IX ВОЛОДИМИР МОНОМАХ.

По смерти Всеволода міг відразу перебрати в свої руки владу син його — Володимир Мономах, який був під цю по­ру у Київі. Але Володимир Мономах був не лише енергійним і здібним князем, але й був добрим політиком та людиною, яка відзначалася побожністю і керувалася приписами хри­стиянської моралі.

Цей період іпшувпння Святополка далі був періодом кня­жих усобиць, які полагодити було майже неможливо не тіль­ки тому, що сиадкосмців-Ярославичів та їхніх синів було більше, ніж волостей, але й тому, що доконані попереду зловживання в епадкованню тих волостей привели до появи князів-ізі'оїв та докопувані старшими синами Ярослава «пе­реділи» створили величезну плутанину, яку не можна було розплутати навіть в тому випадкові, коли б хто із князів мав таку силу і владу, іцо міг би примусити решту князів до послуху.

Міжусобиці їв¹ лише привели до фактичного розпаду ім­перії на малі держави, але й до збіднення населення, зане­паду торгівлі і зміцнення половців, які поволі майже опа­нували скольонізовані за Ярослава землі над Россю та ста­ли появлюватися навіть в околицях Київа.

Князі ж ізґої нераз самі наводили половців у ролі своїх спільників на українські землі і таким чином вказували їм шляхи, якими можна діставатися на ті землі. Звичайно і на­селення і окремі князі пробували збройно виступати проти напасників, але половці більші напади доконували великими силами.

Вже в 1093 році половці у великій силі рушили в Україну і князь Святополк, попросивши ще допомоги у Володимира Мономаха, разом рушили проти них, але половці в бою на південь від річки Стугни одержали перемогу і після неї ки­нулися пустошити землі Київщини.

У слідуючому році князь Олег син Святослава навів по­ловців під Чернигів і примусив Володимира Мономаха після завзятої оборони, відступити йому Чернигів. Ще рік пізнін­ше — знова рушили половці кількома загонами, частина їх напала на сам Київ, а частина почала облогу Переяслава. Ні одні ні другі не осягнули своєї мсти, але половецька загро­за стала такою, що пекучою конечністю стало припинити внутрішню боротьбу і кинути всі сили на половців.

Виникла тому ідея скликати з'їзд князів і дійти до поро­зуміння, яке нарешті припинило б міжусобну боротьбу. Зат­римка була лише повязана з небажанням князя Олега, проз­ваного за безнастанні напади на інших князів «Гореслави- чом», взяти участь у ньому. Коли нарешті по кількох пораз­ках він згодився, ухвалено було скликати зїзд в 1097 р. коло Київа.

Ініцяторами зїзду були князі: Володимир Мономах і Свя­тослав (Київський), а сам зїзд відбувся в околицях Любчого озера.

Тут було постановлено, щоб кожен князь сидів на своїй батьківщині, та щоб не було сварок між князями і щоб усі сили скерувати на боротьбу з половцями; князі-ізґої також одержали уділ. Однак це все не дало спокою і згоди, бо за­раз же по скінченню зїзду Святополк з Давидом схопили й осліпили князя Василька Теребовельського.

Зате цей зїзд Мсїв інше далекосягле значіння —• на ньому висунуто нову ідею, ідею поділу «спільного майна» — дер­жави між князів на стало.

Від цього часу наступає певна зміна в свідомості зукраїні- зованого цілком варяжського українського князівського ро­ду. Князі — володарі Київської князівської держави почи­наючи від Володимира Великого, були вже частково по кро­ви і у великій мірі по культурі —■ українцями, що вязали себе зі столицею імперії — Київом. Будучи українцями, во­ни однак «почували себе вдома» в усіх землях імперії, неза­лежно від того, хто їх населює, цілком так, як поляк за Польщі 1920—39 року «почував себе вдома» на західніх ук­раїнських землях (Львів, Луцьк) і на білоруських (Вильно), не зважаючи на те, що населення тих земель не лише ріж нилося національно, культурно і визнанево та не брало уча­сти в будові польської держави, але й ненавиділо поляків.

Звичайно, князі розглядали цілу державу — «Землю Ру­ську» як свою власність, як родинну спадщину та діяли во­ни все ж рахуючися не лише зі своєю дружиною, але й ба­жаннями та інтересами «луччих людей» своєї землі; отже так і українські впливові кола брали участь в політичному життю імперії.

