11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)
Римське право визнавало законним розпорядження повноправної особи відносно долі її спадщини на випадок смерті у вигляді індивідуального акта – заповіту, який охоплював накопичене майно.
Заповіт – це одностороннє волевиявлення, на підставі якого виникали права та обов'язки у спадкоємців, якщо вони виявляли волю на прийняття спадщини. Заповідач міг в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не припускали цивільні угоди, що також підкреслило односторонній характер заповіту. Цей акт був розпорядженням з відкладальною умовою, оскільки набував чинності лише з настанням умови – смерті заповідача. За часів правління римських імператорів заповіт мав дві основні форми: приватну і публічну. У першому випадку розпорядження щодо майна заповідача складалося без участі органів державної влади. Якщо ж в складанні заповіту брали участь представники публічної влади – це був публічний заповіт.Приватні заповіти могли бути письмовими або усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. У випадку складання письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав їм для підпису. У свою чергу, свідки засвідчували власні підписи печатками. У разі усної форми заповіту заповідальник повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками.
Заповітна здатність була важливим елементом цивільної правоздатності римлянина. Нею володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни. Обмеженою ж заповітною здатністю володіли жінки. Активна заповітна здатність протягом усього життя була головною умовою користуванням права на заповіт. Пасивна заповітна здатність, тобто право одержати будь-що за заповітом, поширювалася на більшу кількість осіб.
Поєднання вимог про активну і пасивну заповітну здатність строго визначало форму заповіту. Він міг бути зроблений в усній або письмовій формі.
В останньому разі йшлося про документ з певними реквізитами, аж до підпису заповідача. В імператорську добу заповіти зберігалися в державній скарбниці або у нотаріуса. Важливим принципом римського спадкового права була свобода заповіту. Ця свобода вступала в суперечки з правами кровних родичів заповідача внаслідок занепаду старої патріархальної римської родини, оскільки заповідач на власний розсуд, частіше нічим не обґрунтований з правового погляду, призначав своїми наступниками сторонніх осіб.Під тиском членів сімей заповідальника, які брали участь у накопиченні спадщини, але позбавлялись її рішенням особи, що склала заповіт, виникала необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Цю проблему вирішили суди центруій, що розглядали й спори про спадщину. Претори, які визначали хід судових засідань, з часом визначили коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Ними були всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а також повнорідні та єдинокровні брати й сестри заповідача. Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки.
Заповіт міг бути визнаний недійсним, якщо складався всупереч правилам (з порушенням вимог обряду) або здійснювався недієздатною особою.