Тема 15 ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

Давня, дохристиянська релігія слов’янських народів відома нам недостатньо. Учені почали цікавитися нею з кінця XVIII ст., коли у ба­гатьох слов’янських народів пробудилась національна самосвідомість, а в європейській літературі почав виявлятися інтерес до народної куль­тури, народної творчості.

У середині 2 тис. до Р.Х. починає оформлюватися й виокремлюва­тися масив праслов’янских племен у широкій смузі від Одера до Дніп­ра. їхні релігійні уявлення, наскільки можна судити з археологічних даних, вписуються у загальну схему світосприймання первісних хлі­боробських племен. Це означає, що первісна релігія прасяов’ян являє собою культ обожнення природи (з пережитками в ньому тотемізму), що розвивається на ґрунті анімізму й магії, причому у міру зростання продуктивних сил відбувався перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. У слов’янському язичництві відклалося бага­то з того, що належить віднести до загальної Індоєвропейської спіль­ності; збереглося дещо з більш ранніх мисливських уявлень, хоча все це ще не має власне слов’янської специфіки; остання набувається у процесі еволюції язичництва.

На самому початку XII ст. російський письменник, сучасник Воло­димира Мономаха (можливо, прочанин, ігумен Даниїл, дав дуже ціка­ву періодизацію слов’янського язичництва, поділивши його на чотири стадії:

1) культ «упирів» (вампірів) та «берегинь»— дуалістичний анімізм первісних мисливців кам’яної доби, що ототожнює всю природу і поділяє духів на ворожих і доброзичливих;

2) культ хліборобських небесних божеств Роду й Рожаниць. Історично дві Рожаниці передують Роду; це були богині пло­дючості всього живого, що стали в подальшому матриар- хальними богинями аграрного періоду. РІД — подальша, па­триархальна стадія розвитку тих самих уявлень, які пере­родилися під час бронзової доби на первісний хлібороб­ський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Роду був притаманний не лише слов’янам, а й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор’я. Припускають, що в джерелах Рід виступає і під ім’ям Сварога (буквально «Не­бесний» — архаїчна форма) або Стрибога (Бог-батько» форма, відома з X ст.).

3) культ Перуна, в стародавності бога грози, блискавки І гро­му, який у подальшому став божеством війни і покровите-

- лем воїнів І князів. Із створенням держави Русь Перун став першим, головним божеством у княжо-державному культі X ст.;

4) після прийняття християнства 988 р. язичництво продов­жувало існувати, відійшовши на окраїни держави.

Автору XII ст. не можна відмовити у глибокому знанні історії ре­лігії й умінні вибудовувати ці знання у цікаву й загалом вірну систему.

У слов’ян дуже довго тримався патриархально-родовий лад. Тому природно, що у них зберігався і родинно-родовий культ у вигляді ша­нування предків, пов’язаний з погребальним культом. По всій тери­торії розселення слов’янських племен зустрічаються численні могиль­ники і кургани з похованнями. Погребальні звичаї були складними і різноманітними: кремація (особливо у східних і частково західних сло­в’ян; у південних — не засвідчена), трупоположення (з Х-ХІІ ст, по­всюдне), часто хоронили або спалювали в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою зазвичай насипали курган; поряд з помер­лим завжди клали різні речі; під час поховання знатних осіб убивали коня, інколи й раба, навіть дружину померлого.

Усе це пов’язане з уявленнями про загробне життя. Дохристиян­ське і загальнослов’янське слово «рай» означало прекрасний сад, яким видавався, очевидно, загробний світ; але він був доступний не всім. Дохристиянського походження, напевне, й слово «пекло» (буквально «жар», «вогонь»), що означало, можливо, підземний світ, де спалю­ються душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя пе­рекрило ці давні уявлення. Зате вірування, пов’язані зі стосунками по­мерлих та живих, зберігалися надзвичайно довго, і вони були не зов­сім схожими на християнські; виділялися померлі природною смертю («чисті» небіжчики) і загиблі неприродною смертю («нечисті» небіж­чики).

Ще одним слідом культу пращурів, що існував у ті часи, є фантас­тичний образ Чура (або Щура). Вигуки «Чур!», «Чур мене!», «Чур, це моє!» означали, певно, заклинання, прикликання Чура на поміч. Мож­ливо, зображення Чура робили з дерева, на що натякає російське слово «чурка» — обрубок дерева.

І нарешті, останній пережиток давнього родинно-родового культу предків —віра в домового, що збереглася й досі там, де патриархаль- но-родинний уклад тримався найдовше.

Зовсім іншим було ставлення до «нечистих» небіжчиків, які не мали ніякого стосунку ні до сімейного, ні до родового культу. «Нечистих»

їосто боялися, І це забобонне побоювання було породжене або стра- )М перед цими людьми при їхньому житті (чаклуни), або незвичайні- зо причини їхньої смерті. У забобонних уявленнях про цих «нечис­то» мерців, очевидно, дуже мало анімістичних елементів: слов’яни зялися не душі або духу мерця, а його самого. Це видно з того, що ще в недавнього часу побутували народні забобонні прийоми знешкоджен- я такого небезпечного мерця: щоб не дати йому вставати з могили і ікодити живим, труп пробивали осиковим колом, вбивали зуб від бо- они позаду вух та Ін.; словом, боялися саме трупа, а не душі і вірили в юго надзвичайну спроможність рухатися після смерті. «Нечистим» по- іерлим приписували і недобрий вплив на погоду; вони, наприклад, логин викликати посуху; щоб її відвернути, труп самогубця або іншо- ’0 мертвяка викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу зодио. Такі «нечисті» померлі називалися упирями (слово неясного походження, можливо, суто слов’янського, бо воно є в усіх слов’ян­ських мовах), у сербів — вампірами, у північних російських — єрети­ками і т.п.

