<<
>>

Принцип «Lex ad praetorian non valet» в практиці Європейського Суду з прав людини

Як відомо, принцип незворотності дії закону в часі закріплює стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., відповідно до якої: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь- якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.

Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями» [7, с. 67]. Юридичні межі дії принципу незворотності дії закону в часі у зазначеній статті знаходяться у площині кримінального права. Однак, це не завадило Європейському Суду з прав людини сформувати широкий підхід до праворозуміння незворотності через призму правової безпеки особи, захисту її довіри та верховенства права загалом, що, вочевидь, свідчить про багатогранність цього історичного феномену.

Якщо детально зупинитися на структурі наведеної вище статті, то можна помітити, що умовно вона поділяється на три складові, а саме:

— заборона ретроактивної дії закону, який визначає вину особи у вчиненні злочину;

— заборона ретроактивної дії закону, який передбачає суворіше покарання;

— заборона на «абсолютне» та буквальне розуміння і застосування принципу незворотності, яка, очевидно, сформувалася внаслідок Нюрнберзького процесу.

Зазначена структура статті розкриває механізми протидії зворотній силі кримінального закону, причому в однаковому сенсі відносно визнання самого факту вчинення протиправного діяння (наявності вини у діях особи) та застосування покарання, що свідчить про присутність відповідних запитів у суспільстві.

Так, в одній із своїх справ («Коккінакіс проти Греції», справа № 3/1992/348/421 від 25.05.1993 р.) Європейський Суд з прав людини зазначив: «Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною на застосування кримінального закону до діянь, вчинених до набрання ним чинності, на шкоду обвинуваченому, вона також містить в узагальненому вигляді правило, що лише закон може визначати злочинність діяння та передбачати покарання. Крім цього, вона закріплює принцип неможливості розширеного тлумачення кримінального права на шкоду обвинуваченому, наприклад, шляхом аналогій. Звідси випливає, що злочин повинен мати чітке законодавче визначення. Ця умова задовольняється у тих випадках, коли особа може взнати із текстуального формулювання відповідного положення, і при необхідності за допомогою тлумачення, наданого судом, за які діяння вона буде притягнена до кримінальної відповідальності» [27]. Наведене тлумачення принципу «Lex ad praetorian non valet» фактично охоплює його три аспекти: 1) класичний, суть якого полягає у неправомірності застосування кримінального закону до діянь, що мали місце до набрання ним чинності; 2) законодавчий, що передбачає обов'язкову законодавчу регламентацію принципу незворотності, та заборону будь-яких підзаконних маніпуляцій з цього питання; 3) тлумачний, себто заборона будь-яких зловживань із незворотністю за рахунок невірного тлумачення правових норм чи приведення правових аналогій не на користь обвинуваченої особи. Наведені положення зазначеної судової справи свідчать про глибинний аналіз механізмів забезпечення незворотності дії закону в часі, проведений Європейським Судом з прав людини у своїй практиці.

З-поміж інших складових принципу «Lex ad praetorian non valet», суттєва увага в практиці Суду приділялася забороні абсолютного та

буквального розуміння і застосування незворотності, спричиненої спекуляціями навколо принципу особами, які вчиняли злочини проти людства та людяності під час другої світової війни. Як приклад, гучна та сумновідома справа — «Стрелец, Кесслер і Кренц проти Німеччини» (NN 34044/96, 35532/29 и 44801/98 від 22 березня 2001 р), в якій заявники звернулися до Європейського Суду з прав людини з метою виправдання їх злочинних дій, а саме жорстоких вбивств безневинних людей при намаганні перетнути кордон між ФРН та НДР на підставі статті 7 Конвенції, аргументуючи це тим, що в момент вчинення злочинів, останні не вважалися такими згідно внутрішнього законодавства НДР [28].

Дослідивши матеріали справи, Суд встановив: «Державна практика відносно політики охорони кордону НДР, яка грубо порушує права людини і, передусім, право на життя, яке є найвищою цінністю в міжнародній ієрархії прав людини, не може бути виправдана на основі ст.7 Конвенції. Будучи нав'язаною всім органам НДР, включаючи і судові, вона не може характеризуватися як «право» по змісту ст.7 Конвенції. Крім того Суд притримується думки, що заявники, будучи керівниками НДР, створили видимість законності правової системи республіки, а згодом розпочали чи продовжили практику, яка ігнорувала принципи цієї системи, не можуть зараз посилатись на захист, передбачений ст.7 Конвенції» [28]. При дослідженні матеріалів справи, Суд також звернув увагу на те, що заявники, займаючи відповідні державні чини, не могли бути необізнаними з відповідними конституційними положеннями про гарантування права на життя та критичним відношенням міжнародних установ щодо, запровадженого в НДР, режиму охорони державного кордону.