За Ярослава Мудрого, безумовно, українці вже мали ціл­ковиту перевагу при дворі князя, будучи за Володимира Великого дуже впливовим чинником. За наступників Ярос­лава той чи інший князь міг (хоча про таке немає жодних даних), правлячи протягом певного часу князівством Суз­дальським, вподобати якого Москвина і вивезти його зі со­бою (навіть на керуюче становище), але це не міняло карти­ни - ■ князі, далі чувся спадкоємцем цілої Київської Держа­ви, не думаючи про її національний склад, але завдяки сво- му оточенню і певним культурним моментам, будучи, як ми BJKe казали князем українським в самій своїй істоті, діяв далі так, як українець. Зрештою кровно таки такий князь був споріднений з українським народом і через подружні звички.

Щойно по ухвалі цього зїзду, князь, якому припав «уділ» з неукраїнським населенням, починав вязати свої інтереси, майбутнє свого роду лише з цею землею, з «уділом». Тут потроху його отошли пі но лише тратило свій український ха­рактер, але й доповнювалося автохтонами та ставало націо­нально чужим Україні.

За тих часів, самозрозуміло, ніхто не висував теорії, що паном держави є нація, то були часи феодалізму. А проте, без теорії, без самоусвідомлення національна стихія робила своє і князі починають після ухвали З’їзду з часом по іншо­му думати і діяти. Не треба забувати, що нація є явище не лише «ідеольоґічне», але глибоко орґанічне, природне.

Ще (з огляду на такий стан) не говорилося тоді і не писа­лося про українців, як одно ціле, але етнічні ґрупи україн­ські і московські фактично істнували, були відмежовані культурно і у власній підсвідомости. Ця підсвідомість діяла так само добре, а інколи й краще, як теоретично усвідомле­на ідея.

Отже тому в згаданій постанові цього з’їзду коло Любчого озера трі'ба шукати також причини помосковлення тої га- лузи українського князівського роду, з якої вийшов Андрей Боґолюбський (від московського слова Боголюбове — назва села, в якому мав свій замок і де любив жити), що очолив і дав зовнішній вияв старій, московсько-українській ворож­нечі, закінчуючи перший етап українсько-московської бо­ротьби.

Природно однак, що ухвали Зїзду не могли відразу поді­лити імперію (і не це мали на меті), а натиск половців при­силував знова князів на коротко обєднатися під проводом Володимира Мономаха і Святополка. Але, безперечно, що власне Володимир Мономах особливо наполягав — на ко­нечности скерувати головну увагу на боротьбу з половцями.

Року ПОЗ обєднані сили українських князів рушили на південь до порогів, а від Хортиці повернули на схід і в сто- чищі річки Самари відбувся бій з половецькими військами. Половці були побиті, полягло в бою багато половецьких старшин. Тоді ж вивели українські війська зі степів невели­ку кількість торків та печенігів, які свого часу признали зверхність половців і лишилися під їх владою.

Виведених торків і печенігів оселено на прикордонних землях.

Це одначе не спинило половців. Два роки пізнійшс вже читаємо про нові їхні грабункові наскоки на наші землі. Як правило, по такому нападі князівські дружини рушали в по­гоню і де-коли гналИРя за напастниками сотні кільометрів. Але це не помагало. Року 1109 посилав Володимир Мономах війська нищити половецькі кочовища і тоді мало бути зни­щено їх багато і «взято тисяча веж».

А року Illl Володимир Мономах разом з іншими князями нашими зорганізували великий похід в степи, дійшли аж до Дінця, зайняли два міста, але половців не знайшли. Щойно вертаючись зустріли спочатку менше половецьке військо, яке було розбите, а потім — великі половецькі сили. По ва­жкому й довгому бою українські війська здобули рішучу перемогу. Здобули тоді багато невільників, майна ріжного, коней та худоби і вкриті славою вернулися на свою землю.

Цей похід зробив велике вражіння на наші народні маси, які були всею душею за активну боротьбу з половцями. На­ші літописи з захопленням пишуть про походи на половців року 1103 і Illl та про головного організатора і вождя — Володимира Мономаха. Ці походи забезпечили Володимиру Мономаху не лише Київський престіл, але й змогу обеднати в своїх руках усі майже землі Володимира Великого і Ярос­лава Мудрого та славу у нащадків.

Пому боротьба з половцями здобула таку популярність, що по смерти Святополка кияни зробили Володимира Мономаха своїм князем (1115—1125).

Володимир Мономах був надзвичайно відважний, діяль­ний та милосердний, а до того й талановитий володар.