Письмові джерела зберегли імена давньо слов’янських божеств, І деякі з них— пізніше втрачені— певиою мірою стосувалися хлібо­робства. До таких належали сонячні божества Сварог, Даждьбог (Даж- бог), Хоре; мабуть, Існував і культ богині землі, хоча немає прямих доказів на користь цього припущення. Можливо, що з хліборобством був пов’язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі княжим богом; чи шанувався він селянами— невідомо. Заступником скотар­ства був Велес (Волос) — водночас і бог підземного світу і мертвих, саме його ім’ям присягали. Велес вважався богом багатства і торгівлі; звідси зрозуміло, чому його статуя стояла на торговій площі в Києві, Великому Новгороді, Ростові і вочевидь у Казані.

На острові Руяні (Рюген) шанувався міжплемінний бог війни, якого називали Святовидом. Мешкав він у дуже укріпленому селищі Арко у повній скарбів святині, мав білого коня і дружину з трьохсот кінних воїнів, Іншим богом на Руяні був Ругевит, у храмі зберігалась його ста­туя з сімома обличчями; там же була статуя Поревита з п ятьма голова-

ми, а в інший святині — статуя Поренута з п’ятьма обличчями. У Ще­цині й на Волині шанували триголового бога — Триглава. У Вольґасті й Гавельберзі поклонялись Яровиту. Загальною рисою цих приморських божеств є їхня войовничість, атрибутами — щит воїна або меч, бойо­вий кінь, а емблемами — військові хоругви. Усі вони були заступника­ми балтійських племен у їхній боротьбі з нашестями германців.

З повідомлень арабського автора другої половини IX ст. Ібн Руста дізнаємося, що всі слов’яни поклонялися Вогню — за відомостями Масуді (X ст.), вони вшановували Сонце. Слов’яни шанували як зем­ний, так і небесний вогонь у вигляді палаючого сонячного диска, нази­ваючи божество вогню Сварогом, а сонце — Сварожичем, причому друге ім’я, можливо, відносили до сина Сварога. Останньому, як боже­ственному ковалю, вклонялися і західні, і східні слов’яни. Немає нічо­го дивного в тому, що в пантеоні ранньосередньовічних слов’ян голо­вні місця посідають Сварог і Сварожич.

Богиня щастя Терміну у сербів, хорватів і словенців, очевидно, є досить пізнім міфічним створінням; деякі риси вона запозичила у Фор­туни і Тихе. Вона постає як доля, подібно до Фатуму і парок; під час святкувань на її честь вчиняли узливання, а під час укладання торгових угод їй жертвували монети.

Сучасні дослідження давньослов’янського пантеону свідчать на користь існування Тракійської Русі. В, Щербаков у своїх працях «Ас- ґард і вани», «Асґард — місто богів» пите: «Всі боги східних слов’ян (у Київській Русі — це боги троянотракінців: тракійський Перкон — це Перун, Стрибог— це бог Сатре тракІйського племені сатрів, Даж- дьбог— це малоазійські Тади, Даж, Тадаена... Купала— це фригій­ська Кібела і под.»

Високі на зріст, фізично дужі тракійці (які називали себе русами) вірили в безсмертя душі. З таким народом (як і з кельтами) було важко воювати; зрозуміло, що вони входили до складу римських легіонів. На початку нової ери потік тракійців рушив на північ, займаючи всі при­датні для хліборобства землі, аж до берегів Дніпра (залишилися тисячі скарбів І-П ст., у яких чимало римських нагород легіонерам-тракійцям). Саме на правому березі Дніпра й утворилася пізня Київська Русь — подібність Тракійської Русі.

Саме слово «бог» безпосередньо слов’янське, загальне для всіх сло­в’янських мов, а також споріднене з давньоіранським boga і давньоін­дійським bhaga. Основне значення цього слова, як показують дані лін­гвістики, — щастя, удача. Звідси, наприклад: «багатий» (дослівно «кот­рий має, щастя, бога») і «убогий» («у» — префікс, що означає втрату або вилучення чогось); польське zboze — урожай, лужицьке zòozo,

zbze— худоба, достаток. З плином часу уявлення про, успіх уособлю­валися в образі духа, що дасть щастя. Ще на початку XV ст. в Москві на царському весіллі один боярин сказав іншому, брат якого був жона­тий на сестрі царя, сперечаючись з ним за місце: «У твого брата бог в киці (тобто щастя в кичці, в дружині), а у тебе бога в киці немає».

