ЗМІСТ МОСКОВЩИНИ.
— Розвиток литовсько- польської унії з усіми державно-правними та церковно- політичними перемінами був не тілько вирливом змагання внутрішніх сил союзної держави, а й стояв теж у залежно- сти від міжнародної політичноїситуації у східній Европі, з окрема від виступу нових політичних сил, які спинили дальші територияльні успіхи литовсько-польської імперії (див.
§ 53). Сюди належав в першій мірі швидкий (на Сході все розвивається швидко) зріст Московщини. B часі найбільшої експанзії Литви — за Витовта (1392—1430) — політичним завданнєм в. князів московських було удержати свою незалежність від литовського імперіялізму, коли майже всі дрібні князівства, що відділяли Московщину від Литви, перейшли у більшу або меншу підчиненість в. князям литовським. .У самій Москві також, після ряду конфліктів за по- граничні волости, був литовський вплив такий сильний, що Василь I Димитріевич (1389—1425) передав свойому тестеви Витовтови опіку над своїм малолітнім сином B a- силем H Темним (1425—1462). Ta зі смертю Витовта вплив ,сей швидко ї безповоротно став падати. Після внутрішньої жорстокої боротьби, в якій і в Москві взяв верх вітчин- ний принцип наслідства над родовим, удержав і зміцнив сей князь одноцільність Московщини, одначе піддав її. під дуже сильний культурний вплив татарський. У звязи з сим стояла й неприхильність Василя до царгородських заходів коло злуки церков і до горячого прихильника унії митрополита Ісидора, що довело до відокремлення московської церкви від литовсько-руської (1458, див. § 56). — Ha сьому князі замикається перша доба московського князівства, характеристична чергуваннєм литовських і татарських впливів. Синови його Іванови III (1462—1505) судилося не тілько зробити свою державу формально і дійсно незалежною, а ще й добути їй широкий вплив на зверх та підняти успішну конкуренцію з литовсько-польською перевагою.
Централістична і католицька політика Литви була сьому талановитому, безоглядному і циничному володареви дуже на руку і він покористувався незвичайно зручно всіми хибами і блудами своєї західної сусідки, щоби підняти енерґійний натиск на її землі.
B p. 1470 останній раз узяв верх литовський вплив у H о в г о p о д і (кн. Михайло Олелькович), одначе Казимир Ягайлович не піддержав новгородських патриціїв проти Івана, який при помочи демаґоґії й воєнної сили звалив сей вплив (1472) та скоро потім анектував безсильну републику (1478). Сим способом потроївся простір Московщини і дав їй перевагу над Польщею-Литвою. За НовгородомпішлаТверь (1485), Рязань та маса дрібних князів на литовсько-московськім пограничу, доси васалів Литви (див. § 53).Вже в новгородській акції послугувався Іван безсоромно гаслом оборони східної церкви, та ще більше придалося йому воно у напорі на литовські землі, коли він явно виступив як оборонець не тілько тамошнього „благочестя" проти дійсних і видуманих утисків а й як політична голова всеї східної церкви. До витворення сеї ідеології, яка з того часу лягла в основу московської політики, причинилося подружжє Івана III з Софією Палеологівною, братаницею останнього византийського імператора (1472). Московський князь почав тепер уважати себе переємни- ком східно-римського цісарства з його політичними і церковними традиціями („Москва третій Рим"). B дусі сього імперіялізму перестав Іван платити дань Татарам (1480), а по смерти Казимира Ягайловича (1492) відважився піднести явно' свої претенсії до всіх земель колишньої ва- ряго-руської держави і зазначити се вже в титулі „государь всея Руси" (1493). Литва була приневолена зректися всіх прав до тих князівств, що проміняли литовську зверхність на московську (1494), а щоб охоронитися від даль-
• *
шої експанзії Москви, оженився в. князь Олександер з Оленою Іванівною, одначе се дало тестеви тілько добру нагоду вмішуватися у внутрішні справи Литви і розвести широку аґитацію проти „гнобителів благочестивої віри". Зражені централістичною політикою литовського правительства, при упослідженню східної церкви в користь католицької, почали литовські васальні князівства щораз більше схилятися до Москви.
B p. 1500 почався новии масових перехід верхівських князів зпід Литви до Москви; за ними пішли й ч e p н иг і в c ь K і, так що все сточище Десни і Сейму по Остер і Гомель над Сожею а навіть верхівя Псла, Воскли й Донця опинилися в руках Івана.
Війна, що з сього приводу ви- бухла між обома державами, закінчилася перемирєм (1503), на підставі якого Іван задержав усі здобутки, а рік опісля здобув згоду зятя на свій титул „государя всея Руси“. Наслідникови Івана III Василеви III (1505—1533) довелося тілько довершити заокруглення здобутків. 3 приводу повстання кн. Михайла Глинського (див. § 56) відновилася війна ще два рази (1507—1508 і 1512—1522), в якій Mor скалі. взяли Смоленьск (1514). Ще передтим знищив Василь псковську автономію (1510), поклав далі кінець рязанській самостійности (1517) та повиганяв удільних князів сіверських, які перейшли були від Литви (1523). „Перемирє" 1522 p. закріпило сі зміни і сим способом литовсько- московська границя ішла від жерел p. Великої так, що при Литві остала Біла Русь по Витебськ, Оршу і Мсти- славль та Україна по Батурин, Конотоп і Ромни. Такий стан перетревав тут ціле століттє. 3 черги московське „царство" (1547) вдарило на схід і південь, на татарські посі- лости.58.