Криза конституційної юстиції та її подо­лання

Політична криза — 2007 зумовила кризу Конституційного Суду України, який став об’єктом неприхованого політичного тиску з боку різних політичних сил. Нехтуючи правовими засадами захисту сво­їх прав у Конституційному Суді, суб’єкти конституційних відносин доз­воляли собі давати критичну оцінку діяльності Конституційного Суду.

„Суд не може існувати поза простором і часом. Уже сам перелік його повноважень засвідчує: будь-яка справа, що ним розглядається, викликає політичний резонанс у суспільстві. Негативно ставлячись на словах до полі- тизації Суду, певні політичні сили насправді всіляко намагаються цьому сприяти. Інакше як розуміти дії Верховної Ради, яка формує свою частину складу Суду за квотами політичних партій? І це узгоджується з вимогами ст. 127Конституції, за якою судді не можуть належати до політичних партій та брати участь у будь-якій політичній діяльності?^^[97]

І це цілком є зрозумілим. Сам факт звернення до Конституційного Суду може набути політичного резонансу і у суспільстві можуть існувати певні очікування від майбутнього рішення Суду. Відповідно судді Кон­ституційного Суду діють у складній суспільній обстановці при розгляді справ, щодо яких існує значний політичний резонанс. Перші дні розгля­ду справи за конституційним поданням 53 народних депутатів України від коаліції депутатських фракцій парламентської більшості у Верховній Раді України щодо неконституційності указу Президента України від 2 квітня 2007 р. про дострокове припинення повноважень парламенту ви­явилися досить напруженими.

Судді Конституційного Суду згідно із законом несуть обов’язок що­до захисту конституційного ладу.

Саме конституційне провадження по даній справі суддя-доповідач С. намагалась спрямувати в русло формального, а точніше — нормати- вістського тлумачення фабули конституційного подання 53 народних депутатів. При цьому було відкинуто дослідження Конституційним Су­дом підвідомчості цієї справи Суду. Проблема полягала в тому, чи була належною стороною у справі група народних депутатів як суб’єкт кон­ституційного подання, оскільки були сумніви, що їх подання випливає із предметної компетенції парламенту (ст. 85 Конституції та інші статті), над реалізацією якої депутати зобов’язані працювати згідно з Конститу­цією та Законом про статус народного депутата.

Юридична природа Указу Президента № 264/2007 полягала в тому, що він був актом індивідуальної дії, який містив елементи нормативнос­ті, оскільки пункт другий указу закріплював один із принципів права. Прийняття процесуальної ухвали про відкриття провадження у справі було можливе у рамках процедури перевірки конституційності повнова­жень органів влади (глава 10 Закону про Конституційний Суд України). Згідно із ст. 75 цього Закону орган конституційної юстиції дає оцінку конституційним поданням щодо їхньої прийнятності стосовно вирішен­ня спору про конституційність повноважень органів публічної влади.

За таких умов необхідно зазначити, що в діях Верховної Ради вбача­лося перебирання функцій правосуддя та спроба запровадити конкурен­цію повноважень парламенту і глави держави. Тому існувала реальна загроза конституційному принципові поділу влади, що передбачає роз­поділ владних повноважень, систему їхнього балансу, стримування і противаги, елементом якого є діяльність Конституційного Суду щодо вирішення конституційних спорів. Якщо КС не забезпечує баланс пов­новажень у системі поділу влади, він істотно обмежує власну функцію правосуддя, що загрожує легалізацією антиконституційної практики повновладдя Верховної Ради.

У перший день розгляду справи за конституційним поданням 53 на­родних депутатів був заслуханий лише один представник від авторів по­дання — народний депутат України V скликання М. З правової позиції народного депутата, зокрема з його відповідей на запитання суддів Кон­ституційного Суду України стала зрозумілою суть конституційного по­дання, яким його автори фактично вимагали відновлення антиконсти­туційної системи рад народних депутатів (радянської влади). Основні тези відповідей зазначеного народного депутата такі:

1) український парламент не несе відповідальності в порядку нега­тивної конституційної відповідальності, тобто він не може бути розпу­щений за конституційні делікти, що містять суспільну небезпеку для конституційних цінностей народу (прав і свобод громадян тощо);

