КОРОЛЬ ЮРІЙ I (1301—1308).
— Чисто формальну назву приходиться дати отсій главі української історії про часи після Льва I, чи радше ще про останнє десятиліттє його князювання. Доля напакостила дуже богато українській минувшині, та між найболючійше треба покласти наглуперерву в наших відомостях прочаси від 1290 до*1340 p.
Очевидно в заколоті середини XIV в. затратилися літературно-історичні памятки з того часу безповоротно, вчинивши тим усім пізнішим поколінням безмежну моральну шкоду. I сьогодні стоїть історик як на пустарі, на якім тілько тут і там незначні посередні сліди кипучого політичного життя, та приневолений відтворювати з сих фраґмеитів історичний образ хоч у найзагаль- ніших рисах. Ce вже друге порожнє місце в історичних відомостях про Україну — перше обіймає часи Романа (1199—1205) — одначе се дошкульніше як своєю глибиною так і шириною. Як сказано, у сій темряві лежить і кінець — з політичного боку найцікавіщий; прим, здобутки на Угорщині! — князювання Льва L He знаємо навіть, коли він умер і передав власть свойому синови, і тілько по традиції приймаємо, що сталося се 1301 p. Так само незнаний кінець його брата Мстислава з сином Данилом.Юрій I Львович держав зажиття батька Холмщину, тепер злучив він у своїх руках усі волости зі столицею у Володимирі й титулувався королем. Ся остання обставина велілаб догадуватися, що Юрій навязав слідом діда
зносини з Римом i разом із відновленнєм церковної унії коронувався на короля. Його князюваннє визначалося спокоєм і внутрішнім добробутом, тимбільше що саме тоді Золота орда була в занепаді. У відносинах до йнших держав бачимо таку зміну, що Юрій був у союзі і сво- яцтвіз польським князем Владиславом Локетком (1306— 1333) проти короля чеського Вацлава II, якому пощастилося здббути Краків (1291) і коронуватися польським королем (1300). Юрій переплатив одначе сю політику утратою Люблина (1302). Дальше відновив він союз із німецьким Орденом проти Литви, а в угорських справах ішов він слідами батька, брав участь у боротьбі за спадщину по Арпадах.
Про відносини Юрія до Золотої орди не знаємо таки нічого певного.Ta найважніша подія з часів його панування — то усамостійненнє української церкви. Від здобуття Київа Татарами справа ся мала першорядну політичну вагу. Митрополича столиця була в безпосередній зверхности Золотої орди та належали до неї три полі- титнонеоднакові области позаКиївщиною: тісно залежна від Татар Суздальщина з вінцем менших земель наоколо себе, менше залежна українська держава і формально незалежна Біла Русь (Литва) і північні републики. 3 такої ситуації користь мали тілько Татари, які через підчиненого їм митрополита мали можність впливати політично на всі землі руської церкви.
B перших початках Данило старався мати київський митрополичий стіл під своєю орудою й іменував митрополитом єп. Кирила (1242), який щотілько пізніше (1250) дістав у Византії свяченнє. Ta згодом звязки йогозукра- їнською державою ослабли, натомість оживилися його зносини з Суздальщиною і Новгородом, де він часто перебував й умер (1284). За його наслідника, присланого з Царгороду Грека Максима, затіснилися вони ще більше та 1299 p. переїхав митрополит на постійний побут у Влади- мір, хоч задержав характер митрополита київського і всеї Руси.
Такий стан не відповідав очевидно національно-політичним інтересам України і провадив на двОякий шлях:
або утворити окрему митрополію для українських земель, або глядати звязи з римською церквою. Можна здогадуватися, що вже князь Лев зараз по смерти Кирила робив заходи в Царгороді, щоби утворена була українська митрополія, одначе се вдалося здобути щотілько, після переходу митрополита Максима у Суздальщину, вже за короля Юрія (1303). Нова галицька митрополіяобіймала, окрім Галича, Володимирь, Перемишль, Луцьк, Турів і Холм — разом велику більшість усеї заселеної української території. Проти сього відокремлення почали інтри- ґувати владимірські митрополити і владимірсько-москов- ськікнязі; патриярх ішов їм також на зустріч і довів до того, що один із галицьких митрополитів (Петро), присланий у Царгород на свяченнѳ, був одночасно висвячений й на „київського" митрополита (1309). Такий компромис повторявся і пізніше, очевидно зі шкодою для України, тому що спільні митрополити перебували здебільшого у Московщині. По упадку української держави (1340)вда- лося противникам виєднати формальне скасуваннє галицької митрополії (1347). '
42.