X РОЗПАД КИЇВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Й ОСЛАБЛЕННЯ КИЇВА ТА КОНСОЛІДАЦІЯ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ДОЛЯ КИЇВА ПО РОЗПАДІ ІМПЕРІЇ

Попереду ми вже звертали увагу на висунуту на Любеч- ському зїзді ідею сталого повязання окремих князівських родин з тими землями, які під ту пору припали їм та на її шкідливість для майбутнього київської імперії.

Звичайно, ця нова ідея не могла так відразу змінити спосіб думання наших князів і загалу, але вона все ж поволі впли­вала на їх свідомість, а ріжні непорозуміння і міжусобиці, впарі з ослабленням Київа, сприяли її зміцненню.

Лише індівідуальні прикмети Мономаха та Мстислава за­тримали перемогу цієї ідеї.

По смерти Мстислава стає згідно з волею Мономаха київ­ським великим князем наступний по старшинству брат Мстислава — Ярополк.

Ярополк не відзначався конечною для володаря за тих об­ставин твердістю і послідовністю. Це була людина яка зав­жди воліла компроміс аніж бортьбу і тому він не спромігся виконати волю Мономаха, який хотів, щоб по смерти бездіт­ного Ярополка великокняжий стіл перейшов до старшого сина Мстислава. Спроба Ярополка забезпечити Київ за стар­шим сином Мстислава, коли зустрілася зі спротивом молод­ших братів Ярополка, була не здійснена. Ярополк пішов з ними в цій справі на компроміс. Ця поступливість не тільки не дала позитивних наслідків, але навпаки — вона, виявив­ши брак рішучости і твердости в поступованню великого князя, заохотила удільних князів до самочинного полагод- жування своїх суперечок і бажань. І знову імперія фактич­но розпалася на частини і між князями почалася безупинна боротьба, міжусобні вїини і то за участю половців!

Ці міжусобиці, які були в першу чергу наслідком числен­ности княжих родин, з чого випливали ті ускладнення при розділі спадщини, які вже самі штовхали на шлях збройного розвязання заплутаних справ, були одною з поважних при­чин ослаблення київської імперії, однак були ще й інші причини.

Хоча Володимир Мономах розбив досить ґрунтовно полов­ців, а потім не раз завдавали їм ряд важких ударів Його на­ступники, хоча українцям пощастило все ж на яких 80 кі- льометрів пересунути на схід свої кордони, хоча ще й далі йшла торгівля з греками Дніпром, яку намагалися україн­ські князі підтримати та забезпечити від половецьких напа­дів, — проте цей торг зменшувався, як з причини сталої за- грожености шляху, так і з причини зменшення експанзив- ної сили самої Візантії.

Все згадане нищило економічні основи могутности Київ­ської імперії та зменшувало значення Київа. Безнастанні ж війни з половцями нищили живу силу українську, а тим самим ослаблювали державно-творчий елемент імперії.

Половці в ролі «союзників» тих чи інших князів, напада­ли на українські землі, а в першу чергу Київщину, грабу­вали доробок українців, а рівнож вбивали або забирали в полон людей.

Князі тимчасом зводили свої порахунки, керуючися осо­бистими інтересами і іце за життя Ярополка, Мономахового сина, імперія Київська фактично розпалася на малі князів­ства, а князі вели між собою війни з запалом вартим ліп­шого застосований. Зі смертю ж Ярополка (1139) рік) стано­вище це ще погіршилося, бо почалася боротьба за Київ,

Під цю пору на історичній арені можна помітити перші рухи моеквинів, які до того часу, як знаємо, участи в життю Київської IMiifpii' не брали. Тому мусимо дещо ухилитися і зясувати бодай в загальних рисах появу цього нового чин­ника, який висту пас в XlI століттю на просторах східньої Европи.

Початки московської державности треба віднести на пері­од після з'їзду на Любчому озері (1097 р.), бо щойно після того з'їзду «суждальський» князь з київської династії, му­сить, втративши надію перейти до іншого князівства, вяза- ти свою долю з долею Суждаля. Протягом найближчих пя­тидесяти років ця галузь династії РюриковичІв обмосковлю- еться і створюється біля неї коло людей, які уважають лише суждальську землю своєю батьківщиною і так виникають початки московської держави.

Та про цей процес не лише не хочуть московські історики згадувати, але й розуміючи, що оперти загарбання чужої їм історії Київської імперії на одній назві «Русь» неможливо, бо того не лише є замало, але й відомо вченим, що сама Мос­ковщина прийняла грецьку форму назви «Русь», як назву для московської імперії щойно в 1713 році та іцо проти при­власнення цієї назви протестували тоді де-які великі євро­пейські держави, а тому московські історики, розповівши на самім початку про вигадану ґрупу «східних словянських племен» (і там згадавши також вятичів) більше про вятичів майже не згадують, а змушують в догоду своїм імперіяліс­тинним планам українців (яких вони звичайно звуть просто «східними словянами») стати...

