Тема 13 ДАВНІ ГЕРМАНЦІ

Германські племена в епоху зіткнення їх з цивілізованими народа­ми античного світу стояли приблизно на тому самому рівні розвитку, гцо і слов’яни, більшість з них ледве почали виходити з рамок родових стосунків, тому і релігія не меншою мірою зберігала архаїчні форми — відбитки тотемізму, лікувальну та попереджувальну магію, маитику тощо.

Можна виділити п’ять джерел вивчення германської релігії:

1) археологічні пам’ятки (рунічні написи, зображення на ске­лях та ін.);

2) повідомлення класичних римських та грецьких письмен­ників;

3) інформація середньовічної християнської літератури — церковні проповіді, листи єпископів, синодальні рішення;

4) середньовічні скандинавські збірники —Едди: Старша, або Поетична (Х-ХП ст.) і Молодша, або Прозаїчна (XII- ХШ ст.), що становить собою релігійно-міфологічний трак­тат;

5) пережитки стародавньої релігії у вигляді народних звичаїв, описів в етнографічній літературі.

Усі ці види джерел достатньо вивчені дослідниками.

Саме пробудження інтересу до германської язичницької давнини у першій половині минулого століття стало одним із поштовхів до ство­рення історії релігії як науки, І що на цій основі склалася перша кла­сична школа в цій царині знання— міфологічна школа (Вільгельм Шварц, Адальберт Кун та ін.). Спрощена однобокість цього напряму, переоцінка ним фольклорного матеріалу, як безпосереднього релікту стародавньої релігії і міфології, нині вийшла з моди.

Переважною формою германської релігії в епоху, коли германці сти­калися з римлянами, був, безперечно, культ богів-заступників та свя­тинь племені (найчастіше— священних дібров). Водночас існував і загальногерманський пантеон великих богів, складні образи яких міс­тять різні за часом виникнення елементи. Найбільш складним і незро­зумілим є Водан у південногерманських племен, що відповідає північ- иогерманському Одину. В ньому вбачаємо елемент натурміфологічно­го образотворення: Водан — бог бурі, вихору; в той же час він постає як бог померлих, володар потойбічного царства, проводир душ. Мож­ливо, в епоху воєнної демократії та постійних міжплемінних війн Во­дан (Один) висунувся на перше місце в сонмі богів. У північногерман- ській міфології Один царює у світлій Вальгалі, войовничі діви-валь- кірії приводять туди до нього душі хоробрих воїнів, що загинули у бою. За цією міфологією, Один — головний бог, бог-воїн, але водночас І мудрий чарівник, знавець священно-магічних рун. У південних гер­манців образ Водана пов’язувався із психічним життям людини — його вважали богом бурхливих порухів душі І под.

В образах інших великих богів рішуче переважають натур міфоло­гій ні риси. Таким є скандинавський Тор (південногерманський До­пар)— божество грому, блискавки зі своїм грозовим молотом; Тиу (Циу) — бог осяйного неба; Бальдр — світле божество родючості, ве­сни, рослинності; Фрея — богиня врожаю та родючості; більшість цих божеств так чи інакше стосувалися до землеробства. Є дані, що Тор, приміром, більше вшановувався селянським населенням, на відміну від Одина— бога войовничої аристократії. Не виключено, що деякі з богів, які увійшли до загальногерманського пантеону, були спочатку місцевими, племінними богами.

Формування загальнонародного сонму богів у германців було, як і в інших народів, Інколи відображенням, а часом і засобом, міжплемін­ного об’єднання, Серед стародавніх германців ця тенденція посилила­ся в епоху боротьби проти римлян. Характерною у цьому відношенні є промова, що її Тацит вкладає в уста представників антиримської коа­ліції племен під час великого повстання 60-70 рр.: повстанці вітали племена у б її в, римських данників, що приєдналися до них від імені загальногерманських богів.

