Тема 12 ГРЕКО-РИМСЬКИЙ СВІТ

Давньогрецька релігія зі своїм олімпійським пантеоном богів бере свій початок, очевидно, ще в добу Мікенського царства (2 тис. до Р.Х.). У гомерівську добу культурна спільність греків, чітко ними усвідом­лювана, відбивалась у пошані загальногрецьких богів-олімпійців.

У цьому розумінні відомий вислів «Гомер створив богів Греції» від­биває певну історичну реальність. Зрозуміло, що питання про поход­ження олімпійського пантеону надто складне. Образ кожного з цих богів, можливо, зазнав тривалої еволюції та трансформації.

Космогонічні уявлення греків принципово не відрізнялися від уяв­лень багатьох інших народів. Вважалося, що спочатку існували Хаос, Земля (Гея), підземний світ (Тартар) та Ерос — життєвий первень. Гея породила зоряне небо — Уран, який став першим володарем світу та чоловіком Геї, В Урана та Геї народилося друге покоління богів —ти­тани, Титан Кронос (бог хліборобства) скинув з престолу Урана. В свою чергу діти Кроноса — Лід, Посейдон, Зевс, Гестія, Деметра та Гера — під проводом Зевса скинули Кроноса та захопили владу над Всесві­том. Таким чином, олімпійські боги —третє покоління богів. Верхов­ним божеством став Зевс — володар неба, грому та блискавки. Посей­дон вважався богом вологи, яка зрошує землю та море, Аїд (Плутон) — володарем підземного світу. Дружина Зевса Гера була заступницею шлюбу, Гестія — богиня домашнього вогнища. Як заступницю хлібо­робства шанували Деметру, дочка якої, Кора, колись викрадена Аїдом (володарем царства мертвих), стала Його дружиною. Від шлюбу Зевса і Гери народилися Геба— богиня молодості, Арес— бог війни, Ге­фест, який уособлював вулканічне вогнище земних надр та був заступ­ником ремісників, особливо ковалів. Серед нащадків Зевса особливо виділяється Аполон— бог світлого начала та природи, якого нерідко називають Фебом (Осяйний).

Поряд із панівними полісними та старими народними віруваннями У Греції приблизно з VI ст. до Р.Х. виникають нові релігійні течії напів- сектанського типу. Серед них найбільшого значення набув так званий орфізм. Прибічники цієї течії виводили виникнення своїх вірувань із вчення міфологічного поета Орфея. Центрами поширення орфічної релігії були сицилійські та італійські грецькі колонії. На її розвиток, очевидно, вплинули східні релігійно-філософські системи. Орфіки мали свої священні книги, з яких до нас дійшли лише уривки. У орфіків були свої уявлення про богів, свої міфи, своя космогонія релігійно-мі­стичного характеру. Згідно з цими уявленнями, на початку буття існу­вав Час, за іншими версіями — Хаос, Етер або Ерос. Важливу роль в орфічній міфології відіграв образ бога, що страждає і воскресає — За- грея-Дионіса, У орфіків — і лише у них — був антропогенний міф: люди, за їхніми уявленнями, виникли з попелу, що залишився після спалення Зевсом титанів, яких він покарав за те, що вони вбили За- грея-Дионіса.

Орфізм вплинув на розвиток таємного культу Деметри, що набув майже загальнонаціонального значення. Ідейною основою цього своє-

рідного культу, що склався в Елевсині на основі стародавніх землероб­ських обрядів, стали вчення про загробну долю душі та містичні обря­ди, за допомогою яких вірні сподівалися забезпечити собі добробут на тому світі. Ці вірування були пов’язані з міфом про сходження Персе­фони в Аїд, про пошуки її Деметрою, про повернення Персефони у піднебесний світ. Для участі в елевсинських містеріях потрібно було пройти спеціальне посвячення, у церемоніях якого головне місце посі­дали очисні обряди, омовіння, піст. Посвячені брали участь у нічних тайник богослужіннях у храмі Деметри, де перед ними розігрували, певно, в особах, міф про Деметру та Персефону та демонстрували свя­щенні символи цих богинь— хлібне колосся. Співали гімни на честь Деметри, Персефони, Дионіса, Тимптолема та безіменних Бога і Бо­гині, божеств — заступників родючості. Зауважимо, що для елевсин- ського культу була характерною незвичайна для грецької релігії ідея — віра у блаженство після смерті. Елевсинські містерії являли собою пе­рвісну форму релігії спасіння, Дещо подібне сталося і з культом Дио- ніса, занесеним у Грецію, мабуть, через малоазійські грецькі колонії, з Тракії та Малої Азії. Спочатку Дионіс був заступником виноградар­ства та виноробства. З поширенням його культу він став у Греції одним із найпопулярніших серед землеробських культів.

