РОМАН (1199—1205).
— Батько його Мстислав Ізяславич, знеохочений боротьбою з Суздальцями за Київ, по зруйнуванню його Андрієм, повернув у свою батьківщину Володимирь (див. § 34) та умовився зі своїм братом Ярославом луцьким, що обі волости будуть на дальше дідичитися у простій линії.
Була се перша умова між українськими князями, яка вітчинний принцип, проголошений в Любечі 1097 p. проводила послідовно і в поодинокі землі. Сим сцособом відокремлена Володимирія ne-. рейшла (1070) на найстаршого сина P о м а н а, уродженого з польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого. Воло- димирський двір був отже в живих родинних зносинах із краківськимЛ Роман перебув значну частину своєї молодости у Польщи та Німеччині, що не остало без корисного впливу на політичний світогляд і духову культуру нащадка такого високоталановитого роду як Мстиславичї.Володимирська спадщина його, обкроєна відділеннєм Луцька, призначена дотого удержувати й молодших братів, давала за мале поле для діяльности сього розумного, сильного волею і культурного князя. Такі одиниці мають чимало ворогів; і Роман мав їх зараз, яктілько вперше виступив на політичній ниві. Було се ще в часі, коли батько його був великим князем київським. Новгородці, незадоволені своїм князем, прогнали його та випросили собі у Мстислава найстаршого його сина Романа за князя (1068). Ha се Андрій суздальський (до якого утік був прогнаний новгородський князь) відповів війною та разом із союзниками „взяв на щит" Київ (1169, див. § 37). Одначе не був в силі прогнати Романа- з Новгорода, де сей молодий князь своїм лицарством i характером здобув собі велику прихильність; щотілько смерть Мстислава веліла Романови повернути у Володимирь.
Дальший його виступ на ширшій політичщй арені то звісне нам уже його коротке володіннє в Галичи (1188, див. § 38), якого мало не переплатив утратою Володимиря, томущо наступник його брат Всеволод белзький після сеї невдачі довго не хотів уступити з володимирського стола.
Коли проба Романа відвоювати Галич не повелася і привернений цісарем Володимир галицький найшов протекцію у Всеволода суздальського, звернув Роман свою амбицію на „Руську землю" — Київщину, де його тесть Рюрик займив місце Святослава II (1194) і віддав йому деякі городи від степу. Одначе Всеволод суздальський, щоб удержати своє старшинство над українськими князями, завів межи ними таку інтриґу, що тесть і зять стали смертельними ворогами. Роман не можучи наразі, з огляду на становище всесильного Всеволода, знищити противника, подався у Польщу засоюзниками, вміщався у тамошню межиусобицю синів кн. Казимира Лестька і Конрада проти стрия Мешка Старого і в нещасливій для перших битві був ранений (1195). По сій *невдачі помирився з тестем поверховно (на ділі обаворогували з собоюдальше), поки події в Галичині не відкрили йому блискучих успіхів.Останній Ростиславич на галицькім столі умер десь при кінци 1198 чи на поч. 1199 p., не полишивши потом^ ків, і Роман зробив зараз усе можливе, щоби здобути назад утрачене перед десяти роками князівство. Він мабуть завчасу приготовлявся до того, щоб обняти спадщину по Ростиславичах. Своєю участю у польських справах зобо- вязав кн. Лестька до підмоги у своїх стараннях за Галич. 3 королевичем угорським Андрієм, який сидів був раніше коротко в Галичи, умовився також: Роман підпер його в боротьбі з братом Емерихом і за се одержав Андрієву згоду й обіцянку помочи у своїх заходах щодо Галича. Вкінци Роман подбав і про згоду або хоч невтральність Всеволода суздальського, що виконував деяку протекцію
над останним Ростиславичем, та мабуть і у німецкого короля Филипа IV, як формального ленного зверхника Галичини. Bce те позволило йому зараз на першу відомість про смерть Володимира явитися в Галичи.
Противниками його виступили сини Ігоря Святославича з черн. династії, яких мати була сестрою Володимира; мабуть і сам Володимир приготовляв ґрунт для них, будучи в союзі з Рюриком і Ольговичами проти Романа. Ігоревичі знайшли підперте з одного боку у Рюрику київськім, із другого у частини галицького боярства під проводом Володислава Кормильчича.
Ta Роман випередив противників і відобравши присягу від Галичан поспішив на Київ і примусив Рюрика зректися його; одначе сам не засів у Київі, тілько посадив у нім свойого намісника {стриєчного брата Інґвара луцького). Ігоревичізреклися очевидно Галича, а прихильники їх серед боярства пішли на вигнанне.Таким способом довершилася політична злука двох доси ворожих собі українських країв, Галичини і Bo- лодимириї, епоховий факт в історії України — перше олицетвореннє загально-української державної ідеї проти панрусизму, репрезентованого щораз явніше, в міру упадку Київа, суздальсько-московськими князями. Окрім Чернигівщини майже всі заселені землі України були обєднані в державну цілість. Заскочений подіями Всеволод приймив сей переворот до відомости, тим більше що в останніх часах і він сам був проти Рюрика. Ta без сумніву зріст Романової сили був Всеволодови дуже немилий, бо усував сферу суздальських впливів за Дніпро; тому певно булоб між ними дійшло до боротьби, якби Роман пожив був довше. Сим способом настав на просторах давньої руської держави українсько-московський дуалізм, а Київ зійшов до ролі граничного города.
