Поняття, предмет, метод конституційного права, його місце та роль в системі національного права України

Правову систему України складають декілька десятків галузей права, проте Конституційне право України є провідною галуззю права. Конституційне право України складає юридичну основу для утворення і розвитку всіх інших галузей права: адміністративного, кримінального, цивільного, сімейного, трудового та ін.

Виникнення та розвиток конституційного права є об’єктивним процесом, що пов’язаний з необхідністю легітимного обмеження публічної влади, запобіганням узурпації державної влади, недопущенням посягань держави на права та свободи людини. Витоки формування Конституційного права, як національного публічного права, беруть початок з публічних договорів Київської Русі, що укладалися на віче між Київськими князями та народом. Історично цікавими є конституційні ідеї щодо створення публічних державних інститутів, запропоновані гетьманом Пилипом Орликом на початку ХУІІІ ст.

Конституційне право України в сучасній юридичній науці розуміється в чотирьох значеннях: як галузь права, галузь законодавства, юридична наука та навчальна дисципліна.

Розглянемо конституційне право як галузь національного права.

Конституційне право України - це провідна галузь національного права, що становить систему конституційно-правових норм та принципів, які регулюють та охороняють найбільш важливі та загальні політико- правові суспільні відносини, мають найвищу юридичну силу та забезпечуються дієвими заходами суспільного та державного впливу.

Ознаки конституційного права України:

- охороняють та регулюють найбільш важливі політико-правові суспільні відносини: систему органів державної влади, форми народовладдя, права і свободи людини та громадянина, основи місцевого самоврядування, територіальну організацію держави та ін.;

- регулює та охороняє найбільш загальні суспільні відносини, тобто такі, що охоплюють найширше коло суб’єктів правовідносин і виникають у соціальній, економічній, політичній, культурній, екологічній та інших сферах правовідносин;

- має системоутворюючу властивість, тому що всі інші галузі права формуються на основі конституційного права і не можуть йому суперечити;

- має найвищу юридичну силу з-поміж усіх галузей права;

- є системою конституційних норм та принципів;

- забезпечується найбільш ефективними заходами державного впливу, під якими розуміють діяльність спеціально уповноважених органів державної влади: судів, прокуратури, міліції та ін.

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь права, має свій предмет і метод правового регулювання. Вивчення предмета правового регулювання дає відповідь на питання: навколо чого систематизовані (згруповані) конституційно-правові норми та принципи, чим відрізняється конституційне право від інших галузей права, у чому полягає сутнісне призначення даної галузі права в системі правового регулювання?

Однозначну відповідь отримати досить складно, тому що можна визначити предмет правового регулювання конституційного права по- різному:

- перший підхід базується на тому, що публічна державна влада є головним елементом правового регулювання конституційного права. Осьовим центром правового регулювання є влада, що здійснюється системою державних інститутів, перелік яких закріплений як у конституції держави, так і в інших нормативно-правових актах;

- другий підхід до визначення предмету правового регулювання конституційного права базується на паритетному співвідношенні публічної влади та індивідуальної свободи людини. Чи можна однозначно визначити, який із цих двох об’єктів правового регулювання конституційного права має беззаперечну першозначущість? Поза будь- яким сумнівом можна стверджувати, що в сучасному суспільстві, де утверджуються демократичні цінності, влада та свобода повинні стати головним предметом правового регулювання конституційного права. Досить вдало розкрив зміст свободи відомий голандський філософ Б. Спіноза. Він стверджував, що свобода є усвідомлена необхідність^[1]. Гармонійне співвідношення публічної влади і свободи людини мають стати найвищою раціональністю правового регулювання конституційного права;

- третій підхід до визначення предмету правового регулювання конституційного права базується на тому, що конституційно-правові норми та принципи регулюють відносини між державою, суспільством та людиною. Конституційне право має забезпечити оптимальне співвідношення та функціонування зазначених суб‘єктів конституційно- правового процесу: демократичні засади утворення та функціонування інститутів державної влади, розвиток громадянського суспільства, забезпечення реалізації та гарантія загальновизнаних прав і свобод людини та громадянина в державі;

- четвертий підхід до визначення предмету правового регулювання конституційного права має дещо узагальнюючий характер, тому що визначається як суспільні відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній та інших сферах^[2].

