Система конституційного права України: конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, конституційно-правові принципи
Система галузі конституційного права України - це об'єктивно взаємодіюча сукупність конституційно-правових норм, інститутів та принципів, що регулюють суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.
Будь-яка система має внутрішню структуру.Структура галузі конституційного права - це спосіб взаємозв'язку і взаємоузгодження його внутрішніх складових елементів. Структуру конституційного права можна визначити у вузькому і широкому значеннях. Структурними елементами галузі конституційного права у вузькому значенні є конституційно-правові норми, інститути і принципи.
Конституційно-правова норма є первинним елементом системи конституційного права України.
Конституційно-правова норма (від лат. norma - правило, взірець) - це встановлене або санкціоноване державою одиничне, формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює або охороняє суспільні відносини.
Ознаки конституційно-правових норм:
1) мають найвищу юридичну силу щодо правових норм інших галузей права;
2) закріплюють і регулюють найважливіші суспільні відносини;
3) є одиничними правилами поведінки - передбачають один варіант поведінки;
4) є нормами прямої дії;
5) визначають порядок створення правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;
6) формальна визначеність - правова норма утворюється на підставі узагальнення конкретних випадків, матеріалізується у вигляді статей, що дозволяє регулювати загальносуспільні відносини;
7) загальнообов’язковість - має значення не для окремих осіб, а для всіх тих, хто став суб’єктом конституційно-правових відносин, реалізація конституційно-правових норм гарантується і забезпечується державою;
8) переважно є імперативними - орієнтують на сувору субординацію в системі державного управління та влади;
9) зміст норм визначається об’єктивною природою того виду суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання галузі конституційного права;
10) не вичерпують свою обов’язковість певною кількістю застосувань;
11) безперервно діють у часі;
12) мають високий рівень стабільності порівняно з нормами інших галузей права;
13) приймаються, змінюються і скасовуються за спеціальною процедурою;
14) універсальність - поширюють владно-регулюючий вплив на всі сфери суспільного життя - політичну, економічну, соціальну, культурну та ін.
У науці конституційного права вчені по-різному визначають ознаки конституційно-правової норми. Так, відомий вітчизняний правник В.Ф. Погорілко запропонував класифікувати ознаки норм конституційного права на загальновидові і спеціальновидові.
Загальновидовими ознаками конституційно-правових норм є:
1) загальнообов’язковий характер;
2) регулятивність;
3) формально-визначений характер;
4) загальний характер - норми поширюються на всіх суб’єктів правовідносин;
5) виняткові гарантії захисту з боку держави.
Спеціальновидовими ознаками конституційно-правових норм є:
1) публічний характер;
2) пріоритетне значення норм, тому що вони регулюють найважливіші публічні відносини;
3) політичний характер;
4) імперативність;
5) інтегративність - норми є визначальними для всіх інших галузей права;
6) багатоманітність моделей (норми-принципи, норми- дефініції);
7) прямий характер дії;
8) мають найвищу юридичну силу;
9) система загальних і спеціальних юридичних гарантій;
10) особливий характер структури та юридичних властивостей складових елементів[19] [20]. Схожої точки зору щодо виокремлення ознак конституційно-правових „.....2 норм дотримуються й інші вітчизняні вчені. Конституційно-правові норми вирізняються з усієї системи юридичних норм не лише певною єдністю видових ознак, але й своєю специфікою. Специфіка конституційно-правових норм полягає в тому, що вони мають особливу (некласичну) внутрішню структуру. Структура норми права - це об’єктивно зумовлений потребами правового регулювання її внутрішній поділ на складові елементи - диспозицію, гіпотезу, санкцію, які перебувають у певних взаємозв’язках між собою. Конституційно-правові норми не завжди у своєму складі є тричленними, тобто мають гіпотезу, диспозицію і санкцію. Понад 80 відсотків конституційно-правових норм містять лише диспозицію, тобто правило (еталон) поведінки. Наприклад, в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. Частина конституційно-правових норм містить не лише диспозицію, але й гіпотезу, яка визначає умови дії правової норми. Наприклад, право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 70 Конституції України), кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. 