<<
>>

Стаття 116. Підстави набуття права на землю

1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділян­ками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

2. Набуття права на землю громадянами та юри­дичними особами здійснюється шляхом передачі зе­мельних ділянок у власність або надання їх у кори­стування.

3. Безоплатна передача земельних ділянок у вла­сність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебува­ють у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок прива­тизації державних і комунальних сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель держав­ної і комунальної власності в межах норм безоплат­ної приватизації, визначених цим Кодексом.

4. Передача земельних ділянок безоплатно у вла­сність громадян у межах норм, визначених цим Ко­дексом, провадиться один раз по кожному виду ви­користання.

5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадить­ся лише після вилучення (викупу) її в порядку, пе­редбаченому цим Кодексом.

Відповідно до ст. 14. Конституції земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю фізич­них та юридичних осіб гарантується у конституційно­му порядку. Це право набувається і реалізується гро­мадянами та юридичними особами виключно відпові­дно до закону. Згідно ст. 2 Закону «Про власність» держава забезпечує стабільність правовідносин власно­сті. Розділ IV Земельного кодексу, присвячений набут- тю і реалізації права на землю, передбачає конкретні заходи щодо здійснення конституційних положень та інших законодавчих актів стосовно одержання землі громадянами та підприємствами.

Підстави придбання права на землю, порядок безо­платної приватизації земельних ділянок громадянами, набуття права на земельну ділянку за давністю кори­стування (набувальна давність), перехід права на зе­мельну ділянку при переході права на будівлю і спо­руду тощо передбачені у главі 19 Земельного кодексу, яка цілком присвячена набуттю права на землю гро­мадянами та юридичними особами.

Разом з цим слід відзначити, що її зміст тісно пов'язаний із змістом по­переднього розділу Земельного кодексу, зокрема із гла­вами, присвяченими праву власності на землю, праву користування землею, праву земельного сервітуту, об­меженню прав на землю тощо.

Згідно з першою частиною ст. 116 Земельного кодексу, громадяни та юридичні особи набувають права власно­сті та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішен­ням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом. В ній закріплені загальні поло­ження щодо набування землі як вітчизняними, так і іноземними громадянами та юридичними особами.

Земельний кодекс не передбачає загальних вимог, якими необхідно володіти фізичній або юридичній особі

296

для набуття земельної ділянки. Такі вимоги передба­чені у Цивільному кодексі і охоплюються поняттям особи, із визначенням її правоздатності, дієздатності та правосуб'єктності. Земельне законодавство сприймає ці правові категорії при визнанні фізичних або юридич­них осіб суб'єктами земельного права в цілому, та су­б'єктом права на землю зокрема. Так, право на землю мають фізичні та юридичні особи, які володіють загаль­но-цивільною правоздатністю за .цивільним законодав­ством України. Здійснювати конкретні правомочнос­ті стосовно реалізації земельних прав вони можуть при набутті дієздатності. У передбачених законом випад­ках їх земельні правомочності можуть здійснюватися законними представниками або уповноваженими осо­бами і т.д.

Однак чинне земельне законодавство містить де­які спеціальні вимоги щодо набуття землі. Так, згідно ст. 130 Земельного кодексу покупцями земельних ді­лянок сільськогосподарського призначення для веден­ня товарного сільськогосподарського виробництва мо­жуть бути громадяни України, які мають сільськогос­подарську освіту або досвід роботи у сільському гос­подарстві, а також юридичні особи України, установ­чими документами яких передбачено ведення сільсь­когосподарського виробництва.

Звичайно, такі земель­но-правові вимоги не обмежують загальну праводіє-здатність громадян або підприємств, а відносяться до фактичного складу земельних правовідносин стосовно набуття земельних ділянок спеціального призначення.

Об'єктом права власності на землю є відокремлена Д земельна ділянка на конкретній місцевості, що визна­чена в натурі (Див. комент. до ст. 79 Земельного ко^] дексу).

Суб'єктами права земельної власності згідно із ст. 80 Земельного кодексу, виступають фізичні та юридичні особи, територіальні громади і держава. Громадяни та недержавні юридичні особи реалізують безпосередньо своє право власності на приватизованих землях, тери­торіальні громади реалізують право власності без­посередньо або через органи місцевого самоврядуван­

297

ня на землях комунальної власності, а держава реалі­зує право земельної власності через відповідні органи державної влади на землях державної власності.