Ранійше московські історики йшли ще далі та теорія Со­болевского (цілковитого переходу населення київської дер­жави на північний схід і заселення укр. земель людьми ціл- ком іншої раси) давно упала, але основна ідея (переселення) в зміненій формі живе до нині.

Московський історик Ключевський (а за ним і інші) нама­гаються, спираючися на те, що на тих московських землях повстало ряд міст з назвами такими як і на Україні, безус­пішно доводити наче б то дуже велика частина українського населення перебігла в XI-XII віках на Московщину.

Щоб показати наочно оскільки взагалі непевні подібні мір­кування московських істориків наводимо приклад: істнува- ло на Україні аж три «Звенигороди». Два — в Галичині, а один на Правобережжі на захід від Київа. Один з галицьких Звенигородів згадується в році 1086, другий у XII столітті, а той на Правобережній Україні — в році 1097. Ні один з тих Звенигородів ι⅛ був загрожений ні від половців, ні від печенігів. Отже цілком фантастичним би було припущення, що в XI—XII столітті мешканці одного з них чи і всіх трьох чогось мали б «втікати» аж... під Москву, бо приблизно ЗО кілометрів на захід від Москви, на річці Москві є також Звенигород. А власне на самому факті істнування міст з од­наковою назвою в Україні й на Московщині будують істо­рики московські (не виключаючи й Ключевського) своє твердження про «перехід населення Київської Руси на пів­ніч», який мав би сприяти зросту московських князівств.

При цьому московські історики одночасно зменшують, а то й промовчують факт надзвичайного зросту під ту пору населення в Галичині й Володимиро-Волинсько-Холмській землі. Крім того, не звертаючи належної уваги, або навмис­но не роблячи висновків з факту великої ріжниці культур, яка була помітна в тому часі між населенням Суждальщи- ни з одного боку і населенням Київщини, Волині, Холмщини, Галичини, це б то України — з другого боку, фальсифіку­ють московські історики свідомо історію. Це тим більше слід підкреслити, що про ту ріжницю культур вони знають і пишуть (напр.

Говорячи про це «переселення» московські історики люб­лять забувати про те, що численне племя вятичів вже до XI віку так скольонізувало фінську землю, що напр. у Ростові в XI віці був лише один «Чудський конец» (передмістя за- мешкале фінським племенем «Чудь») тай ті фіни, вже засво­їли були словянську віру, котру спільно з вятічами борони­ли перед натиском христіянства. Рівно ж люблять московські історики забувати, що їхня земля була вже взагалі досить густо заселена.

Проф. Ключєвскій до того ж промовчує також, що літо­пис не раз виразно оповідає як саме повстали міста на Суж- дальщині: їх будували не «переселенці», отже вони не могли давати їм назви, а тільки будували князі, що з власної ініці- ятиви, обравши догідне місце, наказували на ньому ставити «город» та будувати церкву. Князь, який походив з Київсь­кого роду (і в ту пору ще не акліматизувався на Московщи­ні), самозрозуміло хотів у себе мати «свій» Переяслав, «свій» Київець і т. д. бо ці назви нагадували любу йому Україну.

Так, наприклад, літопис оповідає, як легендарний Кий, вертає з Цартороду «ідушю ему вспять, приїде к Дунаєві і возлюбі місто, і срубі градок мал... і донині нарічуть дунай- ці городище Київець».

Подібно, згідно з літописом повстало де-кілька міст. «В лі­то 991 Володимер заложив град Білгород... і много людей сведе в онь», Під роком 992 оповідається, як князь Володи­мер «заложив город і наречі Переяславль». Знова під роком 1091 «Святополк поведе рубиті город на Витечеві холму, в своє імя нарек Святополч» і т. д. і т. д.

Пізнійше знова бували випадки, коли уже навіть обмос- ковлені книзі також будували щось на зразок того, що їм заімпонувало в чужій українській землі.

Не кожну будову зроблену з князівської волі відмічає лі­тописець, але коли записував багато подібних випадків, то завжди з того запису було ясно, що як ініціатором будови бував, так і назву давав князь, а не населення. Отже, де-які спільні назви міст доводять лише те, що ми й так знаємо, а саме, що московські князі були з роду князів київських. Та­ке походження майже всіх назв на Московщині тотожних з назвами Київської України і тому твердження московсь­ких вчених про переселення не може бути підперте цим (єдиним) аргументом.

Жодні анальоґії з повстанням міст у Півн. Америці де їх справді будували кольоністи-переселенці і вопи ж їм давали гмя, тут не до речі.

Але для московських істориків ця теорія «переселення» остільки потрібна, що вони не надто журяться її неузасад- неністю, бо лише і тільки завдяки цій фантастичній теорії, міг собі дозволити проф. Ключєвскій написати слідуюче:

«Головна маса російського (чит. московського)народу від­ступивши перед непосильними зовнішніми небезпеками з дніпровського південного заходу до Оки і верхньої Волги, там зібрала свої розбиті сили, зміцніла в лісах центральної Росії (!) врятувала свою народність і озброївши її силою згуртованої держави знова прийшла на Дніпровський пів­денний захід, щоб врятувати залишену там слабшу частину руського[§§§§§] народу від чужоземного ярма і впливу» (проф. Ключєвскій, «Курс російської історії», в українському пере­кладі, т. І, стор. 248, видання 1938 року).