Інша загальнослов’янська позначка надзвичайної суті — біс. Це слово, мабуть, означало спочатку все надзвичайне і чудне (порівняймо литовське baisas— страх, латинське bо edus— страшенний, мерзот­ний). Досі в українській мові зберігаються слова «шалений», «бісить­ся». Після прийняття християнства слово «біс» стало синонімом: злого Духу, рівнозначним з поняттям диявола, сатани. Така сама доля спітка­ла уявлення про чорта. Але дохристиянське значення цього образу не­ясне, як не зовсім зрозуміла й етимологія слова «чорт». З-посеред різ­них спроб його пояснити найбільш правдоподібним видається припу­щення чеха Карела Ербена. Він зводить його до давньо слов’янського А?·/, що звучить в імені західнослов’янського бога krodo, в назвах дома­шнього духа у чехів kret, у поляків skrzat, у латишів krat> Очевидно, той самий корінь — і в слові «карачун» («корочун»), що також відоме всім слов’янам і деяким їхнім сусідам. Це слово має декілька значень: зимове свято святок, обрядове збіжжя, що випікається в цей час, а та­кож дух або божество зими, смерті. Певно, давні слов’яни вірили в якесь божество зими і смерті, уособлення зимового мороку і холоду.

Під час утворення ранньофеодальних слов’янських держав шляхом абсорбції різноманітних племен відбувається і реорганізація язични­цького культу, перетворення племінних культів у державні. В офіцій­ному культі концентрується весь ансамбль божеств племен, серед яких домінує бог племені, що здійснив політичну консолідацію, причому цікаво, що цей процес припадає на X ст.

За свідченням Титмара, в столичній Радогощі в одному святилищі зосереджені зображення кількох божеств на чолі зі Сварогом. У по­морських слов’ян культ Святовита поширився, очевидно, саме завдя­ки соціально-політичному процесу утворення держави, У східних сло­в’ян спробу створення загальнодержавного пантеону і державного куль­ту зробив київський князь Володимир. За повідомленням літописця Нестора, він 980 р. зібрав на одному з пагорбів Києва цілий сонм ідо­лів —зображень різних богів (Перуна, Велеса, Даждьбога, Хорса, Стри- бога та ін.) й наказав молитися і приносити їм жертви. Дехто з дослід­ників вважає, що ці Володимирові боги були з самого початку князів­ськими або дружинними богами і їхній культ був чужим народові. Од­нак сонячні божества Хоре, Даждьбог та інші були і народними боже­ствами, якпро це свідчить історія релігії слов’ян; Володимир лише намагався зробити з них немовби офіційних богів свого князівства, аби

надати останньому ідеологічної єдності. Проте самого князя не задо­вольнила спроба створити власний пантеон зі слов’янських богів, і всього через вісім років він прийняв з Візантії християнство і охрестив увесь народ. Переборюючи опір народу, нова віра поширилася серед східних слов’ян. Західні слов’яни під впливом Риму прийняли христи­янство латинського обряду.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям зі ста­рою релігією. Про це подбало саме християнське духовенство, аби зро­бити нову віру більш прийнятною для народу. Хліборобські та інші свята були приурочені до днів церковного календаря. Старі язичницькі боги поступово злилися в уяві народу з християнськими святими і зде­більшого втратили свої імена, але перенесли свої функції і атрибути на цих святих. Перуна, приміром, продовжували шанувати як божество грози під іменем Іллі Пророка, бога Велеса — під іменем святого Вла- сія і под.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися більш живучими. Во­ни дожили до наших днів, хоча і не завжди легко розрізнити, що в цих образах, справді, від давніх часів, а що є більш пізніми нашаруван­нями.

У всіх слов’янських народів відзначені вірування в духів природи. Духи— уособлення лісу— відомі головним чином у лісовій смузі: російський лєший, білоруський лєшук, пущевик, польський дух ліс­ний, боровий. Так виявлялася ворожість слов’ян ина-землероба до дрі­мучого лісу, в якого треба було відвойовувати землю для ріллі і де лю­дині загрожувала небезпека заблукати, загинути від нападу дикого зві­ра. Дух водної стихії — російський водяний, польський водник, лужи­цький водний чоловік (водяна дружина) і под. — викликав значно біль­ший страх, аніж порівняно добродушний жартівник ліший, бо потону­ти в трясовині, озері куди страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духа: російська полудниця, лужицька при- родниця, чеська поледниця та ін. Це жінка в білому, що начебто карає тих, хто працює у полі в полудневу спеку, коли звичай вимагає робити перерву в роботі: полудниця карає порушника звичаю, скручуючи йому голову або яким-небудь іншим чином. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячного удару. В гірських областях Польщі, Чехії і Сло­ваччини є вірування про духів гір, які стережуть скарби або є заступ­никами гірських жителів.

Більш складним і менш чітким є образ вілів, особливо у пошире­ний сербів; натрапляємо на нього також в чеських та російських дже­релах. Одні дослідники вважають його загальнослов’янським, інші — тільки південнослов’янськими божествами. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні диви, що можуть поводити себе і приязно,

вороже щодо людини залежно від її власної поведінки. Окрім віру- 1Н£> віли фігурують у південнослов’янських еротичних піснях. Поход- ення образу вілів невідоме, але, очевидно, що тут— переплетення і особлень природних стихій, і, можливо, уявлень про душі померлих і или родючості.

Більш чітким видається питання про русалок. Цей образ, ще більш кладний, відомий у всіх слов’ян. Він виник внаслідок впливу антич- сої і ранньохристиянської обрядовості у слов’ян. Сам міфологічний ібраз русалки —■ дівчини, що живе у воді, лісі або полі, — пізній: він іасвідчений тільки у XVIII от.; це значною мірою є уособлення самого гвята або обряду. Але образ русалки злився, очевидно, з давніми суто слов’янськими міфологічними уявленнями: русалка любить заманю­вати у воду і топити людей, русалки — це загиблі у воді жінки і дівчата тощо. Очевидно, новий складний образ русалки витіснив сута сло­в’янські давні образи берегинь, водяниць та інших водяних духів жі­ночого роду. Усі ці міфологічні уявлення слов’янського язичництва і досі живуть у фольклорі й літературних творах.