Культ Дионіса з самого початку мав оргіастичний характер, а зго­дом стало можливим зарахувати його до лав олімпійських богів. Дио­ніс став рівним Аполону і поділяв з ним почесті, які їм віддавали у Дельфах під час священного року піфійських свят, Згодом культ Дио­ніса поширився поза межами Греції, в тому числі й у Римі.

Багато відомостей про давньогрецькі релігії ми черпаємо з літера­тури та філософії маленького, але дуже обдарованого народу, причому поети, драматурги та мислителі по-різному ставилися до офіційної ре­лігії. Так, у ліриці АрхІлоха звучать мотиви традиційної лірики та по­божності; вірші поетеси Сафо містять цінний матеріал про культи Гери, Зевса та Дионіса; славетний Піндар створив чимало гімнів на честь богів; Калімах оспівував переможця на ратному полі як напівбога; у ліриці МІмнерма прославляється загиблий у бою за вітчизну; в поемах Гесиода нещастя на людину насилає Зевс.

Великий вплив на розвиток давньогрецької релігії та релігійності греків справила антична трагедія, яка своїми коренями сягає часів культу Дионіса. Перший із трьох видатних грецьких трагіків, Есхіл, у своїх

творах проголошував традиційні морально-релігійні норми поведін­ки; Зевс у його трагедіях — всесильний та справедливий, бо його воля збігається з Долею. Водночас під впливом аполонівської релігії Дельф поет вводить нове, більш високе божество. Це божество править жит­тям окремих людей, визначає долю цілих народів (перемога греків над персами є проявом божественної волі). У його творах ми зустрічає­мось із героєм, який виступає символом людства та страждає за нього. Захоплення людиною властиве й іншому видатному трагіку, Софоклу, у творах якого, як-от в «Антигоні», чудово викладені тодішні філо­софські роздуми, оспівується праця людини.

Заслуговує на увагу і співвідношення релігії та філософії, яке було характерним для Стародавньої Греції. На світорозуміння перших грець­ких філософів великий вплив справила міфологія: вони дотримували­ся концепції народження світу, а не його створення. Із води (за філосо­фом Фалесом), апейрона (Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогню (Геракліт) та землі (Ксенофан) з’являється світ та Інші світи. Порівня­но з міфологічними образами концепція формування світу деміургом (перша згадка про це з’являється у фрагменті Ферекіда) являє собою значний прогрес у розвиткові релігійних вірувань греків, та й людської думки взагалі. Рання грецька міфологія стартувала з чітко вираженими антирелігійними тенденціями в ролі опозиції панівному орфізму. Фа- лес, Геракліт свої праці спрямували проти міфології та містерій, проти культу богів, проти пантеїзму та антропоморфізму (давньогрецькі боги завдяки зусиллям поетів, драматургів, художників прибрали людсько­го вигляду) виступав і Ксенофан, Скептично були настроєні щодо бо­гів і софісти — Протагор, Продик, Фразимах, Горгій, Критій, Сократ та інші, які проживали в Атенах у V ст. Література і філософія класич­ної доби характеризувалася появою нових напрямів у мисленні, які змі­нили ставлення людини до релігії: скрізь у суспільстві поширилось уяв­лення про богів як про вигадку людини. Однак офіційна релігія збере­гла міцні позиції — вона дедалі більше поставала як державна справа і форма патріотизму.

За доби еллінізму (323-331 рр. до Р.Х.) внаслідок завоювань Алек- сандра Македонського і підтримання контактів зі Сходом формується змітана греко-східна культура та синкретична релігія, в якій традицій­на релігія архаїчної та класичної доби перемішується з елементами східних культів.

Александр Македонський у Греції, зберігся і після розпаду його імперії на ряд менших держав, найголовнішими з яких були Єгипет Птолеме- їв, держава СелевкидІв у Малій Азії та Македонія з приєднаною до неї Грецією. Монархічний устрій у бурхливий період історії вважався най­кращим, бо являв собою дуже міцну, централізовану владу. Поєднання грецької культури зі старою абсолютного східною деспотією сприяло поширенню культу володаря, культу керівного монарха.