Наведена цитата доводить, що «теорія» переселення насе­лення українських земель на Московщину має бути свого роду «асекурацією» від небезпеки, яка загрожує москвинам з боку більш уважних людей, які можуть легко помітити, що в будові київської імперії московські племена не прий­мали жодної участи.

Як же було в дійсності? Як повстав московський нарід?

В дійсності, звичайно, про переселення з Київщини на мос­ковські землі не може бути й мови! Цьому перечить не лише уже висловлене міркування (безпідставність твердження), але й де-які дані цілого ряду наук, з окрема археольоґії, ант­ропо льоґії, етнографії, історії культури, історії права, про які вже була мова.

Московські землі були давнійше землями фінськими, се­ред фінських племен розселилось, прибувши з великим спізненням до східньої Европи, словянське племінне обєд- нання відоме під назвою вятічів.

Ряд назв річок і місцевостей в Московщині є безперечно фінські (всі назви, які кінчаються на «ва», що значить по фінськи вода, назва ж Ока значить по фінськи — ріка і т. д.) все це доводить разом зі свідоцтвами з літописів, що Мос­ковщина була густо заселена фінами. Московські ж предки словянського походження (вятічі) кольонізували цю країну ще до поширення кристіянства і змішались з фінським на­селенням, при чому с згадки про частину цього мішаного на­селення Poctohiцими, що ставила київській владі опір і по­тім втікла від хрещення, пробившись силою в сусідню Вол- жську Болгарію, заселену також угро-фінами. Під цією ре­лігійною боротьбою крилася і національна (українсько-мос­ковська).

Москвинів отже ніщо не вязало (ні походження, ні звичаї, ні мова) з українськими племенами, а тому могли би їх обєд- нати лише спільні економічно-політичні інтереси, але таких не було і тому власне московські племена вперто намагалися відірватися і визволитись з під чужої їм влади українських князів.

З факту «механічної» (початково лише формальної) при- належности до київської «руської» імперії, приналежности, яку доводилося українцям утримувати силою зброї, не мож­на робити тих висновків, які роблять москвини. Коли б такої приналежности вистарчало, слід би було уважати за спів­творців Київської держави та нашої культури не лише мос­ковські племена, але й фінські, такі як Меря, Чудь, Морд­ва і т. д.

Ми вже звертали увагу на те, що один з найвизначнійших українських князів — Володимир Мономах, людина освіче­на і значна (мати його була дочкою візантійського імперато­ра, сестра за німецьким імператором, а сам він був одруже­ний з дочкою англійського короля) мусів знова, двічі ходити походом на московсько-суздальські землі. Таким чином май­же протягом всього часу істнування сильної київської імпе­рії — москвичи боролися проти неї.

Щойно Володимир Мономах зебезпечує владу династії Рю- риковичів на московсько-суздальських землях, а тим самим українську зверхність.

Як бачимо, укріпилися Київські князі на московських землях щойно при кінці XI і початку XII віку І тоді ж поча­ло там ширитися християнство.

Але до того прийшло аж по десятьох війнах (шість разів підбивано і чотири рази ліквідовано повстання), ведених про­тягом князівської доби нашої історії (тут не враховано тих війн, в яких москвини виступали як напастники по ослаб­ленню Київа, а саме 1149, 1150, 1154, 1159, 1169 і 1174).

Хоча Любечський зїзд був величезним ударом по ідеї ці- лости української^імперії, але високо обдаровані володарі українські на якийсь час задержали цілість імперії. Такими володарями був Мономах та його син і наступник Мстислав (1125—1132).

Однак і вони не могли стримати майбутнього розпаду ім­перії, який був наслідком у першу чергу виснаження сил центрально-українських земель у боротьбі з кочовиками.

Тоді як українська держава знемагала в боротьбі з полов­цями та у власних міжусобицях, людність її убожіла вна­слідок ступневого занепаду торгівлі, завмирання торговель­них шляхів і ослаблення політичного та економічного Візан­тії — у московських князівствах, у тій далекій імперській провінції, яку захищали від половців українські полки, а також ще і далі малопрохідні ліси, накопичувалися сили.

Князі суздальські по 1097 році «зростаються» з того зем­лею і починають, як і населення Московщини, з нехіттю, а то й ненавистю дивитись на Україну. Вправді, початково суздальським князям ще не приходить до голови думка зни­щення самого Київа, як центру імперії, лише бажають вони самі опанувати Київську імперію, як колись варвари — Рим, залишаючи столицю в Київі, з тим однак, що в тому Київі вже мали рядити вони — «суздальці» і вони ж мали стояти в Україні залогами по важливійших стратегічних пунктах.