KiuriM Свнтоіюлка кияне не любили не лише за його внут­рішню політику, але й за грошолюбство і використовування кожної нагоди для особистого збагачення. Святополк брав участі, у ріжних спекулятивних операціях заможних кол Киїїш, з окрема підчас міжусобної війни за Волинь, коли спини нсн дон і’і соли з Галичини, брав участь у спекуля­ціях сіллю та підкручуваннях цін на сіль. Мало того! Коли, як йодне «Патерик-, чернець Київо-Печерської Лаври Про­хор почни нідурио роздавати народу сіль, здобуту, як каже * Патерик", чудом з попелу, то Святополк у порозумінню зі епекул митами ні дібрав у нього сіль і унеможливив безплат­ну po^,∙ΛH^,∙.V голи, яка дійшла до височезної ціни.

Участь у таких операціях і підтримка лихварства (проти якого нистумлла церкви) та взагалі здирства, спричинилися до ііиГіуху народпыи'о гніву негайно по смерти Святополка. Λ іцо, як це завжди буває, такий стихійний вибух вилився у безпосередню акцію, то кияни почали розбивати двори і грабувати майно княжих вищих урядовців, таких, як тисяць­кий Путята, соцький та лихварів, а в першу чергу — жидів, які займалися спекулятивною торговлею та лихварством і мали підтримку (безперечно не безінтересовну) Святополка та його вищих урядовців. Ці розрухи почали приймати надто поважні розміри і тому посольство киян благало популярно­го серед народу князя Володимира Мономаха прийти як най- скорше, зайняти Київський престіл («стіл») і припинити роз­рухи.

Безперечно манастирям за тих часів не загрожувало жод­не пограбування, лише ті слова були вжиті, як аргумент, який узасаднював погрозу відповідальносте перед Богом вразі дальшого зволікання.

Володимир Мономах прихилився до просьби киян і при­був до Київа і перебрав владу в свої руки року 1113.

IIo встановленню ладу Володимир Мономах скликав на Берестові в Київі нараду, в якій взяли участь дружинники, тисяцькі деяких міст, а також заступник князя чернигівсь- кого Олега, на якій розглянуто було ряд суспільних питань і винесено ряд постанов.

Треба думати, що власно ті рішення і були покладені в основу правних статтей, які стали відомі під назвою «Уста­ва Володимира» та увійшли до збірок стародавнього нашого права під назвою «Правда Ярославичів». Цей «Устав» змен­шував висоту дозволених відсотків при позичках, уважаючи за такі 25% річно. У випадкові, коли хтось протягом двох років платив по 50% річно — той звільнявся на далі від плачення відсотків, а коли хтось платив по 50% три роки — уважався вільним-від будь яких грошевих зобовязань.

Цей же «Устав» давав право «закупові», який ранійше за спробу втікти перетворювався в раба, право піти скаржити­ся на свого пана князеві і дозволяв рівнож піти на заробіт­ки з метою заробити гроші й сплатити борг та стати таким чином вільною цілком людиною. Рівно ж передбачалася від­повідальність господаря за безпідставне побиття «закупа» і визначалася докладнійше відповідальність «закупа» за збит­ки спричинені ним майну його пана.

Ці всі статті були значним кроком вперед по лінії оборони найбіднійших верств населення перед визиском і утисками та безперечно відповідали поглядам, які ширила наша хри- стіянська церква.

Тут треба при цій нагоді підкреслити, що за тих часів ук­раїнська православна церква мала досить великий додатній вплив на життя нашого народу і була не лише сіячем освіти, але працювала над злагідненням звичаїв, підвищенням мо­ралі і нераз забирала голос, домагаючися припинення усо­биць або звільнення того чи іншого увязненого князя та бо­ронила життя увязнених.

Володимир Мономах був людиною і побожною і надзви­чайно очитано^ю та сам був визначним письменником. Його де-які твори, що чудом доховалися, як напр. «Повість про осліплення теребовельського князя Василька», «Повість про боротьбу за Київ між Ольговичами і Мономаховичами», «Послання до Олега» та «Поучения дітям» показують, що мав він не аби-який літературний хист, вироблені моральні засади та глибину думки.

В руках Володимира Мономаха обєднується більшість зе­мель імперії Ярослава Мудрого і він не лише теоретично, але фактично є великим князем, якого беззастережно мають слухати усі князі київської імперії.

Володимир Мономах зміцнив знова політичну єдність ім­перії і князі були йому послупіні. Він вимагав від князів «во всьому послушати» та «приходити когда тя позову», а за непослух карав Володимир негайно і рішуче.

