Висновки
Період розквіту Київської Русі, насамперед її культури, припадає на другу половину XlI - початок XIII ст. Період роздробленості, коли “матір городів Руських” Київ все ж залишається і політичним, і ідеологічним центром, наклав свій відбиток саме па певні сепаратиські амбіції удільних князів, що і втілилося у багатьох напрямках їхньої діяльності.
Розквіт архітектури, певний ренесанс язичництва, що найбільш виразно був втілений у творах декоративно-ужиткового мистецтва, літописання, зрештою, вінець цього могутнього надбання - “Слово о полку Ігоревім” - все свідчить про надзвичайно високий рівень розвитку суспільства.
Тож не дивно, що “Слово” являє собою не лише геніальний літературний твір, а й унікальне історичне джерело XII ст.
Постійна агресія степовиків з південного сходу і активні прояви експансії західних сусідів вимагали вдосконалення системи захисту своїх територій, відпрацювання нових підходів і методів у боротьбі з ворогом. Саме цей суперечливий період протистояння між руськими князями з однієї сторони і половцями - з іншої знайшов яскраве відображення у “Слові о полку Ігоревім”.
Однією з актуальних проблем досліджень весняного походу 1185 р. і є встановлення місць розташування географічних реалій на маршруті полку Ігоря Сіверського. Незважаючи нарізні, підчас протилежні погляди вчених щодо наявних у творі географічних орієнтирів, особливостей їхнього визначення мовою Автора і літописців, це завдання може успішно вирішуватися, у чому переконують 200-літні напрацювання вчених.
Величезний здобуток науковців XIX-XX ст. є золотим скарбом вітчизняної наукової думки, демонстрацією високого інтелекту вчених, які виробили низку оригінальних методик у справі дослідження історії та культури Київської держави. Проте, однією з головних вад у цій роботі була, а почасти і залишається певна відокремленість представників різних дисциплін, у першу чергу істориків та філологів, у підходах до розв’язання складних питань Словознавства.
Передусім це стосується історико-географічних аспектів походу. Але ж, переконані, саме комплексний підхід може дати очікувані позитивні результати. Необхідно залучати не лише дані писемних джерел, а й археологічні, географічні та топонімічні матеріали широкого хронологічного діапазону - від античних часів до пізньосередньовічних. Такий підхід і застосовано у даній роботі.
Одним із каменів спотикання на шляху вирішення проблеми щодо маршруту Ігоревих полків у Степ довгий час залишалася ідея про неможливість просування війська впоперек річок. Це, на нашу думку було пов’язано з недостатнім дослідженням системи комунікацій в означеному' регіоні, що почала формуватися ще за часів раннього залізного віку, майже не змінювалася протягом тисячоліть; частково збереглася й до сьогодні. Аби спростувати сталу думку про неможливість перетинання рр.Сейм, Псел, Ворскла у їхніх середніх течіях, тобто по ймовірній трасі шляху сіверских полків, нам довелося здійснити локалізацію 13 середньовічних бродів на Середньому Сеймі.
Схожа проблема постала перед дослідниками у зв’язку з визначенням мережі шляхів сполучення на Сіверському Донці. Раніше на підставі даних КБЧ було локалізовано 11 бродів. Залучення інших джерел дозволило значно збільшити цю кількість. На підставі пізньосередньовічних матеріалів нам вдалося локалізувати 35 переправ на Донці і довести, що броди були головними ланками сполучення, що пов’язували між собою населені пункти.
Вважаємо, що на Сіверському Донці чітко простежуються три центри, де зосереджено найбільше переправ: район Андрієвих Лоз- Савинців; Ізюмського броду; Маяки-Великої. У сукупності з іншими переправами середньої ділянки Донця від Чугуєва до пониззя р.Тор вони становили у давні часи територію, через яку відносно легко можна було просуватися на захід до слов’янських земель.
Локалізація багатьох переправ па Донці є принципово важливою, оскільки більшість дослідників прив’язували Шеломянь до гори Кременець тому, що поруч розташовувалася відома Ізюмська переправа, як здавалося - єдина у цій місцевості.
Цікавою для дослідників є етимологія назв бродів, населених пунктів тощо. Виявилося, що у переважній більшості випадків броди іменувалися за назвами тих місць, де вони знаходилися, тобто від річок, а населені пункти, споруджені тут, називалися вже за іменами останніх. Часто навіть шляхи називалися іменами бродів.
Аналіз документів щодо організації та діяльності станично- сторожової служби дозволив локалізувати Кончаківський шлях, що згадується у розписах маршрутів путивльської та рильської стоялих голів.