Треба сказати, що по смерти Мстислава велася запекла боротьба за становище великого князя, яке було повязане з княжінням у Київі. Претенденти до того становища — князі з роду Рюриковичів (де-коли за активною участю київських мешканців) кілька разів видирали один одному столицю, але це були війни династичні і тому, коли навіть кияни брали в них участь (напр. в 1147—48), то вони виступали проти прибічників нелюбого князя, або проти своїх же городян (напр., проти київського боярина — княжого тіуна Ратші), але всі ті претенденти на гідність великого князя не руйну­вали Киї на, не трактували киян, як населення здобутої зем­лі, а те населення не трактувало дружинників князя, як оку­пантів. Звичайно, ця боротьба ослабила Київ та підірвала великокняжий авторитет і міць імперії. Наслідком того ос­лаблення Київа було те, що в 1149 році московський князь (тоді столицічо московських земель був Суздаль) Юрій Дол- ґорукій, який встиг акліматизуватися на Московщині, вирі­шив, спираіочися на москвинів, які зростали на силі, ско­ристатися ослабленням імперської влади і захопити столицю та з неї керувати імперією.

Природно він утворив з цією метою цілу коаліцію з мен­ших московських князів і, використовуючи родинні звязки і егоїстичні пляни де-яких інших, почав боротьбу проти ки­ївського князя Ізяслава, що спирався на підтримку україн­ських князів. Головну ролю у коаліції створеній Юрієм Дол- ґорукім відогравав він сам з своїми «суждальцями».

Йому вдалося на коротко захопити Київ у 1149 році. В місті він розмістив свої «суждальські» (московські) війська, але успіхи української коаліції, якій допомагали кияни, змусили москвинів утікати з міста.

Тут варто згадати, що кияни, вигнавши рештки москов­ських військ, які були розбиті українськими князями поза Київом, самі спалили Городець (укріплений замок), щоб, колиб військове щастя відвернулося від нас, чужинці-мос- калі не мали де розмістити безпечно свої війська.

В році 1150 знова вдається москвинам захопити Київ і пограбувати його мешканців. Однак і цим разом москвини в Київі не вдержалися.

Щойно в 1154 році по смерти українського великого князя Ізяслава вдалося їм знова, в третє, опанувати Київ і тоді вони втрималися в ньому аж до смерти московського князя Юрія Долгорукого, яка наступила в 1159 році.

Панування Юрія Долґорукого мало виразний характер чужо-національної окупації, В усіх важливійших пунктах стояли «суждальські» (московські) залоги, а у Вишгороді, що прикривав Київ від заходу, посадив князь Юрій Долґо- рукій свого сина Андрея. В місті урядували «суждальці», спираючись на сильну московську (суждальську) залогу, яка стояла у відбудованому Городці (твердиня Київська). Укра­їнське населення Київщини ненавиділо москвинів і мріяло про визволення з під їхньої влади. Чисто національна анти­патія українців не до Юрія, як такого, а до москвинів вза­галі, відбилася в тім як наш літописець описує суждальців, а описуючи їх, зве їх «зажерливими», «загребущими» й «причепливими».

Це вперше наш літописець спиняється не на характери­стиці князя, що захопив Київ, тільки тих чужинців, на яких трималася його влада і в інтересі яких він діяв. Перед цим боротьба йшла між своїми князями і тому не було мови про їх війська, хіба що то були наймані або спроваджені.

Смерть першого окупанта, що заволодів по кількох невда­лих спробах Київом, викликала в Київі загальну радість і населення вирішило скористатися з того і повстало як один.

Літописець наш свідомий був національного характеру бо­ротьби і описав це повстання не як повстання проти князя (чи його спадкоємця) лише як повстання проти москвинів («суждальців»). Українці винищують позбавлені проводу московські залоги не лише в столиці, але й по інших містах, ось як про це пише дослівно літописець: «Ізбивахуть суж- далъщ по городом і по селам, а товар їх грабляче».[******]

Московські недобитки, як рівнож і син князя московсько­го — Андрей, мусіли втікати в свою Московщину. Андрей оселився у новозбудованому замку в селі Боґолюбово неда­леко Владіміра над Клязьмою (звідси й назва Андрей Боґо- любській).

Ще перебуваючи у Вишгороді, він бачив, з якою зненави­стю ставилися українці до москвинів і сам дивився на укра­їнців як на чужий йому нарід. Мало того, він бачив на влас- нкпй поснарив Рюрика з Романом, щоб чужими руками до­кінчити те, що було доконане суздальцями в 1169 році та знищити також те, що за той час було відбудоване.

