Правове становище римських громадян.

Римське громадянство набувалось: 1) в силу народження (дитина, народжена в законному римсьму шлюбі, наслідувала становище

29

%

батька; дитина, народжена жінкою поза шлюбом, наслідувала становище матері); 2) в результаті звільнення римським громадянином свого раба; 3) внаслідок усиновлення римським громадянином іноземця; 4) в силу надання громадянства окремим особам, громадам, провінціям спеціальними актами держави.

За своїм правовим становищем всі римські громадяни розподілялись на вільнонароджених (ingenui) і звільнених від рабства римським громадянином (libertini). Перші були носіями повної, а другі — обмеженої правоздатності. У 24 р. н.е. за законом Візеллія була встановлена кримінальна відповідальність вільновідпущеника, який видавав себе за вільнонародженого. У період імперії негромадянин, що видавав себе за громадянина, карався стратою.

Римське громадянство втрачалося внаслідок: 1) втрати свободи (полон, продаж у рабство, звернення у рабство у зв’язку з покаранням за певні злочини); 2) відмови громадянина від прав громадянства (наприклад, перехід до категорії латинів з метою отримання земельної ділянки у колонії).

3. Правове становище вільних негромадян.

У Римі, що протягом декількох століть перетворився на світову державу, була велика кількість чужоземців. їхнє правове становище мало два варіанти — латини і перегрини:

1. латини(Latini) були етнічно близькі римлянам. Частина латинів (старі латини — Latiniveteres) мали всі приватні права римських громадян, але не мали публічних. Нові латини (Latininovi) мали тільки право вести справи за римськими законами (juscommercii). Латини досить легко могли бути натуралізовані;
2. перегрини(Peregrini) — вільні іноземці, що проживали на захоплених Римом територіях і мали право користуватися постановами власного правового порядку (правом народів).
   Перегрини не мали римської правоздатності і могли отримати громадянство Риму лише на підставі публічно-правового акту (рішення органів влади Риму).

4. Правове становище рабів.

Римські юристи не вважали раба (servus) особою: це була річ, знаряддя, що може говорити (instrumentumvocale). Раби перебували під необмеженою владою хазяїна.

Джерела рабства у Римі:

1. військовий полон;
2. обернення на рабів власних співгромадян (за невиконання зобов’язань, за вчинення злочину, за ухилення від призову до армії чи від проходження цензового перепису, за зв’язок вільної жінки з рабом). Боргове рабство було скасовано законом Петелія в 326 р. до н.е.;

ЗО

3. піратство і работоргівля;
4. народження від рабині.

Юридично раб розглядався як річ, але річ особлива, що має в ИИЛу своєї людської природи властивості, яких інші речі не мали. Могила раба розглядалася як поховання вільної людини. Враховувалися родинні зв’язки між рабами. Образа, нанесена рабу, спричинили юридичну відповідальність, хоча при цьому допускали фікцію, що образа нанесена господарю раба.

Фактичне становище рабів значною мірою залежало від соціально- економічної кон’юнктури. Найдавніше римське право фіксувало патрі- ирхальне рабство: раб жив і працював разом з родиною хазяїна.

Після численних переможних війн республіканського періоду раби подешевшали. Це призвело до погіршення становища рабів. Рабська праця стала масово використовуватись в маєтках, що поставляли товар на ринок. У зв’язку з цим вони безжалісно експлуатувалися.

З припиненням загарбницьких війн в III ст. н.е. становище рабів ірохи покращилося. Але й раніше хазяїн нерідко наділяв раба майном на праві управління (рабський пекулій). Раб мав право укладати угоди в межах пекулію, а хазяїн ніс відповідальність по зобов'язаннях раба в рамках пекулію. Раби могли діяти як представники (nuncii) своїх господарів, набуваючи для них права, але при цьому Не створюючи для них жодних обов’язків.

Способи припинення рабства(manumissio):

1. удаваний судовий процес про свободу. За домовленістю з хазяїном раба стороння особа (зазвичай помічник магістрата — ліктор) перед претором проголошував, що людина, яка стоїть перед претором, є вільною, а хазяїн з цим погоджувався. Претор же затверджував рішення власника;
2. заповіт. Заповідач міг прямо вказати у заповіті, що після його смерті раб має отримати свободу, або міг покласти обов’язок відпустити раба на волю на свого спадкоємця. Допускалось одночасне покладення на раба певних обов’язків (наприклад, сплатити спадкоємцю певну суму грошей);
3. занесення раба до цензорського списку родини. За волею хазяїна перед цензором раб проголошував себе вільною людиною;
4. оголошення в присутності друзів;
5. письмове повідомлення рабу,
6. запрошення хазяїном раба за свій стіл;
7. звільнення в силу закону. Наприклад, одержував свободу раб, покинутий хазяїном у хворобливому стані, раб, який повідомив

31

gt;

владні органи про злочин, вчинений хазяїном. З 380 р. н.е. свободу отримував раб, який видав владі солдата-дезертира.