2) єдиною підставою для дострокового припинення повноважень парламенту є стаття 90 Конституції України, яка передбачає його засто­сування у випадках недієздатності Верховної Ради України;

3) парламент відповідає перед народом (позитивна конституційна відповідальність) лише на чергових виборах, а також на позачергових ви­борах, якщо такі проводяться на підставі статті 90 Конституції України;

4) указ Президента України про дострокове припинення повнова­жень парламенту на підставі статті 102 Конституції України є злочинним актом, за який він повинен понести відповідальність в порядку суду ім­пічменту;

5) парламентська більшість у Верховній Раді України скасувала по­ложення Регламенту Верховної Ради України, яке дозволяло приєднува­тись до більшості також депутатам від опозиції, але це не є фактичним визнанням допущеного парламентом конституційного делікту, вказано- го в указі Президента, тому що ці депутати й далі будуть голосувати ра­зом з парламентською більшістю;

6) Верховна Рада України, навіть без парламентської опозиції, яка зайнята підготовкою до позачергових парламентських виборів, залишаєть­ся діючим парламентом, бо ніхто не має права до обрання народних депу­татів України наступного скликання заборонити його функціонування;

7) Президент України позбавлений Конституцією будь-яких дискре­ційних повноважень щодо парламенту; при конституційних деліктах з бо­ку парламенту він повинен звертатися до Конституційного Суду України;

8) Верховна Рада України не допускає узурпації влади, навпаки, її допускає Президент, який всупереч Конституції розпустив парламент і присвоїв собі його повноваження;

9) конституційне подання 53 народних депутатів не стосується предметної компетенції парламенту (стаття 85 Конституції України), бо воно засноване на статті 150 Конституції.

Отже, відповіді народного депутата України свідчили про його осо­бисту заангажованість типово радянським політико-правовим мислен­ням, тобто цінностями неіснуючої радянської держави.

Політико-правова позиція депутата М. свідчила про таке:

а) її автор фактично не визнає право народу змінювати законодавчу владу в формах і способах, передбачених Конституцією України, зокре­ма шляхом дострокового припинення повноважень парламенту за скоє­ні ним конституційні делікти. Він ставить парламент вище народу і фак­тично ототожнює владу парламенту з владою народу;

б) депутат виступає проти чіткого поділу влади в державі та вста­новлення ефективної системи стримувань і противаг, особливо по лінії парламент — глава держави. Він вважає нормальним, що народні депу­тати — у випадку з указом Президента — порушують конституційні нор­ми про предметну компетенцію парламенту при внесенні конституцій­ного подання;

в) народний депутат заперечує дискреційне право Президента Укра­їни захищати Конституцію, що є невід’ємним елементом конституцій­ного статусу глави держави при напівпрезидентській формі правління (Франція та інші країни). Фактично мова йде про перетворення інститу­ту Президента в підпорядкований орган парламентсько-урядової коалі­ції. При тому, що саме з ініціативи сил парламентської більшості в 2004 році шляхом внесення змін до Конституції України, дискреційне право щодо розпуску парламенту йому було надано через скасування скріп­лення відповідних актів Президента з боку Прем’єр-міністра та відпові­дальних міністрів.

Навіть невеликий огляд того, що прозвучало на засіданнях Консти­туційного Суду України 17 квітня 2007 р., насторожує всі демократичні сили в країні і повинно насторожувати демократів за її межами: у кон­ституційному поданні 53 народних депутатів йде відверте перетракту­вання положень Конституції України на догоду радянському праворозу- мінню. На той час по суті Україні нав’язувалася концепція відродження недемократичної системи повновладдя рад народних депутатів (радян­ська влада).