23 Конституції України); Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою (ч. 2 ст. 103 Конституції України). Частина конституційно-правових норм містить як гіпотезу, диспозицію, так і санкцію, де передбачені правові наслідки за невиконання розпоряджень диспозиції. Наприклад, будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом (ч. 2 ст. 52 Конституції України), за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ч. 2 ст. 60 Конституції України), незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ч. 2 ст. 68 Конституції України), за посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону (ч. 2 ст. 105 Конституції України), Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України). Загалом варто зауважити, що переважна більшість конституційно-правових норм не містить санкції. Таким чином, внутрішня структура і форма організації конституційно- правових норм має певні особливості, які об’єктивуються в наступних видах: «диспозиція», «гіпотеза - диспозиція», «гіпотеза - диспозиція - санкція». Множинність та багатогранність суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання галузі конституційного права, опосередковує функціонування значної кількості норм права. Класифікація конституційно-правових норм дозволить структурувати (систематизувати) наші знання про них, виявити їхні властивості, правильно використовувати в процесі правового регулювання. Класифікація конституційно-правових норм - це їх видовий поділ за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні тих суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Класифікація конституційно-правових норм надає можливість визначити: 1) місце кожної норми в національній системі права, що залежить від того, в якому нормативно-правовому акті міститься норма і яке місце займає цей акт в ієрархічній системі законодавства України; 2) особливі властивості кожного з різновидів норм та оптимальні способи їхньої взаємодії; 3) межі регулятивного впливу норм на суспільні відносини; 4) функціональне призначення кожного з різновидів норм конституційного права у механізмі правового регулювання; 5) оптимальні способи, шляхи впливу конституційно-правових норм на суб’єктів відповідних правовідносин; 6) шляхи вдосконалення правотворчої і правозастосовчої практики з метою підвищення її ефективності. Першоосновою будь-якої класифікації є вибір критеріїв. У науці конституційного права правники продукують свої підходи до визначення критеріїв поділу конституційно-правових норм. Зокрема, О.Ф. Фрицький визначає такі критерії класифікації: об’єкт конституційного регулювання, юридичні особливості норми в механізмі конституційного регулювання, зміст приписів норм, ступінь визначеності приписів норм конституційного права, вид суспільних відносин конституційно- правового регулювання, коло суб‘єктів конституційно-правових відносин, межі норм дії у просторі, межі норм дії у часі[21] Водночас Ю.І. На думку вітчизняного вченого Ю.М. Тодики, класифікувати конституційно-правові норми доцільно за змістом, юридичною силою, призначенням у механізмі правового регулювання, терміном дії, територією дії, характером приписів конституційно-правових норм. Таким чином, вітчизняні вчені виокремлюють змістовно близькі критерії поділу класифікації конституційно-правових норм. Підстави класифікації конституційно-правових норм юридичною силою характером приписів а) зобов’язальні - встановлюють обов’язок суб’єкта конституційно-правових відносин вчинити певні правомірні дії; б) заборонні - встановлюють заборону суб’єктам конституційних правовідносин вчиняти певні дії; в) уповноважуючі (дозвільні) - наділяють суб’єкта конституційних правовідносин певними правами; територією владно- регулюючого впливу часом дії характером санкцій *** Конституційно-правові норми не можуть функціонувати відокремлено від інших норм конституційного права, тому вони об’єднані між собою у певні групи, які називаються інститутами права. Структурними елементами галузі конституційного права є не норми права, а конституційно-правові інститути. Конституційно-правовий інститут (від лат. іпзіііиіиш - устрій, організація, установлення) - це система норм права, які в межах предмету конституційного права регулюють змістовно близькі суспільні відносини. Ознаки конституційно-правового інституту: а) не створює «нові» суспільні відносини, а лише згруповує норми конституційного права за певним видом конституційно-правового регулювання; б) здійснює цілеспрямоване і системне регулювання змістовно однорідних суспільних відносин; в) здійснює комплексний вплив на поведінку і волю суб’єктів конституційно-правових відносин; г) виступає структурним елементом галузі конституційного права; ґ) властива відносна стабільність; д) складається із конституційно-правових норм, які різняться між собою за характером правового припису, за методом правового регулювання, за призначенням у механізмі правового регулювання, за територією владно-регулюючого впливу та ін. У науці конституційного права триває дискусія щодо витоків формування інститутів конституційного права. Одні вчені схильні ототожнювати інститути конституційного права з системою (структурним поділом) конституції[24]. Інші правники стверджують, що виокремлення інститутів