Як політик, що інтуіцийно відгадує дійсні потреби громадянства, взявся невсипущий Роман до' боротьби з Половцями і в кількох походах на них здобув co65 таку славу у сучасників, перед якою — могло видітися — блідла Монахова слава. Тимчасом коромольний Рюрик готовив пімсту. По відході Романа з половецької виправи,
звязався з Половцями і напав несподівано на Київ, взявг пограбував і поруйнував його не гірше Андрія Боголюб- ського (1203), доказуючи сим повну політичну декаденцію київського в. княжого стола. Ce було на руку Всеволодови і він довів своєю інтервенцією до того, що Роман згодився посадити Рюрика назад у Київі, під своєю і Всеволодовою протекцією; одначе скоро потім, переконавшися в коромольности тестя, скинув його наново, постриг з жінкою і донькою у черці, а київським намісником поставив Рюрикового сина Ростислава, Всеволодового зятя- Таким чином Київ хитався між Романом і Всеволодом.
Був се верх могутности Романа і його молодої держави. Відсуваючи свою розправу з Всеволодом на пізніше й обезпечивши Україну від половецьких нападів, не спускав з ока й політичних справ на заході і півночи. B порозумінню з німецьким орденом Хрестоносців опер північні межі о p. Наров та снував широкі плани щодо поширення західних границь. Він не остав байдужним супроти великої політичної боротьби, яка потрясала тодіш- ннм католицьким світом — боротьби між Вельфами і Г о г e н ш т а в ф а м и. Подібно як за боротьби Генрика IV і Григория VII, був краківський князь Л e c т ь к о (1194—1227) сторонником папи; отсе мусіло поставити галицько-володимирського князя по противнім боці, тим- більше що Роман займаючи Галичину мабуть відновив стару ленну звязь із цісарем. Саме тоді в Німеччині сто*? яли проти себе два королі: Филип швабський (із Гоген- штавфів 1198—1208) і Отто IV (із Вельфів 1198—1215). Роман, як прихильник першого, пішов війною на Лестька польського, щоби побивши його дістатися у Саксонію* землю Оттона IV. Ta при переправі через Вислу під За- вихостом прийшло до битви, в котрій Роман упав (19. VI. 1205). Був се один із найтяжших ударів в нашій історії. Діло Романа, злученнє Галичини з Володимирієку і перебраннє традицій Київа, було вже у своїх початках захитане. Суздаль мав причину радіти.
Зіменем Романа вяжуться дві окремї традиції: одна се його буцімто особлива ревність православна і неприхильне становище супроти змагань папи приєднати його*
до латинства чи церковної унії; друга, то його буцімто велика жорстокість у відношеннюдобояріЛитовців. Обі традиції походять із ріжних жерел: перша з них у своїй формі неможлива, бо Роман як раз був прихильний католицтву, вона тілько може бути відгомоном участи Романа в антипапській коаліції, від якої паца Іннокентїй III (1198— 1216) може хотів його відвести, одначе без успіху.
Друга традиція, польського походження, не має більше стійности. Про якусь незвичайну суворість Романа до галицького боярства не знаємо нічого, як і взагалі про такий.
нахил Романового характеру ; навпаки . маємо чимало звісток про обожаннє Романа володимирським боярством, а що до галицьких,* то кара на Кормильчичів за зраду („невіру") була навіть лагідна. По всій імовірности ся леґенда утворилася у звязи з антипольською й анти- папською політикою Романа, при відгомоні боротьбиРо- мана з Половцями. Звісно Роман мав і завзятих ворогів* хочби й власного тестя Рюрика, одначе не в особистій жорстокости був корінь ненависти. Роман належить до типу таких визначних одиниць, яких сучасність обдаровує як сильною любовю так великою ненавистю. Щодо самої традиціі треба тямити, що сю леґенду пустив у світ Вин- кентий Кадлубек, звісний памфлетист і безцеремонний фальшівник історії.Історичне значіннє Романа „самодержця і царя всеї Руси“ величезне. Він був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що відокремилася від загально- руської держави перед більше як 100 літами. Сим способом давня руська держава розпалася на дві частини, які стали підставою для витворення двох окремих народностей. Очевидно, що се було сполучене з повним занепадом Київа, який уже від довшого часу не мав ніяких умов бути політичним осередником східної Европи; він став перехідним простором, на якім стиралися впливи двох нових осередків Галича і Суздаля. Київ не був у силі сповнити найважнішого свого завдання — здобути українські луги і степи, тож мусів відступити свою ролю иншим. I дійсно тілько з Галичини і Волині могла початися офен- зива на схід, якої початки бачимовже за Ростиславичів. Роман зрозумів се завданнє першої загально-української держави й одною із головних цілей уважав боротьбу з кочовиками, для яких був „львом, рисом і крокодилом".
33.