Суспільні відносини, які є досить багатогранними з огляду на їх видову множинність та змістовне наповнення, повинні стати опорою міцності державно-правового механізму, інститутів демократії та правового статусу людини. Предмет правового регулювання конституційного права, на думку українського вченого В.Ф. Мелащенка - одного із перших дослідників цієї проблематики в незалежній Україні, становлять суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України^[4].

Отже, предмет правового регулювання конституційного права можна визначити з огляду на те, що повинні регулювати, охороняти та гарантувати конституційно-правові норми і принципи. З огляду на сказане можна стверджувати, що в найзагальнішому вимірі предметом конституційного права є особливе коло суспільних відносин, які регулюються, охороняються та гарантуються його нормами та принципами.

У контексті даного дослідження не можна залишити поза увагою монографічне дослідження «Предмет конституційного права» відомого російського вченого-конституціоналіста О.О. Кутафіна, який стверджує, що предмет конституційного права не можна визначити раз і назавжди. І це пояснюється не стільки різновекторністю та багатогранністю структурних елементів предмета правового регулювання конституційного права, скільки їх постійною зміною. Предмет конституційного права об’єктивований у галузевій нормативно-правовій базі, тому є похідним від змісту конституції та інших основних документів, які діють у державі, тому, на думку О.О. Кутафіна, можна говорити лише про відносну сталість предмета конституційно-правового регулювання. Зміна конституційного законодавства має наслідком зміну предмета правового регулювання конституційного права. Оскільки прийняття законів є прерогативою держави, то це означає, що в предметі конституційного права об’єктивується насамперед воля держави^[5].

Проблема змістовного наповнення предмета конституційно-правового регулювання, яка системно досліджується з кінця ХІХ ст.^[6], є однією із найскладніших у науці конституційного права, проте беззаперечним є те, що предмет конституційного права залежить як від рівня демократичного розвитку держави, так і суспільства загалом.

Предмет правового регулювання - це відносини, що складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства (політичній, економічній, соціальній, духовній), пов’язані з основами суспільного ладу та державного устрою, правовим статусом особи, організацією та діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, а також іншими суспільними відносинами, що виникають при здійсненні публічної влади і народовладдя.

Структура предмета конституційного права - це взаємозв’язок складових елементів, які становлять предмет конституційно-правового регулювання.

Учені-конституціоналісти не досягли єдності думок у визначенні структури предмета конституційного права. Так, В. Ф. Мелащенко визначив чотири основні групи суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права:

1) відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народний суверенітет;

2) відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу;

3) відносини, які розкривають основоположні засади функціонування держави (діяльний, «робочий» аспект держави);

4) відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою^[7].

Інший вітчизняний учений О. Ф. Фрицький стверджує, що складовими елементами предмета конституційного права є:

1) людина;

2) громадянське суспільство;

3) влада як основна ознака держави;

4) економічні, соціальні, політичні, духовні сфери суспільства в демократичній державі;

5) територіальна організація держави^[8].

Крім того, у спеціальній літературі можна знайти й інші підходи до визначення структурних елементів предмета конституційно-правового регулювання^[9].

Отже, у науці конституційного права існують різні підходи до визначення переліку складових елементів предмета галузі права. Найпростіший спосіб - ототожнення структури предмета галузі конституційного права зі змістом (розділами) чинної конституції держави. Інший спосіб - врахування специфіки конституційно-правового регулювання певної держави. Оптимальний спосіб визначення структури предмета конституційно-правового регулювання - креативне поєднання названих підходів.

Структуру предмета конституційного права складають:

1) державно-політичні відносини, в яких відображені основні владні інститути: державний суверенітет, конституційний лад, якісні характеристики держави - форма державного правління, політико- державний режим, форма державного устрою, загальні засади організації і функціонування політичної системи, способи та механізми організації і функціонування публічної влади, конституційно-правовий статус органів державної влади, національно-державні символи;

2) базові соціально-економічні відносини, основні засади яких закладені в конституційно-правових нормах і принципах: економічна та ідеологічна багатоманітність, множинність форм власності, право кожного на підприємницьку діяльність, гарантії соціального забезпечення членів суспільства та ін.;

3) відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку особи і держави: основи правового статусу людини і громадянина, тобто її правове становище в суспільстві та державі, належність до громадянства, державно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина;

4) відносини, що складаються в процесі реалізації основ народовладдя: здійснення влади народом безпосередньо на виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях або через систему представницьких органів: Президента України, Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

5) відносини, що визначають основоположні засади функціонування державно-владного механізму: законність, демократичність, гуманізм, розподіл влад;

6) відносини, що виникають у сфері територіального устрою держави та взаємодії держави в цілому та її складових частин, у процесі реалізації права нації на самовизначення.

