БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЧИНУ (1205—1245).

— Усміхнулася була доля українському народови, даючи йому політичне обєднаннє й самостійність; та майже в тій самій хвилі захмарилося її лице і стало непривітне. Смерть Романа розпутала всі ворожі й анархичні живла, які відразу вдарили на його велике діло.

Роман полишив вдову (незнану з* роду й імени, з якою подружився щотілько 1201 p., після постриження в черниці першої жінки Рюриківни) і двох синів: трьохлітного Данила й однолітнього Василька. Вже сам вік княжичів приносив великі небезпеки для держави, такої молодої, серед стілько внутрішніх і зверхних ворогів. B користь політичної етики тодішніх українських князів можна сказати се, що противники Романовичів менше посягали по їх володимирську спадщину, батьківщину самого Романа, а більше по галицьку, до якої підносили більше або менше стійні династично-правні претенсії. Перший приступ їх розбився одначе об угорську протекцію над Галичиною.

Тодішній угорський король Андрій II (1205—1235) був приятелем Романа і зараз по його ,смерти зТхався з удовою в Сяноці та взяв під свою опіку малих княжичів. Тодішнім звичаєм глядів на них як на своїх васалів i з того часу почавдодотеперішнього титулу „короля Галичини" додавати: „і Володимирії". Він післав у Галич угорську заставу, на якій зломилася акція Рюрика з „усіми руськими князями". Ta ся опіка не була ані постійна ані сильна. Одна причина сього лежала в невисоких політичних кваліфикаціях угорського короля взагалі, в недостачі

матеріяльних засобів і в його безнастаннах конфліктах з угорським панством, що дозволяло йому хиба доривочно займатися справами Галичини.

Про перші політичні виступи галицького боярства за Ростиславичів була вже попереду згадка (§ 35 і 38); з сього видко, щр політичний вплив його ріс рівнобіжно з упадком їндивидуальности князів. Сильна Романова рука давала собі раду з сим елементом, та тепер, при безсильних його дітях, виявила ся аристократія в цілій ширині свої прикмети. Дружинний характер ії затратився вже цілком;

суспільні інтереси її були вже не такі самі як у князя, вони були вже у великій частині суперечні й вимагали підчи- нення княжоі власти під вплив боярства. Дотого бачимо в характері його виразний рис анархизму, який проявлявся нахилом до самоволі, жадобою власти, непокірностю і віроломством.

Правда, поодинокі прояви такого характеру можна віднайти серед баронів ріжних європейських країв; можливо що й лежить він в основі психики кождого панства ; проте трудно підобрати в історії більше таких прикладів, де аристократія виявилаб так мало політичного ума як саме в Галичині. B сусідних краях, як у Польщи, Чехії й Угорщині, панська коромола затроювала також політичне житте, одначе прибирала помалу форми західного політичного лібералізму — обстоювання певних політичних принципів і виборюванмя цілої низки уступок з боку володаря. Так ось з того часу маємо в Польщи т. зв. лен- чицький привилей (1180), на Угорщиніж т. зв. Золоту буллу (1222) ^;— здобутки, які_; не вважаючи на еґоїстичні ціли духовенства і шляхти, були жерелом парламентаризму в обох краях. > *

I Нічого подібного не бачимо в Галичині, у сій найбільше розвиненій українській земли. Ce тому, що тут політичні змагання бояр не йшли в парі з еманципациєю

католицької церкви від державно-княжого абсолютизму.

B таких обставинах недостача княжої власти або безсильність її робила можливим буйний розцвіт усіх неґативних

' *

рисів сього панства та спровадила на край і нарід вели-

чезні шкоди. Галицькі бояри ділилися на родинні KOTepii_5t які без глибшої політичної чи соціяльної думки готові були на услуги кождому претендентови або ривалови, який умів їх відповідно нагороджувати.