За спробу непослуху, напр., відібрав Мономах волость у мінського князя Гліба, а самого його заарештував і привіз до Київа, де той незабаром помер. Рівно ж не потерпів Во­лодимир і непослуху володимиро-волинського князя Яро­слава. І князі бачили, що їх сваволі великий князь не по­терпить і корилися йому.

Останні роки князювання Володимира Мономаха були ча­сами, коли припинилися князівські усобиці, а половці не ва­жилися нападати на наші землі. Bnapi з тим зросло міжна­родне значення Київської держави і престиж її володаря — Володимира Мономаха, що й відмічає літописець словами «єго же слух проізійде по всім странам, найпаче же бі стра­шен поганим».

В році 1116 вислав Володимир Мономах військо під прово­дом свого іюсводи на Дунай у звязку зі спробою свого зятя - - Льва Діоґена, претендента на візантійський трон, захопи­ти землі Болгарії. Лев Діоґен зайняв кілька міст і в боях загинув, отже Володимир Мономах мав намір затримати ті міста під своєю владою, але це не вдалося. Взагалі ж Воло­димир Мономах утримував добрі стосунки як з Візантією так і з рядом інших західніх держав. Ці звязки були як по­літичного так і економічного характеру і, як завжди буває, закріплювалися подружніми звязками.

Володимир Мономах був сам, як ми знаємо, одружений з англійською королівною, син його Мстислав — зі шведською королівною, донька Мстислава (внучка Мономаха) одружи­лася з норвежським королем Сіґурдом, а друга — з дан- ським принцом. Донька Мономаха Евфимія була дружиною угорського короля Коломана.

Таким чином київська князівська імперія за панування Мономаха знова досягла свого попереднього значення і сили, а впарі з тим швидко загоїлися рани одержані від половець­ких набігів. Зростало багацтво країни, розросталися манас- тирі, росла культура і мистецтво.

В цьому періоді знова не може бути мови про будь-яку активну участь московських племен (вятічів) у політичному, економічному, релігійному чи культурному життю київ­ської імперії. Hajip. у Любечському з'їзді брали участь князі: київський, переяславський, чернігівський, володимир-волин- ський, теребовельський та смоленський. Ці князі діяли, звичайно, в порозумінню зі значнійшими людьми свого ото­чення, але серед нього не зустрічаємо ще московських пред­ків з племен, які заселювали околиці Мурома, Ростова, Вла- діміра, Суздаля і т. д. Серед найближчих людей князя смо­ленського могли бути кривичі, це б то предки білорусів, але не московські предки. Ми знаємо, що Володимир Мономах був певний час князем чернигівським, знаємо, що, як він сам вичислив, зробив протягом свого винятково діяльного життя 83 більших подорожей, а проте відзначив, як спеці­ально заслуговуючу на увагу свою подорож на московські землі, про яку пише: «первое к Ростову ідох сквозь вятічг (перше йшов до Ростова крізь землю вятічів). Ідучи цим шляхом він мусив пройти лісовими нетрями та нездалими лісовими «дорогами» яких 900 кілометрів, а коли б ішов ту­ди не «крізь вятічі» тільки тим шляхом водним, яким туди доводилося їздити, то довелося б йому зробити коло 1250 кі­лометрів чи й більше. Але той короткий шлях був важчий і небезпечний навіть для відважного князя та його дружини і робився «легким» тільки для московських істориків, коли їм було треба приписувати московським племенам спів­участь у творенню та життю київської князівської імперії!

Тимчасом у дійсності власне московські племена лише формально і то дуже неміцно були повязані з київською дер­жавою, не раз намагалися відірватися від неї цілком і стоя­ли далеко від її політичного і культурного життя.

Закінчуючи короткий огляд князювання Володимира Мо­номаха, мусимо нагадати, що вятічами рядили на місцях їх­ні місцеві князі і що власне Володимир Мономах згадує «А в вятічі ходихом на ∂si зими; на Ходоту і на його сина». Отже і Мономаху доводилося мати до діла з московськими пов­станцями та приборкувати московські племена. Згадані два походи були останньою спробою цілковито підпорядкувати московські племена Київу.

Помер Влоодимир Мономах на 73 році життя в 1126 році.

Зараз же по смерти батька перебрав у свої руки владу йо­го старший син Мстислав.

Князювання Мстислава було так немов би продовження Мономахового, хоча безперечно панував він тільки менше ніж у половині батьківських земель, в решті ж сиділи його брати та інші князі.