У грецькій літературі чимало текстів, які обґрунтовують божественні почесті, що віддавалися видатним особистостям. Аристотель у своїй «Політиці» підкреслює, що надзвичайно талановита людина має бути богом серед простих людей. Для ряду філософів доби еллінізму ототож­нювання володаря з богом було чимось цілком природним. Мабуть, певну роль тут відіграла ідентифікація поняття божества з ідеєю без­смертя (бо саме безсмертям відрізнялися гомерівські боги від людей). Діяння монарха, подібного до Александра Македонського забезпечу­ють йому безсмертя, перебування у товаристві безсмертних богів. По­літичні мотиви культу правителів досить прозорі: монархічний устрій отримав достатнє обґрунтування, а авторитет володаря зріс непомір­но. В останню добу Стародавньої Греції, в добу, яка називалася рим­ською (31 р. до Р.Х. — 529 р.), коли держава стала римською провін­цією, у всій імперії, в її культурі, літературі та релігії, почала панувати елліністично-римська культура, причому в царині релігії і далі зберіг­ся синкретизм.

У дослідницькій літературі зазначається, що грецька думка настіль­ки увійшла в давньоримську літературу, що коли читати швидко Вергі- лія і Гомера, можна дійти висновку про велику схожість римської та грецької релігій. І це до певної міри є правильним, особливо щодо піз­нього періоду, коли римляни приймали грецьких богів і грецьку термі­нологію, проте є докази своєрідності давньоримської релігії. У старо­давні часи вона являла собою релігію сільських мешканців, які, відчу­ваючи почуття жаху перед всюдисущими таємничими духами («нумі- на»), намагалися ретельно виконувати ритуальні приписи, що мали спочатку усну форму, а потім були кодифіковані жерцями.

Попередники давніх римлян були людьми практичними, Вони не вдавалися до опису колізій життя богів, не творили, як греки, чудових легенд про них, не мали особливого вчення про богів, або теології. Вони наголошували на тому, що боги допомагають тій людині, яка намага­ється дотримуватися релігійних приписів, щоб якомога більше отри­мати від богів милості. Оскільки життя проходило здебільшого у ро­дині, а головним її заняттям було землеробство, то шанувалися родинні й землеробні боги. Глава сім’ї репрезентував її перед лицем різнома­нітних божеств; влада його була великою — в давні часи він розпоряд-

жався життям і смертю усіх своїх чад. Його позицію посилював культ «генія» — батька родини (спочатку він означав продуктивну силу ба­тька, а пізніше — таємничу силу особистості, ототожнену з долею людини). З часом культ генія почали поширювати на всіх чоловіків родини (у дівчат були свої заступниці — «юнони»), а також общини, міста, провінції, мальвничі висоти тощо.

Глибока шана, яку в Римі віддавали домашньому вогнищу, сприяла появі культу предків, заступників сімейного життя. Особливо шанува­лися божества-захисники етруського походження, лари, спочатку бо­жественні та безформні, а потім зображувані у вигляді маленьких фі­гурок, виліплених із глини, воску, дерева, кості І золота. їх встановлю­вали поряд із родинним вогнищем у спеціальній скриньці — ларі, а також на перехресті доріг та межах. Родинні лари шанувалися понад усе, їх забирали з собою, змінюючи місця проживання. Вшановували­ся й божества, які захищали житницю (пенати), бо вони могли забезпе­чити достаток у сім’ї та добробут у всій державі. Фігурки і зображення державних пенатів пізніше почали розміщувати на почесному місці в святинях Вести.

Божества латинян та інших італійських племен були невидимими та безтілесними і тому наганяли ще більше жаху, ніж антропоморфні боги. Такі безтілесні, а спочатку безіменні й не індивідуалізовані бо­жества захищали окремі стадії життя людини, акти її діяльності та ії заняття. Щасливому завершенню пологів допомагала триада божеств ПІлумн, Інтерце дон а та Дсвера, які оберігали будинок від бога лісш Сильвана. Земля-годувальниця для римлян була Матір’ю-Землею, або Божественною Богинею. Серед численних богів — заступників посі­ву, кинутого в грунт зерна, жнив та обмолоту — два заслуговують на особливу увагу. Це — давньоіталійський бог Сатурн, згодом ототож­нений з грецьким Кроносом та його дружина Опс, богиня врожаю. Культ їх дуже довго зберігався у Римі. Часи «панування» Сатурна — це оспі­вуване поетами «золоте століття» в історії людства; «сатурналії», які святкувалися пізніше щорічно, мали нагадувати римлянам цю чудову добу. В стародавні часи релігійні обряди виконували батьки родин, але потім ці функції почали виконувати жерці. Важко сказати, коли це від­булося і коли можна говорити про окремий жрецький стан у Стародав­ньому Римі. Традиція все це пов’язує із владарюванням Нуми (715— 672 рр. до Р.Х.), другого (серед семи) царя — спадкоємця легендарно­го Ромула. Йому приписують організацію культу, кодифікацію старих та встановлення нових ритуальних розпоряджень, початок будівниц­тва святинь І організацію колегій жерців. Свої функції жерці виконува­ли довічно; жили вони на державний кошт, мали в суспільстві велику пошану І значною мірою впливали на державні справи. Так само, як

