11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)

Римське право визнавало законним розпорядження повноправної особи відносно долі її спадщини на випадок смерті у вигляді індивідуального акта – заповіту, який охоплював накопичене майно.

Приватні заповіти могли бу­ти письмовими або усними, тобто розрізнялися за формою во­левиявлення. У випадку складання письмового заповіту спадкодавець повідом­ляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав їм для підпису. У свою чергу, свідки засвідчували власні підписи печатками. У разі усної форми заповіту заповідальник по­винен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло сло­вами або знаками.

Заповітна здатність була важливим елементом цивільної правоздатності римлянина. Нею володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни. Обмеженою ж заповітною здатністю володіли жінки. Активна заповітна здатність протягом усього життя була головною умовою користуванням права на заповіт. Пасивна заповітна здатність, тобто право одержати будь-що за заповітом, поширювалася на більшу кількість осіб.

Поєднання вимог про активну і пасивну заповітну здатність строго визначало форму заповіту. Він міг бути зроблений в усній або письмовій формі.

Під тиском членів сімей заповідальника, які брали участь у накопиченні спадщини, але позбавлялись її рішенням особи, що склала заповіт, виникала необхідність розумно обмежити свобо­ду заповіту. Цю проблему вирішили суди центруій, що розглядали й спори про спадщину. Претори, які визначали хід судових засідань, з часом визначили коло осіб, що ма­ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Ними були всі низ­хідні та висхідні родичі без винятку, а також повнорідні та єдино­кровні брати й сестри заповідача. Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки.

Заповіт міг бути визнаний недійсним, якщо складався всупереч правилам (з порушенням вимог обряду) або здійснювався недієздатною особою.