1. Верховна Рада є представницьким органом влади, який є політич­ним форумом нації та здійснює законодавчі та контрольні функції. Тому цей орган покликаний забезпечити втілення політичних заходів щодо втілення волі виборців у формі законодавства та здійснення ефективного контролю за виконавчою владою. Оскільки в Україні діє принцип напів- президентського правління, то важливою складовою системи парламен­таризму є діяльність опозиції. Відповідно неконституційною є практика обмеження прав опозиції. В умовах, коли парламентська більшість, на яку спирається у своїй діяльності уряд, ігнорує інтереси та запити опози­ції і приймає законодавство, що не виражає суспільний консенсус, вини­кають підстави для конституційної відповідальності парламенту. Тоді Президент України як глава держави, що володіє резервною владою та в її рамках здійснює функції арбітражу (через конституційну конструкцію „гарант"), зобов’язаний прийняти адекватні заходи — прийняти рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, провівши по­передньо відповідні консультації із головою парламенту та керівниками депутатських фракцій з метою усунення виявлених порушень. Якщо ці консультації не дають корисного ефекту і не поновлюють порушених прав, то є юридичні підстави для прийняття рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. Дії Президента України у пе­ріод політичної кризи відповідають цим критеріям.

2. Стаття 90 Конституції України стосується лише обставин, коли парламент не спроможний сформувати уряд за результатами виборів або цей орган не здатен проводити пленарні засідання, тобто належним чи­ном здійснювати свої функції. Положення цієї статті носять превентив­ний, тобто попереджувальний характер.

Застосування Президентом заходів у рамках частини 2 статті 102 та пункту 1 частини 1 статті 106 Конституції' носять репресивний характер. Вони випливають з природи арбітражних функцій глави держави як га­ранта державного суверенітету, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина і спрямовані на забезпечення державного сувере­нітету та правонаступності (континуїтету) держави.

Конституційна відповідальність Верховної Ради як конституційного органу влади носить комплексний характер, тобто поєднує елементи застосування заходів превентивної і репресивної відповідальності. Тому її тлумачення у рамках лише статті 90 Конституції є несистемним і не відповідає принципу верховенства права та порушує основні права і сво­боди у сенсі статей 3 та 56 Конституції України.

3. Принцип демократії у сучасних умовах трактується як система правління більшості, яка під час прийняття рішень враховує інтереси меншості. Прийняття рішень у системі демократії передбачає поєднання інститутів безпосередньої і представницької демократії. Відповідаль­ність парламенту перед народом у формі чергових виборів або позачер­гових виборів має суто теоретичний характер. Така відповідальність вті­люється у практичну площину через здійснення конституційної функції політичних партій щодо сприяння у формуванні та вираженні політич­ної волі громадян, а також — їхньої участі у виборах.

У цьому контексті Конституційний Суд не може відмежуватися від того, що вибори відбуваються за пропорційною виборчою системою із закритими партійними списками у загальнонаціональному (уніномі- нальному) виборчому окрузі, що створює серйозні перепони у реалізації народом своєї функції щодо формування органів влади у рамках безпо­середньої демократії.

Також у практичній площині відповідальність парламенту втілюєть­ся через конституційні механізми стримувань і противаг. У цьому кон­тексті здійснюються консультації між главою державою, головою парла­менту, лідерами депутатських фракцій щодо врегулювання політичної кризи, що виникла. Якщо ці консультації не приносять корисного ефек­ту, необхідно вживати заходів щодо дострокового припинення повнова­жень парламенту, що є нормальною практикою для демократичних країн. Так, підставою для розпуску Генеральних штатів у Нідерландах кілька років тому був конфлікт щодо змісту імміграційного закону.

4. Оцінка указу Президента України про дострокове припинення повноважень парламенту на підставі статті 102 Конституції України, за який він може понести відповідальність у порядку суду імпічменту, є предметом розгляду Суду. Саме в тому аспекті Конституційний Суд і мо­же давати оцінку указу глави держави.

Визначаючи межі використання повноважень Президентом Украї­ни, Суд може виходити з надання правового висновку щодо меж дискре- ції, тобто свободи розсуду під час здійснення повноважень главою дер­жави. У цьому контексті необхідно досліджувати з яких критеріїв вихо­див Президент, даючи оцінку дій парламенту як таким, що загрожують державному суверенітетові, основним правам і свободам та правонас- тупності держави.