***

Конституційне право, як і будь-яка інша галузь права, має свій метод правового регулювання. Метод, поряд із предметом правового регулювання, є одним із беззаперечних критеріїв поділу норм права на галузі права.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів та засобів правового впливу на суспільні відносини, що складають предмет конституційного права. Метод забезпечує єдність правового регулювання в рамках певної галузі права.

В юриспруденції існують різні підходи щодо визначення переліку методів правового регулювання, які використовуються в галузі конституційного права. На думку Ю.І. Крегула, визначальним методом конституційного права є метод безпосереднього конституційного закріплення - конституція закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення повновладдя народу України. Поряд із цим методом конституційному праві властиві і такі: методи загального регламентування, установчі методи, методи декларацій, встановлення принципів, цілей і завдань організації та діяльності суб‘єктів конституційного права, позитивне зобов‘язання, дозвіл, заборона^[10]. На переконання А.М. Колодія та А.Ю. Олійника, визначальними засобами правового регулювання є методи заборони, уповноваження, зобов’язання і рекомендації^[11].

Разом з тим, традиційно методи конституційно-правового регулювання, поділяються на імперативні та диспозитивні. Методи, які використовуються в демократичній державі для регулювання суспільних відносин, є виключно правовими, і визначаються характером припису конституційно-правових норм.

Імперативний метод правового регулювання є пріоритетним для галузі конституційного права, так як останнє є публічною галуззю права, норми якого регулюють відносини владарювання у державі, правовий статус людини і громадянина, народовладдя, територіальний устрій та ін. Імперативний метод правового регулювання не дає права вибору учасникам правовідносин, спрямовуючи їхню діяльність у певному руслі і опосередковує регулювання суспільних відносин на засадах субординації та координації, тобто зверху-донизу. Оскільки імперативний метод не передбачає альтернативної поведінки чи діяльності суб’єктів конституційно-правових відносин, то у разі недотримання приписів норм права, прийнятих у межах компетенції відповідними органами державної влади, органами місцевого самоврядування чи посадовими особами, настає відповідальність згідно з чинним законодавством. Такі методи правового регулювання як заборони, уповноваження, зобов'язання, декларації за своїм змістом є імперативними.

Метод заборони не допускає вчинення тих чи інших дій суб’єктами конституційно-правових відносин. Наприклад, забороняється створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ч. 6 ст.17 Конституції України), забороняється використання примусової праці (ч. 3 ст. 43 Конституції України), забороняється (не допускається) проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України).

Метод уповноваження знаходить практичну об’єктивізацію у повноваженнях суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, Президент України є главою держави і уповноважений виступати від її імені (ч.1 ст. 102 Конституції України), Верховна Рада України уповноважена затвердити протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (ч.31 ст. 85 Конституції України), Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції уповноважений видавати постанови і розпорядження (ч.1 ст.117 Конституції України).

Метод зобов’язання встановлює вид і міру необхідної, належної поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, Президент України зобов’язаний прийняти рішення і дати обґрунтовану відповідь у разі висловлення обласною чи районною радою недовіри голові відповідної місцевої державної адміністрації (ч.9 ст.118 Конституції України), Кабінет Міністрів України зобов’язаний скласти повноваження перед новообраною Верховною Радою України (ст.115 Конституції України), у разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України зобов’язана зібратися на засідання у дводенний строк без скликання (ч.3 ст.83 Конституції України).

Метод декларації об’єктивується у проголошенні принципів, які стають правовими орієнтирами розвитку публічно-правових інститутів у державі. Метод декларації поширений у разі прийняття міжнародно- правових актів (угод, декларацій, меморандумів, хартій, статутів).

Диспозитивний метод правового регулювання визначає варіанти поведінки учасників суспільних правовідносин, тобто дає їм право вибору. Диспозитивний метод привнесений у конституційне право із приватних галузей права. Такий метод набуває певної цінності у разі реалізації суб’єктами правовідносин своїх прав та свобод.

Метод дозволу надає суб’єктам конституційно-правових відносин правовий простір у виборі власної поведінки в межах норм права. Такий метод підтверджує особисте бажання (небажання) суб’єкта бути учасником конституційно-правових відносин: брати участь у виборах, референдумах, право обирати і бути обраним в органи державної влади чи місцевого самоврядування. Наприклад, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ч.1 ст.38 Конституції України), кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч.5 ст.29 Конституції України).