блідими й сухими були образи римських богів (на відміну від барвис­тих і яскравих породжень грецької міфології), таким ж сухим, твере­зим і строго формальним був у Римі і культ цих богів. Будь-яка місти­ка, спроби увійти в інтимне спілкування з божеством були чужі римсь­кій релігії, принаймні офіційній. Культ зводився до виконання в строго визначені моменти в точно приписаних формах відомих обрядів, жерт­воприношень, до виголошування узаконених формул. Не допускалося жодного відхилення від встановленого шаблону ані в діях, ані в звер­неннях до богів. Суворий формалізм у виконанні обрядів поєднувався, однак, із своєрідним мистецтвом обманювати богів, створюючи види­мість жертви з мінімальними затратами. У цій рисі релігії, як і у від­сутності яскравої й образної міфології, відбився національний харак­тер давньоримського народу, практичного, ощадливого, не схильного ні до ексцесів, ні до злетів фантазії.

У період еллінізацІЇ римської релігії, подібно до грецького олімпій­ського пантеону, був створений сонм головних давньоримських бо­жеств. їх налічувалося дванадцять. Поет Еній (II ст. до Р.Х.) згадує їх у такій послідовності: Юнона, Веста, Мінерва, Церера, Диана, Венера, Марс, Меркурій, Юпітер, Нептун, Вулкан, Аполон. Юнона (ототож­нювалася з грецькою Герою) була богинею шлюбу, материнства; Вес­та, ототожнена з грецькою Гестою, була богинею домашнього вогнища і всього людства; Мінерва (грецька Атена) вважалася покровителькою ремесла і мистецтва; Церера — найдавніша італійська І римська боги­ня продуктивних сил землі, зростання і дозрівання злаків, а також під­земного світу; богиня італійського походження Диана ідентифікується із грецькою Артем і дою — заступницею природи та жінок; Вен ера — це богиня кохання, іноді її порівнюють із грецькою Афродитою (її ша­нували як матір Енея, який започаткував римський народ); Марса вва­жають богом рослинності й плодючості, богом дикої природи, всього невідомого і небезпечного, богом війни; Меркурій (у грецькій міфо­логії — Гермес) являв собою бога торгівлі й ремесла; бога морів Неп­туна ототожнювали з грецьким Посейдоном, а Вулкана, бога вогню, вулканів та ковальського мистецтва — з грецьким Гефестом.

12 олімпійських богів під римськими іменами офіційно затвердили 217 р. до Р.Х., у рік перемоги Ганнібала біля Тразименського озера та його маршу на Рим, тобто під загрозою існування Римської держави. Чи привело до піднесення релігійності населення введення нових 12 богів у старорямський пантеон? Очевидно, ефект був тимчасовий, оскільки сюди пробивали собі шлях чужі Римові боги зі Сходу, а та­кож — дедалі частіше — вільнодумство: скептицизм, агностицизм, та й навіть відвертий атеїзм.

Практичний атеїзм виявлявся у тому, що римляни нехтували релі­гійними обрядами, які часто мали демонстративний характер. Так, Гай

Фламіній, народний трибун, а потім претор і консул, перед битвою біля Тразименського озера злегковажив ворожбою та знаменуваннями, про що пище Цицерон (щоправда, у цій битві він загинув). У якій іпостасі поставали 12 нових олімпійських богів не тільки перед римського елі­тою, а й перед народом, — свідчать комедії Плавта. В них повно іронії та глузування з богів, що у театрі зустрічали не тільки без обурювання святотатством, а навпаки — палкими оплесками.