Межі розсуду (дискреції) глави держави визначаються через полі­тичну практику проведення консультацій із суб’єктами політичного процесу щодо можливості безперешкодного здійснення ним своїх кон­ституційних повноважень, щодо забезпечення балансу інтересів під час прийняття узгоджених рішень. Зокрема КС необхідно брати до уваги той факт, чи враховувалися зауваження і пропозиції Президента, висловлені ним, наприклад, під час використання права вето. Якщо ж Верховна Ра­да не брала їх до уваги та відверто ігнорувала, виникає питання про за­безпечення режиму конституційності у діяльності Верховної Ради та створення умов для функціонування тиранії парламентської більшості, що є нічим іншим, як узурпацією влади у сенсі частини 4 статті 5 Кон­ституції України.

5. Твердження групи 53 народних депутатів про конституційність положення, за яким парламентська більшість у Верховній Раді України скасувала положення Регламенту Верховної Ради України, яке дозволя­ло приєднуватись до більшості також депутатам від опозиції, є голослів­ним і не базується на фактичних обставинах справи.

Фактично це є визнанням допущеного парламентом конституцій­ного делікту, вказаного в указі Президента. Те, що депутати від опозиції й далі будуть голосувати разом з парламентською більшістю, виражає лише зміст депутатського індемнітету і така діяльність окремих народ­них депутатів не охоплюється статтею 83 Конституції.

Скасування Верховною Радою положень частини 4 статті 61 Регла­менту є нічим іншим як фактичним визнанням неконституційності цьо­го положення, оскільки воно суперечить конституційному принципові, закладеному у статті 83 щодо формування у парламенті більшості (так званої коаліції депутатських фракцій) виключно на фракційній основі.

Для вирішення справи у сенсі конституційного принципу верховен­ства права поняття „коаліція депутатських фракцій" повинне отримати належну оцінку Конституційного Суду. Відповідно до статті 15 Консти­туції України суб’єктам політичного процесу гарантується свобода полі­тичної діяльності. Спроба конституційного регулювання свободи утво­рення парламентської більшості шляхом її формалізації через термін „коаліція депутатських фракцій" обмежує свободу політичної діяльнос­ті, оскільки це унеможливлює утворення уряду меншості, який за пев­них обставин міг би отримати вотум довіри парламенту, що є частою практикою країн Північної Європи та парламенту Чехії. Такого роду конституціоналізація політичних відносин при формуванні парламент­ської більшості суперечить принципові верховенства права, який осно­ваний на підпорядкуванні політики правовим приписам. У свою чергу, правові приписи можуть визначати лише межі політичної діяльності, а не конкретні політичні норми. Тому процедура інвеститури (формуван­ня) уряду повинна суворо відповідати принципу свободи політичної ді­яльності. У цьому контексті юридична конструкція частин шостої — де­сятої статті 83 Конституції України не може бути застосована Конституційним Судом, виходячи із системи конституційних цінностей і принципів (права і свободи людини і громадянина, демократія, поділ влади, свобода політичної діяльності тощо).

6. Суперечить демократичному принципові та є абсурдним за своїм змістом твердження про те, що Верховна Рада України, навіть без парла­ментської опозиції, яка зайнята підготовкою до позачергових парламен­тських виборів 30 вересня 2007 року, залишалась діючим парламентом. Це обґрунтовувалось тим, що нібито ніхто не має права до обрання на­родних депутатів України наступного скликання заборонити її функціо­нування.

У системі демократії неможливе функціонування парламенту без повноцінної опозиції. Саме опозиція представляє альтернативні точки зору на ті чи інші проблеми, які повинен вирішувати парламент під час здійснення ним своїх конституційних повноважень. Без діяльності опо­зиції парламент не виконує своєї основної функції — функції політично­го форуму нації. Якщо опозиція не бере участь у пленарних засіданнях та в роботі комітетів парламенту, то суспільство не має можливості ефек­тивно контролювати владу. За таких умов виникає атмосфера недовіри до влади з боку народу, а отже, висока ймовірність нелегітимності влади. Тому за таких обставин рішення Верховної Ради носять неправовий ха­рактер і виражають тиранію парламентської більшості.