Що ж до згадки про «війська Мстислава», які мали в 1146 році грабувати Київ, то в ній справді надто багато, як на історію, фантазії. По перше: підчас той у Київі (і коло Ки- їва) не було жодних «військ Мстислава», ані самого Мсти­слава, тільки тоді «здобув» Київ без бою, на запрошення киян, князь Ізяслав. Кияне отже тоді повстали проти князя Ігоря, і в рямцях того повстання чи розрухів, були розграбо­вані двори де-яких особливо ненависних їм бояр — при­хильників та урядовців князя Ігоря. Постраждали і де-які манастирі, які певно брали якусь участь у громадсько-полі­тичній боротьбі.

З паїн'деного лено, що «дилльоматмчна» увага названих «Нарисів із стародавньої історії УРСР» є тільки дуже невда­лою спробою приховати правду і затемнити цілу справу.

Для людини, що не знас добре історії східньої Европи й тому піриті, московським вигадкам, зокрема про істнування вигаданої ними «древнє-руської народности», звичайно, зда­ватиметься зруйновання і розграбований Київ а, палення ки­ївських церков, забирання в полон жінок та вирізування на­селення і т. п. —- «якимось винятковим фактом» і не пере­конають його запевнення авторів цитованих «Нарисів», що то «нормальне явище для феодальних війн», ведених між собою феодалами того ж народу. Але для людини, яка знає правду про київську князівську державу й про справжні взаємини між тою українською державою та московськими словяно-фінськими племенами і так не здаватиметься доко­нане суздальцями жодним «винятковим фактом»! Всесвіт­ня історія знає багато «фактів», коли війська чужого, во­рожого народу (а тим паче народу перед тим залежного від даної держави), здобуваючи столицю ненавистно! їм дер­жави, заховуються подібно до москалів у 1169 році. Тут тре­ба нагадати, що не раз вже згадуваний московський історик Ключевський, назвав здобуття і зруйновання Київа «пер­шим виступом великоруського племені на історичній арені». І власне тому, що це був виступ ворожого народу, совєтський історик, шукаючи за анальоґіями, спромігся знайти лише один подібний «факт» — а саме поруйновання і пограбован- Hjr Київа доконане цілою половецькою ордою, ордою народу, що був запеклим ворогом українського народу!

Однак, як випливає з порівнання опису цих двох анальо- ґічних подій, опису, що належить перу людини добре обіз­наної з цими подіями — київського літописця, то половці не спромоглися всеж доконати такого руйнований, якого доко­нали москалі!

То була (1169 рік) вже чотирнайцята за князівської доби.збройна зустріч українсько-московська (таким чином при­падала пересічно одна українсько-московська війна на кож­них ЗО років «Київського князівського періоду», який за московськими твердженнями мав бути наче б то «спільним»).

Столиця Київської держави — Київ, був, як ми вже писа­ли, великим і багатим містом.

Після зруйновання Київа московським князем Андреем Боґолюбскім, як стверджує літопис, татарам не було що вже грабувати».

А зараз же по появі татар, за словами сучасника, Київ був уже «мізерним містам», у якому «залишилося не більше 200 будинків». Цей занепад звичайно не стався відразу, лише по зруйнованню москвинами міста (після кількаразового їх­нього «господарювання») він зійшов до стану провінційного міста, занепадав ступнево, а татари лише закінчили недо- кінчене москвинами.

Зруйнувавши так столицю української імперії створеної Олегом, Святославом, Володимиром Великим і Ярославом Мудрим — московський князь залишив у зруйнованому міс­ті своїм намістником князя Ґлеба Юр свіча.

Але плян московського («суждальського») князя керувати імперією з московських земель, зліквідувавши Київ, йому не вдалося здійснити. З одного боку діяла звичка уважати Київ столицею, а з другого — не могли українці і після зруйновання Київа зректися своєї керуючої ролі й перетво­ритися відразу в населення окупованої кольонії.

Московські історики люблять про цю боротьбу або цілком не згадувати, або, промовчуючи літописні свідоцтва, нама­гаються представити її тільки як династичну боротьбу, щоб потім приписати не лише зруйновання Київа, але й імперії — татарам.

ні очі інітимосковське повстання й прийшов до переконання, що, навіть спираючись на московські озброєні віддліли, не вдасться москвинам вдержатися в Київі. Він і його москов­ське оточення вирішило спробувати керувати імперією з Московщини, однак для цього треба було цілковито знищи­ти ворожу їм столицю, може не так, як знищив Рим Карта- ґену, але в кожному разі так, щоб Київ раз на завжди втра­тив своє значення й перетворився в убоге провінціяльне мі­сто, а колиска і центр імперії — українська земля — у «да­леку провінцію», керовану з Владіміра — нової столиці мос­ковських земель і... імперії. Такі пляни мав Андрей Боґо- любскій та його дорадники, які почали підготовлятися до їх реалізацій.

Року 1169 ще раз рушають обеднані московські війська ((‘учдальці, муроміц, та рязанці) під проводом суздальського Kioi iJi Андрея Воі'олюбского і здобувають, після зламання зіін ілтоп) сиротину, — Київ.

Про ге, ЯК MOCKкипи (що звуть нині себе «русскіє») руй­нували столицю Київської князівської української руської держави, не будемо оповідати самі, а не міняючи жодної лі­тери, відпишемо з Іпатського списку Початкового Літопису.