Скептицизмом щодо релігії сповнений твір найбільш відомого вче­ного того часу — Марка Барона (116-27 рр. до Р.Х.) «Стародавня істо­рія людей та богів». Він вважав релігію створінням людини, створін­ням усього суспільства, яке живе в організованій державі. Художник, робив він висновок, — має існувати раніше, ніж його картина; анало­гічно з релігією — як створіння суспільства, вона припускає його існу­вання. Релігія є витвором поетів, філософів та політиків. Релігію по­етів, подібно до більшості освічених людей у Римі, Барон відкидав. Релігія філософів не була йому чужою, оскільки він не міг не бачити, що вона торкається проблем, які стосуються кожної людини. Релігію політиків, яка призначалася для мас та посилення влади, а також вихо­вання громадян у дусі поваги до законів держави він повністю підтри­мував. Видатний римський поет Тит Лукрецій Кар (близько 90-55 рр. до Р.Х.) переніс на римський ґрунт матеріалістичну філософію Епіку - ра з його критикою релігії, яка посилювала страх людини перед бога­ми та долею після смерті, сковувала її інтелектуальний розвиток та активність. У його поемі «Про природу речей» викладена атомістична філософія Всесвіту, пізнання котрого дає людині щастя, яке не обме­жується вузько витлумачуваною насолодою. Лукрецій рішуче висту­пає проти поширення думки про нерозривний зв’язок релігії та мо­ралі; за його переконанням, саме релігія дуже часто породжує лихо, несправедливість, злочини.

Навіть у типового представника консервативних ідей, яким був Марк Порцій Катон (234-148 рр. до Р.Х.), можна зафіксувати елементи скеп­тицизму. Цей фанатичний прихильник староримської простоти звичаїв не міг не підтримувати (принаймні, явно) старих вірувань. Але, будучи членом не однієї жрецької колегії, він, проте, дещо критично ставився до них.

Було б перебільшенням твердити, що І сторіччя — це період посту­пової раціоналізації та секуляризації римського суспільства. Справді, релігійний скептицизм, поволі пробиваючи собі дорогу, охоплював усе ширші і кола освічених римлян, але не можна забувати й про те, що громадянські війни сприяли розвиткові та поширенню, особливо се­ред народних мас, релігійних настроїв. У зневазі релігійних культів — уже вкотре! — вбачали причину всіх нещасть, що звалилися на Рим в епоху братовбивчих битв.

Імператор Август, розпочинаючи велике оновлення держави, не міг знехтувати тією роллю, яку в цьому оновленні могла відіграти релігія. Закликаючи до відновлення старих звичаїв і старої релігії Риму, він пішов назустріч бажанню мас. Він сам почав підтримувати й оточува­ти увагою релігійний культ, причому оновив і збудував ряд святинь, у тому числі храм Марса Месника на ще раз закладеному Форумі та свя­тиню Аполона на Палатині. Воскресіння старих культів зустріло ви­знання всіх римських громадян, хоча в освічених колах досить скеп­тично поставилися до реанімації старих обрядів І звичаїв у нових умо­вах. Епоха миру і спокою, що настала, забезпечила підтримку людьми релігійної політики Августа.

Еклектизм римської філософії тієї епохи своїм аналогом мав син­кретизм релігії. В перші сторіччя існування імперії він полегшив по­ширення східних культів. Боги Сходу обіцяли потойбічне життя ціною не доброчесного життя, до якого закликали філософи-стоїки, а шляхом створення оргіастичної імперії, звертаючись до фантазії простих лю­дей, діючи на неї ефективніше, ніж старі римські боги або єдиний бог стоїків, які потребували багато жертв та терпіння. Нові релігії потра­пили на сприятливий ґрунт, самозвані пророки та чудотворці могли розраховувати на велике число прихильників.

Підтиском мас були змушені відступити імператори, які спочатку намагалися зупинити наплив нових культів. Калігула визнав культ Ісиди, який переслідувався ще за Августа та Тиберія, та збудував для неї храм на Марсовому полі. Клавдій дозволив жерцям Великої Матері КІбели відправляти культ поза Палатином. Комод особисто брав участь у міс­терії на честь Мітри, чий культ кінця І ст. почав охоплювати дедалі ширші кола населення Риму. Наділення правами римського громадян­ства всього вільного населення імперії 212 р. спричинилося також до фактичного визнання божеств багатьох народів; для них були визна­чені спеціальні місця відправлення культу. Геліогабал (владарював 218- 222 рр.) був жерцем Ваала І ввів його у римський пантеон, а сирійська богиня Атаргатис шанувалася у Римі і ототожнювалася з Афродитою.

Поряд зі східними культурами у Римі поширювалося і християн­ство, його тлумачили як одну зі східних релігій, через те воно підляга­ло переслідуванням, і водночас користувалося свободою. В результаті стара опозиція «римська релігія — східні культи», подібно до інших релігій та культів, поступилася місцем новій опозиції — «синкретизм — християнство».