Громадяни і підприємства можуть набувати земель­ну власність як одноосібно, так і спільно з іншими фізичними та юридичними особами. Земельний закон, як і цивільне законодавство, підрозділяв спільну земель­ну власність на спільну часткову та спільну сумісну. (Див. комент. до ст. 86 Земельного кодексу).

Земельні ресурси країни можуть використатись гро­мадянами та юридичними особами не тільки на заса­дах права власності, а й на підставі землекористуван­ня як одного із розповсюджених видів використання природних ресурсів. Воно також має конституційні засади. Так, згідно з положенням ст. 13 Конституції, кожний громадянин має право користуватися природ­ними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Джерелом набуття земельних ділянок та права вла­сності або права користування ними є землі державної або комунальної власності та рішення уповноважених органів щодо їх надання.

Рішення щодо надання земельних ділянок у влас­ність та користування приймаються органами держав­ної виконавчої влади або органами місцевого самовря­дування. До таких органів державної виконавчої вла­ди стосовно надання земельних ділянок із земель дер­жавної власності відносяться Кабінет Міністрів Украї­ни, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, облас­ні і районні державні адміністрації та держадміністра­ції м.

Києва та Севастополя. Рішення про надання зе­мельних ділянок із земель комунальної власності при­ймають органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради, у тому числі ради міст Києва і Севастополя. Повноваження цих органів щодо прий­няття відповідних рішень про надання земельних діля­нок, визначені у 2-ій та 3-ій главі Земельного кодексу.

Слід зазначити, що Верховна Рада України взагалі не наділена повноваженнями щодо прийняття рішень про надання земельних, ресурсів у власність або у ко­

298

ристуваяня, а повноваження Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим в цій сфері обмежені розпоря­дженням землями, що знаходяться у спільній власно­сті територіальних громад, а також підготовкою виснов­ків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності. Аналогічними повноваженнями у межах своєї компетенції наділені обласні та районні ради, а повноваження районних рад у містах взагалі визначаються міськими радами.

Набуття права на землю громадянами та юридич­ними особами здійснюється шляхом передачі земель­них ділянок у власність або надання їх у користуван­ня. Передача земель державної або комунальної влас­ності у власність громадян і юридичних осіб недержав­ної власності змінює форму власності на землю. Надан­ня ж земельних ділянок у постійне користування юри­дичних осіб державної та комунальної власності, або орендне використання зазначених земель юридични­ми особами іншої форми власності та громадянами не впливають на форму земельної власності.

Передача земельних ділянок у власність і надання їх у користування є складними юридичними фактами, як за своїм документальним оформленням, так і за здійсненням відповідних реальних дій. Вони потребу­ють, по-перше, звернення громадянина чи юридичної особи із заявою або клопотанням з доданням до них відповідних документів; по-друге, розгляду заяви або клопотання уповноваженим органом та прийняття відповідного рішення, а у необхідних випадках і надан­ня дозволу на підготовку проекту відведення земель­ної ділянки; по-третє, розробки проекту земельного відводу, його погодження, розгляду та затвердження; по-четверте, перенесення проекту відведення на місце­вість шляхом встановлення меж земельної ділянки; по-п'яте, одержання документів, які посвідчують пра­во на землю; по-шосте, здійснення державвої реєстра­ції земельної ділянки.

В окремих випадках передачі земельних ділянок у власність або у користування чинне законодавство потребує додаткових вимог, зок­рема: висновку конкурсної комісії при передачі зе-

299

мельної ділянки фермерському господарству, подання своїх висновків сільськими, селищними, міськими, рай­онними, обласними радами, районними та обласними держадміністраціями за місцем розташування відпо­відної земельної ділянки тощо.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян у випадках приватизації ними земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, передбаче­на у зв'язку з тим, що раніше діюче земельне законо­давство передбачало надання їм землі у постійне та тимчасове користування. Як вже зазначалося, чинний земельний закон не передбачає для громадян країни ані постійного, ані тимчасового землекористування, крім оренди землі. Тепер земельні ділянки, які були надані їм раніше у будь-який вид користування можуть бути приватизовані громадянами або переоформлені в орен­ду. (Див. комент. п. 6 Перехідних положень Земель­ного кодексу).

Звичайно, набуття права власності на зазначені зе­мельні ділянки може' здійснюватися громадянами на протязі встановленого терміну за їх бажанням, яке вони можуть висловити у зверненні із заявою до відповід­них органів державної виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в залежності від того, у чиїй власності знаходиться земельна ділянка, яка підлягає приватизації. Для приватизації громадянами таких земельних ділянок у ст. 118 Земельного кодексу пе­редбачається спрощений порядок їх набуття у приват­ну власність у зв'язку з тим, що вони вже перебувають у їх користуванні.

