Тема 14 ДАВНІ КЕЛЬТИ

Історія і цивілізація давніх кельтів ще й досі маловивчені. Багато таємниць зберігає духовна царина цього індоєвропейського народу. Особливо важкою для розгадування є проблема міфології і релігії кель­тів.

Вірування і обряди кельтів, як і інших народів, діляться на сімейно- соціальний І щорічний цикли; в них можна вичленити вельми старі вірування, що передаються від покоління до покоління, і пізніші, наба­гато складніші за формою і витонченішІ за змістом, а також вірування численних завойованих кельтами племен, що жили поруч з ними. Коли в кінці VI ст. до Р.Х. кельти з’явилися на арені історії Європи, процес формування їхньої релігії вже завершувався. Деякі складові елементи, корені яких сягають епохи неоліту й освячені традицією, зберігалися дуже довго, а сліди їх можна виявити навіть у середньовічному хрис­тиянстві. Це реліктові форми тотемізму, культ померлих і культ пред­ків, культ Великої Богині Матері-Землі, культ вогню і солярні (сонячні) культи.

Парадоксальним у стародавньокельтських віруваннях є те, що жі­ночі божества мають атрибути, які в інших індоєвропейських народів пов’язані з чоловічими божествами. Про це свідчать племінні й кла­нові традиції, виступаючи при цьому чинником, що цементує слабко пов’язані племена. Не виключено, що їхні дії, якби не обставини, при­звели б до створення кельтської «імперії». Римські імператори, при­наймні, повното мірою оцінювали політичну роль друїдів і тому вели з ними послідовну боротьбу.

Із написів і зображень, частково з повідомлень римських письмен­ників нам відоме велике число давніх кельтських богів. Більшість їх були, певно, місцевими й племінними богами-звступниками; окремі ж божества вважалися загальними у кельтських племен Галії і Британії. Такими були боги Беленое (БелІс, Білий), Камулос (Кумал), Огмас (Ог- мій, Огміос), Езус (Есар) та ін.

Будучи спочатку, мабуть, громадськими і племінними патронами, кельтські боги зберегли в багатьох випадках вельми архаїчний вигляд; їхні імена та атрибути свідчать про стародавнє тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливського культу. Це гальські боги Мокус (вепр), Цернунос (бог з оленячими рогами), Оеа Агайо, що зображу­ється з ведмедем. Часто трапляються зображення рогатої змії, яка су­проводжує фігури різних божеств. У Ірландії був риб’ячий бог. Інші божества пов’язані з домашніми тваринами і, очевидно, вважалися за­ступниками скотарства. Такою була богиня Епона (від еро — equo — «кінь»), чиє Ім’я асоціюється з ім’ям Іполіти, цариці амазонок, і хет­ської богині Хіпі; Дамона — покровителька рогатої худоби; бог Муяо — мул або осел; бог Таврос — бик тощо.

Особливий Інтерес викликає богиня Епона, що зображувалася вер­хи на коні. Останні дослідження показали, що вона відігравала вельми значну роль у кельтському пантеоні, будучи еквівалентом богині Ргіа- кон (Великої Цариці, Великої Матері Богині-Землі), тісно пов'язаної з малоазіатською Кібелою — джерелом будь-якого життя на землі, пра- родителькою всього, що дарує блага й опікується світом мертвих. Її культ зберігся аж до IX ст.

Інші божества виявляють чіткий зв’язок із явищами природи: Лев- цитиос — бог блискавки; Тараніс — громовик, його римляни ототож­нювали з Юпітером; Есус — бог лісової рослинності тощо. Дуже бага­то було божеств рік і джерел. Цікавою є також постать Огміоса — бога мудрості й красномовства, у минулому очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники зближували його з Геркулесом. Войовни­чий побут кельтських племен породив ряд божеств війни або наділив військовими функціями старих богів.