здійснюється не шляхом прийняття якого- небудь закону, а є результатом доктринальних тлумачень учених[25]. Звичайно, можна аргументовано продовжувати дискусію, надаючи перевагу одній чи іншій теорії, проте раціональний вихід вбачається в оптимальному поєднанні авторських позицій. Дійсно будь-який науковець, беручись виокремлювати ті чи інші конституційно-правові інститути передусім проаналізує як змістовне, так і структурне наповнення Конституції України. З іншого боку, виокремлення системи інститутів галузі права продукується розумовою діяльністю людини[26]. Загалом створення інститутів права в цілому має об’єктивне підґрунтя. Одна група конституційно-правових норм регулює відносини, пов’язані з правовим статусом глави держави (повноваження, порядок обрання, припинення повноважень та ін.), інша - регулює загальні засади конституційного ладу України (Розділ І Конституції України), третя - регламентує форми народовладдя (референдуми, мітинги, страйки та ін.), четверта - права і свободи людини та громадянина тощо. Отож, у галузі конституційного права можна виокремити цілий ряд конституційно-правових інститутів: інститут громадянства, інститут виборів, інститут народного депутата України, інститут Верховної Ради України, інститут імпічменту, інститут місцевого самоврядування, інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інститут референдуму та ін. Конституційно-правові інститути істотно різняться між собою, зокрема кількістю норм права, обсягом і видом регулювання суспільних відносин, відносною змістовною загальністю чи конкретністю. Наприклад, інститут референдуму є складовим елементом інституту прямої демократії, інститут державного суверенітету є складовим елементом інституту конституційного ладу держави. З огляду на це, необхідно здійснити класифікацію конституційно-правових інститутів. Здійснення класифікації інститутів конституційного права є складним процесом, сутність якого вбачається у виявленні критеріїв систематизації всієї множини різнопорядкових конституційно-правових інститутів у самостійні групи. Отож, мета класифікації - систематизація інститутів за певними критеріями. У науці конституційного права України існують різні підходи до визначення критеріїв класифікації принципів конституційного права. Так, вітчизняний правник О.В. Носенко пропонує такі критерії класифікації: за предметом правового регулювання (інститут законодавчої влади, інститут конституційних основ безпосередньої демократії, інститут місцевого самоврядування, інститут конституційного процесу та ін.); за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути); за формами і видами об’єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та законодавчі інститути); за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві інститути); за структурою (генеральні інститути, основні інститути та субінститути)[27]. Така класифікація інститутів конституційного права має право на життя, проте має бути більш чітко структурована. Інститути конституційного права можна класифікувати на три різновиди: 1) комплексні - регулюють інтегровані сфери суспільних відносин, можуть поєднувати декілька відносно споріднених інститутів, практично є відображенням структурного поділу Конституції України. Комплексними конституційно-правовими інститутами є: а) інститут загальних засад конституційного ладу України; б) інститут правового статусу людини і громадянина; в) інститут безпосередньої демократії (вибори, мітинги та ін.); г) інститут організації та діяльності органів державної влади; ґ) інститут політико-територіального устрою України; д) інститут місцевого самоврядування. 2) головні - регулюють конкретні сфери однорідних відносин, мають чіткий предмет правового регулювання, виступають структурними елементами комплексних інститутів. Головними профільними інститутами конституційного права є: а) інститут громадянства України; б) інститут глави держави; в) інститут законодавчої влади; г) інститут юридичної відповідальності та ін. 3) первинні - складаються з відносно невеликоі кількості норм конституційного права, регулюють суспільні відносини, які за предметом правового регулювання є дуже близькими і невеликі за обсягом предметного регулювання, інтегруються у головні конституційно-правові інститути. Первинними конституційно-правовими інститутами є: інститут голосування, інститут депутатського запиту, інститут складання присяги, інститут законодавчої ініціативи, інститут конституційного подання та ін. Таким чином, класифікація опосередковує можливість формування багаторівневої системи конституційно-правових інститутів, що забезпечує ефективне структуроване функціонування галузі конституційного права України. *** Важливим елементом системи конституційного права поряд з конституційно-правовою нормою і конституційно-правовим інститутом, є конституційно-правовий принцип. Принципи права, в тому числі конституційно-правові принципи, стали предметом наукових