Конституційно-правові відносини: поняття, елементи

У науці конституційного права проблема правовідносини є складною і багатогранною. Предметом активних наукових досліджень категорія правовідносин стала ще в ХІХ ст., коли відомі вчені царської Росії, зокрема Д.Д.

Аналіз сучасної юридичної літератури показав, що більшість учених визнає конституційні правовідносини результатом дії норм конституційного права на суспільні відносини^[39].

Суспільні відносини - це сталі, багатогранні, загальноприйнятні зв‘язки між членами соціуму, які встановлюються в процесі їхньої спільної життєдіяльності. Проте лише частина суспільних відносин в Україні регулюється нормами права, інша - ні, оскільки відносини дружби, кохання, вірності, релігійної приналежності знаходяться поза сферою правового регулювання. Таким чином, правовідносини - це частина суспільних відносин урегульованих нормами права. Конституційні правовідносини є не чим іншим як різновидом правовідносин.

Конституційно-правові відносини - це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу реалізації конституційних прав та обов’язків.

Ознаки конституційно-правових відносин:

1) пов’язані з відносинами публічної влади;

2) є різновидом правових відносин, оскільки існують поряд із кримінальними, господарськими, адміністративними та іншими відносинами;

3) виникають між суб’єктами правовідносин з приводу реалізації конституційних прав та обов’язків;

4) переважно мають імперативний характер;

5) регулюються та охороняються конституційними нормами та принципами;

6) є різновидом політико-правових зв’язків, оскільки тісно пов’язані з суб’єктами політичного процесу, з реалізацією владних повноважень органів державної влади, правовим статусом людини і громадянина;

7) здебільшого мають виключно загальнодержавний, а не локальний (місцевий) характер, зокрема вибори Президента України, Верховної Ради України, всеукраїнський референдум;

8) порівняно з іншими галузями права, охоплюють найширше коло суспільних відносин: економічні, культурні, екологічні, соціальні та ін.;

9) загалом конституційні правовідносини здійснюються свідомо і цілеспрямовано в результаті волевиявлення суб’єктів конституційно- правових відносин.

10) здійснення конституційно-правових відносин гарантуються та забезпечуються державно-правовим примусом, основний зміст якого полягає у позбавленні відповідних суб’єктів блага політичного, матеріального чи іншого характеру.

Конституційно-правові відносини мають внутрішню структуру.

Структура конституційно-правових відносин - це елементний склад правовідносин і правові зв’язки між ними.

Складовими елементами конституційно-правових відносин є:

1) суб’єкти; 2) об’єкти; 3) зміст; 4) юридичні факти.

Суб’єкти конституційно-правових відносин - це учасники конституційно-правових відносин, наділені конституційною

правосуб’єктністю, тобто правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю, яка встановлюється нормами і принципами конституційного права. Суб’єкти конституційно-правових відносин є носіями конституційної правосуб’єктності.

Конституційна правоздатність - це здатність суб’єкта конституційно-правових відносин мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами. Конституційна правоздатність настає з моменту народження і припиняється моментом смерті. Конституційна правоздатність має універсальний і абсолютний характер, тому нею володіють усі без виключень члени соціуму. Правоздатність - це «право на право», тому вона не дає реального блага, а лише відкриває однакову можливість індивідів, у нашому випадку суб’єктів конституційно- правових відносин, власними діями набути відповідних благ (отримати освіту, вибрати місце проживання, сповідувати певну релігію).

Конституційна дієздатність - це здатність суб’єкта конституційно- правових відносин своїми діями набувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами. Обсяг дієздатності залежить від ряду ознак, зокрема віку, психологічного стану особи тощо. До того ж у різних галузях права дієздатність наступає з різного віку, зокрема у конституційному праві з 18 років, в адміністративному з 16 років, у сімейному праві в чоловіків з 18 років, а у жінок з 17 років тощо.

У конституційному праві передбачена спеціальна конституційна дієздатність, яка встановлюється Конституцією і законами України. Наприклад, народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг 21 року (ч. 2 ст. 76 Конституції України), суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років (ч.3 ст. 148 Конституції України), засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про об’єднання громадян»), членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про об’єднання громадян»).

Конституційна деліктоздатність - це здатність суб’єкта конституційно-правових відносин нести безпосередню юридичну відповідальність за порушення конституційно-правових норм.

У сучасній науці конституційного права досить складною і невирішеною є проблема визначення кола суб’єктів конституційно- правових відносин та їх правового статусу. Проблема ускладнюється нерівністю правового статусу суб’єктного складу, зокрема Українська держава і апатрид є суб’єктами конституційно-правових відносин, проте їхній правовий статус незрівнянно різний.

