, що волинсько- галицька держава тільки за Юрія І удержувала більш-менш можливі стосунки з татарами, а вже за його синів ті стосун­ки не удержуються, навпаки укладаються проти татар сою­зи. Вправді де-хто з істориків (М. Грушевський) припускає, що той пункт умови мав на увазі не так татар, як литовців, що тоді почали вести агресивну політику проти волинсько- галицької держави.

Безсумніву однак мав якісь підстави польський король твердити в листі до папи, що за панування Юрієвих синів волинсько-галицька держава була «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар.

Є рівнож побічні звістки, які дають право припускати, що бували й збройні сутички з татарами, та що в цих війнах Лев II та Андрій загинули. Однак нічого цілком певного про це, як і про рік смерти обох братів, не знаємо.

Десь коло 1320 року втратила волинсько-галицька держа­ва землі Закарпатської України та частину пограничник з Литвою північних земель.

По смерти Андрія і Льва II, якийсь час боролися між со­бою боярські партії, з яких одна хотіла спертися на татарах, а друга, яка й перемогла, покликала на володаря держави спорідненого з Юрієм І мазовецького князя Болеслава, що прийняв православіс з ім’ям Юрія.

Про його панування під імям короля Юрія II знаємо дуже й дуже мало. Знаємо, що тоді зросли дуже на силі як Поль-

Печатка Короля Юрія І, лицевий бік. Напис: „S (Igilbtm) domini Georgi regis Russie", цебто «Печатка пана Юрія короля Руси». ща так і Литва і, щоб утримати волинсько-галицьку держа­ву на попередньому рівні, треба було не лише енергійного та талановитого володаря, але й великих зусиль усього на­селения. Тимчасом маємо підстави припускати, що за Юрія II сильно зростають впливи як галицького боярства так і повних чужих елементів (німців та поляків, спроваджува­них Юрієм H для виконування ріжних функцій). Галицьке боярство зі юна починає вживати ріжних заходів для захоп­лення впливу на державне життя в свої руки і з тою метою веде також Hf i rupiio проти Юрія II, оскаржуючи останнього в тому, що він є тайним католиком. Нарешті в 1340 році змовники отруюють короля Юрія II в Володимирі, але той факт, що но його смерти зараз же управа Галичиною пере­ходить в руки бояр галицьких на чолі з Дмитром Детьком і що майже зараз же перебирає зверхню владу над цілою держаною литовський князь Любарт, дозволяє припускати, що власне ці бояри отруїли Юрія II і що вони ще до отруїн- ня уплянували запросити на його місце Любарта.

Смертю Юрія II в році 1340 закінчується істнування тре­тьої з черги української держави, держави галицько-волин­ської. Ця держава, як ми вже ствердили, була наступницею Київської князівської держави і в пору своєї найбільшої сили, за таку сама себе уважала, та мала тенденцію поши­рюватися й збирати всі українські землі. Могутньою пере­шкодою в цій справі була татарська зверхність на Сівер- щині і Переяславщині.

Ця третя українська держава, як і держава Київська, ле­жала на великих торговельних шляхах, які єднали Північ з Півднем (Дністер) та з Заходом.

Як і Київська держава, вона була повязана династичними та економічними связками з Заходом, лише за часів істну­вання Київської держави Візантія відогравала дужо велику ролю в світі, а за часів галицько-волинських королів вона швидко хилиться до повного занепаду. Цей момент, як рів- нож і пересунення центру держави на захід впливали в тому напрямці, що в культурній ділянці все більше поміт­ним ставав зріст західніх впливів.

Моск вини ж в життю і цієї держави жодної участи не бра­ли (хіба що впливали як деструктивний чинник за посеред­ництвом татар).

Московські князі зараз же після приходу татар, яким усе ж в момент татарського нападу московські племена де-коли ставили героїчний опір, погоджуються з татарською зверх­ністю і не тільки не шукають шляхів до боротьби, але й включають свої князівства в сферу татарських впливів.

Тут слід порівняти зі собою таке відмінне ставлення до татар українських і московських князів.

Українські князі, всі без винятку, не перестаючи борють­ся або мріють про боротьбу з татарами. Навіть найдалі вису- нене на схід князівство Чернігівське живе ідеєю боротьби з чужим йому татарським світом. У 1239 році князь Михайло Чернигівський при наближенні татар тікає в Угорщину шу­кати там допомоги, а князь Данило Галицький призначує до Київа свого тисяцького (воеводу Дмитра), який протягом кількох місяців героїчно боронить Київ, а сам Данило іде рівнож шукати на Заході союзників для боротьби з тата­рами. Князь Михайло прибуває потім до Данила Галицького. Коли відійшли татари — вертається, і в 1246 році признає, часово владу орди, але орієнтується дальше на Захід і тому його вбивають татари. Як стверджує мандрівник Пляно- Карпіні, вбили татари й другого чернигівського князя - Андрія. Всі українці, яко орґанічна частина Европи, остіль­ки вперто орієнтувалися на Европу, на Захід, що коли в 1250 році був поставлений, у порозумінню з Данилом, галицьким митрополитом Кирило, татари починають полагоджувати всі церковні справи через прихильного їм єпископа-москвина Феоґноста, котрий переносить свій осідок до Сараю (столиці Золотої Орди) і стає довіреною особою татар та виконує дипломатичні доручення хана Мету Тімура.

Як бачимо, москвини, коли їм це треба, уміють бути «скромними» і навіть в грубих підручниках для середньої школи ніде не хваляться цим татарським дипльоматом і мос ковським єпископом в одній особі.

Московщина — ця найдалі на захід висунута орґанічна частина Сходу, тоді, як і у всі важливійші моменти своєї історії —орієнтується на рідний їй Схід.

Варто підкреслити те, що Золота Орда, лише умовно мог­ла називатися чисто татарською державою, бо в дійсности не лише полки для підтримування внутрішнього ладу ком- плєтувалися з охотників-москвинів, але й військо. В поході

на Німеччину брали участь мешканці тодішньої Московщи­ни, які, як свідчить хроніст Рубрук і були там винищені. За Рої’ером І Вольфом* вже в 1233—41 році москвини складали поважну частину татарських військ і спільно руйнували Україну.[††††††] [‡‡‡‡‡‡] Відомо також, що в 1262 році було переведено бранку (рекрутування) серед москвинів до татарських військ.

(Іравдп, па цс може завважити московський історик, що того ж року пнііик ряд роз рухів протитатарських у москов­ських містах, плі¹ ιμ-iι факт не міняє нічого, бо ті розрухи були цілком не Hti національному тлі, а на внутрішньо-полі­тичному. Тоді в татарській імперії йшла боротьба за владу між Xубиллем і Лрпкбугою; москвини отже виганяли зби­рачі и податку (звичайно немилосердних здирщиків), прис­ланих Xубиласм бо... тягнули за Лрикбугою.

її разі іtoτp(^ι6ιι московські князі брали охоче участь, а то й самі бували ініціаторами (Іван Каліта, Фсодор Ярославсь­кий, Міхаіл Тверской та інші) татарських карних експеди­цій навіть проти московських земель і взагалі почували се­бе чудово в рідній їм по крови і духу татарській імперії.

Тоді, як українські князі були споріднені з західніми во­лодарями — московські були в родинних звязках саме з та­тарами. Так, в 1257 р. Ґлєб Васілевіч — женився в Орді, йо­го небіж, князь Константін Борісовіч Ростовской — женить­ся в Орді у Кутлукарти. Князь Міхаіл Фєодоровіч також жениться з татаркою, князь Феодор Ростіславіч Ростов­ской — рівнож жонатий був з татаркою і навіть «Великий князь» Міхаіл Тверской (1313 р.) мав також жінку татарку. Очевидно на цьому не кінчався список князів московських, споріднених з татарами. Де-які з московських князів займа­ли визначні становища при ханськім дворі, мали сталі місця при ханському столі (звідси татарсько-московський звичай «мєстнічєства») і брали участь у походах татар.

Отже в житті татарської імперії москвини беруть охоче активну участь не лише в війську, але і в дипльоматії та адміністрації.

Можна сперечатися, чи пізнійші князі московські по кро­ви можуть скорше вважатися за русо-москво-фінів, чи за татар на яких дві третини в наслідок такого поміщання кро­ви шляхом шлюбів. Не дивно, що московський же літопи­сець, пишучи про карну експедицію і то проти також мос­ковського міста, на чолі татарських загонів славного в мос­ковській історії Івана Каліти («собіратєль землі русской») у 1322 році, зазначає: «плєніша мноґо людей і посєкоша і Ярославль пожжє мало не весь».

Певно, при такій «кровній» споріднено ста московських князів з татарами, подібні «патріотичні» вчинки неможливо вважати навіть за національну зраду.

Такі ж подружні й інші звязки єднали «людей з народу», москвинів-баскаків («баскаками» — звалися вояки помічних військових відділів, що у мирний час виконували головно поліційні функції, численні села тої назви на Московщині є доказом великої скількости москвинів-баскаків) з тата­рами.

Отже, слід цілковито погодитися з висновком Насонова («Монголи і Русь», Академія Наук СССР), що: «Штоби по­колебать прочно¹ установіівшієся атнашенія патребовалась катастрофа: распадєніе залатоординскаво ґасударства»! І так справді було! Двісті літ були москвини не лише льояльними громадянами татарської імперії взагалі, але також її підпо­рою. Коли ж почалася з початку в татарській імперії взага­лі боротьба за владу і розклад, а потому і в Золотій Орді — московські князі чарівні з татарськими ватажками брали участь в цій боротьбі, живучи тими настроями, що й справ­жні татари. Вони ніколи не боролися проти татар взагалі, а лише брали і то без жодної прихованої думки, участь у бо­ротьбі ріжних претендентів до влади. Широко розрекламо­вана потім і тепер моквинами, як збройний виступ проти та­тарського панування, «Кулікова битва» була в дійсно- с ти лишебоем князя Дімітрія, що визнавав ранійше себе васалом одного з конкурую­чих татарських володарів, проти військ но­вого володаря, який рушив на Москву, бо не забув, що коли він, ще як воєвода, під­тримував одного татарського хана — мос­ковський князь Дімітрій, визнаючи друго- ггалицько- волинської був тісними звязками повязаний з греко-римсь- кою культурою та західнім світом, якого передовим аванпо­стом був аж до упадку державности, тимчасом московські племена були повязані через хозар, а потім через волжсь- ких болгар, а потім через татар з азійським світом і були авангардом Азії. Москвини аж до другої половини XVII ст. старалися в усьому відмежуватися від Заходу, ставлячися до нього з явною ворожістю.

Однак історична правда не просто шкідлива, але навіть небезпечна для московського панування над багатими укра­їнськими землями і тому її, не оглядаючися на історичні факти, підмінюють далекою від правди штучною схемою історичного розвитку Східньої Европи, схемою, яка при всій своїй неузасаднености «узасаднює» нинішню московську по­літику на окупованій ними Україні.

Цитуємо далі твердження, якими закінчуються видані оку­пантами (Академія Наук УPCP, Київ, 1959 р.) «Нариси ста­родавньої історії УРСР»: «Татарська навала була безпосе­редньою причиною розпаду древньоруської держави, перер­вані були економічні, політичні і культурні звязки, які об- єднували стародавню Русь в єдину державу... Після татар­ської навали окремі частини Русі опинилися в ріжних істо­ричних умовах, що привело до їх економічного, політичного і культурного відосіблення. В цих умовах з єдиної древньо- руської народности поступово склалися три братні народи

— русскій, український і білоруський —- з властивими особ­ливостями мови, культури і побуту» (стор. 579).