У період принципату відпущення рабів на волю було обмежене. По-перше, число рабів, які відпускались на свободу, не повинне було перевищувати визначеної кількості, по-друге, заборонено було відпускати рабів, молодших за ЗО років, по-третє, вік особи, яка відпускала рабів, мав бути не менше 20 років, по-четверте, було заборонено відпускати рабів на шкоду кредиторам.

У період домінату, навпаки, під впливом стоїчної філософії та християнства намітилася протилежна тенденція — заохочення відпущення рабів на волю.

5. Правове становище лібертинів.

Лібертин(libertus) — звільнена від рабства людина.

Невдячність лібертина могла спричинити його повернення до рабського стану. І, навпаки, вчинення патроном проступку проти лібертина було підставою для припинення патронату.

6. Юридичні особи.

Римські юристи остаточно не виробили поняття юридичної особи

• корпорації, але вони визнавали правосуб’єктність об’єднань майна і людей. Найменша кількість осіб у такому об’єднанні — три особи.

Види юридичних осіб.

1. римська держава та її окремі інститути, а саме імператорська скарбниця, муніципії, колонії (fiscus, municipia, coloniae);
2. братства(sodaiitates) — переслідували культові цілі;
3. колегії(collegia) — переслідували загальнокорисні цілі (похоронні, професійні, творчі, комерційні);
4. фонди— переслідували благодійні цілі (piaecausae) і, як правило, створювалися церковними організаціями.

Після Міланського едикту 313 р. н.е. особливою юридичною особою стала християнська церква (парафія).

Римські юристи теоретично обґрунтували сутність юридичної особи, визнаючи, що:

1. корпорація є єдиним цілим і, будучи такою, самостійно вступає до правових відносин;

32

2. існування корпорації не залежить від виходу з неї чи вступу до Иеї окремих членів;
3. майно корпорації відокремлене від майна її членів.

Юридичні особи могли укладати договори, приймати спадок та

підкази по заповіту, відпускати рабів на волю, виступати в суді.

Юридичні особи брали участь у цивільному обороті за допомогою спеціально на те уповноважених фізичних осіб — акторів(actores).

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Марк взяв на зберігання коштовний срібний сервіз і програв його в кості. За рішенням судді він зобов’язаний відшкодувати збитки нласника сервізу.

Чи залишиться незмінною правосуб’єктність Марка?

2. Поет Овідій Назон був засланий до міста Томи у Фракії.

Чи спричинило це зміну його правоздатності?

3. Римський громадянин Вітеллій відпустив на волю раба Стиха ,1 дружиною і дитиною. Незабаром Стих помер, залишивши певне мийно.

Хто є спадкоємцем?

4. Двадцятирічній Юлій, діючи за дорученням батька, уклав до- гоиір міни, обмінявши плуг на віз. Сталося так, що потреба у возі відпала, а плуг знадобився.

Чи вправі Юлій вимагати реституції, посилаючись на свою юність?

• 5. Нееманципований син Квінта Сцеволи обраний претором. Хто з них кому повинний підкорятися: Сцевола — сину як ма-

еістратові чи син — Сцеволі як батькові?

• 6. Гай Валерій та його син Гай Валерій Мінор потрапили в полон до галлів, але через два роки втекли і повернулися до Рима.

Визначте правовідносини між батьком і сином у полоні і після повернення до Рима.

ПЛАН СЕМІНАРУ

1. Поняття фізичної особи та її правоздатність.
2. Дієздатність фізичної особи.
3. Правове становище вільних негромадян.
4. Правове становище рабів.
5. Юридичні особи і їх види.

33

Джерела та література до заняття

Законьї XII таблиц (таблицьі IV, V, VI, XI); Институции Гая (книга II) //Памятники римского права: Законьї XII таблиц. Институции Гая. Дигестьі Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. — С. 6-8, 15, 17-44.

Макеев В.

Новицкий И. Б.Римское право. — М.: Теис, 1996. — С. 47-72.

Омельченко О. А.Римское право: Учебник. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: ТОН-Остожье, 2000. — С. 109-116.

Орач Є. М., Тищик Б. Й.Основи римського приватного права: Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 47-88.

Пиляева В. В.Римское частное право. — СПб.: Питер, 2002. — С. 33-43.

Підопригора О. А.Основи римського приватного права: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — С. 62-83.

Підопригора О. А., Харитонов Є. О.Римське право: Підручник.

• К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 175-184.

Хутьіз М. X.Римское частное право. — М.: Бьілина, 2000. — С. 39-55.

Харитонов Е. О.Основьі римского частного права. — Ростов н/Д: Феникс, 1999. — С. 113-123, 136-140.

Черниловский 3. М.Римское частное право: Злементарньїй курс.

• М.: Юрист, 2000. — С. 53-65.