Добросовісність конкуренції між НПФ-СДР

Чинне законодавство передбачає, що учасник накопичувальної системи пенсійного страхування, який сплачує (за якого сплачують) страхові внески до такої системи, має право на власний розсуд спрямувати такі внески до НПФ-СДР через два роки після запровадження перерахування частини страхових внесків до Накопичувального фонду.

Вочевидь, вказана можливість спонукатиме НПФ-СДР до конкуренції за право отримувати страхові внески від застрахованих осіб для захоплення якомога більшої частки ринку (досвід Чилі, Польщі та інших країн, що запроваджували накопичувальні пенсійні системи, свідчить про те, що компанії-лідери перших років залишалися такими й у подальшому) при тому, що рекламні акції у сфері недержавного пенсійного забезпечення регулюються чинним законодавством досить жорстко. (Рекламодавцям у сфері недержавного забезпечення, з-поміж іншого, забороняється використовувати порівняльну рекламу для недобросовісної конкуренції у спосіб зазначення недоліків у діяльності осіб, які провадять аналогічну професійну діяльність із недержавного пенсійного забезпечення, незалежно від того, чи відповідає така інформація недолікам дійсності, надавати прогноз чи гарантувати зростання доходів учасників недержавного пенсійного забезпечення, робити подарунки (виграші) або давати обіцянку про надання подарунків (виграшів) потенційним учасникам і вкладникам пенсійних фондів або здійснювати будь-які інші заохочувальні заходи, що можуть вплинути на вибір того чи іншого пенсійного фонду його потенційним учасником (вкладником). Будь-які рекламні матеріали, що стосуються послуг із недержавного пенсійного забезпечення, які планується розповсюдити, надаються Нацкомфінпослуг для схвалення).

Дослідники виділяють дві основні форми недобросовісної конкуренції [25, с.

• примусове переведення з одного НПФ-СДР до іншого за вказівкою керівництва (або, навпаки, перешкоджання такому переходу);

• залучення клієнтів через недобросовісну рекламу або підкуп.

Іноді виділяється ще одна форма недобросовісної конкуренції в

пенсійній царині - використання державним фондом (в Україні - Накопичувальний фонд) своїх переваг для утримання клієнтів або перешкоджання переходу до приватних структур. Але досвід низки країн (особливо Росії) доводить, що в транзитивних економіках із недостатнім рівнем розвитку фінансового ринку такий аспект не є актуальним.

Зважаючи на жорстку регламентацію рекламних матеріалів, найбільш гостра проблема, на погляд автора, може бути пов’язана саме з першою з наведених форм недобросовісної конкуренції. Для адміністраторів можуть виявитися ефективними такі не надто афішовані форми роботи, як взаємодія з крупними роботодавцями (щоб останні рекламували серед персоналу той чи інший НПФ-СДР, або просто примушували робітників до потрібного вибору). Наприклад, у Казахстані, який випередив усі пострадянські країни на шляху пенсійної реформи, отримала розповсюдження практика оптових переведень з одного фонду до іншого усіх робітників великого підприємства після досягнення домовленостей його керівництва з менеджментом НПФ [70]. Особливо ймовірний такий сценарій для НПФ-СДР, які входять до складу інтегрованих бізнес-груп або іншим чином афілійовані з крупними роботодавцями.

Чинна законодавчо-нормативна база не містить явно виражених дієвих заборон на примус громадянина до вибору певного НПФ, не говорячи вже про санкції за такий примус. Найімовірніше, відповідні зміни до законодавства будуть внесені після появи перших конфліктів такого роду. На думку автора, відповідальність має бути покладена не тільки на менеджмент НПФ-СДР, а й на роботодавця, якщо він примушуватиме своїх робітників до такого вибору.

Що стосується практичних рекомендацій, то найбільш перспективними слід вважати позиції тих НПФ-СДР, які побудують свій маркетинг (крім прямих контактів із роботодавцями) на філіальних мережах великих банків і страхових компаній, або зможуть створити чи використати широку мережу агентів недержавних пенсійних фондів.

4.3.4.