Автори цієї «теорії» мусіли вигадати якусь ніколи не іс­нувавшу «єдину древньоруську народність», мусіли забути, що Київ був зруйнований і Київська держава перестала іс­нувати за 70 років до появи татар, що московський (непра­вильно названий «руським») нарід не був і не є «братнім» народом українців, а «особливости» відріжняли московські племена від українських вже в IX-X століттю!

Ми бачимо, що український нарід жив власним життям державним аж до 1340 року, — це б то ще 100 років після татарської навали, держава наша була ще міцною тоді, коли вже татарська сила почала підупадати. Коли б замість Юрія II був володарем нашої землі князь з властивостями короля Данила чи Романа Великого та коли б не боярська сваволя (за Юрія II бояри на його грамотах чепляли свої печатки поруч з печаткою Юрія II!), наша держава могла б зміцніти і відновити суверенну владу українського народу на всіх українських землях.

По отруєнню Юрія II, не лише Литва, але й Польща та Угорщина виступили зі своїми претензіями на спадщину ук­раїнських королів, але бояри галицькі, які хотіли самі ха­зяйнувати на цих землях, покликали ще татар. Татари, тео­ретично, признавали права всіх трьох претендентів на Га­личину, яка стала так би мовити «міжнародньою», а владу в ній мав аж до своєї смерти (9 років) Дмитро Детько. Після його смерти татари за оплату визнали права Польщі на ці землі, але населення воліло вже Литву, в якій відогравали українці велику ролю. Отже настав ряд воєн між претен­дентами, в яких уже український нарід, як самостійна оди­ниця, не брав участи.

Хоча по упадку нашої державности настали довгі роки бездержавного істнування, проте український нарід увесь час памятав про те, що є він нарід державний зі славним ми­нулим і увесь час підкреслював, що Київська князівська держава це була його власна держава.

І тому, коло 180 років пізнійше митрополит Іов Борецький у своїй славній «Протестації» (1621 р.) писав, що «Козацтво

— племя славного народу руського... що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Ce з того покоління иійсі.ко, іцо за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. (*4' ж вони за Володимира святого монарха руського воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Ce ж їх предки разом з Володи­миром хрестилися...»

Коли ж пізнійше гетьману Богдану Хмельницькому вда­сться відновити державу предків, він у своїй вірчій (акре­дитуючій) грамоті своїм послам до московського царя, каже, іцо він, Богдан Хмельницький, репрезентує «увесь народ ро­сійський». Коли ж гетьман Богдан вмер, то один з панеґири- стів писав: «Виною синів Володимирових Росія впала — за Хмельницького, при Богдані — на ноги встала». Отже і він зве «Росією» відновлену українську державу, яка одна має право так зватися.

Але, як ми вже писали, по поразці шведсько-українських військ під Полтавою московський цар Петро І, щоб закріпи­ти загарбані землі за Московщиною, наказує звати Москов­щину —. «Росією» і від того часу анектує Московщина не ли­ше Україну, але й її назву, а впарі з тою назвою, спотворене москвинами в їхньому інтересі минуле українського народу.

Щоб боротися з тим хаосом, який створила Московщина в уяві інших народів, українці починають вживати виключ­но своєї давньої народньої назви. Однак, це аж ніяк не зна­чить, що український нарід зрікся своєї стародавньої полі­тичної назви і що погодився уважати «спільним» той період своєї історії, який ніколи не був «спільним».

Нашим завданням було на підставі незаперечних фактів, стародавніх істориків, джерел та документів і висновків об- єктивної, опертої на всіх дотеперішніх здобутках, науки, ви­світлити, як згаданий період життя нашого народу, так і справжнє відношення до української Руської держави мос­ковських предків — словян-фінських племен.