Такі обставини давали добру нагоду суперникам Po- манового дому добиватися галицького княжого стола* Неприхильне становище боярства з одного боку та недостаточна підпора короля Андрія з другого приневолили Романову вдову з дітьми дуже скоро покинути Галич і перейти у Володимирь (1206), а коли й тут вони не почувалися безпечними — втекти у Польщу й Угорщину (1207). Тимчасом одна впливова частина бояр, яка вже давніше накладала з Ольговичами (див. § 40) встигла поза плечима Рюрика віддати Галичину трьом братам Irope- в и ч а м: Володимирови, Романови і Святославови — синам Ігоря Святославича (сіверсько-новгородського, звісного з походу на Половців 1184 p.) та сестріничам останнього з Ростиславичів (1206—1211).

Такий вислід галицької справи . кинув кість незгоди між Рюрика і його союзників і довів до того, що B c e- волод III Святославич (чернигівський, званий· Чермним) прогнав Рюрика з Київа і сам сів у ньому (1206—1212). Боротьба межи ними тяглася чотири роки, двічи скидали себе обопільно, поки не стала умова, що Всеволод узяв Київ а Рюрик, якому пощастило сьомий раз сидіти в Київі, одержав Чернигів. По смерти Всеволода (1212), за яким скоро пішов і його суперник, та до перелетнім другім князюванню Інґвара (див. § 40) Київ повертає на довший час до Ростиславичів (із смоленської династії: Мстислав Романович 1212—1223; Володимир III Рюрикович 1223— 1234, 1236; Ізяслав IV Мстиславич 1235), одначе тратить усю майже політичну вартість. Навіть суздальські князі по смерти Всеволода Юрієвича (1212, див. § 39), задля внутріщнього занепаду своєї волости, випустили з опіки Київ. Боротьбою малих князів за нього не цікавиться тодішній політичний світ; очи того звернені на Галич, що встиг переймити славу „матери руських городів^ і завести такий самий танець за свій золотокований стіл як наддніпрянська столиця та доборотися до самого краю.

Становище Ігоревичів було з самого початку дуже непевне. Межи братами вибухали разураз межиусобиці; князі і столи мінялися кількома наворотами і викликували угорську інтервенцію. Також відносини між Ігоревичами і боярством попсувалися дуже рано; на місце обопільної прихильности прийшла ворожнеча. Ha тлі сеї боротьби маємо дві події, що кидають дуже ярке світло на тодішні соціяльно-політичні і культурні обставини. Ігоревичі рішилися радикально зломати боярську опозицію й урядили між ними „ніч св. Вартоломея“: пятьсот знатніших бояр вирізано в "ріжних місцях краю. Ся різня викликала бурю серед боярства і вони зготовили князям незабаром страшну пімсту. Удаючи бажаннє мати правного князя Данила, одержали вони значну підмогу від угорського короля і волинських князів, піймали Ігоревичів у свої руки і п о в і с и л и їх (1211). По сім хотіли знатнібояре з Володиславом Кормильчичом на чолі взяти реґенцію за Данила у свої руку, та коли на сім поли виникли суперечности з княґйнею-матірю, присилувано Данила покидати знов Галич, а голова боярської партіїВолодислав сягнув у своїй гордости по княжу власть (1213).

Ta ся усурпація примусила Андрія II зробити якийсь лад у своїм теоретично леннім краю. Він з’їхався на Спишу з польським князем Лестьком, з яким мав. давню умову щодо опіки над Романовичами (Данило був переважно під доглядом Андрія, Василько — Лестька) та оба піддали дотеперішні відносини до Романової спадщини радикальній ревізії, до якої зразок давала їм угорська інтервенція 1188 p. Ha основі сеї спишської умови (1214) засіла в Галичикоролівська пара в особахЗ-літнього угорського королевича Коломана і 2-літньої польської княжни Саломеї. Рік опісля короновано; їх святочно в Галичи (1215). Лестько подбав при оім, щоб царство його зятя Ї дочки не було за велике, тому анектував Перемишль, а свойому воєводі Пакославови виеднав любачів- ську волость. Романовичів, які доси мали в ріжних місцях дрібні волости, відшкодовано сим способом, що віддано їм Володимирь, обтявши значну частину Забужа з Бере* стєм у користь Польщі.