Усі вищевказані методи, незважаючи на відносну самостійність, тісно взаємопов’язані між собою і можуть використовуватися в поєднанні один з одним. Множинність методів правового регулювання, як стверджують учені, свідчить про складний характер даної правової категорії, яка зачасти постає не в чистому вигляді, а як сукупність прийомів реалізації норм права^[12].

Отож, методу конституційно-правового регулювання властиві такі ознаки:

1) загальний характер правового регулювання;

2) найвищий рівень юридичної сили;

3) імперативність;

4) установчий характер;

5) універсальність;

6) доцільність.

***

Конституційне право України є провідною галуззю права в національній системі права, норми і принципи якого складають фундамент для інших галузей права: адміністративного, кримінального, господарського, повітряного, цивільного тощо. Основним джерелом конституційного права є Конституція України, яка визначає основні засади розвитку державно-правових та інших суспільно значимих публічних інститутів. Правові норми інших галузей права, які приймаються на основі, в межах і у відповідністю із Основним Законом держави, лише деталізують і розширюють зміст конституційно-правових норм та принципів.

Провідне місце конституційного права в національній системі права зумовлене такими чинниками:

а) вершину ієрархічної системи нормативно-правових актів займає основне джерело конституційного права - Конституція України, норми і принципи якої є правовою основою для розвитку всіх інших галузей права;

б) предмет правового регулювання конституційного права становлять найбільш важливі та загальні суспільні відносини в усіх сферах організації та діяльності публічно-правової влади;

в) конституційне право визначає основні засади розвитку та утвердження конституційного ладу України, в тому числі і територіального устрою держави;

г) конституційне право закріплює такий важливий політико-правовий інститут як державний, національний і народний суверенітет;

ґ) конституційне право визначає, регламентує та гарантує права і свободи людини і громадянина;

д) конституційне право закріплює засади політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;

е) конституційне право визначає та гарантує основні форми народовладдя.

***

У сучасній науці конституційного права існує термінологічна дискусія щодо найменування галузі права: «конституційне право» чи «державне право». Учені-конституціоналісти вже понад два століття аргументовано обґрунтовують необхідність використання того чи іншого терміна. Подібні термінологічні дискусії активно продукуються не лише у межах конституційного права, зокрема дискутується питання щодо найменування інших галузей права: «кримінальне право» чи «карне право», «адміністративне право» чи «сервісне право», «муніципальне право» чи «комунальне право» та ін.

Починаючи з ХУІІІ ст., коли на геополітичній карті світу вперше були прийняті класичні конституції, зокрема Конституція США (1787 р.), Конституція Франції (1791 р.), Конституція Польщі (в 1791 р.), поряд з терміном «державне право» вчені-правознавці почали активно використовувати термін «конституційне право». Витоки дискусії вбачаються у суперечливості поглядів правознавців на предмет і метод правового регулювання, змістовне наповнення цієї галузі права, і нарешті - на визначенні пріоритетності джерела права, зокрема конституції. Ще в середині 90-х років ХХ ст. В.Ф. Мелащенко писав, що ця проблема тісно пов’язана з іншою проблемою, а саме: Конституція - це Основний Закон суспільства чи держави?^[13]

Дійсно, базовими елементами конституційного права, з одного боку, є держава та її складові інститути публічної влади (державне право), з іншого - людина та її невід’ємні права і свободи (конституційне право). Залежно від обраного вищезазначеного підходу вчені займають певну позицію в термінологічній дискусії.

Історичний розвиток конституційного права країн світу тісно пов’язаний із системою норматино-правових актів, які приймалися відповідними уповноваженими органами державної влади. У тих країнах, де конституційно-правові акти відіграли значну роль у становленні та розвитку не лише державно-правових інститутів публічної влади, але й регламентували та юридично гарантували права і свободи людини, визнали її найвищою соціальною цінністю, утвердилася традиція найменування галузі права як «конституційне право». Це країни англо­саксонської та романської правової системи. Дійсно, конституційне право властиве для юридичної науки США, Великобританії, Франції, Польщі та ін.

Сьогодні використання терміна «державне право» характерне для правової системи Німеччини, Швейцарії, Скандинавських країн. Застосування терміна «державне право» визначається не теоретичною позицією чи вподобаннями вчених-правників, а офіційною позицією вказаних держав.