дискусій лише з ІІ пол. ХХ ст. Радянські вчені визнали беззаперечну роль принципів права у формуванні як права загалом, так і галузей права, тому ще в 1956 р. запропонували визнати принципи права, так як вони властиві кожній галузі, третім критерієм розмежування галузей права[28]. Хоча сучасна юриспруденція визнає основними критеріями розмежування галузей права лише предмет і метод правового регулювання, проте доктринальна дискусія у цьому напрямку продовжується. Конституційно-правові принципи (від лат. ргіпсіріит - начало, основа) - це фундаментальні засади, беззаперечні вимоги, керівні ідеї, які визначають сутність, зміст і політико-правове призначення галузі конституційного права у регулюванні суспільних відносин. Між нормами права та принципами правової системи, як зауважує відомий вітчизняний правник А.М. Колодій, існує тісний зв’язок, оскільки останні знаходять свій вияв у нормах права, а норми права згруповані за ознакою єдності змісту, виражають певну ідею, надихають життям принципи права[29]. Принципи виступають осьовим центром ідеологічної і концептуальної єдності не тільки окремих конституційно-правових норм, а й інститутів і підгалузей національного конституційного права. Принципи права - це каркас, несуча конструкція, на якій будується кожна галузь права, в тому числі і галузь конституційного права. Принципи права визначають загальну динамічність галузі конституційного права, оскільки виступають загальнообов’язковими орієнтирами і флагманами правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. У сучасній науці конституційного права активно дискутується проблема змістовного наповнення терміна принцип. В.І. Шинкарук стверджує, принцип - це те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки, переконання людини, ті практичні і моральні засади, якими вона керується у своєму житті в різних сферах діяльності[30]. На думку російських учених В.М. Корельського та В.Д. Перевалова, принципи - це основні ідеі (вимоги), які в своїй єдності визначають ідеальну конструкцію, модель[31]. Вітчизняні вчені В.В. Кравченко і В.М. Пітник стверджують, принципи - це вихідні начала, що обумовлені завданнями та функціями суб’єкта суспільно-правових відносин, в основу їх організації та функціонування покладені певні властиві ознаки[32]. Інші вчені, зокрема В.Ф. Погорілко та О.Ф. Фрицький наголошують, що принцип - це об’єктивна закономірність, яка притаманна будь-якому суспільно- політичному явищу, сформульована у вигляді певної ідеї, правила або засади[33]. Водночас В.В. Копєйчиков дійшов висновку, що принципи - це основні засади, ідеї, які характеризуються, універсальністю, загальною значимістю та вищою імперативністю[34]. Конституційно-правові принципи не є довільними за своїм характером, основами чи вихідними положеннями, що пронизують норми конституційного права. Вони об’єктивно зумовлені економічним, соціально-політичним ладом самого суспільства, основними принципами побудови і функціонування політичної системи взагалі[35]. Разом з тим, не можна принципи інших різновидів суспільного життя автоматично вважати принципами права, і навпаки. Ознаки конституційно-правових принципів: а) високий рівень абстрагованості, тобто визначають загальні цільові орієнтири побудови і розвитку галузі конституційного права; б) універсальність - охоплюють правовим регулюванням весь спектр суспільних відносин, що складають предмет галузі конституційного права; в) загальна значимість - виступають позитивними беззаперечними зобов’язаннями для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин; г) найвищий рівень імперативності (наказовості); ґ) виступають безпосереднім регулятором суспільних відносин у разі наявності прогалин у чинному законодавстві; д) високий рівень стабільності - зачасти змінюються норми в межах правового регулювання принципу, а не навпаки; е) виступають відправними началами формування системи принципів інших галузей права; є) об’єктивність - є продуктом, насамперед, розвитку суспільно- правових явищ, а не розумової діяльності людини. Принципи права поділяються на певні групи залежно від того, поширюються вони на систему права загалом, на декілька споріднених галузей права, наприклад, приватні, публічні, чи на окрему галузь права, у нашому випадку - конституційне право України. Конституційно-правові принципи можна поділити на дві основні групи: загальні і особливі. Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, які прямо закріплені в Конституції та законах України. До загальних принципів конституційного права належать: 1) принцип верховенства Конституції та конституційних законів у системі нормативно-правових актів; 2) принцип публічності - регулює суспільні відносини у сфері організації та діяльності публічної влади; 3) принцип універсальності - регулює всі без виключень сфери суспільних відносин: політичні, соціально-економічні, культурні та ін.; 4) принцип системності - конституційно-правове регулювання здійснюється комплексно, цілеспрямовано, всі принципи взаємоузгодженні між собою і не можуть суперечити один одному; 5) принцип демократизму - визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 6) принцип гуманізму - зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії, найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека; 7) принцип законності - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосі, що передбачені Конституцією та законами України; 8) принцип загальнообов’язковості норм конституційного права - кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України; 9) принцип наступності - уособлюють національні правові традиції. Спеціальні принципи конституційного права - це керівні засади, ідеї, які цілеспрямовано наповнюють концептуальним змістом конкретні конституційно-правові інститути. Різнорівневим інститутам конституційного права, які, як вже зазначалося вище, класифікуються на три види (комплексні, головні, первинні) властивий відносно відособлений комплекс конституційно- правових принципів. Спеціальними конституційно-правовими принципами такого комплексного інституту як місцеве самоврядування є: 1) принцип правової, матеріально-фінансової і організаційної самостійності в межах повноважень, визначених чиним законодавством України; 2) принцип поєднання місцевих і державних інтересів; 3) принцип виборності - т ериторіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають представницькі органи місцевого самоврядування; 4) принцип державної підтримки, гарантій місцевого самоврядування; 5) принцип відповідальності та підзвітності органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб перед територіальними громадами; 6) принцип колегіальності прийняття рішень місцевими радами. Спеціальними конституційно-правовими принципами такого основного інституту як громадянство України є: 1) принцип єдиного громадянства; 2) принцип запобігання випадків безгромадянства; 3) принцип виходу з громадянства; 4) принцип збереження громадянства незалежно від місця проживання; 5) принцип рівності всіх громадян України незалежно від підстав набуття громадянства та ін. Спеціальними конституційно-правовими принципами такого первинного інституту як інститут складання присяги є: 1) принцип імперативності, тобто обов’язковості процедури; 2) принцип персоніфікованого складання присяги; 3) принцип процесуальної послідовності складання присяги; 4) принцип дотримання часових меж складання присяги, наприклад, Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п’ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів (ч. 4 ст. 104 Конституції України) та ін. Таким чином, систему галузі конституційного права України у вузькому розумінні складають конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути і конституційно-правові принципи. Проте структуру галузі конституційного права можна визначити і в більш багатогранному варіанті (значенні), де конституційно-правові норми, інститути і принципи представлені у площині поділу галузі конституційного права на суб’єктивне і об’єктивне, публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, регулятивне і охоронне, національне і міжнародне, загальну і особливу частини. Об’єктивне конституційне право — це нормативний регулятор, який об’єднує норми позитивного права, що регулюють не конкретні правовідносини, а певний вид суспільних відносин. Наприклад, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань (ч. 2 ст. 37 Конституції України). Суб’єктивне конституційне право — це встановлені юридичними нормами вид і міра можливої поведінки суб’єктів конституційних правовідносин, спрямована на здійснення конституційних прав і свобод людини. Наприклад, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України). Публічне конституційне право — це сукупність конституційно- правових норм, які регулюють загальнодержавні і політико-правові відносини в інтересах максимальної більшості громадян певної держави. Доктрина конституційного права беззаперечно відносить конституційне право до публічних галузей права, оскільки його норми регулюють відносини у сфері публічної влади: визначають порядок організації та діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форми народовладдя, основи конституційного ладу, зміст та види суверенітету, територіальний устрій, міжнародне співробітництво, правовий статус людини і громадянина. Ця позиція є цілком слушною і не викликає заперечень. Водночас частина конституційно-правових норм регулює відносини у сфері приватного права, оскільки конституційно- правові норми є основою для розвитку всіх інших галузей права як публічних - фінансове право, банківське право, митне право та ін., так і приватних - цивільне право, сімейне право, трудове право та ін.). Наприклад, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69 Конституції України). Приватне конституційне право — це сукупність