Важливими суб‘єктами конституційно-правових відносин є юридичні особи, які Цивільним кодексом України визначаються як організації, які створені і зареєстровані в установленому законом порядку (ст. 80). Більше того усі юридичні особи, згідно ст. 81 Цивільного кодексу України, поділяються на юридичних осіб. юридичних осіб публічного права і приватного права. Юридичними особами публічного права визнано організації, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. На думку частини вітчизняних учених, статус публічної юридичної особи необхідно надати територіальним громадам, Автономній Республіці Крим, Українській державі в цілому^[41].

Крім того, деякі вчені схильні розрізняти суб’єкти конституційного права і суб’єкти конституційно-правових відносин.

Суб’єкти конституційного права - це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні обов’язки. Суб’єкт конституційно-правових відносин - це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даному відношенні^[42]. Проте переважна більшість вітчизняних учених-конституціоналістів не розмежовує ці поняття.

У чинному законодавстві України не існує жодного нормативно­правового акта, в якому був сформульований вичерпний перелік суб’єктів конституційного права, навіть Конституція України не містить такого переліку. Отож, вчені по-різному визначають суб’єктний склад галузі конституційного права^[43].

У цілому можна визначити загальну систему суб’єктів конституційно- правових відносин.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

1) фізичні особи - громадяни України, апатриди (особи без громадянства), біпатриди (особи з подвійним громадянством), біженці, іноземці;

2) юридичні особи - органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи державної влади. До органів державної влади належать уся система органів виконавчої влади - від Кабінету Міністрів України і до районних державних дміністрацій, Верховна Рада України, глава держави, правоохоронні органи, органи правосуддя та ін.^[44]

3) посадові особи - представники влади, наділені відповідними державно-владними повноваженнями;

4) соціальні організації - держава, трудові колективи, органи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальні одиниці, об’єднання громадян (громадські організації, профспілки, територіальні громади, політичні партії, релігійні громади, органи самоорганізації населення;

5) соціальні спільноти - Український народ, корінні народи, населення, нація, національні меншини, етнічні групи.

Суб’єктний склад учасників конституційно-правових відносин, порівняно з іншими галузями права, є не лише найбільший за кількістю, але й незрівнянно різний за змістовим наповненням. Вищезазначений перелік суб’єктів конституційно-правових відносин є невичерпним. Крім того, правовий статус деяких суб’єктів конституційно-правових відносин законодавчо не визначений, а тому потребує змістовного тлумачення.

Українська нація - спільність людей, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території, єдиним громадянством, менталітетом, духовно-культурними цінностями і надбаннями, юридичними правами і обов’язками. Україна - багатонаціональна держава, і якщо територія є матеріальною основою утворення держави, то етнічна нація - духовною основою такого утворення. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури (ст. 11 Конституції України). На жаль, змістовне наповнення правосуб’єктності Української нації не знайшло нормативного обґрунтування як на конституційному, так і законодавчому рівні.

Українська держава - один із головних суб‘єктів конституційно- правових відносин, оскільки лише держава виступає офіційним представником усього суспільства, а всі інші організації, як стверджують вітчизняні вчені, репрезентують лише його частину^[45]. Держава уособлює публічну владу. Саме на вірність Україні перед вступом на посаду народні депутати України складають присягу, зобов’язуються усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність держави (ст. 79 Конституції України), на вірність Україні складає присягу і Президент України (ч. 3 ст. 104 Конституції України), крім того Президент України є главою держави і виступає від її імені (ст. 102 Конституції України), судові рішення ухвалюються судами іменем України (ч. 5 ст. 124 Конституції України). Україна, як держава, є учасником міжнародних організацій тощо.

Український народ - громадяни України всіх національностей. Саме таке визначення об’єктивоване в Преамбулі Конституції України.

Національні меншини - це осередки громадян України, які не є українцями на національністю, належать до інших національних спільностей і виявляють почуття етнічної єдності між собою. Правосуб’єктність національних меншин визначена Конституцією України (ст. 11), Законом України «Про національні меншини» (1992 р.), міжнародними нормативними актами. На сучасному етапі державотворення на державному рівні офіційно визнана можливість створення адміністративно-територіальних одиниць за національною ознакою^[46].

Громадяни України, які належать до нацменшин вільні у виборі обсягу і форм реалізації своїх прав, які гарантуються з боку держави. Крім того, вони мають право обиратися або призначатися на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, установах, організаціях, наділені активним виборчим правом. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється. Державний департамент у справах національностей та міграції Міністерства юстиції України має спеціальні повноваження в цій сфері. Прикро, що законодавець значно більше уваги приділив правовому регулюванню статусу національних меншин, ніж правовому статусу української нації.

