Основні засади теорії економічного зростання Сутність і форми економічного зростання

Під економічним зростанням, за звичай, розуміють збільшен­ня обсягів виробництва товарів і послуг, тобто збільшення реаль­ного ВВП. Але варто наголосити, що обсяг виробництва може збільшуватися у два способи: 1) на умовах усунення рецесійного розриву, який зумовлює розрив між сукупним попитом і потен­ційним ВВП; 2) на умовах збільшення потенційного ВВП.

Перший спосіб зростання обсягів виробництва (рис. 10.1) не збільшує виробничий потенціал економіки, тобто потенційний ВВП, а здійснюється завдяки наближенню сукупного попиту до рівня довгострокової сукупної пропозиції, яка дорівнює потен-

населення. Це означає, що економічне зростання може відбувати­ся і без економічного розвитку, але економічний розвиток немо­жливий без економічного зростання.

Інтегральним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку. Він обчислюється за спеціальною методи­кою як середньозважена величина від індексів чотирьох показни­ків, які характеризують рівень людського розвитку з різних сто­рін. До цих показників належать: очікувана тривалість життя, яка визначається при народженні виходячи із рівня смертності в да­ний період часу; грамотність дорослого населення, яка передба­чає вміння читати і писати; рівень охоплення населення початко­вою, середньою та вищою освітою; індикатор добробуту, в основі якого лежить реальний ВВП на душу населення, обчислений згід­но з паритетом купівельної спроможності.

Для визначення індексу людського розвитку кожної країни її індивідуальні показники зіставляються із світовими. Тому за до­помогою цього індексу всі країни ранжируються за рівнем люд­ського розвитку.

Економічне зростання є функцією певних чинників. До них належать збільшення обсягів факторів виробництва (земля, пра­ця, капітал) і підвищення рівня їхньої ефективності (продуктив­ності), яке переважно, досягається за рахунок технічного прогре­су. Ці чинники здатні збільшувати виробничий потенціал еконо­міки і в такий спосіб забезпечувати зростання сукупної пропози­ції. Але, як уже зазначалося вище, збільшення виробничого поте­нціалу економіки та сукупної пропозиції не може втілитися в економічне зростання без адекватного збільшення сукупного по­питу. Тому збільшення сукупного попиту є чинником, який реа­лізує спроможність економіки до зростання обсягів виробництва.

Залежно від того, які чинники викликають збільшення обсягів виробництва, розрізняють дві форми економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання досягається за умов, якщо обсяг виробництва зростає лише за рахунок збіль­шення обсягів факторів виробництва за незмінної ефективності цих факторів. Це означає, що економічне зростання є чисто екс­тенсивним, коли обсяг виробництва збільшується прямопропор- ційно збільшенню кількості факторів виробництва. Якщо, навпа­

ки, зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, то це означає, що економіка зростає на чисто інтенсивній основі.

Проте в реальній економіці не буває чисто екстенсивного або чисто інтенсивного економічного зростання. Фактично обсяг ви­робництва збільшується на основі певного поєднання екстенсив­ного та інтенсивного типів економічного зростання. Тому, оці­нюючи реальну економіку, можна говорити про переважно екс­тенсивне або переважно інтенсивне її зростання.

Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі двох економічних теорій — кейнсіанської і неокласичної, які зумови­ли виникнення двох відповідних теорій економічного зростання.

Кейнсіанська теорія економічного зростання

Кейнсіанська теорія економічного зростання зародилася в 40-х роках 20 ст. Її засновниками були англійський економіст Р. Харрод і американський економіст Є. Домар. Вони вважали, що головну роль в економічному зростанні відіграють інвестиції як компонент сукупного попиту і як засіб нагромадження капіта­лу та збільшення виробничого потенціалу економіки.

Спираючись на ці припущення, виразимо рівновагу між інвес­тиціями та заощадженнями за допомогою такого рівняння:

ΔY-K_y=s-Y. (10.1)

242

Поділимо обидві частини рівняння (10.1) на У:

У рівнянні (10.2) виразвідображує темп економічного зростання, який визначається за формулою

Оскільки в рівнянні (10.3) норма заощаджень (5) і капіталоміс­ткість (K_y) є постійними, то і темп економічного зростання має бути постійним. Такий темп Харрод назвав «гарантованим». Крім «гарантованого» Харродом уведено й поняття «природного» те­мпу зростання, який досягається в умовах повної зайнятості.