Привертають увагу уявлення стародавніх германців про походжен­ня богів. Матеріали, що збереглися, містять космогонічні міфи, які до­зволяють зробити висновок, що германські боги не були споконвічни­ми, навпаки, мали свій початок. В одній із пісень Едди «Слова Вофт- рудніра» йдеться про суперечку між Одином та велетенським Вофтру- дніром, під час якого висловлюються погляди на походження богів. «На початку часу» народився велетень Бельбермир, чиїм батьком був Фрут- гельмир, а дідом Айргельмир. Але така відповідь не задовольняла Оди- на, І він питає велетня, яким чином з’явився на світ Айргельмир? Ви­являється, що той виник з падаючих крапель «Великої хвилі» і що, не­зважаючи на відсутність жінки в Айргельмира, він зміг стати батьком, бо його діти з’явилися з-під його пахви. Таким чином вирішується про­блема явлення богів у поетичній Едді: можна припустити, що всі боги й велетні виникли від спільного єдиного предка.

Стародавні германські боги не тільки мали свій початок, їх очіку­вав і кінець. Від старості їх рятувало вживання чудодійних яблук, що доставлялися богинею Ідун, за своїм характером подібною до Фраї. Але це не рятує богів від космічної катастрофи, яка наближається і в якій вони мають знайти свою смерть.

Але слідом за загибеллю світу має настати і його відродження та оновлення— світлий Бальдр повертається з царства померлих, нове покоління богів та людей житиме в достатку і спокої. У цій есхатоло­гічній картині простежуються відбитки впливу християнської апока- ліптики, але в ній відбилися і стародавні, самобутні міфологічні уяв­лення про вмиральне та воскресальне божество родючості Бальдра та дохристиянська Ідея боротьби світлих і темних сил.

Основним, класичним джерелом германської міфології є Едда книга міфів та легенд, у якій описується динаміка світу. Передусім у ній ідеться про утворення нашого світу: до владарювання богів існува­ли надприродні істоти-велетні; боги вбили одного з них— велетня Іміра, а з його тіла створили землю і небо. Пізніше вони створили лю­дей з дерев: чоловіка — з ясеня, жінку — з вільхи. Боги (аси) посели­лися в небесному житлі АсгардІ (подібне до грецького Олімпу), де на­солоджувалися бенкетами та іграми, В міфах розповідається про вели­ку боротьбу асів з велетнями, що напали на них, а також з богами іншої породи — ванами.

Хто такі вани? У науковій літературі немає єдиної думки: одні до­слідники розуміють під ними південногерманські племена, інші шведів, фінів і навіть слов’ян— венів; їх нібито уособлювали вани. Цікавим є міф про загибель прекрасного Бальдра від підступного та злого Локі: за нацьковуванням останнього Бальдра було вбито стрілою, Зробленою з безневинної гілки омели, в яку нібито магічно вкладене життя демона родючості.

У скандинавській міфології діють ще інші дві сили, породжені ста­родавніми велетнями: вовк-чудовисько Фенрир, повелитель вогняного світу Суртр, похмура богиня смерті Гель, страшний пес Гармр, який стереже вхід у її підземне царство, велетенський дракон Фафшр, чорні карлики Альфи, народжені від хробаків, які рилися в тілі вбитого Імгра, та ін. Із злими силами боги та герої-люди ведуть безперервну бороть­бу, причому серед героїв особливо виділяється Сигурд (Зиґфрид) — скандинавський аналог Геракла.

Із інших міфологічних образів Едди виділяються норни —богині долі (їх три сестри: Урд — минуле, Верданді — теперішнє, Скульд— майбутнє, восьминогий кінь Одина — Слейпнір, а також священні ат­рибути богів та героїв — предмети, які мають особисті імена, Загалом в Еддах постає образ скандинавського Олімпу, населеного общиною богів та богинь, які подібно до своїх давньогрецьких братів, ведуть життя, повне насолоди, інтриг, суперечок, пригод і боротьби.

У германців цим деревом є священний ясен. Під його гілками роз­ташовано весь світ: вершина його підтримує світ, а коріння йде в зем­лю і підземний світ. Це — вічнозелене дерево, яке охоплює все суще, у світі давньогерманської міфології, де всі, в тому числі й боги — смертні, тільки Іґдрасиль не підвладний часу, старінню. Опис його подано в Старшій Едді («Пророцтво вйольви», «Промови Гримніра», а також у Молодшій Едді.

