Теорії походження слов’ян. Розселення стародавніх східних слов’ян.
Слов’яни - назва споріднених народів, які проживали на теренах Європи. Писемні відомості про їхній спосіб життя містяться у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.
Найповніші відомості про слов’ян можна знайти в творах візантійських авторів Йордана і Прокопія Кесарійського.Згідно з писемними джерелами, слов’яни як самостійна спільнота з’являються на історичній арені на початку І тис. н.е. У цей час вони задіяні у міграційних процесах, що призводить до поділу їх на три гілки - венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я), склавини (Подунав’я).
В історичній науці найбільш дискусійною проблемою є етногенез (походження) слов’ян. Першим звернувся до цієї проблеми Нестор у “Повісті временних літ” (ХІ ст.). Він сформулював дунайську теорію походження слов’ян. Прихильниками цієї теорії стали С. Соловйов, М. Погодін , В. Ключевський.
У добу середньовіччя з’явилася так звана азіатська або скі- фо-сарматська теорія. Вона була викладена у “Баварській хроніці” (ХІІІ ст.). Ця теорія визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які залишивши Передню Азію, пройшли узбережжям Чорного моря і осіли на півдні Східної Європи. Згодом вони розселилися на північ і захід.
На початку ХІХ ст. на базі лінгвістичних, археологічних, антропологічних, етнографічних джерел оформлюється вісло- дніпровська теорія (Л. Нідерле). Згідно з нею, прабатьківщиною слов’ян був широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром одвічних земель - Волинь. Прихильниками цієї теорії Були Н. Шахматов, В. Петров.
У 30-40-х рр. вже ХХ ст. була розроблена вісло-одерська теорія (Я. Чекановський), згідно з якою слов’янська прабатьківщина локалізувалася природними кордонами - річками Віслою та Одером.
У 50-60-х рр. ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (П. Третяков, Б. Рибаков). Вона органічно поєднала попередні, зокрема вісло-одерську і визнала прабатьківщиною слов’ян територію між Дніпром та Одером.
Розробляючи цю теорію, вчені брали за основу генезис германо-балто-слов’янської спільноти, який призвів до появи протослов’ян як самостійної етнічної групи. Цей стрибок вчені пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в ІІ тис. до н.е. на території Правобережжя і Польщі.Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, чітко визначивши етнографічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, етногенез - тривалий процес. До рубежу ІІ-І ст. до н.е. етногенез розгортається у міжріччі між Віслою та Одером, поширюючись частково на Волинь, а з появою зарубинецької культури ІІ-І ст. до н.е. переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно- західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).
Щодо території розселення східних слов’ян на землях сучасної України, то відповідь на це запитання на дає “Повість вре- менних літ” Нестора-літописця. Згідно з літописом, у середній течії Дніпра мешкали поляни, на захід і північний захід від них лежали землі древлян, у басейні Західного Бугу - дулібів, бужан і волинян. У передгір’ях Карпат жили білі хорвати, у басейні Південного Бугу і Дністра - уличі і тиверці. На дніпровському Лівобережжі по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла розмістилися сіверяни.
Описані в літописі союзи вже остаточно поривали з родоплемінним ладом і ставали на шлях ранньофеодальної державності.
Таким чином, дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з ІѴ тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями І тис. до н.е. Тільки визнання безперервного розвитку народів на землі України з успадкуванням на- ступними народами культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з давніми традиціями, віруванням, досить високим розвитком матеріальної культури.