Найдавнішої епохи сягають корені лікувальної магії, що у слов’ян, як і в інших народів, була пов’язана з народною медициною. У церко­вних повчаннях згадуються, хоча і дуже неясно, лікувально-магічні обряди, йдеться і про пов’язані з ними анімістичні образи. Як відомо, застосування знахарських засобів лікування збереглося у слов’янських (як і в інших) народів до новітнього часу. Різні симптоми хвороби уособ- ЛЕовалися у лікувальних замовляннях у вигляді особливих злих істот «трясця», «огнея», «желтея», «ломея» тощо.

Широко практикувалася у слов’ян і охоронна магія — було поши­рене використання різних амулетів, наприклад пробитих зубів ведме­дя, що вшановувався ще праслов’янами, або писанок, які символізу­ють відродження життя. Для ворожби застосовували коней у щецин­ській, радогощанській і арконській святинях. Ворожили по різних зна­ках, кидали дерев’яні кубики з позначками, проводили коня між за­стромленими в землю списами. Зрозуміло, що тут не можна було обі­йтися без чаклунів-жерців.

Малодослідженим є питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового куль­ту виконувався, певно, главами сімей і родів; суспільний же культ був прерогативою професіоналів жереб —зарізати їх, чи пустити живими. Коли купець приїздив каторг, то знову жертвував богам хліб, м’ясо, молоко, напої та просив боже­ства допомогти йому в торгівлі. Коли торг ішов важко — зверталися до менших богів. Як усе випродав, дякував богам, забивав у жертву скотину, частину роздавав убогим, а решту приносив ідолам. Селянин під час жнив підіймав до неба корці з просом і казав: «Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер достаток!»

Окремих святинь наші предки, наскільки нам відомо, не мали. Та­кож небагато було фігурних зображень богів. У Києві тільки перед кня­жим двором стояли статуї головних божеств: Перун був із дерева, зі срібною головою та золотими вусами, Жертви слов’яни приносили самі, без жерців. Але у великій пошані були знахарі й чарівники, що лікува­ли людей і займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами, як-от: волхви, кудесники, потворники, обавники, відуни, зІлійники. Ворожи­ли і віщували не тільки чоловіки, але й жінки:

...багато волхвують жінки чародійством та отрутою й іншими бісів­ськими хитрощами,

Народні обряди зберігають спомини про давні слов’янські свята і пов’язані з ними обряди. Прихід весни вітали веснянками й весняни­ми іграми, в яких прославляли поворот Сонця й розквіт природи. Це свято злилося пізніше з християнськими Великоднем і Зеленими свя­тами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходи­ли з води й гуляли берегами. У цей час святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам’яті померлих предків. Свято Купала (Ку­пайла), що зійшлося з днем св. Івана — це ніч чарів, коли цвіте папо­роть, можна бачити заховані скарби і розуміти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перестрибу­вала через вогонь і переганяла через нього худобу, аби убезпечити її від чар. Під осінь приходило свято Коструба, прощання літа, під час якого ховали ляльку, що уособлювала смерть.

Ідея посмертного життя була нечітко уявлюваною. Загробний світ уявляли собі як рай чи вирій, гарний сад, де щасливо проживали пра­ведники по смерті. Вони продовжували там земне життя й тому у мо­гилу мерцям клали їжу та різні вжиткові речі. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати довіку рабами.

Головні дохристиянські боги

Сварог. Наукою остаточно не з’ясовано, чи мали слов’яни розумін­ня єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них як про многобож-

ників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у творі «Про готську вій­ну» пише про слов’ян та антів, що вони шанували єдиного Бога; який посилає блискавку, і визнають його владикою всіх. Так само історик XII ст. Гельмольд розповідаючи про вірування балтійських слов’ян, твердить, що вони визнають одного великого Бога, що є Богом землі та неба.

Оповідаючи про угоди з греками, літопис містить відомості про одного Бога в киян, але дуже нечіткі. У договорі князя Ігоря з греками (944-945 рр.) читаємо про того, хто порушить цей договір: «Да будет клят от Бога, і от Перуна». Договір Святослава 971 р. засвідчує віру і в Перуна, і в Волоса, «скотья бога».

Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо своїми очима бачи­ли, що з нього йде їм світло та дощ, тому й обожнювали його з найдав­нішого часу. Небо — це все те, що над нами, Так само й слов’яни ша­нували Небо і зверталися до нього з молитвою. За вірою наших пред­ків, Небо — це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а зорі — вікна, в які вони виглядають на світ. Иа небі все добре, бо Боже, а звідси —- наша стара приказка: «Живе, як у Бога за дверима», або «Батьки раді своїй дитині й Неба прихилити». Будь-яку їжу у нас називають: «Дар Божий». Слов’яни мали своє розуміння понять «Небо», «Небеса» ще задовго до прийняття християнства.

Можливо, що спочатку єдиним головним богом у нас був Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це Прабог, вла­дика світу, Сварог— батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги як Сварожичі. Даждьбог, бог Сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово «Сва­рог» пов’язують з індійським — сонце, сонячне світло

(щоправда, Ватрослав Ягич виводив його від слов’янського «варити»).