Спроба встановити рух війська Ігоря Святославича призвела до локалізації шляху, який перетинав головні лівобережні притоки Дніпра - Сейм, Псел, Ворсклу, тим самим поєднуючи Посеймям з Подонцов’ям і виходячи на Муравський шлях. Це Лосицька дорога, згадки про яку містяться у документах XVI ст., опублікованих у XIX ст.
Пролягання її траси підтверджують розташовані на траверзі археологічні об’єкти різних культур. Останні, у свою чергу, у сукупності з напрацюваннями лінгвістів, дозволяють стверджувати, що цей шлях існував ще з часів античності. Згодом його траса співпадала з внутрішніми кордонами між Переяславською і Сіверською землями і пролягала через давньоруські городища або у безпосередній близькості до них. Цей шлях використовувався не лише для військових рейдів, а й був гостинцем - шляхом торговельних караванів. Локалізація Лосицької дороги спростовує думку окремих дослідників про неможливість руху на цій території, особливо у квітні-травні, коли відбувалися події походу Ігоря Святославича.
Локалізація відомого Піщаного броду на Верхній Сулі, Кончаківського шляху, Лосицької дороги, низки переправ на Сеймі та Сіверському Донці, інших історико-географічних орієнтирів свідчить про досить розгалужену мережу шляхів Північно-Східного Лівобережжя.
На піставі літописних та топонімічних матеріалів, археологічних даних здійснено спробу вирішення проблем, що безпосередньо стосується Ігоревого походу. Усі ці дані взаємопов’язані. Якщо їх розглянути у сукупності, вони набувають форми системи, що є досить цілісною і переконливою.
Отже, розглянуті в цій роботі дані і отримані результати дозволяють дійти наступних висновків.
Мережа середньовічних сухопутних шляхів Північно-СхідноїУкраїни
Маршрут походу Ігоря Сіверського
1. Поле, що згадується у “Слові” у фразі “загородите Полю ворота” (про ці ж ворота - паралельна фраза Іпатіївського літопису “отвориша ворота на Руську землю”), є власним ім’ям реального географічного простору, що в цій місцевості співпадав із ділянкою магістралі Київ-Булгар, пізніше відомим під назвою Бакаєвого.
2. “УПереяславля”, “у Курська” - означає біля кордону цих князівств, а не біля власне князівських міст.
3. “Шеломянь” - гігантське городище скіфської часу, за античними джерелами - Гелон і, вірогідно, навколишня місцевість, де знаходиться низка давньоруських фортець-городищ.
4. Усі три походи Ігоря Святославича, маршрути яких нині встановлено, були направлені у середнє Поворскля. їхні кінцеві точки (біля Лтави, за Мерлою, на Хирії) припадають на один і той же локальний район, центром якого і є Шеломянь.
Ці військові акції мали превентивний характер. Достовірних даних про інші походи Ігоря у Степ джерела не містять.
5. Рух через середні течії Сейму, Псла, Ворскли був цілком можливим, починаючи з ранньої весни.
6. Смуга переяславського кордону, зона патрулювань князя Ігоря, логіка розташування давньоруських укріплених поселень - все переконує, що саме через цю місцевість на стику внутрішніх кордонів князівств намагалися прориватися у Русь половці.
Отже, ймовірно, шлях полків Ігоря Сіверського пролягав древньою Лосицькою дорогою за маршрутом:
Новгород-Сіверськищ
Путивль, перетинання Поля у районі Виру;
Лосицький вузол (район городища Немеря), перехід через Ворсклу (символ кордону Русі - Шеломянь - залишається позаду);
район літописного міста Донець або городища Городнє (у цей час - сонячне затемнення на підході до басейну Донця);
район р.
Тор~,Каяла слід ототожнювати з однією з невеликих річок басейну Дніпра або річок, що впадають з півночі у Азовське море;
Лозіє - поетична назва Лосицької дороги, якою рухалися сіверські полкі, а пізніше Ігор повертався з полону;
Пліснеськ тар. Рось/Русь розташовувалися у Середньому Посеймі, куди і направив удар хан Гза;
Залозний шлях - той, що знаходився за Лозієм, тобто за Лосицькою дорогою.
Отримання цих даних стало можливим завдяки залученню матеріалів, що досі не привертали увагу дослідників історико-географічних аспектів походу Ігоря Святославича. В перту чергу це : “Список Руських городів далеких і близьких”, документи щодо діяльності путивльських і Рильських сторож, праці Філарета (Гумілевського) карти Г.Боплана і описи Харківського намісництва, археологічні матеріали скіфських і києворуських часів, топонімічні дані.
Отже, при аналізі таких комплексних, заплутаних проблем, як географія Ігоревого походу, вихід за коло писемної інформації є, без сумніву, виправданим і доцільним. Такий підхід додає оптимізму і відкриває можливості для подальших досліджень у царині історико-географічних питань Київської Русі.