Організаційно-правові засади допуску НПФ до ІІ рівня
Чинне законодавство передбачає, що право на участь у ІІ рівні системи пенсійного забезпечення має Пенсійний фонд, який отримав ліцензію на надання послуг у накопичувальній системі пенсійного страхування, видану НКЦПФР.
Вимога щодо ліцензування НПФ на право допущення до обслуговування системи ІІ рівня є абсолютною новацією для вітчизняної пенсійної системи. Пенсійний фонд, що має намір отримати ліцензію на надання послуг у накопичувальній системі пенсійного страхування, має відповідати таким вимогам:
1) досвід роботи пенсійного фонду на ринку недержавного пенсійного забезпечення не менше 3 років до дня подання заяви про отримання ліцензії на надання послуг у накопичувальній системі пенсійного страхування;
2) наявність договорів про обслуговування НПФ, укладених з:
• адміністратором, який відповідає вимогам, установленим НКЦПФР;
• зберігачем недержавних пенсійних фондів з-поміж І групи банків;
• компанією з управління пенсійними активами, що має власний капітал у розмірі не менше 15 млн грн і досвід роботи з управління активами інституційних інвесторів не менше 3 років.
Вочевидь, перша з наведених вимог позбавлена практичного сенсу внаслідок невизначеності терміна «досвід роботи на ринку недержавного пенсійного забезпечення». Станом на кінець 2010 р. близько 20 % НПФ, зареєстрованих Нацкомфінпослуг (деякі з них ще у 2004 р.), не мають жодного учасника, а чиста вартість активів таких НПФ дорівнює нулю (деякі з НПФ мають певну кількість учасників, але знову ж таки нульову вартість активів. Ще кілька десятків НПФ мають чисту вартість активів менше 1 млн грн, що до того ж характеризується неактивною динамікою. Але формально деякі з них мають 5-річний досвід роботи на ринку недержавного пенсійного забезпечення, тобто цілком відповідають вказаному критерію).
Тому за умови збереження такої новації ліцензійна вимога потребує більш конкретного формулювання з використанням таких кількісних показників, як мінімальні кількість учасників і чиста вартість активів протягом певного періоду.
(Ліцензування НПФ запроваджене у країнах, де фонд і адміністратор є одним цілим, окремою юридичною особою, наприклад у Росії). На думку автора, у вітчизняних реаліях ліцензування НПФ узагалі є помилковим кроком, оскільки через особливості організаційно-правової форми результати його діяльності визначаються не фондом, а суб’єктами, що його обслуговують, тобто адміністратором і КУА. Зважаючи на це, відсутність учасників та активів, а також досвіду роботи у НПФ необхідно вважати не недоліком, а навпаки, перевагою, оскільки це значно полегшує виконання вимоги щодо розмежування та відокремлення активів пенсійного фонду від активів накопичувального пенсійного страхування).Таку норму дещо конкретизують вимоги щодо показника зміни чистої вартості одиниці пенсійних внесків, дотримання структури активів і вартості адміністративних послуг протягом останніх 12 місяців до дня подання заяви про отримання ліцензії. Однак, на думку автора, вони все одно не до кінця гарантують наявність необхідного досвіду в сфері недержавного пенсійного забезпечення.
Друга вимога є повторенням вимог ст. 12 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», згідно з якою Рада фонду має укласти такі договори:
• про адміністрування пенсійного фонду - з адміністратором, який має ліцензію на провадження діяльності з адміністрування пенсійних фондів;
• про управління активами пенсійного фонду - з компанією з управління активами або з іншою особою, яка отримала ліцензію НКЦПФР на провадження діяльності з управління активами;
• про обслуговування пенсійного фонду зберігачем - зі зберігачем.
Укладення пенсійних контрактів та отримання пенсійних внесків
на рахунок пенсійного фонду до виконання вимог такої статті забороняється. Необхідність цієї норми полягає в конкретизації та підсиленні чинних вимог до суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення, зокрема щодо присутності зберігача в I групі банків, наявності у нього регулятивного капіталу в розмірі не менше 500 млн грн і власного капіталу КУА не менше 15 млн грн.
Вимогу щодо власного капіталу КУА було прокоментовано вище. Вимога до регулятивного капіталу зберігача, на думку автора, є цілком логічною, оскільки урівнює вимоги до зберігача Накопичувального фонду та НПФ-СДР.