В Іпатіївському літописі від 1114 р. читаємо, що по Сварозі «цар- ствова син єго, іменем Солнце, его же наринають Даждьбог, бо муж силен». У цьому місці літопису подається уривок з візантійського хро­нографа VI—VII ст, Йоана Малали про Гефеста і його сина Геліоса, і цікаво, що наш літописець ім’я «Гефест» переклав Сварог, а ГелІос Даждьбог, «син Сварогов». Це переклад десь X ст. У «Слові» XI ст. читаємо: «Како первое, погани суще, язиці (народи) кланялися ідолом»; за списком XIV ст, вогонь зветься Сварожичем: «І огневі Сварожиці моляться».

Свого часу славіст Ватрослав Ягич зазначав, що Сварог не був най­вищим богом у слов’ян, що до давніх пам’яток він потрапив випадко­во, крім того, це був нібито бог північний, новгородський, а не півден­ний. Такої самої думки дотримується і Є. Аничков у своїй дисертації 1914 р. «Язычество и древняя Русь». Він твердить, що Сварог взагалі

не був богом, а назва пішла від «Сварожич», що означала священний вогонь біля стодоли, і тому його немає серед Володимирових богів, хоча його вшановували хлібороби. Але не всі схиляються до думки Ягича. Наприклад на думку Михайла Грушевського господарем україн­ського Олімпу таки є Сварог.

У науковій літературі Сварог — це бог вогню, тому він є опікуном ковальства і ковалів, а також ремесла, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому відповідають боги Гефест і Прометей.

Що ж до ковальства, то в християнстві покровителем ковальства замість Сварога стали Святі Кузьма і Дем’ян.

Перун, У X ст. українській міфології перше місце посідає вже не Сварог, а Перун, відомий і іншим слов’янським і балтійським наро­дам. Перун — це здебільшого бог грому й блискавки, володар Неба. Він є творчою силою, що оживлює все, дарує дощ. Пізніше — це бог- воїн, заступник війська. Військо, на доказ вірності договору, клянеться завжди Перуном у Києві, де на одному з пагорбів стояв його прикра­шений бовван: сам був дерев’яний, голова — срібна, а вуса — золоті, На крилатих вогнистих конях Перун їздить по небу у вогненній коліс­ниці. На зиму він замикає Небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом збиває зимові пута з землі, і все знову оживає. За давнім пере­казом, як прилетить з вирію зозуля, вона будить Перуна від зимового сну, і він відмикає Небо й пускає на землю тепло.

У Початковому літописі бог Перун згадується кілька разів. Уже мужі князя Олега «водиша мужий на роту (присягу) і кляшася оружьем сво­їм, і Перуном, богом своїм». У договорах з греками 945 1 971 років русичі клянуться так само Перуном, який у таких договорах згадуєть­ся на першому місці серед інших богів.

В одному давньослов’янському перекладі грецького оповідання про Александра Македонського ім’я бога Зевса, що стоїть в оригіналі, пе­рекладене словом «Перун», а цим пояснюється значення цього бога. Про те саме свідчить і чеський Глосарій 1202 року, де слово «Перун» асоціюється із словом «Юпітер».

Перун на всіх наводить страх, бо б’є своїми вогненними стрілами, цебто громом, демонів, але може вдарити й злу людину, чому в нас — особливо у Західній Україні — аж дотепер збереглося стародавнє про­кляття: «Бодай тебе Перун побив!».

Уявлення та повір’я про грім І блискавку своїми первнями сягають у нас найдавніших часів, Під час грому забороняється свистіти чи спі­вати, а також їсти або спати, бо грім заб’є. Злі сили дуже бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не вбило разом із нечистим. Грому бояться всі, і тільки про відчайдушну людину говориться: «Він і грому не боїться».

У давнину була дуже поширена ворожбитська книга «Громник», у якій подавалось багато різних повір’їв, напр.: «Коли зростає луна, і сильно загримить, то великий муж помре». Громова стріла має цілющу силу й помагає від хвороб.

Перун, коли вперше виїздить зимою на Небо, то своїм першим гро­мом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям, Коли вперше гримить, то ще й тепер хрестяться й опираються спиною об дерево чи об щось Інше, і спина не болітиме цілий рік, і буде щастя такій людині.

Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й за­пліднюють її дощами. Блискавки розганяють, коли треба, хмари, а та­кож злих демонів, і випускають на волю Світло. Коли що запалила бли­скавка, гасити не вільно, та й даремно: не загасиш, але можна загаси­ти, як подають перекази, молоком, особливо козиним, та сироваткою.

Пізніше, з прийняттям християнства, культ Перуна забувався дуже повільно, а то й не забувався зовсім, але був перенесений на святих громовиків: Іллю, Михайла та ін. Постало кілька громових свят: Гав­рила —■ 13 липня, Кирика — 15 липня, Іллі — 20 липня, тріскуна Анна — 25 липня, Паликопа-Пантелеймона — 27 липня. Найпопуляр- ніший громовик— це Ілля. Він їздить по Небу у вогненному возі і — головне — полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі— 20 липня — на Гуцульщині зветься «громовим святом». Воло­дарем блискавки часто звуть Паликолу (Пантелеймона) чи Палія. Ар­хангел Михайло під час грози ширяє на крилах по Небу й полює на злу силу.