У незалежній Україні офіційно визнана назва галузі «конституційне право». З огляду на те, що Україна значний період часу не мала власної державності (ІІ пол. ХУІІ ст. - поч. 90-х р. ХХ ст.) і входила до складу спочатку Російської імперії, а згодом до СРСР, то і назва галузі права привносилася в Україну ззовні.

Відомо, що з часів царювання Петра І між Російською імперією і Німеччиною, яка в 1871 р. теж була проголошена імперією, склалися тісні стосунки на науковій ниві: німецьких професорів запрошували в університети Росії викладати основи юриспруденції.

Крім того, в ХІХ ст. у Німеччині сформувалася сильна історична школа, представниками якої були такі відомі вчені-правознавці, як Г. Гюго, К. Савіньї, Р. Ієрінг, А. Трібо та ін. Багато відомих вчених Російської імперії (Л.Й. Петражицький, Ф.Ф. Кокошкін, С.О. Муромцев та ін.) в ХІХ - на поч. ХХ ст.ст., будучи студентами, проходили стажування в університетах Німеччини. Звичайно, що низка теоретико-практичних напрацювань кайзерівської Німеччини активно привносилася молодими вченими у правову систему Російської держави. У цьому сенсі не став винятком і термін «державне право», який був запозичений російською юриспруденцією з німецького права - Біааізгесйі. Проте у дореволюційній Росії поряд з терміном «державне право» використовувався термін «конституційне право». Студенти

Московського і Санкт-Петербурзького університетів на початку ХХ ст. вивчали навчальну дисципліну «Конституційне право»^[14].

У період радянської доби спостерігався неоднозначний підхід до термінологічної назви досліджуваної галузі права. Ряд правознавців аргументовано доводив необхідність застосування терміна «конституційне право», тому що державне право, на відміну від конституційного права, не охоплює правовим регулюванням усього спектру суспільних відносин політичного характеру^[15]. Інші вчені підтримували доктрину визначальної ролі держави, а не суспільства, у процесі правового регулювання, тому стояли на позиції утвердження в юриспруденції терміна «державне право»^[16]. Проте далеко не всі вчені були настільки категоричними, а тому спробували знайти термінологічний компроміс. Так, правознавець І.П. Трайнін ще в 1939 р. ввів у науковий обіг термін «радянське державне (конституційне) право», що дало змогу охопити правовим регулюванням найбільш важливі та загальні суспільні відносини^[17].

Загалом у радянський період усі терміни - «державне право», «конституційне право», «державне (конституційне) право» активно продукувалися не лише в теорії юриспруденції, але й мали практичну об’єктивізацію. З такою назвою виходили друком підручники, навчальні посібники, монографії, студенти вивчали навчальні дисципліни тощо.

Реалії сучасної науки юриспруденції детермінують необхідність припинення теоретичної дискусії щодо найменування даної галузі права. Так, правознавець Л.М. Ентін стверджує, що еволюція державного права і як галузі, і як науки призвела до того, що різниця, яка існувала в минулому між поняттями «конституційне право» і «державне право» втратила свою значимість та актуальність^[18]. У сучасній науці права на пострадянському просторі спостерігається поступовий відхід від терміна «державне право», оскільки він, все ж таки, асоціюється із тоталітарною державою, натомість активно продукується термін «конституційне право».

Сьогодні майже у всіх країнах світу прийняті конституції, в яких в тому чи іншому обсязі передбачені і гарантовані невід’ємні права і свободи людини та громадянина, визначені основні засади організації та діяльності публічних органів влади, тому термінологічна дискусія вживання терміна «конституційне право» чи «державне право» не має істотного значення. Зазвичай на теренах певної держави утверджується та назва галузі права, яка є історично виправданою з огляду на традиції розвитку відповідної національної правової системи.

В сучасній Україні використання терміна «конституційне право» є закономірним, оскільки: а) конституція є джерелом права, що має найвищу юридичну силу; б) людина, а не державні інституції, визнана найвищою соціальною цінністю; в) у державі сформований конституційний лад, який гарантується і охороняється чинним законодавством; г) існує розподіл державної влади на окремі гілки; ґ) визнається і гарантується місцеве самоврядування; д) існує конституційне закріплення прав і свобод людини та громадянина; е) важливим методом конституційно-правового регулювання є не лише імперативний, але й диспозитивний метод, використання якого сприяє практичній реалізації непорушних прав і свобод людини та громадянина; є) державотворення ґрунтується на засадах демократії, законності, гуманізму тощо.

1.2.