конституційно- правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу суб’єктів конституційно-правових відносин. Так, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 1 ст. 41 Конституції України), громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ч. 1 ст. 36 Конституції України). Матеріальне конституційне право — це сукупність конституційно- правових норм, які використовуються державою для безпосереднього регулювання суспільних відносин. Матеріальне конституційне право відображає змістовну сутність галузі права. Наприклад, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України). Процесуальне конституційне право — це сукупність конституційно- правових норм, які визначають порядок і механізм реалізації матеріальних норм галузі права. Донедавна вважалося, що процесуальне право має місце лише у площині цивільного права, кримінального права і господарського права. Сьогодні правознавці не заперечують можливість та доцільність виокремлення процесуального конституційного права. Конституційна юрисдикція, значна частина виборчого, законодавчого, парламентського законодавства представлена процесуальними конституційно-правовими нормами. У 2003 р. в Україні вийшов друком перший навчальний посібник «Конституційно-процесуальне право»[36]. Наприклад, питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ч. 2 ст. 111 Конституції України). Регулятивне конституційне право — сукупність конституційно- правових норм, які встановлюють загальні правила регулювання суспільних відносин, визначають еталон правомірної поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України (ч. 1 ст. 108 Конституції України). Охоронне конституційне право — це сукупність конституційно- правових норм, які забезпечують правопорядок у суспільстві та державі, захищають права і свободи людини і громадянина шляхом застосування засобів державно-владного впливу. Наприклад, за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ч. 2 ст. 60 Конституції України). Національне конституційне право — це галузь системи права України, сукупність конституційно-правових норм та принципів якої регулюють загальнодержавні суспільні відносини в сфері організації та діяльності публічної влади, місцевого самоврядування, визначають і гарантують права і свободи людини та громадянина. Наприклад, суверенітет України поширюється на всю її територію ч. 1 ст. 2 Конституції України), носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ч. 2 ст. 5 Конституції України). Міжнародне конституційне право має всі шанси зайняти свою нішу в наднаціональній правовій системі. Зокрема, в умовах глобалізації активізуються євроінтеграційні процеси, які супроводжуються не лише ратифікацією міжнародних правових актів, але й розробкою проекту Конституції Європейського Союзу. Цей документ і за змістом, і за суттю має наднаціональний характер. Незважаючи на те, що існує лише проект Євроконституції, проте не виключено, що парламенти та громадяни країн-учасниць ЄС згуртують свої зусилля, щоб «дати життя» документу нового покоління. У системі будь-якої галузі права можна виділити як загальну, так і особливу частини. За таким принципом здійснюється кодифікація галузевого законодавства, зокрема Цивільний кодекс України (1.01.2004 р.), Кримінальний кодекс України (1.09.2001 р.) та ін. Така система викладу норм права називається пандектною. Уперше майже два століття тому її запропонували німецькі вчені. У загальній частині викладений понятійно-категоріальний апарат певної галузі, визначалися мета, завдання принципи правового регулювання тощо. Особлива частина, залежно від галузі права, зазвичай містить конкретний перелік правочинів або злочинів. Структурний поділ галузі права, як правило, є похідним від структурного поділу профільного кодифікованого акта. Конституційне законодавство України на відміну, наприклад, від сімейного є некодифікованим[37], а Конституція України становить лише вершину айсберга конституційного законодавства. В юриспруденції у 2006 р. В.Ф. Погорілко і В.Л. Федоренко вперше запропонували поділ конституційного права на загальну та особливу частини. Загальна частина конституційного права представлена: предметом і методом конституційного права, принципами конституційного права, системою конституційного права (у вузькому значенні), джерелами галузі, конституційно-правовими відносинами, інститутом конституційно-правової відповідальності та інститутом функцій конституційного права. Особлива частина конституційного права представлена: інститутом основ конституційного ладу, інститутом прав і свобод людини та громадянина, формами безпосередньої демократії, інститутом органів державної влади, інститутом конституційної юстиції, інститутом місцевого самоврядування[38]. Отож, система галузі конституційного права України - це складна, структурована, динамічна єдність об’єктивно взаємопов’язаних елементів, яка дозволяє функціонувати конституційному праву як цілісному системному утворенню. 1.3.