7. Твердження про те, що Президент України при конституційних деліктах з боку парламенту повинен звертатися до Конституційного Су­ду України, виражає правовий інфантилізм групи 53 народних депутатів. Навіть, якщо ставити так питання як правомірне, тоді до Конституції необхідно вводити повноваження КС щодо здійснення попереднього висновку про наявність підстав про дострокове припинення повнова­жень ВР шляхом видання відповідного указу глави держави (за аналогі­єю про вирішення питання про наявність підстав для дострокового при­пинення повноважень ВР АРК Верховною Радою України, підстави розпуску якої має інакшу юридичну природу).

Оскільки КС не наділений такими повноваженнями Конституцією України, то він може вирішувати такі питання виключно у рамках вирі­шення конституційного спору про повноваження конституційних орга­нів влади, про що вже вище зазначалося.

8. Блокування можливості ефективної діяльності опозиції з боку парламентської більшості є узурпацією влади у сенсі частини 4 статті 5 Конституції і обмежує доступ народу до інформації про зміст суспільно важливих проектів рішень законодавчої та виконавчої влади та створює реальну загрозу маніпулюванням громадською думкою.

Під час дострокового припинення повноважень парламенту Прези­дент не присвоїв його законодавчі функції, оскільки він призначив до­строкові парламентські вибори. Глава держави не узурпував влади, ос­кільки він навіть не оголосив надзвичайного стану, так як для цього немає правових підстав.

Президент виведений з конституційної системи основних владних функцій — законодавчої, виконавчої і судової. Його конституційний ста­тус виражений через конституційні конструкції „глава держави" та „га­рант". У цьому сенсі Президент забезпечує злагоджене функціонування публічних властей та їхню взаємодію, виступає посередником під час здійснення політичних консультацій між іншими конституційними ор­ганами влади.

Тому зазначена вимога групи 53 народних депутатів є нічим іншим, як вимогою дати оцінку питанням політичної доцільності, що прямо су­перечить усталеній судовій практиці Конституційного Суду, зокрема рі­шенню № 1-рп/98 від 26.02.1998 р.

9. Конституційне подання 53 народних депутатів не враховувало предметну компетенцію парламенту (стаття 85 Конституції України), а посилається на статтю 150 Конституції України. Ця норма Конституції в дійсності визначає предметну компетенцію Конституційного Суду, а не парламенту та народних депутатів.

На виконання Указу Президента від 2 квітня 2007 р Верховна Рада на підставі статті 85 Конституції повинна забезпечити здійснення вибор­чого процесу шляхом прийняття змін до Закону про державний бюджет на 2007 р., передбачивши асигнування коштів на фінансування виборчої кампанії. Не здійснивши належним чином своє конституційне повнова­ження, Верховна Рада фактично втручається у сферу вільного розсуду глави держави та правової оцінки конституційності його указу, що є функцією Конституційного Суду.

Вирішення питання про форми реалізації указу Президента парла­ментом можливе лише у межах визначення нормативів фінансування

виборчої кампанії, як це визначається Законом про вибори народних де­путатів України.

Кабінет Міністрів також зобов’язаний був виконувати Указ Прези­дента № 264/2007 шляхом забезпечення фінансування виборчої кампа­нії. У випадку, якщо Верховна Рада не вносила зміни у Закон про дер­жавний бюджет, фінансування виборчої кампанії було б можливе шляхом здійснення відповідних асигнувань з резервного фонду держав­ного бюджету. Таке міркування базується на тому, що призначення по­зачергових парламентських виборів Президента викликано політичною кризою. Невиконання Верховною Радою своїх законодавчих функцій щодо внесення змін до Закону про державний бюджет на 2007 р. про ви­ділення асигнувань на виборчу кампанію служить підставою для виді­лення урядом відповідних коштів з резервного фонду державного бюд­жету.

Розгляд Конституційним Судом конституційного подання групи 53 народних депутатів щодо конституційності указу Президента № 264/2007 було, як вже зазначалося, вирішенням спору про компетен­цію. У такому разі Конституційний Суд здійснив би примирювальну та інтегративну функції, забезпечуючи конституційний принцип поділу влади. Згідно з цими засадами Конституційний Суд міг би зосередитися лише на пунктові 2 Указу, оскільки він потребував свого аналізу з точки зору безперервності та правонаступності функціонування органів пуб­лічної влади, зокрема у даному випадку — діяльності Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади.