На верхівці Іґдрасиля сидить мудрий орел, а між його очима — яс­труб Вельдфельнір, Коріння дерева об’їдають дракон Нідгеґ і змій. Свар­ку між орлом і драконом переносить білка Рататоск (гризозуб), яка бігає по стовбуру— посереднику між «верхом» і «низом». На середньому рівні чотири олені скубуть листя Іґдрасиля. Крім того, олень Ейктіор- мір (з дубовими кінчиками рогів) і коза Гайдрун їдять його листя, сто­ячи на даху Валгали.

Три корені Іґдрасиля, згідно зі Старшою Еддою, простягаються до царства мертвих, до велетнів і людей або, згідно з Молодшою Еддою, —

до богів (асів), велетнів (гримтурсів) і до Ніфльгайму (країни мороку). Біля Ігдрасиля міститься головне святилище, де боги творять свій суд. Під корінням розташовані джерела Урд, Мімір, Гвайгельмір.

Ігдрасиль з’єднує небо, де лежить місто Асґард, землю з містом Міт- гардом, що населене людьми, І підземний світ. У зв’язку з цим виникає питання про зв’язок подій, що відбуваються в Асґарді та Міті'арді — світі богів І світі людей.

Улюбленим місцем ельфів (малих духів) є луки й діброви, галявини лісів та береги джерел. Це чарівні й симпатичні, прозорі та ясні, добрі за своєю суттю створіння. їм надано багато людських рис: вони жи­вуть у спільноті, якою керує володар, захоплюються азартними іграми І танцями. Вночі ельфи до самозабуття танцюють на лісових галяви­нах до крику ворона, що сповіщає про настання світанку. Тоді вони зникають. Простий смертний, побачивши ці нічні танці, зачаровується красою їхніх жінок, входить у хоровод і зникає назавжди. Ось чому германці побоювалися їх, хоча ельфи і належали до добрих духів.

До цієї ж категорії відносили і карликів, або гномів, що населяли підземний світ: гроти, печери, скельні розщілини, ліси. Карлики ма- еоть міцну статуру тіла, іноді — дещо негарні, в них — гострий розум, вони заповзятливі, ставляться по-доброму, якщо завоюєш їхню прихи­льність, і мстиві, якщо їх принизити. Германські народи вірили, що вони могли обертатися на тварин і мали здатність до віщування. Боги навчили гномів мистецтва коваля та ювеліра, в чому їм немає рівних. Саме вони створили скарби, якими полюбляють похвалятися боги: молот Тора, спис Одина, намисто Фреї, чудовий візок Фрейра, що ру­хається самостійно, та ін., допомагали вони і людям.

Поряд з цим мікрокосмом ельфів і гномів германська міфологія має також свій макрокосм — світ велетнів, чиї величезні розміри та фізич­на сила компенсують ницість їхнього розуму та духу. Але рід велетнів виник раніше за богів та людей, вони зберегли суворість і грубість пер­вісного світу льоду і морока (у Скандинавії їх називали тролями). Тролі — це втілення безтямних І могутніх стихій природи, що виявля­ються в землетрусах, виверженнях вулканів, у буревіях, тріскучих мо­розах. Вони ненавидять богів, що забрали в них пальму першості, за­гнавши їх у Йотунгайм — країну, що лежить у кінці світу, далеку від

Асгарду. Тролі намагаються взяти реванш і тому боги час від часу на чолі з Тором вживають проти них заходів, аби утримати їх у покорі.

У житті стародавніх германців значне місце посідає культ, що скла­дається головним чином із жертвоприношень і ворожби про волю бо­гів. Жертвоприношення були жорстокими: в жертву богам, за перека­зами, нерідко приносили військовополонених. У міжусобних крово­пролитних війнах ворожі племена іноді заздалегідь прирікали одне одного в жертву божествам бойовища. Переможена сторона підлягала повному знищенню —воїни, коні, і все живе. Святилищ та храмовий споруд у германців не було — місцем культу були священні діброви, де були жертовники. Давні германці не мали зображень богів, якщо не враховувати ідолів, що ними подекуди служили грубі обрубки дерева.