Необхідність забезпечення «гарантованого» і «природного» темпів економічного зростання кейнсіанці не ототожнювали з ав­томатичною можливістю їх досягнення. Навпаки, вони визнава­ли, що фактичні темпи зростання економіки можуть відхилятися від бажаних. При цьому відхилення фактичних темпів від «гаран­тованого» породжує певні диспропорції в економіці, а відхилення «гарантованого» темпу від «природного» викликає рецесію або інфляцію.

Особливість кейнсіанської теорії економічного зростання по­лягає в тому, що її прихильники доходять до висновку про необ­хідність державного регулювання процесу нагромадження капі­талу з метою підтримання в довгостроковому періоді стійких темпів зростання економіки. При цьому головним об’єктом дер­жавного регулювання мають бути інвестиції.

Неокласична теорія економічного зростання

Приблизно із середини 50-х років 20 ст. з’явилася неокласична теорія економічного зростання. В основу її були покладені такі положення:

1) вартість продукту створюється факторами виробництва, і передусім працею і капіталом, кожний з яких робить свій внесок в її створення;

2) ціни виробничих факторів, якими виступають заробітна плата і прибуток, дорівнюють їхнім граничним продуктам;

3) зв’язок між збільшенням факторів виробництва і зростан­ням продукту описується за допомогою виробничої функції.

Прикладом неокласичної виробничої функції є виробнича фу­нкція Кобба-Дугласа:

де А — продуктивність факторів виробництва за наявної техно­логії; а — частка капіталу у виробленому продукті; 1-а — частка праці у виробленому продукті.

Виробнича функція Кобби-Дугласа має дві властивості:

1) властивість постійної віддачі від масштабу. Це означає, що у разі збільшення кількості праці та капіталу на певний процент, обсяг виробництва збільшується на такий самий процент;

2) виробнича функція Кобба-Дугласа є нелінійною і характе­ризується спадною граничною продуктивністю капіталу, згідно з якою кожна додаткова одиниця капіталу забезпечує виробництво меншого обсягу продукту, ніж попередня. Отже, чим більше за­стосовується капіталу, тим нижчою є його гранична продуктив­ність.

Розвиток неокласичної теорії економічного зростання зумовив необхідність внесення певних змін у політику економічного зро­стання. По-перше, на відміну від кейнсіанців, які пов’язують економічне зростання переважно із сукупним попитом, неокла­сики головну увагу приділяють потенційно можливим темпам зростання економіки і чинникам, від яких вони залежать.

Кейнсіанська і неокласична теорії економічного зростання бу­дувалися на екзогенній основі. Це означає, що в їх моделях темп зростання економіки є функцією екзогенно визначених змінних (норма заощаджень, сукупна продуктивність факторів виробниц­тва, капіталомісткість тощо). У подальшому почали виникати но­ві теорії економічного зростання, які пішли по шляху поступової ендогенізації параметрів моделі. Тому вони отримали назву «тео­рії ендогенного зростання». Згідно з цими теоріями параметри

моделей економічного зростання почали визначатися не за межа­ми цих моделей, а в процесі їх побудови.

Головною особливістю ендогенних теорій економічного зро­стання є те, що крім праці і фізичного капіталу в них урахову­ються чинники, від яких залежить продуктивність праці: людсь­кий капітал, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструк­торські роботи, державне регулювання.

Найбільшого розвитку набули моделі ендогенного зростання, що враховують людський капітал. Під людським капіталом ро­зуміють сукупність продуктивних якостей працівника, які фор­мують його потенціал до праці. Цей потенціал включає: здо­ров’я, знання, досвід, навики до праці та інші якості людей, від яких залежить продуктивність праці. Оскільки будь-який капі­тал є функцією інвестицій, то основними формами інвестицій у людський капітал є освіта, виховання, охорона здоров’я, а також інші витрати, пов’язані з підготовкою людини до виробничої ді­яльності. Чим більше інвестицій вкладається в людський капі­тал, тим вищими є продуктивність праці і темпи економічного зростання.

Першою науковою працею з ендогенних теорій економічного зростання була модель Д. Ромера (1986). Слідом за моделлю Ро­мера були запропоновані інші моделі ендогенного зростання, зо­крема модель Р. Лукаса (1988), Р. Барро (1990). У моделях ендо­генних теорій економічного зростання виробнича функція буду­ється з трьома факторами виробництва, якими є праця, фізичний капітал і людський капітал. На відміну від праці і фізичного капі­талу людський капітал є надбанням всього суспільства, а не окремих економічних суб’єктів, і тому може бути використаний всіма підприємствами. При цьому людський капітал розглядаєть­ся як довготривалий економічний ресурс, що нагромаджується в результаті навчання людей у молодому віці та забезпечує підви­щення продуктивності праці впродовж наступного періоду їх трудової діяльності.

10.2.