Як грім ударить, треба хреститися (приказка: «Поки грім не вда­рить, мужик не перехреститься).

Є. Аничков твердить, ніби Перун був головним богом тільки київ­ських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво й селян­ство мали своїх богів, тому народ і не боронив його, коли Ідола скида­ли в Дніпро. Ставши самовладцем, Володимир хотів піднести значен­ня Перуна найвище — бог великого князя мав стати богом богів, Воло­димир 980 р. виставив Перуна за стіни «Теремного Двору» і тим при­значив його для вселюдного пошанування. Тому він ставить Перуна і в Новгороді. За Іпатіївським літописом: «Постави Перуна кумира над рікою Волховом, І єму кланялися людьє Новгородьскії, аки Богу». Але ця теорія викликає сумніви — маємо багато вказівок на те, що Перун був богом для всіх, інакше різні «Слова» й не виступали б проти нього. Саме слово «перун» дуже поширене в Україні й тепер, а це свідчить, що бог цей-таки був богом народним; крім цього, літопис свідчить, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

Слово «Перун» походить з індоєвропейського Рег(к)-ип-о-з. У бал­тійській міфології — Регсипаз (Перкунас), албанській — Перинді.

В давнину Перун був богом хліборобства» насилав дощ, А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном.

Даждьбог. Богом сонця в нас був Даждьбог (Дажьбог), син Сваро- гів, син Неба. Першу згадку про нього подає південнослов’янський переклад візантійського Хронографа УІ-УП ст. Йоаиа Малали. Як зга­дувалося вище, в Іпатіївському літописі під 1114 р. подається з цього Хронографа уривок, і тут Гелі оса названо Даждьбогом: по Сварозі «цар- ствова син его, іменем Солнце, єго же нарічають Даждьбог».

Вважають, що Даждьбог — це бог сонячний, визначає сили й дію Сонця як основи життя. Пізніше цей бог став родоначальником русь­кого народу, тому в «Слові о полку Ігоревім» названо русичів Даждь- божими внуками: «Погибашеть жизнь Даждьбога внука». Даждьбожі внуки -— це головним чином князі та їхня дружина, без смердів. Дехто із вчених вважає, що Даждьбог і Хоре — це різні імена одного і того самого Сонячного бога.

Існує думка, що ім’я Даждьбог походить від поєднання дієслова «дати» і слова «бог». У такому випадку Даждьбог утворює перший член морфологічного протиставлення «доля—недоля». У давньоруських джерелах Даждьбог (Дажьбог) згадується разом із Стрибогом, можли­во, як таким, що продовжує індоєвропейський образ ясного неба. Схід­нослов’янському Даждьбогу відповідав, можливо, Дабог у південних слов’ян і йас’Ьо§ у західних слов’ян.

Хоре. Хоре — друге ім’я бога Сонця. Чим він відрізнявся від Даж­дьбога — немає змоги встановити. Багато вчених — твердять, що Хоре і Даждьбог— це одна особа, один бог Сонця. Але проти цього свід­чать самі пам’ятки, де згадуються ці імена для позначення двох осіб. Однієї форми імені для бога Хорса пам’ятки не знають, там надибуємо на різні варіанти: Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У «Слові о полку Ігоревім» 1187 р. вживається Хоре, як ім’я бога сонця, притому він зветься Великим: князь Ігор, утікавши, «Великому Хорсові волком путь прерискаше». У слов’янських перекладах ім’я грецьке Аполон часом перекладено нашим Хоре. Божество це було добре відоме й за­хідним слов’янам.

Дуже багато давніх пам’яток згадують про Хорса. Літопис під 980 р. називає його в числі Володимирових богів. «Слово Св. Григорія Бого­слова» подає: «І нині по у країнам моляться ему, проклятому богу Пе­руну, Хорсу, Мокоші», Цікавим є твердження в «Бесіді трьох Святите­лів»: «Два ангела— громкая єсть: єлленський старец Перун і Хоре жидовин». Але не пояснюється чому Хоре зветься жидовином — може тому, що пов’язаний з хазарами, Дехто з дослідників вважає слово «Хоре» тюрського походження. Це дає підстави Є. Аничкову вважати Хорса Божком тюрків (мовляв, Володимир підпорядкував його своєму Перунові з політичних мотивів) але така теорія є малоймовірною.

Велес, або Волос. Одним із найшанованіших богів був І бог Велес, «скотій бог», цебто бог достатку, як пояснює його Початковий літопис. Спочатку він, як і інші боги, був Сонячним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово «скот» у давнину означало взагалі багатс­тво, гроші при міновій торгівлі. Тому Велес — це бог багатства і вся­кого достатку, торгівлі, заступник купців, як у давньоримському панте­оні — Меркурій, За твердженням міфологів, він був не тільки охорон­цем черед на землі, але й пастухом небесних стад, цебто хмар, і цим пов’язувався з Перуном.

У важливості цього божества пас переконує те, що князь І дружина клянуться Перуном і Велесом у договорах з греками, починаючи з 907 р. і він часто пояснюється як «скотій бог». У Літопису панує форма Ло- лос, але в Інших пам’ятках знаходимо й Велес. У «Слові о полку Ігоре­вім» XII ст. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: «Віщий Бо­яне, велесів внуче», а це свідчить про те, що Велес був богом поезії і музики, і взагалі богом культури й мистецтва.