Корінні народи - такий термін вживається у Конституції України тричі (ст. 11, ч. 3. ст. 92, ч. 3 ст. 119), зокрема у ст. 11 Основного Закону регламентовано, що держава сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів. Проте визначення терміна та змістовне наповнення правосуб’єктності корінних народів ні на конституційному, ні на законодавчому рівні в Україні немає. Корінні народи здавна ведуть традиційний спосіб життя, наприклад, кочовий, від збереження якого залежить їхнє існування як окремої самодостатньої групи.

Релігійні громади - первинна структурна одиниця у системі релігійних організацій, яка добровільно створюється віруючими певного релігійного спрямування для здійснення культових обрядів. Релігійні громади є повноцінними учасниками конституційно-правових відносин, оскільки вони після реєстрації свого установчого документа в органах державної влади набувають статус юридичної особи. Правовий статус релігійних громад визначається Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.). На конституційному рівні визнано, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави (ч.3 ст. 35 Конституції України). І це правильно, оскільки церква повинна мати автономію у державі, вона не може бути частиною державної влади. Церква, релігійні громади не можуть бути інструментом в руках держави, проте між ними простежується тісний взаємозв’язок. Церква, релігійні організації виконують важливу функцію держави - моральне оздоровлення суспільства, духовний вплив на молоде покоління українців (богослужіння, діяльність недільних шкіл та ін.). Держава на законодавчому рівні визнає і гарантує правовий статус церкви і релігійних організацій, на державному рівні підтримує відзначення релігійних свят, зокрема Різдво Христове, Воскресіння Христове, 1020 річниця Хрещення, а на міждержавному рівні сприяє зміцненню авторитету української церкви, наприклад, глава Української держави неодноразово проводив зустрічі з Вселенським патріархом Варфоломієм щодо статусу української церкви.

Звичайно, що такий перелік можна продовжувати, оскільки на конституційно-правовому рівні чітко не визначений правовий статус спостерігачів на виборчих дільницях, опозиції, коаліції депутатських фракцій, безпосередньо депутатських фракцій, кандидатів на державні посади, в тому числі на посаду глави держави, виборчих блоків політичних партій, органів самоорганізації населення, депутатських груп тощо.

Таким чином, суб’єктний склад конституційно-правових відносин практично на сьогодні є невичерпним, потребує теоретичного осмислення з метою оптимального правового регулювання.

***

Наступним складовим елементом конституційно-правових відносин є об’єкт. Об’єкт права має бути базовою юридичною категорією в ієрархічній системі основних правових елементів, оскільки будь-якій вольовій поведінці суб’єкта має передувати процес усвідомлення досягнення поставлених цілей, задля досягнення яких має обиратися найбільш раціональний варіант вольової поведінки. Відтак, об’єкт права, на думку вітчизняних учених, становить сукупність потреб та інтересів, реалізація яких забезпечується правовою регламентацією^[47]. Представники російської школи об’єкт правовідносин визначають як матеріальні і духовні блага, які задовольняють інтереси уповноважених сторін правовідносин^[48]. Проте досягнення інтересу зачасти передбачає не лише реалізації суб’єктивних прав, але й виконання юридичних обов’язків, наприклад, внесення грошової застави для кандидата на посаду глави держави.

Загалом у науці теорії права немає єдиного трактування об’єкта права. Так, на думку О.С. Йоффе, об’єкт права - це те, на що воно спрямовує або здійснює свій вплив^[49]. Об’єкт права, за Ю.С.Шемшученком, це матеріальні і нематеріальні^[50], а О.Ф. Скакун додає - з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини^[51].

Об’єкт конституційно-правових відносин (від лат. оЬ]есїи8 - предмет) - це закріплені і гарантовані нормами та принципами конституційного права загальнодержавні і соціальні блага, з приводу яких суб’єкти конституційно-правових відносин вступають в юридичні зв’язки і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Специфіка об’єкта конституційно-правових відносин опосередковується, насамперед, їхньою державно-владною складовою, тому об’єктом інтересів суб’єктів конституційно-правових відносин є не стільки конкретні матеріальні речі, предмети^[52], а загальносуспільні публічні цінності та інститути.

Відтак, об’єктами конституційно-правових відносин є: основні засади конституційного ладу України та їх гарантії; державний та суспільний лад; суверенітет (державний, національний, нації); публічна влада; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя; волевиявлення народу; форми прямої демократії; організація та функціонування системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування; конституційні права, свободи і обов’язки людини та громадянина; правовий статус людини і громадянина; право власності; міжнародне співробітництво державних інституцій, громадських об’єднання; політичні партії та інші громадські організації; податкова, банківська і фінансова системи; культурно-духовні надбання окремих індивідів чи суспільства загалом; природні об’єкти (земля, рекреаційні зони, природні ресурси, атмосферний простір у визначених законодавством межах), адміністративно-територіальні одиниці та ін.