Одначе ся опіка над цілостю краю не скріпила угорського правління в Галичині. Дійсна власть була в руках угорських воєвод, а сі правили —^: як звичайно в окупованих краях. Угри були зненавиджені; держалася їх тілько одна партія бояр, инші бунтувалися і глядали помочи поза границями краю. Лестько мстячися на Андрію за Перемишль, порозумівся з частиною бояр і закликав на галицький * стіл свойого родича новгородського князя Мстислава Мстиславича, званого Удатним (з смолен. династії, 1219—1227)'. Сей дійсно явився і (як особисто дуже хоробрий князь) прогнав із Галича угорську обсаду разом з угрофильськими боярами і став князем (1219). Ся подія вразиласильно Данила, одначе він помирився з Мстиславом й оженився з його дочкою в сій вірі, що по смерти Мстислава (синів не мав він) одержить Галич.

Tакий оборот справи зближив Андрія з Лестьком і вони спільно взялися проганяти Мстислава, одначе безуспішно. Сей при помочи Данила не тілько удержався проти Угрів і Поляків, а ще взяв в неволю короля Коло- мана з цілою залогою (1220). Ся невдача спонукала Андрія помиритися з новим станом річий і признати Мстислава, який віддав другу дочку за молодшого угорського королевича A н д p і я. При сім дав новий галицький князь доказ, що його хоробрости рівна його безхарактерність. Піддаючися намовам бояр визначив він своїм наступником не Данила, тілько королевича Андрія й віддав йому Перемишль (1222). Ta незабаром прийшло до конфлікту між Мстиславом з одного боку й Андрієм та боярством із другого боку, який закінчився зреченнєм Мстислава в користь королевича (1227). Коротко потім умер Мсти- став у своїм київськім пригороді Торчеську (1228).

Тепер виступив наперед відсунений правний дідич Галичини Данило, щоби добиватися батьківського стола* Він уже 1219 p., заохочений галицькою людністю, пробував сісти у Галичи, одначе випередив його Мстислав. Дальше він відобрав від Лестька землю над Бугом, забрану 1214, за що стягнув ворожнечу краківського князя* B pp.

Ha час угорського правління припадає й перша реальна проба введення церковноїунії в Галичині, до чого схилялася й частина Галичини, мабудьугрофильськапартія між боярами. Ta звісні методи угорського режіму викликали ворожнечу до сього плану і справа поза найперші початки не вийшла (1214—1215).

Хоч Данило, не вважаючи на свою перемогу над Угорщиною, признав щось у роді ленної зверхности короля Бели IV (1235—1270), був йому сей неприхильний. Безпосередніх намірів на Галичину Бела не^риявляв, одначе підпирав новогопретендента Ростислава Михайловича (з чернигівської дйнастії) внука Всеволода IIL Почалася' нова боротьба (1135), ведена з ріжним щастєм.

Ростиславови при помочи батька вдалося "два роки держати Галич, та остаточно енергія Данила перемогла і наддністрянська столиця перейшла на стало в його руки (1237). Ростислав додався на Угорщину і' ще кількома на^ воротами старався при помочи Бели, який віддав за нього дочку, та прихильних собі бояр обернути щастє у свою користь, одначе надармо. Данило здобував успіх за успіхом; в p. 1240 виділося, що вдасться йому відновити по- літичнийтвірбатька.Він заволодів Київом, де після смо-

і

ленської династії виринув був наперед князь із суздальського (Ярослав III Всеволодович 1236^-1238), потім із чер- нигівського роду (Михайло Всеволодович 1238^-1139), та

поставив у нім свойого намісника. Був се останній промінь українського політичного сяйва над старою столицею. Чорні степові тучі були вже над Дніпром...

Боротьба з Ростиславом за Галичину протяглася з перервами ще пять літ; закінчилася вона щотілько 1245, у крївавій битві під Ярославлем, повним успіхом Данила над Ростиславом й Уграми. Як колись прадід Ізяслав під Теребовлею (див. § 34), дав себе Данило опанувати огірченню й був жорстокий по битві — одинокий раз у своїм життю. Після того відносини до Угорщини стали приязні і скріпилися подружжєм між сином Данила Дьвом та дочкою Бели — Констанцією. Таким способом по 40 роках добився Данило своєї галицької батьківщини, одначе теперішній час quantum mutatus ab illo!

42.