Юридична визначеність
означає насамперед вимогу чіткості підстав, цілей і змісту нормативних приписів, особливо тих із них, що адресовані безпосередньо приватним особам, які повинні мати можливість передбачати правові наслідки своєї поведінки.
Показовою у цьому стосунку є позиція Європейського суду з прав людини, послідовно проведена ним у декількох рішеннях, зокрема у відомій справі «“Санді Таймз” проти Сполученого Королівства». Згідно з цією позицією будь-яка норма не може вважатися «законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю так, щоб громадянин самостійно або, якщо у цьому буде потреба, з професійною допомогою міг передбачати з долею вірогідності, яка може вважатися розумною за цих обставин, наслідки, до яких можуть призвести конкретні дії».Нерідко окремим проявом юридичної визначеності розглядають вимогу «захисту довіри», яка передбачає, зокрема, забезпечення: а) впевненості осіб у тому, що їхнє правове становище залишатиметься стабільним і в майбутньому не погіршуватиметься; б) публічності діяльності держави, стабільності законодавства та прогнозованості його розвитку; в) адекватного дискреційним повноваженням відповідних державних органів захисту від свавільних рішень; г) поваги держави до так званих «легітимних очікувань» (legitimate expectation), тобто до її зобов’язань перед особами та їхніх законних очікувань; ґ) закріплення у законі недопустимості «змін до гіршого», тобто погіршення правового становища особи, яка оскаржує рішення про притягнення її до юридичної відповідальності. Нормативним втіленням вимоги «захисту довіри» є, зокрема, закріплений частиною першою статті 58 Конституції України принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі.