56. РЕЛІҐІЙНІ I ЦЕРКОВНІ СПРАВИ.
— Упадок дер- жавности (1340) приніс великі переміни в реліґійнім життю і церковних обставинах України. Перша та, що українська церква перестала бути державною. Ще в тих частинах, які дісталися Литві, православна· церква мала перед собою мало розвинене релігійне життє поганських Литовців, з яким дотого Українці безпосередно мало стикалися; та в землях приналежних Польші упала ся церква до становища підданої і толерованої супроти католицької, чудово зорґанизуваної й експанзивної, яка й без державного характеру виявляла все і всюди свою перевагу над збудованою по византийським зразкам православної церкви на Україні.
Боротьба була неминуча. і виелід її не полишав сумніву: католицька здобувала, православна тратила. Зразу тілько реліґійно, згодом і національно, бо обі церкви перемінилися силою факту на національні.До упадку української держави було на Україні (очевидно на західній переважно)богатолатинників, найбільше по міСтах. Були й духовні, головно монахи-Доминикани німецької народности, одначе церковна орґанизація їх мала свій осередок поза Україною, зразу в Польщи, потім у Німеччині. Тепер вийшли з сього некорисні наслідки: українські латинники були тепер підчинені польській та (по
охрещенню Литви) литовській католицькій церкві й нова
орґанизація латинської церкви набирала з природи річи чужинного і політично небезпечного характеру. Сим поставлено непереможну гать племінно-культурній ассимилації чужих елементів українською масою й українська людність розбилася на два ворожі обози, які не перестали бути ворожими й опісля по приступленню української церкви до злуки з Римом та не дали сій людности сконсолідуватися національно і культурно.
3 сього пункту погляду муситься пожалувати, що заходи у XIII в. коло заведення церковної унії були без успіху. При своїй державности, на основі ухвал латеран- ського собору про обряди (1215), було’б дійшло до латинської галузи української церкви й латинники-чужинці на
• - .
*Україні булиб обезпечені для української народности, а тимчасом Українці-латинники відчужувалися від своєї народности й обезсилювали її. Пізніші проби довести до унії церков (1418 і 1439) були вже з сього оглядуспізнені і не булиб направили лиха, хочби й були вдалися. Латинська церква на Україні була вже зорґанизована й не моглавже стати викарийною другій, тілько що експанзія її супроти унії значно припинялася, а у слід за нею й експанзія національна..
Реліґійний рОзлам на Україні мав іще один некори- рисний наслідок. Він прйспішив польську політичну роз- гінність і скріпляв державний централізм. Знаємо, що польські правно-політичні порядки були для українського боярства і міщанства ідеалом. Колиж сі ріжні благодати приЗнавано напереД тілько кфоликам (прим, городельський акт 1413), вело се до гіерехоДу з православя на католицтво, а згодом до винародовлення. Тілько згодом, бо довгий час такі католики не переставали почувати себе Українцями. Правда, з огляду на велику масу православних, ідея реліґійної рівноправности здобуває собі признаннє й законну силу (1432), одначе життєва практика вседавала притягаючу силу католицькій церкві. Колиж до того додати доцільний прозелітизм, администрацийний натиск і широку власть католицького монарха у справах православної церкви (назначуваннє єпископів)', матимемо наглядний образ переваги католицької церкви над православною.
Ce довело до політичного розбиття у литовській державі і хоч годі говорити про систематичне переслідуванне тамошніх православних, то всеж таки реліґійний антаґо- низм підтяв політичне становище Литовців як супроти Польщі так супроти одинокої тепер чисто православної держави — Московщини. Польонофильство католиків і мо- сквофильство православних мусіло довести до підкопання й упадку литовської державної ідеї і до скріплення обох противників її.' Сеи розлам сплітався з політичною боротьбою литовського державного централізму з династичним і аристократичним автономизмом. Православний обоз стає по боці останнього, дарма що провідниками опозиції були католики, як' Свитригайло і Глинський.
Консервативний характер світогляду і цілей вязав обі ґрупи. Bce таки помилкою булоб приписувати, аристократичній фронді у Литві реліґійний підклад; з більшим'правом можна говорити про національно-політичний момент як про релі- ґійно-культурний у сих політичних рухах. Що національність і реліґія в тих часах ще не були синонимами, хоч і спорідненими поняттями, се видко ще й із фактичного і правного становища „руської" — у практиці білоруської мови в литовській державі (в польській Галичині українська урядова мова уступила литовській разом із зрівнан- нєм 1434 p.) Руська мова була в загальнім уживанню й між католиками та видержувала добре конкуренцію з латинською, щотілько перед польською уступала скоро назад від середини XVI в. і вкінци понятте „руської" мови стає навіть вузшеяк понятте „грецької" реліґії.Очевидно завинив тут богато загальний упадок православної церкви, більший як у тогочасної латинської. До недідрадних обставин, серед яких жила здавна східна церква, прибула нова катастро.фа: упадок византцйського цісарства, здобуттє Царгороду Турками й під.чиненнє їм патрияха (1453). Спізнені заходи ратуватися при помочи унії з Римом (флорентийська унія 1439) не могли відвернути лиха й унія не удержалася ні у грецькій церкві ні в руській. Тут по упадку української держави вдалося заходам Москви скасувати „малоруську" митрополію (див. § 46) і привернути одність руської церкви з осідком ми- трополйта в Москві (1347). Східна церква мала тоді 80 провинцій-митрополій і з тих „київська" була своїм простором не менша як останніх 79 разом, не порівнуючи вже з католицькими! Bce те показує, які ненормальні обставини тягла за собою одність т. зв. руської церкви, яка розтягалася на шість більших і цілу низку менших держав. Як тут було піднимати й видержувати конкуренцію з латинською церквою, що обняла східну з двох боків ! B таких обставинах не диво, що самі католицькі володарі Польщі і Литви заходяться коло направи сього не- відрадного стану східної церкви в тих державах.
Перший був Казимир B., який зажадав від патриярха приверненя галицької митрополії, бо инакше „прийдеться хрестити Русинів на латинську віру", і мав повний успіх (1371).
Слідом за Казимиром пішов Ольгерд у Литві. Маючи у своїх руках Київ змагав він до привернення йому характеру столиці руських митрополитів, щоби сим способом визволити литовські землі з під московського впливу та навпаки прибрати під свій вплив Московщину. Він добився щоправда висвячення нового митрополита, одначе сей, здобувши згодом признаннє і в Москві, перейшов туди жити і звідти робив старання, щоби взяти під свою руку й далеку Галичину. Te саме продовжав і його наступник. Ce привело Витовта подбати про окремого митрополита для литовських земель. Він велів єпископам вибрати нового кандидата (прихильника унії Григорія Цамблака, 1415—1420) ,одначе патриярх не хотів ніяким чином згодитися на розділ митрополії. Остаточне відокре- мленнє переведено щотілько у звязку з загальною унією церков т. зв. флорентийською (1439, митр. Ісидор 1436— 1458 і його ученик Григорій 1458—1473), яка не була гфр- нята Москвою. Наслідком сього Московщина сама подбала про відділеннє від київської (1458) й воно удержалося' * —П- 1
і потім, хоч унія не устоялася. 3 відновленою київською митрополією зіллялася й галицька та сим способом українські і білоруські землі утворили одну церковну провинцію, підчинену безпосередньо царгородському патриярхови, одначе з автономією при виборі митрополитів.