Римський імператор Юлій Цезар, що воював із германцями, вбачав найважливіші їхні відмінності від кельтів якраз у тому, що у германців не було друїдів, які керували обрядами богослужінь, і вони не дуже ретельно відправляли обряди жертвоприношення. Зіткнення з римля­нами прискорило процес розпаду общинно-родового укладу у герман­ців. Уже через 150 років після Цезаря Тацит сповіщає про зрослий вплив германських жерців. Вони мали більший авторитет, ніж вожді— ко­ролі племен і військові ватажки. Саме в їхніх руках був суд, і вони виступали від імені богів, могли засудити до страти та інших пока­рань. Зрозуміло, що жерці розпоряджалися і всіма справами культу богів, жертвоприношеннями, ворожбами. Крім того, вони ж керували племінними зібраннями.

Особливу роль у суспільному та релігійному житті давніх герман­ців відігравали жінки. «Вони думають — писав Тацит у творі «Герма­нія» — що в жінках є дещо священне і віщувальне, не відвертають із зневагою їхніх порад і не залишають без уваги їхнього впливу». Дуже вшановували деяких «віщунок», що впливали на суспільні справи.

Найвідомішою була діва-провидиця Веландер, з племені бруктерів, що відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69-70 рр, Дещо раніше таким авторитетом користувалася Альбруна, а пізніше — Гана. Оці діви, що мали провидницький дар, нагадують нам про жіноче ша­манство. Пережитком останнього є, очевидно, І звичай племені нага- нарвалів, у яких, за словами Тацита, жрець носив жіночий одяг; це явище травестизму, пов’язане з жіночим шаманством, відоме і в наро­дів Сибіру та Північної Америки.

Своєрідне значення в германському релігійному мисленні мало по­няття про долю. Про це розповідається в Едді та інших літературних джерелах. Доля була персоніфікована в норнах. Останні, за скандинав­ською міфологією, постають як найнижчі жіночі божества, що визна­чають долю людини під час народження (за первісними міфологій ни-

[ уявленнями, ймовірно, допомагають у пологах). Частково їм родинно изькі валькірії (які на відміну від норн беруть участь у визначенні лі воїнів у битвах і становлять разом з ними категорію нижчих жіно- х богів). У «Першій пісні про Гельге...» (Старша Едда)норки під час родження героя прядуть нитку його долі, прорікаючи славетне май- тнє. У «Промовах Фафніра» (Старша Едда) йдеться про численних фнів, що ведуть свій рід від богів, ельфів або цв ергів. За своїми ос- нзними функціями норми аналогічні мойрам (паркам) з античної мі­ології, а також мають паралелі у міфології інших народів.

Своєрідність розуміння германцями «долі», якщо залишити осто- жь уявлення про иорнів, полягає в тому, що герой свідомо чинить юї дії, знаючи про неминучу загибель, тобто йде назустріч своїй долі, ля королів, вождів, хоробрих дружинників та інших, чиї дії правили іроду за взірець для наслідування, така поведінка вважалась обов’на­звою. Щоб зберегги свій соціальний статус і престиж, особи з цих /зьких кіл суспільства мали чинити небезпечні для них дії, і потен- іЙно закінчували трагічно (наприклад, помста ворогам). Яскравий взі- ець — подвиг Сигурда. Підкорялися долі й боги, про це йдеться у піс- ях «Волуспне» та інших. Таким чином, уявлення давніх германців про ото є досить складними і багатошаровими, причому їх характеризує е пасивне, а активне сприйняття героєм свого життєвого шляху.

Релігія давніх германців є великим внеском у розвиток європейської ультури. Зростання інтересу до минулого германських народів в епо- у романтизму сприяло тому, що ряд мотивів міфології цих народів чзійшли в літературу та мистецтво. Романтична поезія продовжує і під- умовує тривалий, багатовіковий розвиток германської культури, При- »одно, що у творчості німецьких романтиків (Новаліса, Брентано, Ай- іендорфа та ін.) втілені релігійні ідеї, уявлення, стійка символіка мис- іення стародавніх германців, Сюжети і мотиви германської релігії мі­стить і творчість видатного німецького композитора XIX ст. Рихарда Заґнера, що написав опери «Лоенґрин», «Парсифаль», «Тристан та Ізольда» і славнозвісну тетралогію «Кільце Нібелунгів» («Золото Рай- ну», «Валькірія», «Зигфрид», «Загибель богів»).