Вищезазначений перелік об’єктів конституційно-правових відносин є невичерпним, до речі, вичерпним він і не може бути в силу об’єктивних причин. Це підтверджується низкою аргументів:

1) конституційно-правові відносини охоплюють правовим регулюванням практично усі сфери суспільних відносин, що прямо впливає на множинність об‘єктів;

2) конституційні правовідносини мають установчих і системотвірний характер для об’єктного складу правовідносин усіх інших галузей прав,

3) конституційне право - динамічна галузь права, яка зберігає тенденцію до розширення правового регулювання суспільних відносин.

Класифікація об’єктів конституційно-правових відносин:

1) політичні блага - державний суверенітет, територіальна цілісність держави, влада Українського народу, державна влада, політична багатоманітність, політичні партії та їх блоки, народний і національний суверенітети, громадянство, демократія та ін.;

2) матеріальні блага - майно, цінні папери, гроші, природні ресурси та ін.;

3) нематеріальні блага - честь, гідність, ділова репутація, право інтелектуальної власності, право на віросповідання, право на таємницю телефонних розмов, листування, право на отримання освіти та ін.;

4) дії (бездії) - участь у виборах, референдумах, страйках, реалізація активного чи пасивного виборчого права та ін.;

5) результати дій (бездіяльності) - статус судді, президента, народного депутата, депутата представницьких органів місцевого самоврядування тощо.

***

Наступним, тобто третім, складовим елементом конституційно- правових відносин є зміст.

Зміст конституційно-правових відносин - це визначені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників цих відносин.

Зміст конституційно-правових відносин має двояку складову, зокрема у науці конституційного права розрізняють юридичний і фактичний зміст. Це змістовно близькі, але не тотожні поняття.

Юридичний зміст - це можливість суб’єктів конституційно-правових відносин вчиняти відповідні дії або необхідність утриматися від їх вчинення. Юридичні факти дають нормативні варіанти вибору правомірної поведінки.

Юридичний зміст складають:

1) суб’єктивне право - юридична гарантія можливості використання чи невикористання своїх конституційних прав вступати у конституційні правовідносини, наприклад, балотуватися на відповідну посаду чи ні, подавати конституційне звернення до Конституційного Суду України чи утриматися від учинення дій;

2) юридичні обов’язки - це вид і міра належної поведінки суб’єкта правовідносин, визначена і гарантована конституційним законодавством, наприклад, конституційним обов’язком громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Юридичний зміст ширше поняття, ніж фактичний зміст. По-суті, фактичний зміст - це конкретно обраний варіант юридичних можливостей. Наприклад, після отримання фахової підготовки молодий спеціаліст має практично необмежену юридичну можливість влаштуватися на роботу, проте основним місцем його роботи може бути лише одне. Упродовж свого життя громадянин держави в силу тих чи інших причин учиняє низку юридично-значимих дій.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Дії та події складають юридичні факти.

Дії - це юридичні факти, які залежать від волі людини. Дії можуть бути правомірними, які відповідають конституційно-правовим приписам і неправомірні, які суперечать вимогам конституційних норм. Наприклад, правомірні дії - реалізація конституційного права на участь у виборах (активне, пасивне виборче право), неправомірні дії - нівелювання волі виборців через підміну виборчих бюлетенів. Неправомірна поведінка - це правопорушення, за вчинення якого передбачена юридична відповідальність.

Події - це юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості суб’єкта, проте їх регламентування нормами конституційного права надає їм юридичної значущості та пов’язує з ними міру можливої і навіть необхідної поведінки. Наприклад, досягнення суддею 65 річного віку означає юридичну необхідність припинення його суддівських повноважень.

Обставини - це складні юридичні факти, які є сукупним вираженням дії і події. Наприклад, втрата громадянином України конституційної дієздатності призводить до неможливості реалізації його політичних права на виборах, референдумах тощо.

Класифікувати юридичні факти можна по-різному:

1) за юридичними наслідками:

а) правоутворюючі, наприклад, прийняття громадянами України закону на всеукраїнському референдумі;

б) правозмінюючі, наприклад, Кабінет Міністрів України, згідно ст. 115 Конституції України, складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України і набуває статусу виконуючого обов’язки;

в) правоприпиняючі, наприклад, прийняття рішення Верховною Радою України про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі, якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто (ст. 81 Конституції України);

2) за суб’єктивним чи об’єктивним походженням: дії, події, обставини.

1.4.