У рамках процедури вирішення цього конституційного спору про межі повноважень Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів не­обхідно було б забезпечити принцип поділу влади у сенсі гарантування балансу їх повноважень. Відповідно до цього баланс повноважень кон­ституційних органів влади виражався б у здійсненні тільки властивих для цих органів владних повноважень, не присвоюючи повноваження інших органів влади.

Витоки зазначеного конституційного спору — у системних недолі­ках конституційного закону № 2222-ІУ, яким внесено додатковий дисба­ланс у систему поділу влади. Тому вирішення цього спору було тісно пов’язано з останньою резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Єв­ропи щодо конституційної кризи в Україні (Резолюція 1549 від 19 квітня 2007 року).

Вирішуючи справу у контексті цієї резолюції, слід було виходити з такого. Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних до­говорів учасник міжнародного договору не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для його невико­нання. При цьому держава володіє свободою розсуду, яким чином і за допомогою яких правових засобів забезпечити виконання міжнародного договору.

Відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожен член цього між­державного об’єднання зобов’язаний визнавати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що перебувають під її юрисдикцією, і має щиро та ефективно співробітни­чати у досягненні мети Ради Європи.

Конституційний Суд України мав вирішувати питання конститу­ційності застосування резолюції ПАРЄ і володіти свободою розсуду під час втілення її положень. Зміст резолюції ПАРЄ власне і передбачав ши­року свободу розсуду Конституційного Суду й орієнтував вирішувати питання конституційності указу Президента, виходячи зі змісту принци­пів верховенства права, здійснення прав і основних свобод людини, збе­реження та втілення ідеалів та принципів, що є спільним надбанням держав-членів Ради Європи (демократія, поділ влади, суверенітет тощо).

Таким чином, Конституційний Суд міг вирішити зазначений кон­ституційний спір, виключно виходячи із системного, цільового, функці­онального способів тлумачення Конституції, а не лише традиційного граматичного способу.

Під час вирішення цього спору Конституційний Суд мав виступати важливим складовим елементом поділу влади, його повноваження включені у систему стримувань і противаг. Тому необхідність прийняття збалансованого рішення була цілком очевидною.

Дилема щодо інтерпретації конституції судом вирішується у контек­сті принципів верховенства права та поділу влади.

Принцип поділу влад носить формально-процедурний характер, стосовно інтерпретації конституційних положень він виражається у формулі ч. 2 ст. 19 Конституції України. Виходячи з цих конституційних приписів, від актів інтерпретації вимагається: прийняття їх на основі Конституції України; дотримання визначених Конституцією меж пов­новажень; правовий характер способів їх реалізації, тобто забезпечення принципів пропорційності, безсторонності, рівності, розсудливості (за аналогією у сенсі ст. 2 КАС).

Принцип верховенства права стосується матеріальних аспектів ін­терпретації Конституції, тобто визначення компетенції конституційних органів влади. У діяльності КСУ має істотне значення визначення сфери допустимого втручання під час вирішення конституційно-правових спо­рів. Таке вирішення справ відповідно до принципу верховенства права повинно: а) носити передбачуваний, чіткий і ясний характер, тобто від­повідати вимогам правової визначеності актів КСУ, що передбачає одна­ковий підхід Конституційного Суду під час вирішення аналогічних справ; б) бути пропорційним, тобто засоби вирішення конституційно- правового спору повинні служити цілям діяльності цього органу і не встановлювати надмірних обмежень та заборон у сфері основних прав і свобод, тобто звідси випливає, що Конституційний Суд навіть у випадку визначення суперечності між Конституцією України і законом повинен тлумачити останній у світлі положень Конституції і визначати правові форми втілення положень закону, що є предметом конституційної пере­вірки, у практичній діяльності учасників правовідносин; в) забезпечити справедливе вирішення спору відповідно до засад справедливості та кон­ституційних цінностей, насамперед верховенства основних прав і свобод, пріоритету гуманітарного виміру діяльності органів публічної влади.