У Початковому літопису під 980 р. згадуються боги, яким Володи­мир поставив бовванів у Києві, і в цьому спискові Велеса немає; але знаємо, що Ідол Велеса стояв у Києві на Подолі, а ще на початку XI ст. також у місті Ростові. У «Житії» Авраамія, чудотворця Ростовського, читаємо, що при ньому «чудьский конец (пригород) поклоняшеся ідолу каменному Велесу». Але в «Житії» кн. Володимира йдеться про те, що «Волоса, єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку вов- рещи», цебто Волос при Володимирі був.

Про те, що вшановування Велеса було досить поширеним явищем, свідчать східнослов’янські топографічні назви. У місті Новгороді на півночі також стояв ідол Волоса, і та вулиця багато століть звалася Во­лосовою. Був тут і монастир Болотов, і Церква Богоматері на Боло­тов!, побудовані на місці, де був ідол Волосів. Є й місцевості, що звуть­ся Волосово. У Болгарії є місто Велес, а в Боснії — гора Велесова. Ім’я Велеса взагалі поширене у південних та західних слов’ян.

Походження самого слова Велес {Волос} попри всі зусилля дослід­ників ще нез’ясоване. Звичайно ототожнюють дві форми: Велес і Во­лос, але підстав для ототожнення немає, бо форми ці зовсім різні.

Слово «велес» знане й серед західних слов’ян, У чехів veles — не­чиста сила, слово відоме з XIV ст. Латинське vels — біс, литовське velis — небіжчик, veil — душі померлих, тому припускають, що Велес був передусім духом предків, що дбав про хатню худобу, а звідси й «скотьїм богом».

Г.М. Барац доводив, нібито Велес — семітський Баал (Ваал), воло­дар світу, Сонячний бог, що дає людям світло.

Існують також припущення, що ім’я «Волос» походить від старо­слов’янського воль, пізніше — віл, бо віл-бик часто обожнювався.

В Україні серед обжинкових звичаїв є й так звана Волосова (чи Ілле­ва) борода: остання купка збіжжя зав’язувалася на бороду, і під час співів відповідних пісень через неї пролазять парубки.

У християнські часи Велеса заступив св. Власій, що святкується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, а й через нахили свого життя, бо з його життєпису знаємо, що св. Власій був добрим пастухом, чому й замінив попередньо пастуха Велеса і став заступником черед (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Ве­леса, пізніше була споруджена церква св. Власія, покровителя худоби.

Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з нашої міфології, бо він нібито постав із св. Власія, — очевидно, це перебільшення. Свя­того ВласІя вважають охоронцем худоби і шанують в Німеччині, Вели­кій Британії, Франції, Греції, Болгарії, Сербії, Чехії та інших країнах. Зазвичай його малюють на образах з кіньми та з худобою. Якщо скоти­на захворіє, йому моляться.

Стрибог. Стрибог був богом вітру. Його ім’я часто згадується у да­вніх пам’ятках. У «Слові о полку Ігоревім» читаємо: «Се вітри, Стри- божі внуці». Як свідчить про це Початковий Літопис, 980 р. князь Во­лодимир поставив у Києві для поклоніння боввана Стрибогового. Кня­гиня Ярославна звертається в «Словіядо Вітра як до бога: «О, Вітре, Вітрило, чому, Господине, насильно (силою) вієши?»

Ім’я Стрибог виводять від слів «стрибати», «стерти», нищити.

Це ім’я Стрибога як бога-нищителя порівнюють з давньогрецьким Аполономтого самого значення; виводять і від чеського шетржити — берегти, щадити, милувати. Дехто із вчених виводить ім’я «Стрибог» з іранської Стрибага (Всевишній).

Остаточно походження слова «Стрибог» не встановлене, а тим біль­ше не встановлено, яким насправді уявлявся людям образ цього бога.

Мокош, Мокша. Серед головних богів є богиня, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень. У ній до­ел ідники-міфоло ги вбачали Сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її як Мокош, а інші пам’ятки — ще й Макош, пізніше — Моко- ша. Записуючи народні пісні, Пантелеймон Куліш занотував таке: «Десь наш бог-посвистач спав чи в Макоші гуляв?»

Є. Аничков у Мокоші вбачає фінську богиню, яка внаслідок слов’ян­ського просування землями фіію-угорських народів, мусила підпорядку­ватися київському Перунові й увійти до числа Володимирових богів. Виконувала вона й роль ворожки. Вшановували Мокошу в Україні ще як заступницю пологів та породіль. Мокош була ще богинею прядіння. Коли вона ставилася до кого добре, то тому й пряла. їй приносили жерт­ву, кидали у колодязь пряжу, асам обряд називали «мокридою». У хрис­тиянстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.

Лада й Ладо. Більше знаємо про другу богиню нашого Олімпу — Ладу, ім’я якої має і чоловічу форму— Лад або Ладо. Це були боги вірного подружжя, боги любові й веселощів, боги щастя та весни. Слово «лада» означає: вірна дружина, любка, полюбовниця, а «лад» чи «ладо» — вірний чоловік (пор. «Слово о полку Ігоревім»), полюбов­ник. В усіх слов’янських народів ці слова дуже часто утворюють топо­графічні назви.