Ось що пише літопис:

«Взять же бисть Київ місяця марта в 8, в второі неділи поста в середу і грабиша до два дні весь град, Подолее і Го­ру і монастирі і Софью іДесятиньную Богородицю і не бисть помилованіе нікому же ні откуда же, церквам горящим, крестьянам убиваемом, другим вяжемим, жени ведоми бииіа в плін, розлучаеми нужею от мужей своїх; младенци ридаху, зряше матерей своїх і взята імінья множество і церкви обна- жиша іконами і книгами і ризами і колокола ізнесоша всі Смольняне і Суждальці... і вся святині взята і зажжен бисть і монастир Печерский... і бисть в Київі на всіх чоло- віцєх стснаніє, і туга і скорб не утєшімая і слези непристань- ниє». («Літопис по Іпатському списку» ст. 373, С. П. 1871 р.).

В перекладі це буде: «Здобутий же Київ був місяця бе­резня 8 дня, на другому тижні посту у середу, грабували протягом двох днів усе місто, Поділ і Гору і манастирі і Со­фію і Десятинну Богородицю і не було милосердя до нікого, ні звідки. Церкви горіли, христіян убивано, інших звязува- но, жінок забирано в полон, відривали їх силою від їхніх чоловіків; малі діти ридали бачучи матерей своїх і було за­грабовано силу майна і обдерто церкви, загарбавши образи, і книги і ризи і дзвони поздіймали всі смоленці і суждаль- ці... і всі святощі забрано і підпалений був манастир Пе- черський... і стояв у Київі стогін людський і обхопила всіх туга та скорбота невтишима і сльози безупинні».

Цікаво тут же відмітити, що московський літописець («Лаврєнтьсвскій список») про це саме пише цілком інакше, він пише, що «поможе Бої' і Святая Бої'ородіца, і отня і дєд- ня молітва» московському князю доконати такого «славно­го» вчинку («сєґо-жє не било нікоґдажс!»). Отже почування суждальського літописця випливають зі свідомости людини іншої, ворожої Україні, нації, яка захоплена досі небувалою московською перемогою і знущанням над ворожою столи­цею.

Щоб затерти національний характер нищення Київа Анд­реем Боголюбським, видані Академією Наук УРСР «Нариси стародавньої історії Української Р.С.Р.» (Київ 1959) на стор. 570 «дипльоматичнїТ» пишуть зараз же після опису поруйну- вання й пограбування москалями Київа (в 1169 р.) таке:

«Розгром Київа військами Боголюбського в історичній на­уці нерідко зображається якимось винятковим фактом, що не мас собі подібних... поведінка військ Боголюбського в Київі не є винятком. Так, напр., діяло в Київі військо Мсти­слава в 1146 році, коли воно грабувало двори київської знаті і манастирі. Пізніше, у 1203 р., війська Рюрика Росгислави- ча грабували Поділ і Гору і церкви і манастирі».

На перший погляд наведені слова виглядають як переко­нуючий важливий доказ, але... але в дійсності цей «доказ» обчислений на незнання історії та історичних джерел!

У 1203 році справді Рюрик Ростиславич напав на Київ, але як пише літописець «з всею половецькою землею» і власне половці так пограбували чужий і ворожий їм Київ. Однак то лише суздальський літопис, який взагалі нічого не зга­дав на властивому місці про те, що суздальці руйнували й грабували Київ, оповідаючи під роком 1203 про пограбуван­ня підчас нападу князя Рюрика Ростиславича, уважав ви­гідним докладнійше згадати про це.

Та слід у цьому випадку нагадати собі, що інспіратором того нападу на Київ був Всеволод — князь суздальський,

Глеба Юревіча дуже швидко вигнав з Київа волинський князь Мстислав Ізяславович. Та й він там не втримався — союзники московського князя змусили його уступитися.

По ньому кілька місяців князював Володимир Мстиславо­вич, та його знова заступив намісник Андрея Боґолюбского —• Роман Ростиславич (1171—1172), якого однак дуже швид­ко усунув Андрей Боґолюбскій, тому що він йому не дого­див. Призначив Андрей Боґолюбскій на його місце свого брата Всеволода, кияни однак не хотіли слухатися москов­ського князя і звернулись за підтримкою до українських удільних князів. Це викликало новий похід Андрея Боґо­любского (1173) на Київ; він вів зі собою до 50 тисяч самих москвинів та ще численних союзників. Укріплені пригороди Київа обложило московське військо і довго провадило обло­гу, але по кількох місяцях мусіло відступити і відійти ні з чим.

Tu у крій! ιcι>κ і коячі не могли дійти до згоди що-до особи, яки мас князювати в Київі і кінчилося тим, що... зверну­лися до того ж Андрея Боґолюбского з просьбою настанови­ти князя. Цей факт вказує, в яку безодню пониження ско­тилася українська київська держава! Само по собі це про­хання вказує на цілковитий розклад керуючої верстви мо­гутньої ще до недавня держави.