Ситуація довкола діяльності й очікуваних рішень Конституційного Суду України набула у травні — липні 2007 року надто резонансного і важливого для суспільства значення. Єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, відповідно до Конституції України, покликаний стояти на захисті конституційних прав і свобод громадян, бути арбітром поміж органами конституційної юрисдикції у вирішенні певних кон­фліктних ситуацій, по суті, втрачає таку можливість. За майже два мину­лі роки (якщо згадати, що останнє рішення КСУ було прийнято ще в жовтні 2005) судом до початку травня 2007 року не ухвалено жодного рі­шення. Крім того, тривалий час йшлося про нелегітимність Суду через інформацію, яка була оприлюднена стосовно ознак корупційності в ді­яльності суддів, указів Президента України щодо звільнення „за пору­шення присяги судді“ ряду конституційних суддів^[98].

Першим у 2007 році було рішення Конституційного Суду України стосовно неконституційності призначення Президентом голів судів та їх заступників. Стосувалося воно тлумачення статті 20 Закону „Про судо­устрій України“, що визначає процедуру призначення суддів на адмініс­тративні посади. Навколо цього Рішення також довго точилися дискусії щодо його легітимності, оскільки в голосуванні брав участь конститу­ційний суддя, який був звільнений Указом Президента України. До того ж, саме його голос був вирішальним — десятим, а це — той кворум, який необхідний для ухвалення рішення. На жаль, усе наведене та багато ін­ших добре відомих фактів свідчило про те, що діяльність Конституцій­ного Суду України на той час перемістилася в площину, яка межує з втратою довіри до легітимності його рішень. Додатковим фактом, який досить характерно ілюстрував ситуацію в Конституційному Суді, була відставка його Голови й обрання виконуючим обов’язки Голови Суду звільненого Указом Президента України судді Конституційного Суду.

У зв’язку з цим багато хто звертався (навіть опосередковано — через ЗМІ) до суддів Конституційного Суду України із закликом подати заяви про відставку і тим самим надати можливість Президенту України, Вер­ховній Раді і з’їзду суддів — як суб’єктам формування КСУ — у найкорот- ший термін сформувати новий склад Суду. Такий крок з боку суддів КСУ, на їх думку, був би зрозумілим українцям і відповідав би суспіль­ним інтересам та необхідності створення потужного й авторитетного Су­ду, який буде здатним залишатися поза межами будь-яких політичних процесів та вирішуватиме саме ті завдання, які покладає на нього Кон­ституція України.

Сьогодні всі політичні сили, як і Президент України, зацікавлені в тому, щоб Конституційний Суд України діяв і був правочинним ухвалю­вати відповідні конституційні рішення. Водночас очевидно, що глава держави, як і українське суспільство, повинні бути переконаними у легі­тимності і легальності ухвалених ним рішень з тим, щоб вони виконува­лися на всій території держави. Все те, що відбувалося у травні — липні 2007 року в Конституційному Суді й довкола нього, включаючи й відпо­відну боротьбу судових рішень, ухвал і, власне, сама атмосфера у суді, свідчать, що КСУ перебував в стані, в якому не міг ні приймати легітим­ні рішення, ні сподіватись на довіру суспільства до цих рішень. Годі й го­ворити про те, що проблеми, які значною мірою були породжені полі­тичними неузгодженостями, не цілком лежать у площині КСУ, а перебувають у сфері реалій української політики. Мається на увазі, що навіть уявити важко, що могло бути ухвалене рішення, яке перебувало у правовому полі і було сприйняте українським суспільством як легітим­не. Треба добре розуміти, що опозиційні фракції у 2007 році вийшли з Верховної Ради України не у зв’язку з відсутністю конституційного рі­шення. Зроблено це було у відповідь на спробу спотворити результати парламентських виборів — 2006, на яких нинішня коаліція отримала просту більшість, а за рахунок усякого роду маніпуляцій хотіла мати конституційну більшість. Резюмуючи зазначене, слід зауважити, що рі­шення Конституційного Суду України було важливою складовою кон­ституційного врегулювання ситуації. Але, на жаль, в умовах, що склали­ся (йдеться і про сам склад Суду, і ситуацію навколо нього), ці рішення не могли вирішити проблем, в яких опинилася країна. Ситуація виріши­лася за допомогою політичних механізмів. Тому Україна так і очікує ут­вердження верховенства права.

5.5.