Обряди Ініціації проходили всі юнаки, що прагли стати воїнами. Не останню роль при цьому відігравали обряди «очищення від гріхів» і купання, які означали «воскресіння до нового життя». Це підтверд­жують сцени ритуального омивання, описаного в середньовічних пое­мах «Мабіногіон». Купання було нерозривно пов’язане з «випробуван­ням вогнем», у цих поемах ці дві стихії виступають одночасно. На од­ній із зовнішніх стінок казана з Гундеструна (П ст. до Р.Х.) зображена сцена купання в казані, що до певної міри нагадує середньовічне хре­щення. У бік казана йдуть шерегом під звуки довгих сурм піші юнаки, одягнені в короткі штани та озброєні списами і щитами. Над ними у верхньому шерезі, відділеному від нижнього гілкою рослини, верхи на конях — чоловіки в шоломах, в довгих штанях І зі списами. Це— чо­ловіки, щойно посвячені у воїни під час обряду, важливим елементом якого було саме купання в казані. Божество або його заступник, жрець- друїд, готує одного з юнаків до акту купання. Кожен із чоловіків має по-своєму прикрашений шолом; це вказує на те, що обряди ініціації здійснювалися публічно для всіх кланів, що утворювали плем’я. Юнак підлягав обряду ініціації тільки тоді, коли здобував перший кривавий трофей у вигляді голови ворога (ним міг бути навіть кельт з іншого, ворожого клану), доводячи тим самим, що він уже дозрів для військової діяльності. Відомо, що культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. Це «спляча голова» або маска вмерлого із за­критими очима, напіввідкритими вустами і застиглою посмішкою, що часто трапляється у кельтській іконографії. Такі маски виявлені на ме­чах і прикрасах, і археологи донедавна вважали, що, подібно до масок Медузи в еллінській іконографії, вони мали оберігати власника від «по­ганого ока». Зараз дослідники припускають, що значення кельтських масок було набагато ширшим — вони пов’язані з обрядами ініціації, під час яких здобуту юнаком голову ворога препарували, щоб помісти­ти її в спеціально для цього призначений ящик, що встановлюється в будинку або святилищі.

З культом черепів у кельтів, як і у скіфів та інших племен, був пов’я­заний і обрядовий канібалізм. Поряд із справжніми черепами, відпо­відно препарованими, наряді скульптур і барельєфів, що входять в ан­самбль святилища, видно голови померлих. Цей культ має якийсь зв’я­зок з ритуалом, що стосується Великої Богині; про це свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч з жіночим божеством там зобра­жений лев, що пожирає людину, але саме лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Недавно у Франції (Віке, департамент Кот д’Ор, Бургундія) відрита труна, де була золота діадема, прикрашена лапами лева і фігурками коней, а також великий бронзовий казан місткістю тисячу літрів, причому його ручки також були прикрашені фігурками левів. Ця труна, що датується кінцем IV або початком III ст. до Р.Х., очевидно, містила останки жриці культу Великої Богині, а.казан міг служити для обрядового купання. Зазначимо, що казан відігравав у кельтів певну роль і в обряді шлюбу. Нам невідомі деталі цього обряду, однак, як можна зробити висновок Із середньовічних текстів, майбутнє подружжя присягало саме перед казаном. Йому приносили й інші при­сяги, адже він був атрибутом шанування також інших богів.

На честь тих богів, які персоніфікували сили природи, здійснюва­лися пишні обряди у встановлені пори року. Найважливішим релігій­ним святом був Самаїн, або «кінець року»; обряди здійснювалися 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях І запалювали новий, символізуючи настання нового року. Свято було вельми дифе­ренційованим і пов’язувало воєдино різні культи, літургійні дії і ма­гічні обряди. На ньому здійснювалися і криваві жертвоприношення, в тому числі й людські, щоб заручитися у богів підтримкою в майбутніх ризикованих підприємствах. Свято включало в себе також оргіастичні обряди, значення яких випливає з культу родючості. Під час Самаїна цар підлягав ритуалу символічної смерті, аби відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали.

Половину зимового сезону напередодні 1 лютого відкривало свято Імболк. Воно нерозривно пов’язувалося з початком доїння овець, але було присвячене обрядам очищення за допомогою вогню і води. Вели­ким святом вважалося і відкритгя літнього сезону напередодні 1 трав­ня — Белтаїн, що можна витлумачувати як вогні Веленоса, що його пізніше Ідентифікували з сонячним богом Аполоном у греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпалювали нові вогнища з полін дев’яти сортів дерев. Вогонь, що символізував літнє сонце, віді­гравав у світосприйнятті друїдів істотну роль.

У кінці літнього сезону, напередодні 1 серпня, святкували день бога Лука; відомо, що це свято здійснювалося в Міде (Ірландія) і мало без­ліч міфічних аспектів, значення яких поки що недостатньо зрозуміле. Його називали також Брон Трогаїн, що означає «Гнів Трогаїна».

Усі ці свята більшою чи меншою мірою були пов’язані з культом предків; багато з них відбувалося на кладовищах племен, на курганах чи біля каменів, що вважалися житлом душ померлих героїв. Культ предків, особливо видатних осіб, царів і вождів, відігравав істотну роль у кельтських віруваннях і виступав як один із най міцніших елементів, що збереглися до епохи християнства.

Під час цих щорічних свят релігійного характеру відбувалися та­кож поховання, що являють собою завершення циклу життя. Перше поховання здійснювалося відразу ж після смерті і мало тимчасовий характер'— душа ще не відокремилася від тіла і вибирала собі житло на території племені, чекаючи наступного поховання, тепер уже колек­тивного для всіх померлих членів клану або племені. Після другого поховання душа починала свою подорож до країни, яку Лукіан називав Дис, а в ранньосередньовічних джерелах вона мала назву Маг Мед («Країна молодості і насолод»), або Авалон. Цезар і Лукіан звертають особливу увагу на те, що кельти вірили у безсмертя душі та реінкарна- цію.