Але всі князі слухаються цього великого князя, беруть участь у його походах, а коли полоцькі князі не послуха­лися, Мстислав змусив їх військовою силою до покори і складення присяги, якої вони однак не додержали і на за­клик Мстислава прийти з військом для участи в поході на половців не зявилися. Тоді він вислав на них військо, за­арештував пятьох князів з їх родинами і вислав на заслання до Царгорода.

На загал за його князювання не було більших міжусобиць, а непорозуміння він полагоджував по справедливости.

Мстислав рівнож провадив війни з ворогами імперії. Року 1130 він посилав своє військо на половців, які почали були виявляти де-яку активність. Цей похід закінчився цілкови­тим успіхом. Власне в першу чергу за оборону київської ім­перії від зовнішніх ворогів зве наш літопис і Мономаха і йо­го сина Мстислава — «великими» («... се бо Мстислав ве- лікий насліди отца своего Володимера Мономаха великого. Володимир сам собою постоя на Дону і многа пота утер за землю Рускую, а Мстислав мужа свої посла, загна половці за Дон і за Волгу за Яік і тако ізбавя Бог Рускую землю от поганих» (Літопис Іпатського списа).

Крім того Мстислав ходив з великим військом на литов­ців, але литовці не відважилися ставити спротив, лише коли вертав Мстислав з походу, напали на його задню сторожу, яка складалася з киян і пошарпали їх.

Помер князь Мстислав року 1132 чи 1133 (літописні дже­рела розходяться) і з його смартю кінчається період розцві­ту відновленої зусиллями й мудрою політикою його батька Київської імперії, обеднаної знова під міцною рукою вели­ких князів Київських.

Часи існування Київської імперії, в орґанізації та зміц­ненню якої крім українських племен певну ролю (здебіль­шого пасивну) відогравали ще білоруси (кривичі) та новго­родські словіни, але жодної участи не брали племена мос­ковські, заслуговують на те, щоб хоча коротко згадати про блискучий розвиток за тих часів економічного життя, куль­тури та мистецтва.

Про економічний розвиток свідчить у першу чергу зріст міст та їх числа. Літописні джерела згадують, коли мова йде про IX—X вік, лише 20 міст, але в XI віці вже зростає їх чис­ло до 80, а до кінця панування Мстислава згадується ще до­датково 87 міст. Отже разом мало би бути при кінці існування імперії не менше ніж 167 міст. Кажемо не менше — бо лі­топис не подає повного їх спису, лише їх принагідно згадує, отже можливо, що кілька міст не було нагоди літопису зга­дати. Але за те могли бути названі і не міста у властивому розумінню, а замки. Величезна більшість тих міст була роз­ташована на українських землях. Серед них розмірами і численністю мешканців виріжнялися такі міста, як Київ, Чернигів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Виш- город, Білгород та інші.

Протягом згаданого часу вони зростали, поширювались, прикрашувалися монументальними будовами.

Ми вже цитували свідчення Тітмара Мерзебурзького, на якого Київ зробив величезне вражіння і який писав, що він має «понад 400 церков, вісім базарів і незлічену кількість народу». Наш літопис свідчить, що в Київі було 600 церков. Що ж до кількости населення, то обчисляють його вчені приблизно на яких 30—31 тисяч за часів Мстислава, а треба нагадати, що найбільше місто середньовічного світу — Лон­дон мало 40 тисяч мешканців.

У містах були розвинені ріжні ремесла, а також було ба­гато купців, при чому на ринках більших міст окремим ро­дам купецтва були виділені спеціяльні ряди. Великі міста: Київ, Чернігів —■ мали окремі дільниці для чужинецьких купців, які мали де-коли навіть свої церкви. Це вказує на великий закордонний торг.

Є вказівки в літописах на існування ремісничих обєднань (у Вишгороді).

Істнували купецькі обєднання (напр. купці «гречники», це б то такі, що торгували з Візантією).

У Київі та інших більших містах князі та визначнійші бояри жили в мурованих палацах, часто двох-поверхових, прикрашених ріжними різьбленими ґзимсами, фресками і т. д. Величаві церкви і манастирі того періоду збереглися до нині.

З описів податків знаємо, що були в містах так звані «містники» і «городники». Це були свого роду інжинери, що завідували будовою і напраною міських укріплень, мостів і т. п., які одержували досить значні винагороди за працю.

Дуже поширене було, на жаль, лихварство, проти якого навіть виголошувались проповіді.