Пам’ятки добре розкривають значення цієї богині. Так, у чеській пам’ятці 1202 р. Венера пояснена словом «Лада». Є свідчення, що Ладо був богом, якому приносили в жертву білого півня; це свято тривало цілий місяць, з 25 травня по 25 червня, цебто Ладо збігається з Купай­лом. Густинський літопис XVII ст. оповідає про цього бога таке;

Ладо — бог женитви, веселія, утішеній І всякого благополучія. Сему жертви приношаху хотящія женитися.

Так само архімандрит Інокентій Ґізель у своєму творі «Синопсис» 1674 р. свідчить, що Ладі

...приносять жертви готовящіїся к браку, помощію ero мняше себе добро, веселіє і любезне житіє стяжати, Ладу поюще: Ладо, Ладо. І того ідола ветхую прелесть діавольскую на брачних веселіях, рука­ми плещуще і о стоя біюще, воспівають.

У наших весільних піснях згадується Ладо, але як молодий і моло­да. Слово «Ладо» зосталося й приспівом у веснянках: «Ой дід-ладо виорем...»

51 рило. З дуже давнього часу відомий І Ярило, бог плодючості, лю­бові й пристрасті, сили та хоробрості. Бога цього здебільшого вважа­ють богом весняного розквіту творчих сил природи. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітородіння, чим пояснюється його відпо­відне зображення.

Ім’я¹«Ярило» (яр, ярий) означає аїльний^ особливо в любовній при­страсті] завзятий, весінній, гнівний. У стародавніх пам’ятках про Яри­ла немає згадки, але його традиція дуже сильна. Певно образ Ярила виник із сукупності весняних обрядів, назви яких включають корінь jar і які пізніше були сприйняті як епітет бога. У пантеоні найближчий аналог Ярилу — Яровит, якому поклонялися балтійські слов’яни. У пізнішій слов’янській обрядовості Ярило асоціювався з Юрієм-Геор- гієм.

Купало, Купала, Купайла, У східнослов'янській міфології Купа­ло був бог плодючості, земних плодів, радості, злагоди та любові. Тому його пов’язують з Ярилом. У Густинському літопису XVII ст. йдеться про те, що Купало — це бог достатку та врожаю, а архімандрит Іно- кентій Ґізель у «Синопсисі» 1674 р. твердить, що це — бог земних пло­дів, якому приносять жертви на початку жнив.

Із впровадженням християнства свято Купала було поєднане зі свя­том Івана Хрестителя (24 червня), і стало святом Івана Купала.

Див, Діва. Давні пам’ятки згадують про бога Дива, але не розкри­вають його значення. Саме слово «Див» (диво, дивний) — одного по­ходження із санскритським і перським Deva — божество, латинським Deits — бог, грецьким Zeus — Зевс. Дослідники приймають бога Дива за дракона, змія, велета, чудовиська (пор. наше слово «диво»).

Крик Дива — це грім і буря і вважається злою ознакою, як це бачи­мо в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Дивъ кличеть връху древа», «Уже връжеся дивъ на землю».

У всіх дивах, чудовиськах вбачається величезна надприродна сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме слово це означає велетня.

Дехто із дослідників в образі Дива вбачають тільки лиховісну пта­ху, пугача, або лісовика.

Тур. Деякі пам’ятки згадують бога Тура, але що це був за бог — зазвичай не пояснюють. Інокентій Ґізель у своєму «Синопсисі» 1674 р. пише про цього бога: «На своїх закоиопротивиих зборищах Тура, сата­ну, і прочія богомерзкія скареди премишляюще, »споминають». Справді, відомо, що в Галичині на Подністров’ї було свято Тури (чи Туриці) на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: «Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися».

Дехто із дослідників пов’язує Тура із сонячними богами. Слово «Тур» увійшло в численні топографічні назви: ТурІя, Турійськ, Турко­вичи, Турів і под. Тур з давніх часів вживається як епітет хоробрості, наприклад, в Іпатіївському літописі князь Роман порівнюється з Ту­ром. У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеволод зветься яр-тур або буіїтур, або й просто Тур: «Камо Тур поскочяше». Звичайно, тут слово «тур» може походити й від назви відомої тварини; але цікаво, що в сербів бог Тур означав ратного бога.

Розглянуті нами дохристиянські вірування українського народу ба­зувалися на слов’янській міфології. Причому пантеон богів давніх сло­в’ян можна умовно поділити на кілька рівнів. Вищий рівень характе­ризується узагальненим типом функцій богів. До найвищого рівня сло­в’янської міфології належали Перун, Велес, а також пов’язаний з ними жіночий персонаж, праслов’янське ім’я якого залишається нез’ясова- ним. Ці божества уособлювали військову і господарчо-природну функції. Крім названих богів до найвищого рівня можна долучити Сва- рога, Даждьбога.

Нижчий рівень могли представляти божества, пов’язані з господар­ськими циклами і сезонними обрядами, а також боги, які уособлюють замкненість невеликих колективів: Рід, Чур тощо. Можливо, до цього рівня належала й більшість жіночих божеств (Мокош та ін.),

Наступний рівень характеризується найбільшою абстрагованістю функцій. Це — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть тощо.

До найнижчого рівня належать різні класи позаіндивідуалізованої нечисті, духів, тварин, пов’язаних з усім міфологічним простором від дому до лісу: домові, водяні, віли, мари, кикимори і под.

Християнство у слов’ян значною мірою засвоїло старий міфологіч­ний словник як-от «бог», «спас», «святий», «пророк», «молитва», «жерт­ва», «обряд», «треба», «чудо» тощо.