Звичайні смертні в країні Маг Мел утворювали сірий натовп; тіль­ки герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам’яті, були обраними. Саме їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їхні могили рясно наповнювали всім необхідним для посмертного життя і відзначали земляними горбами або каменями: саме вони і являли со­бою центральне місце всіх племінних свят. Римське завоювання кельт­ських районів Іспанії і північної Італії привело до зміни характеру ві­рувань, обрядів І міфів високорозвинутої кельтської культури. Меншою мірою це стосувалося завойованих придунайських провінцій та Бри­танії і майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (остання з II ст. була оплотом кельтських вірувань і обрядів).

З романізацією кельтських культів пов’язані дві принципові про­блеми.

Перша з них— вплив синкретизованої раніше з грецькими віру­ваннями релігії імператорського Риму. Друга полягає у проникненні містичних вірувань Близького Сходу (культ КІбели, Ісиди, Мітри і хри­стиянства) у Рим і швидке їх поширення в римських провінціях.

Загалом, симбіоз римських божеств із кельтськими здійснився без особливих труднощів і спротиву. Самі римляни вбачали в богах кель­тів багато властивостей і атрибутів, властивих богам римського панте­ону, і вже Цезар у своєму описі війни з галами називає їхні божества римськими іменами. І в цьому немає нічого дивного, бо, по-перше, політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів; по-друге, загальні індоєвропейські основи, особливо італійсько-кельтська спорідненість, зумовили близькість божеств цього пантеону; по-третє, римляни не­щадно знищували кельтських жерців, особливо друїдів, як охоронців народних традицій і носіїв можливого заколоту. В результаті в Галії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора здійсню­вався більш ревно, ніж у столиці метрополії: він в особі Цезаря симво­лізував патріотичний зв’язок провінції з Римом і виражав духовну єдність з імперією.

Ототожнення кельтських божеств з богами римського пантеону за­вдає сучасним дослідникам багато турбот. Адже, незважаючи на спіль­ність походження, кельтські божества не мали, подібно до римських, однозначно окреслених властивостей і патронатів, постаючи одночас­но як божества життя і смерті, фізичної сили і поетичного красномов­ства, повні внутрішніх суперечностей. Особливою популярністю в Галії користувався Меркурій (але його неможливо ототожнити з яким-не- будь одним кельтським богом). Йому було присвячено 450 вотивних написів, 350 статуй і безліч святинь, де його шанували. Ґало-римським Юпітером став бог Тараніс; численними є в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоча й невідомо, яке кельтське божест­во в ньому втілене.

Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею виявилася Ди­нна, шанована як Сирона, або Диана-МІсяць. До важливих божеств ґало- римського пантеону належить МІнерва, яка, за зауваженням Цезаря, «протегує рукоділлю і творам мистецтва». Про цей культ свідчить без­ліч її статуеток.

Кельтські вірування увібрали в себе близькосхідні культи з їхніми містеріями. Ці містерії торкалися таємниць, близьких друїдам і відпо­відних практичним діям у давньокельтській літургії. Витіснені з ду­ховного життя Ґалії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, спрямовували вдосконалення інди­віда, дотримувалися доброчесності, чистоти і закликали до мужності, Давні релігії Сходу несли в собі у німбі таємничості саме ці вимоги, повні глибокої символіки, близької мисленню кельтів.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й свя­тині. Подібно до всіх індоєвропейських народів, вони «доброю» вва­жали праву сторону, а «злою» — ліву. Цієї схеми дотримувалися вони в організації сакрального простору і під час здійснення культових об­рядів і ьіістинних дійств. Найдавніші джерела дозволяють висунути припущення, що кельти приписували величезне значення центру пев­ного регіону, особливо території племені. За їхніми уявленнями, це був не тільки центральний пункт їхніх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких «пу­пів» землі.

Справжнім священним місцем, центром, де відбувалися культові церемонії і важливі зібрання народу суспільно-релігійного характеру, був так званий неметон (від кореня «нем» — священне), причому спо­чатку це слово означало «священний гай» (ліс, діброву). Зі страхом І деякою огидою згадує священний гай Лукіан, який підкреслював, що ґальські друїди віддавали честь богам у глухих дібровах, І далі він опи­сує знищення військами Цезаря священного гаю під Масалією, де вони побачили вирізані на пеньках зображення божеств, біля яких здійсню­валися язичницькі жертвоприношення і залишки яких виднілися на вівтарях, а кожне дерево було окроплене людською кров’ю. Там, де дзюрчали струмки в похмурих кущах, що викликали страх навіть у диких звірів, друїди здійснювали обряди на честь того або Іншого кельт­ського божества.