Стосовно земельних ділянок, які перебувають у ко­ристуванні громадян, але не підлягають безоплатної або оплатній передачі у приватну власність, вони до 1 січ­ня 2005 року підлягають переоформленню в орендне користування на умові і в порядку, передбаченому За­коном «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року.

Одержання земельних ділянок громадянами у при­ватну власність передбачене у випадках приватизації державних і комунальних сільськогосподарських під­приємств, установ та організацій.

Земельним законом встановлено, що в разі ліквідації державного чи кому, вального підприємства, установи або організації, землі якої перебувають у їх постійному* користуванні, за рі­шенням відповідного органу виконавчої влади або ор­гану місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються громадянам та юридичним осо* бам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

Набуття земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах ворм безоплатної при­ватизації передбачена у ст. 121 Земельного кодексу. Слід звернути увагу на те, що земельний закон містить по меншій мірі два види нормування безоплатної при­ватизації земельних ділянок громадянами — за конк­ретними нормами та у розмірах земельної частки. Так, безоплатна передача земельних ділянок громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах не може перевищувати 0,25 гектара, а для ве­дення особистого селянського господарства — не може бути більше двох гектарів.

Нормування безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами за розмірами земельної частки із земель державної або комунальної власності властиве лише для ведення фермерського господарства. Однак слід підкреслити, що безоплатне одержання землі гро­мадянами в розмірах земельної частки (паю) може мати місце тільки із земель державної або комунальної вла­сності сільськогосподарського призначення.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність Громадян в межах норм, визначених у Земельному кодексу шляхом приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, одержання землі вна­слідок приватизації державних і комунальних сільсь­когосподарських підприємств, установ і організацій та набуття земельних ділянок в межах норм безоплатної приватизації провадиться тільки один раз по кожно­му виду використання зазначених прав. У цій земель­но-правовій нормі йдеться про безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян не тільки із

301

земель сільськогосподарських підприємств державної або комунальної форми власності, а й з інших земель державної та комунальної власності, які можуть нада­ватися у приватну власність громадянам.

Щодо земель колективної форми власності, які іс­нували за попереднім земельним законодавством, слід зазначити, що вони вже розпайовані і громадянам видані земельні сертифікати або державні акти на зе­млю. Тому ця категорія громадян вже не має права на повторне безоплатне набуття земельних ділянок навіть і тоді, коли вони стали за минулий час працівниками державних і комунальних сільськогосподарських під­приємств, землі яких приватизуються.

Як і в раніше діючому земельному законодавстві, новий Земельний кодекс зберігає положення про те, що надання у користування земельної ділянки, яка пере­буває у власності або у користуванні, провадиться лише після її вилучення (викупу) у встановленому поряд­ку. У наведеній чистині ст. 116 земельного закону йдеться про набуття земельних ділянок у користуван­ня не тільки із земель державної або комунальної власності, а й із земельних наділів приватної власнос­ті. В зв'язку з цим на правовий інститут землекорис­тування розповсюджуються вимоги глави 15 Земель­ного кодексу щодо реалізації права використання зе­мельних ресурсів. Незважаючи на те, що право земле­користування за новим земельним законом зберіга­ється тільки у формі постійного користування землею лише для юридичних осіб державної і комунальної форм власності та тимчасового користування у формі оренди землі, тим Не менш земельне законодавство об­межує можливості виникнення подвійної правосуб'єкт-ності щодо землекористування на одну і ту ж земель­ну ділянку. Тому, наприклад, наданню земель у зазна­чені види землекористування повинно передувати їх вилучення або викуп у попередніх землекористувачів чи землевласників. . >

Набуття права землекористування, як і права влас­ності на землю, вважається завершеним після здійс­нення державної реєстрації земельної ділянки у Кни­

302

зі записів реєстрації державних актів на права постій­ного користування землею і договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок.

<< | >>
Источник: Гетьман А.П., Шульга М.В. та ін.. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ. Коментар. Харків 2002. 2002

Еще по теме Стаття 116. Підстави набуття права на землю:

  1. 17. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.
  2. Стаття 1. Земля — основне національне багатство
  3. Стаття 116. Підстави набуття права на землю
  4. ЗМІСТ
  5. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  6. Зародження ідеї незворотності та її концептуальне оформлення