На чолі держави стояв великий князь, який, як і у всіх феодальних державах, був правним власником усіх земель держави і мав юридично усю повноту військової, законодав­чої і адміністративно-судової влади. Йому підлягала дружи­на, яка поділялася на старшу й молодшу. Старша дружина складалася з «кращих мужів» і бояр князя, а молодша — з «отроків». Численність дружини не була надто велика і зав­жди підчас війни доповнювалася «воями» та дружинами за­лежних від великого князя князів.

Церков православна, починаючи від Ярослава Мудрого, починає боротьбу за визволення з під візантійського впливу (митрополит І л арі он). В рямцях цієї акції слід розглядати і канонізацію власних святих.

Велику ролю відогравали манастирі в ділянці не тільки прищеплювання христіянської моралі, але й ширення освіти.

Оскільки мова про ширення освіти, то слід нагадати, що визначніші князі засновували школи для навчання дітей визначнійших громадян, крім того церква також вишколю­вала духовенство і навчала молодь. Але істнувало й індіві- дуальне навчання так, напр., донька чернигівського князя Михайла одержала освіту у чернигівського боярина Федора, який мав навчати її всієї грецької мудрости. Рівно ж знаємо, що істнували за тих часів бібліотеки так би мовити «дер­жавні» і приватні. Перша ж така «державна» бібліотека бу­ла заснована Ярославом Мудрим у 1037 році.

Тут мусимо знова нагадати, що московські племена не брили участи як у релігійному так і в культурному життю київської імперії. Українські племена були охрещені в 988 році, а московські племена не були християнами ще й в пер­шій половині XII століття. Самозрозуміло, це мусіло мати ве­ликий вплив і на стан освіти, на поширення письменности. У цілковитій згоді з тим стоїть і поширення книжки. Перша бібліотека була заснована в Київі в році 1037, а перша біблі­отека на московських землях у Владімірі на Клязьмі була заснована щойно в 1217 році, це б то 180 років пізнійше!

Звичайно освіта, а з окрема знання, в Україні мало, подіб­но як і в решті середньовічного світу, релігійне забарвлення. Однак рівень освітй не відріжнявся надто від рівня її у Ві­зантії.

Київським письменникам і вченим були відомі бодай в уривках твори Сократа, Пітаґора, Плятона, Геродота, Тукі- діда, Ксенофонта, Плютарха та інших. Природно, що вели­кою популярністю користувалися твори Іоана Дамаскина, Амартола, Никифора, Малали, Гамартола та інш. Захоплю­валися наші предки і полемічною літературою на теми по­вязан! з поділом християнської церкви на східню і західню, а також полемічними творами скерованими проти жидівської релігії.

Природничі знання вправді були на низькому рівні. В та­ких популярних книжках як хоч-би «Фізіолог», «Шесто- днев» чи твір Козьми Індікоплова є надто багато фантазії, але ми мусимо їх порівнювати з подібними працями тодіш­німи інших народів, що б правильно їх оцінити. Можемо на­приклад порівнювати їх із писаними для сина Карла Вели­кого - Пипіна його вчителем Алькуїном, підручниками й творами і тоді побачимо, що наша освіта не стояла під жод­ним оглядом нижче. Ось уривок з такого підручника:

«Пипін: «Що таке літера?» — Алькуїн: «Сторож історії». Пипін: «Що таке слово?» Алькуїн: «Зрадник душі». Пипін: «Що таке голова?» Алькуїн: «Верх тіла» і т. д.

Рівнож не можемо промовчати істнування багатої твор­чості:, яка на жаль, до нас не доховалася і ми маємо нині лише нечисленні її залишки. В тих же писаних памятках і джерелах, які збереглися до наших днів, маємо згадки про багатьох письменників, яких не тільки твори, але навіть назви тих творів не збереглися. Причиною того було вар­варське зруйновання Київа москвинами. пограбовання його, а потім те чого не знищили москвини те докінчили татари. Те ж, що лишилося чи для нас чи для пізнійіпих перепису­вачів збереглося в маленьких манастирях чи й церковцях у глухих закутках імперії.

На закінчення цього огляду освіти слід підкреслити, що під культурним оглядом Київська імперія належала до най­більш передових країн тодішнього світу.

Такі ж твори як наші «биліни», як чудове «Слово про по­хід Ігоря», літописи, «Моленіє» належать до скарбів люд­ського духа і не поступаються в нічому подібним творам за- хідніх авторів.