Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту — це право влас­ника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, най­менш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Інститут земельних сервітутів — найбільш давнє надбання світовою юридичною спадщиною, опрацьоване ще на початку нашої ери юристами Древнього Риму, оскільки вони були наведені вже у античному джере­лі права — Законах ХП таблиць (УП.7.). Поняття сер­вітуту походить від латинського слова вегуііиа, що перекладається як «обов'язок, зобов'язання, повин­ність».

Земельні ділянки, як правило, не можуть бути рівно­цінними. Вони відрізняються розмірами, місцеположен­ням, якістю грунтів, наявністю або відсутністю інших природних ресурсів, доступністю тощо. Сервітутне пра­во мало своєю метою зобов'язати власника більш вигід­ної у тому чи іншому відношенні земельної ділянки не перешкоджати використовувати такі блага власнику сусідньої ділянки незалежно від волі першого.

Сервітутні земельні відносини фактично існують у земельному устрої кожної країни. Але радянське зе­мельне законодавство не містило їх нормативного за­кріплення. Навіть наукові дослідження таких питань велись представниками не юридичної, а історичної науки. Доктрина радянського земельного права базу­валась на принципах державної (а отже — і загально­

251

народної) власності на землю, при якій не могло бути своєї і чужої землі. Однак зовсім не бралось до уваги, що земельні сервітути виникли саме в умовах родової, суспільної власності на землю і їх існування не супе­речить принципам соціальної справедливості, а скорі­ше навпаки.

Поява в системі сучасного українського земельного права інституту сервітутів відображує загальносвітову тенденцію обмеження права власності на землю як в суспільних, так і в приватних інтересах. Більш того, сервітути можуть існувати і при відсутності приват­ної власності на землю, оскільки здатні виникати вна­слідок відокремлення земельних ділянок на підставі і інших правових титулів використання землі — постій­ного користування чи оренди.

Право земельного сервітуту по суті полягає в мож­ливості обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок) в певних цілях. Звичайно, це ство­рює деякі незручності і обмеження прав власника ді­лянки, яка використовується. Але у цьому і полягає ці­кавість древньої юридичної конструкції, згідно з якою сервітут стає більш значущим, ніж право власності. Недарма менш цінна ділянка отримувала назву пану­ючої, а більш цінна — що служить. Проте власник ді­лянки, що служить, не позбавляється сукупності своїх правомочностей по володінню, користуванню та розпо­рядженню належною йому ділянкою.

При встановленні сервітуту мається на увазі мож­ливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною.

Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.

Ст. 98 (п. 2) встановлює, що сервітути можуть бути постійними і строковими. Пов'язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календар­ним строком уявляється не зовсім коректним.

Сервітути дійсно можна підрозділити на постійні і непостійні. Постійні (безперервні) фізично забезпеч у­

252

ють їх володарю можливість безперервного викорис­тання тою земельною ділянкою, по відношенню до якої він встановлений, наприклад, право провести воду з другої або через другу ділянку. Непостійні сервітути не можуть фізично здійснюватись безперервно, хоча юридично в будь-який час можна скористатись належ­ним правом у відношенні до чужої землі, наприклад, правом проходу чи проїзду. Отже, тимчасовість серві­тутів доцільно зв'язувати не з певним терміном, а з випадками, передбаченими ст. 102 Кодексу.