Іншим важливим місцем відправлення культу у кельтів були, як уже зазначалося, кладовища і могили, особливо ті, що були пов’язані з по­хованням героїв, вождів і царів. З найдавніших часів цвинтарі розта­шовували у центрі території племені, а культ мертвих становив важли­ву частину будь-яких релігійних сезонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культу сталися зміни у визначенні місця і форми кельтського культу. Найважливіша зміна — це поява святині, що розу­міється як житло бога. Вон (святині) з’явилися у II ст. до Р.Х., на тери­торії південної Галії, яка найпершою потрапила під римське владарю­вання і яка здавна відчувала на собі грецькі впливи.

Віра кельтів у потойбічне життя містить у собі суперечність: віру в ре і н кар на цію душ і одночасно переконання в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, «душа не вмирає, а входить в Інші тіла». Трохи інакше про це писав Лукіан: «Той же самий дух керує нашими членами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного жит­тя». У цьому віруванні він вбачає головне джерело відваги ґальських воїнів. Аналогічно вважав і Аміан Марцелін — завдяки глибокій вірі в безсмертя душі, пов’язаній з баченням вічного щасливого буття в по­тойбічних світах, Гали виявляли неабияку відвагу та презирство до смерті.

В одній із кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як дикий козел; подальші триста — як птах і, нарешті, ще сто — як лосось. Ось тоді-то, спіймана рибаком, вона була з’їдена ца­рицею, дружиною Муйредаха Муйндберґа, і відродилася як їхній син, під своїм колишнім ім’ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді вказується, що не тільки живі організми можуть служити метою для переміщення: «51 — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, силь­ний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський лосось...»

Перед нами — нескінченне число перевтілень. Дивним чином пе­реконання про переміщення душ і вічне перевтілення в кельтському мисленні не вступає у суперечність з віруванням про існування потой­бічних світів. Рай у кельтських міфах не на небі, не в підземеллі; він у вигляді міфічного острова розташовується в західному океані. У міфо­логії ці щасливі острови заходу, населені духами померлих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цього циклу — поема про Брана, якого спокусила прекрасна чарівниця, аби він вирушив на пошуки щас­ливого острова, «Землі жінок». У чудовій пісні чарівниця описує Бра­ну неземні дива цього острова, що підтримується в морі чотирма золо­тими колонами. На самому острові, на вистеленій сріблом рівнині, не припиняються змагання колісниць, відбувається гра, лунають звуки »рівної музики, а все навколо переливається різноманітними фарба- и. На морському узбережжі, що омивається хвилями, мерехтять крис- їли, і немає тут ані хвороб, ані смертей, ані смутку чи зла. Все прояи- всеохопна радість. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома рузями вирушив на пошуки цього райського місця, знайшов його і і еля однорічного перебування на ньому повернувся назад. Однак у і днях місцях його ніхто не впізнав, тільки хтось пригадав, що його л’я згадується в давніх легендах. Коли один із членів його команди и йшов з човна на берег, то відразу ж перетворився в прах, неначе ба- ато віків пролежав у труні. Не сходячи на берег, Бран розповів наро­дові про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю іічого невідомо. Цей мотив настільки увійшов у кельтську міфологію, цо його не змогло викоренити християнство, яке склало цикл легенд іро морські подорожі св. Брендана.

Спадщина кельтської кульгури з її віруваннями і міфами увійшла в основу європейської цивілізації. Вельми велику роль відіграли кельт­ська міфологія, епос і рицарський роман, чому сприяв виявлений до тих інтерес при дворах середньовічної Європи. Нам відомий знамени­тий епос про короля Артура, отримала визнання повість Крет’єна де Груа, де викладається кельтський міф про Парсифаля і священну сма­рагдову чашу Грааля, в яку стекла кров розп’ятого Христа. У кельт­ських міфах І легендах — не тільки релігійна містика старих містерій, тут і оповідання про любов, про значущість і напруження почуттів і подружню вірність. Саме цей любовний сюжет, що не має аналога в середньовічній літературі, лежить в основі роману про Тристана й Ізольду,

Ці ж самі кельтські джерела були використані у драмі Шекспіра «Король Лір» і творі Кальдерона «Чистилище святого Патрика». У XX ст. основні мотиви кельтських переказів набувають надзвичайної свіжості у фантастиці «магії і меча» американського письменника Р. Ґоварда, де діє міфічна фігура Конана — непереможного героя у фі- лософській казцІ-епопеї Джона Толкіна «Володар кілець», яка підно­сить ідеї людяності, готовності до подвигу і самопожертви в ім’я бать­ківщини, культурного єднання народів і яка співає гімн добру.