Щодо латинської церкви, то Рим стояв якийсь час на становищи, що на місци православних єпископів мають прийти католицькі, себто на становищи одноцільности в церковній орґанизації (по *думці латеранського собору 1215), одначе супроти дійсности почато побіч православних владик настановляти латинських. B 1375 p. скасовано дотеперішню юрисдикцію любуських єпископів та на Україні появляютсь окремі латинські катедри з архиєпи- скопством у Галичи (від 1412 у Львові) на чолі для польських частин, у Вильні — для литовських. Ся подвійна церковна организація на Україні мала — як зазначено висше — важкі наслідки для національно-політичного і культурного розвитку українського народу, розбивши людність України на дві ворожі частини, з яких одна виробилася на національну, друга на антинаціональну; при сім ся остання була державна й упривилейована.
Реліґійна боротьба, яка вийшла з сього розбиття і потрясала Україною довгі століття, принесла чимало лиха політичного і культурного, одначе не слід добачувати в ній самі тілько неґативні боки. Українське громадянство замкнуло було добу своєї державности, не встигши сконсолідуватися національно-політично і культурно, у великій части — як було вже зазначувано— ізза недостачі глибшого реліґійно- церковного виховання і звязаної з ним тісно політично- громадської культури ; тому то й по страті власної держави виявило воно стілько безсильнос4и й безрадности серед великих політичних переворотів, які доконувалися під кінець середніх віків. Ta заставлена вести, при тогочасній виключности, боротьбу за реліґійні цінности доходиласим шляхом до національногозамопізнання й навчилася розуміти значіннє політичного обезпечення краю й народу.Bce те виявилося щотілько пізніше, одначе й у сій добі були зроблені початки в сьому напрямі. Вже в часі першого напору Польщі на українські землі (1340) зроблена була умова межи представниками обох сторін про непорушність обрядів, прав і звичаїв. Дотикало се тілько Галичини і мало тілько одно забезпеченнє: присягу польського короля (див,§ 50), від якої зараз нотім дав йому папа диспензу (1341). I хоч Казимир не виявляв охоти
справди ломати перші свої обітниці, то таки не прийшла до повторення Гарантийного акту. Так само не знаємо нічого про якісь умови і ґарантії з часів угорської лен- ности Галичини (1370—1387) і Ядвига анектуючи її до Польщі ,видала тілько Генеральне потвердженнє всіх набутих прав і привилеїв, без зазначення релігійної рівноправносте.
Таксамо у Литві при завоюванню українських земель не видавано жадних обезпечень, певно тому, що чимало завойовників було православних. Ta після охрещення Литви в католицтві запанувала й тут у принципі звичайна тоді реліґійно-громадська виключність (прим, городельський акт унії 1413) і щотілько окремі привилеї Ягайла (1433) і Жигмонта Кейстутовича (1434) промощують шлях рівно- правности у громадських правах.
По кількох хитаннях (1522, 1529) був виданий загальний привилей у напрямі рівноправносте православних (1563) і знесені противкітому постанови городельського акту.B міру як українські землі при литовсько-польській унії переходили від Литви під Польщу, одержували вони правне обезпеченнє релігійної волі (грамота про рівноправність Русинів при нагоді анексії Поділля, Олеська, Ратна й ин. 1432 p.; Гарантія православним Луцької землі 1432; вкінци інкорпорацийні привилеї для Волини,· Київщини іБрац- лавщини 1569). Bce те одначе не' давало ще фактичної рівноправносте; особливо коли ріжні приманчиві польські і німецькї права стали привязуватися до католицької релігії, відчули визнавці східної віри своє упослідженнє та потребу боротися проти таких обмежень, як ставити церкви в містах, робити обходи, похоронні процесії і т. и.; проти оподаткування православного духовенства, виключення від деяких висших урядів; проти обмеження ци- вильної юрисдикції владик тощо.
Ta головний акт релігійної боротьби прийшов пізніше, у звязи з розбудженнєм релігійних пристрастей у цілій Европі та з. заходами витворити на Україні посередній реліГійно-культурний тип у формі церковної унїї, і мав рішаючий вплив на дальший розвиток національно-політичного життяУкраїни, .