Андрей Боґолюбскій втративши військо, мусів втікати до себе на Суждальщину, де того ж року був убитий змовни­ками з числа власних підданих. Андрея Боґолюбского вби­ли його прибічники на чолі з Петром Кучковим, а потім мекаиці Боголюбова розграбували княжий двір і двори його посадників і тіунів. Так закінчилсая ця українсько-москов­ська війна.

Після цього став київським князем за згодою інших кня­зів українських князь Святослав, але ті князі позбавили йо­го всіх київських волостей, лишивши йому саме місто та... порожній титул «Великого Князя»!

Святослав відзначався досить великими здібностями і пат­ріотизмом, але він не мав потрібної сили щоб справді бути великим князем і таким фактично не був та й імперії вже не існувало. Час його панування (від 1181 до 1194 року) не можемо вважати часом відродження чи відновлення знище­ної москвичами Київської держави.

То вже не була Володимирова держава — то був лише міраж. Святослав же — був тінню, що лише титулом без значення нагадував могутніх князів Київських. На час його князювання припадають успішні походи князів на половців і власне ці походи створили ілюзію у народа й літописця, що воскресла Київська держава. В дійсності ж однак ті по­ходи були життєвою конечністю, їх необхідність розуміли не лише удільні князі, але й широкі народні маси. Були ті походи висловом колективного бажання народу і згоди за­інтересованих у тому князів, а не волі чи авторитету київ­ського князя.

По його смерти став київським князем смоленський князь Рюрик Ростиславович за мовчазною згодою інших князів, яких уже не цікавив Київ, Але московський князь Всево­лод ріжними інтриґами розсварив князів і волинський князь Роман без бою зайняв Київ, та, як ми вже казали, в дійсно­сте: не істнувало Київської держави як такої, а Київ — вже не був столицею імперії тільки просто містом без політич­ного значення, тому Роман призначив до Київа свого намі- стника, t

Хоча Київ втратив своє економічне значіння і не міг під­нестися з руїни до попереднього стану, однак ще якийсь час тривала боротьба між галицько-волинськими і чернигів- ськими князями за володіння цим містом, яку намагався ви­користати смоленський князь — Рюрик.

У 1203 році за намовою московського князя напав вигна­ний звідтам Рюрик разом з половцями — своїми спільника­ми —■ половецькими ордами Кончака і Данила Кобяковича. Половці пограбували Київ. Вчинок Рюрика буде зрозумі­лим, коли ми собі пригадаємо, що Рюрик був смоленським князем і Україна була йому чужа. Це властиво московський князь Всеволод зруйнував Київ руками смоленського князя Рюрика.

Цей Рюрик протягом кількох літ сім разів захоплював Київ і кожного разу змушений був з нього втікати. Одного разу навіть Роман, рушивши на Київ, погодився лишити там князем Рюрика, як свого намісника, але потім його арешту­вав і постриг у ченці і на бажання Всеволода (щоб підчас війни на заході мати спокій на сході) зробив своїм намістни- ком сина Рюрикового Ростислава.

Де-хто думас, що спільний похід українських князів про­ти татар, який закінчився поразкою на Калці, свідчить про те, що таки Київська держава істнувала і голос великого кіпгія київського не був пустим звуком. Та таке може зда­ватися лише людям не знайомим з обставинами, в яких був ПрІППІЗОПІїНИЙ той похід.

'Годі «великим князем» Київським був Мстислав, але в дійсності........................... він був іпіціятором того походу. Не зважаючи

Iiu титул «Великого князя», князі з ним не рахувалися.

('нрава ж походу проти татар виглядала так:

TiiTtipn повнилися па півночі Кавказу, напали на половців і половецький хап звернувся до Мстислава Галицького, з якого голосом рвхуіяілиея українські князі значно більше, ніж з Мстиславом Киїпі.ким. З ініціятиви Мстислава Галиць­кого був г кликаний з’їзд українських князів до Київа і на тому з’їзді Мстислав Галицький добився ухвали виступити спільно на допомогу половцям. Тоді ж ухвалено запросити і московських князів узяти участь у поході. Та московські князі не спішилися допомогти українським князям і їхня «допомога» вже після поразки на Калці щойно наспіла до Чернигова і звідти повернула назад.

Святослав Галицький не тільки не хотів слухатися т. зв. «великого князя», але й з іншими князями не рахувався і то він підчас походу того почав на власну руку боєві операції проти татар, переправивши свої війська через Калку і зро­бив це навіть без попередження інших! У поході рівнож брали участь і половецькі хани. То був спільний виступ «со­юзників» і тільки!

Отже коли порівняємо все сказане і з окрема фактичну ролю «Київського Великого Князя» хоча б з часами Воло­димира Мономаха — то побачимо, що не маємо найменших підстав добачати в тому поході акцію не істнувавшої вже тоді київської держави. Вистачить нагадати собі хоч би, що коли мєнскій князь Гліб не послухав наказу Володимира Мономаха, той негайно ж за кару відібрав у нього волость. І це було законно, бо ж не дурно Святослав Чернигівський твердив, що є законом: «коли завинить князь — то волостю мас бути караний».