за змістом, тобто за сферами суспільних відносин загальні засади конституційного ладу (статті 1 - 20 Конституції України) суспільні відносини у сфері організації та діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування (статті 5, 6, 75 - 153 Конституції України) права і свободи людини та громадянина, основи правового статусу людини і громадянина (статті 21 - 68 конституції України) основи народовладдя (статті 5, 69 - 74 Конституції України) територіальний устрій України (статті 2, 132 - 134 Конституції України) за законодавчі - викладені в Конституції та законах України норми підзаконних актів - приймаються уповноваженими суб’єктами конституційно- правових відносин у межах, на підставі і відповідно до законів (постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України) за уповноважуючі - визначають межі можливої поведінки суб’єкта правовідносин. («Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань», ч. 2 ст. 89 Конституції України) забороняючі - встановлюють недопустимість вчинення певних дій, наприклад, поєднання представницького мандата та посади у державному органі виконавчої влади. («Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку», ч. 3 ст. 76 Конституції України ) зобов’язуючі - визначають обов’язок суб’єкта правовідносин до вчинення чи / або утримання від конкретних дій. («Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей», ч. 1 ст. 68 Конституції України) за функціональною спрямованістю регулятивні охоронні - спрямовані на охорону правовідносин у суспільстві і державі; за призначення м у механізмі правового регулювання матеріальні - здійснюють безпосереднє правове регулювання суспільних відносин, визначають права та обов’язки суб’єктів конституційних правовідносин, відповідають на питання «Що робити?» («Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років», ч. 5 ст. 76 Конституції України) процесуальні - визначають спосіб, форму і механізм реалізації матеріальних конституційно- правових норм, відповідають на питання «Як робити?». («Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування», ч. 2 ст. 84 Конституції України) за методом правового регулювання імперативні - нормативні приписи, що мають обов’язковий характер, безпосередньо визначають поведінку суб’єкта конституційних правовідносин, передбачають єдино можливий зразок поведінки. («Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік», ч. 2 ст. 96 Конституції України) диспозитивні - надають можливість суб’єктам конституційних правовідносин обрати певний варіант поведінки. («Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України», ч. 2 ст. 90 Конституції України) за загальної дії - поширюються на всю територію України, на необмежене коло суб’єктів конституційно-правових відносин (Конституція і закони України) обмеженої дії - межі визначаються відповідними територіальними факторами (Конституція АРК), локальної дії - стосуються певних органів державної влади, місцевого самоврядування (Положення про постійні комісії представницьких органів місцевого самоврядування) за постійні - строк дії конституційно-правових норм не обмежений у часі (Конституція України, закони) тимчасові - дія конституційно-правових норм визначається певним строк. (Конституційний договір від 8 червня 1995 р. діяв до прийняття нової Конституції України, тимчасовий характер дії мають «Перехідні положення» Конституції України, які розраховані на 3 - 5 р. після набрання нею чинності) виключні - заборона страйків на період надзвичайного стану. («В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень», ч. 2 ст. 64 Конституції України) прямі - міра юридичної відповідальності суб’єктів конституційно-правових відносин встановлюється на основі прямих санкцій, які містяться в правовому приписі конституційної норми. («У разі за невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії з дня прийняття такого рішення», ч. 6 ст. 81 Конституції України) бланкетні - міра і ступінь покарання можуть визначаються нормами кримінального та іншого права.(«За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність», ч.2 ст.60 Конституції України)