Відносно належності зберігача до І групи банків зазначимо, що розподіл банків за групами здійснюється Національним банком України для забезпечення можливості порівняльного аналізу діяльності банків і розподілу наглядових функцій та обов’язків між центральним апаратом і територіальними управліннями НБУ [132]. Таким документом визначаються і граничні межі розміру активів для окремих груп банків на поточний рік. Іншими словами, НБУ де-факто набуває статусу органу державного нагляду й контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення, хоча де-юре не є таким згідно зі ст. 67 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення».
Із запровадженням такої вимоги цілком імовірною стане ситуація, коли НПФ-СДР отримає ліцензію, маючи попередньо договір зі збері- гачем із І групи банків, після чого НБУ виключить цей банк із І групи, проте ліцензія зберігача залишиться чинною. Відповідно залишиться чинним і договір між НПФ-СДР і зберігачем, оскільки перелік підстав дострокового розірвання договору про обслуговування пенсійного фонду зберігачем провадиться за ініціативою Ради фонду в разі:
• анулювання НКЦПФР ліцензії на провадження депозитарної діяльності зберігача цінних паперів;
• повідомлення органів державної влади про порушення зберігачем законодавства про недержавне пенсійне забезпечення;
• порушення зберігачем умов договору про обслуговування пенсійного фонду зберігачем;
• порушення справи про банкрутство зберігача, прийняття рішення про його ліквідацію або введення щодо нього режиму санації.
Таким чином, виключення зберігача з І групи банків не є підставою для розірвання його відносин із НПФ-СДР.
До того ж аналогічна вимога до зберігача Накопичувального фонду відсутня, що не є виправданим, оскільки він апріорі зберігатиме значно більшу кількість пенсійних активів.
Крім того, на думку автора, наявність вимоги щодо належності збе- рігача до І групи банків штучно звужує коло потенційних претендентів (не забезпечуючи при цьому додаткових гарантій якості функціонування) і вносить у систему ІІ рівня надмірний елемент суб’єктивізму.
Скажемо також про особливості формування складу Ради НПФ у частині посилення вимог до професійної підготовки її членів. Чинна редакція ст. 13 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та підзаконні акти Нацкомфінпослуг встановлюють кваліфікаційні вимоги до осіб, які можуть бути обрані до Ради НПФ, зокрема:
• повна вища освіта й загальний стаж роботи не менше 10 років, або повна вища економічна чи юридична освіта й загальний стаж роботи не менше 5 років;
• кваліфікаційне свідоцтво фахівця з питань діяльності недержавних пенсійних фондів.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» Нацкомфінпослуг може відмовити в реєстрації інвестиційної декларації НПФ, коли у складі Ради відсутні особи, професійно підготовлені до роботи у сфері інвестиційної діяльності. Оскільки вимога щодо кваліфікаційного свідоцтва фахівця з питань діяльності НПФ є імперативною, можна дійти висновку, що таке свідоцтво не є достатньою ознакою професійної підготовки. (Деякі експерти вважають, що один чи кілька членів Ради повинні бути експертами з питань діяльності фінансових ринків, інвестування або бухгалтерського обліку. На сьогодні поширеною є ситуація, що один чи кілька членів Ради не мають досвіду роботи на фінансовому ринку взагалі. Однак згідно з обов’язками Ради остання має володіти значними спеціалізованими професійними знаннями щодо ринків капіталу. Члени Ради повинні оцінювати інвестиційну стратегію, діяльність КУА та зберігачів, аналізувати аудиторські звіти. У зв’язку з цим ст. 10 вимагає, аби Рада, якій бракує інвестиційного досвіду, наймала інвестиційного консультанта, послуги якого оплачуватиме засновник. Попри це їй необхідно оцінювати поради такого консультанта. Передача обов’язків щодо фінансового контролю сторонньому консультанту не лише послаблює Раду, а й залишає поза увагою її фідуціарну відповідальність перед вкладниками, що є базовим стандартом належного управління. Вимоги до досвіду й освіти слід підвищити до рівня, де хоча б один член Ради буде фінансовим експертом, інший інвестиційним, або експертом із бухгалтерського обліку, аби Рада могла виконувати свої обов’язки [54]). Тому Нацкомфінпослуг доцільно окремим нормативним актом визначити такі ознаки, оскільки за їхньої відсутності норма Закону може стати інструментом вибіркового допущення учасників ринку до ІІ рівня пенсійної системи.
4.3.3.