За істнування Київської держави великий князь Київ­ський міг покарати неслухняного князя, але по 1149 році ні один з київських «великих князів», або просто «князів Ки­ївських» того зробити не міг! Він не мав жодної влади і жод­ного впливу. Він просто був одним із удільних князів. Ким були по 1149 році київські князі, найкраще зясують подані далі числа.

Протягом 94 років (від 1146 до 1240) змінялися в Київі князі 45 разів, а побували там в цьому часі князями 23 кня­зі! Коли виключити князювання Святослава (13) років то властиво тих 44 зміни припадають на період 81 року, це б то пересічно на одно «князювання» випадає менше 2 років, а князі ті були фактично лише місцевими, київськими кня­зями.

Треба абсолютно втратити здатність льоґічно думати, щоб приписувати татарам зруйновання Київської держави!

Факти доводять, що ту державу зруйнували москвини, скориставшися її ослабленням, про причини якого ми гово­рили на CBOMtf місці.

По зруйнованню татарами Київа загальна картина полі­тичної ролі Київа змінилась дуже й дуже мало.

У 1238 році був київським князем чернигівський князь Михайло Всеволодович, що, почувши про появу татар, то­го ж року виїхав до Угорщини. Київ захопив смоленський князь Ростислав Мстиславович, але його вигнав звідтам Да­нило Галицький, який поставив у КиївІ намісником тисяць­кого, воєводу Дмитра і доручив йому укріпити місто і боро­нити від татар, а сам поїхав в Угорщину з метою втягнути в боротьбу з татарами угорського короля.

Коли татари по довгій облозі (кілька місяців) врешті здо­були Київ, що героїчно боронився, і поруйнували та погра­бували його — вони покинули Київ, а в 1243 році, свойому васалові й помічникові — московському князеві віддали йо­го в управу, а він призначив туди свого воєводу.

У 1245 році їхав до Золотої Орди Данило Галицький че­рез Київ. Там властиво не було жодної влади і князь Дани­ло, спинившися в Київі, довго радився з ігуменом Виду- бецького манастиря. Вернувшися від Батия почав князь Данило привертати під свою владу землі Поділля й Київ­щини. Ллє його війська, які рушили на Київ, татари розбили на Горині.

Та й після того протягом ряду літ змагалися галицькі князі з татарами за Київ і Київщину, з якою удержували стало зііязки.

Року 1249 віддали татари Київ в управу московському князю Александру Нєвському, який рівнож обмежився до Iipiriinriciiini свого воєводи. Від 1263 року управляє Київом брат Александра Невского — Ярослав, а від 1271 року керу­вали ним за згодою татар ріжні князі.

У році 1362 заволоділи Київом, вигнавши звідтам татар, литовці.

У 1399 році татари пробували заволодіти Київом, але ки­яни підбилися. У 1438 році повстала під зверхністю литов­ською удільне князівство київське, яке потім, разом з Лит­вою, приєднано було до Польщі.

З наведеного видно, що 1) Київська держава перестала істнувати в 1150—69 році, 2) Татари в 1240 р. зруйнували лише ще раз (після москвинів) Київ, але не Київську дер­жаву, якої вже давно не істнувало, 3) Західні українські князівства були повязані звязками релігійними, культурни­ми і ідеологічними з Київськими землями з року 1238 аж до року 1352, коли то Галичина, після отруїння її боярами ос­таннього короля і 12 літ підвладного істнування дісталася безпосередньо в склад польської держави. До того часу га­лицькі королі теоретично визнавали зверхність тих самих татар, яким підлягав Київ, 4) Незважаючи на залежність від 1352 року Галичини від Польщі, а решти українських земель від Литви — з огляду на зєднання Польщі й Литви в одну державу — населення Галичини й решта українських земель жили майже одним життям і спільним фронтом бо­ролося з польським натиском та з натиском католицизму. 5) Щойно після відновлення Української державности Бог­даном Хмельницьким і зміцнення впливів московських на Лівобережжі починають витворюватися ледви помітні ріж- ниці між Галичиною й Київщиною, які поглиблювалися ще й тим, що па Лівобережжі унія була цілковито зліквідована, а в Галичині поляки використали унію для ліквідації право- славія, хоча Львівсько Успенське Брацтво ще до року 1702 було православним, а скит Манявський — до 1785 року.

Щойно після поділу Польщі і загарбання Галичини Австро- Угорщиною, а земель на схід від Збруча — Московщиною, починають творитися де-які незначні ріжниці між україн­цями східних земель і Галичиною. 6) Пересування дати пов­стання тих ріжниць на 1240 рік є не лише водою на москов­ський млин, але й злочинним викопуванням «Ідеольоґічного Збруча-».