Таким чином, наведена правова позиція Європейського Суду з прав людини фактично розширила межі праворозуміння незворотності, поставивши заслін буквальному застосуванню останньої за межами верховенства права. Відносно правомірності внутрішньодержавного переслідування осіб, винних у вчиненні злочинів, подібних

вищерозглянутим, Суд зазначив: «...для держави, яка керується верховенством права, законним є порушення кримінальних справ проти осіб, які вчинили злочини при попередньому правовому режимі; так само і судові органи, що прийшли на зміну попередніх, не можуть піддаватись критиці за застосування і тлумачення правових норм, діючих під час вчинення яких- небудь дій, в світлі принципів, якими керується кожна правова держава» [28]. Такими принципами, як відомо, є: пріоритетність прав людини у відносинах між нею і державною владою, розподіл влади, правова безпека і захист довіри особи, незалежність суду тощо.

Схожий предмет мала справа «Кононов проти Латвії» (№ 36376/04 від 17 травня 2010 р.), в якій заявник у 1944 року очолив операцію щодо нападу на с.

Малі Бати, мешканці якого підозрювались у зраді та здачі одного із радянських загонів німецьким окупантам. Солдати загону Кононова, будучи одягненими у німецьку форму, розстрілювали людей, підпалювали будинки, внаслідок чого четверо людей (троє з яких — жінки, в тому числі вагітна) згоріли живцем. Вбиті жителі села були неозброєні та не чинили жодних спроб втечі чи опору. Аргументи захисту Кононова зводилися до того, що діяння, за які його було засуджено, у час їх вчинення не вважалися злочинами ні у національному, ні у міжнародному праві. Заявник наголошував, що у 1944 році, будучи молодим солдатом-комбатантом в тилу ворога, навіть не припускав, що його дії є воєнними злочинами, і що в подальшому він може бути притягнений до кримінальної відповідальності. Також п. Кононов стверджував, що його засудження, котре відбулося вже після проголошення незалежності Латвії у 1991 році, було швидше за все було політичною акцією, ніж бажанням виконати міжнародні зобов'язання держави щодо притягнення до відповідальності осіб, які вчинили воєнні злочини. При цьому він посилався на ст. 7 Конвенції.

Розглянувши матеріали справи, Суд встановив, що притягнення до кримінальної відповідальності та засудження п. Кононова латвійськими судами на підставі норм міжнародного права, чинних під час вчинення

кримінально караних діянь, не можна вважати непередбачуваним. Суд зазначив, що на момент вчинення розглядуваних дій вони становили злочини, оскільки передбачались достатньо доступними та зрозумілими законами та звичаями ведення війни [29]. Отже, у двох попередніх справах («Стрелец, Кесслер і Кренц проти Німеччини» та «Кононов проти Латвії») заявники, вчинивши в минулому злочини проти людства та людяності, посилаючись на «непередбачуваність» законодавства, прагнули отримати захист на підставі статті 7 Конвенції. І в обох випадках Суд чітко висловив свою позицію, окресливши її недопустимістю зловживань навколо праворозуміння принципу незворотності дії закону в часі. Також Судом були відхилені аргументи заявників відносно політичної заангажованості їхніх переслідувань, зумовленої зміною політичних режимів у відповідних державах, оскільки, на переконання Суду, право держав-правонаступниць порушувати кримінальні справи проти осіб, які вчинили злочини під час дії попереднього режиму, є передбачуваним та виправданим.

Суди- правонаступники не можуть бути критиковані за застосування та тлумачення, діючих у час існування попереднього режиму, правових норм, але лише за умови дотримання ними принципу верховенства права, на якому ґрунтується, запроваджена Конвенцією, система захисту прав і свобод людини [29]. Таким чином, у наведених правових позиціях Суд міцно з'єднав принцип незворотності дії закону в часі з принципом верховенства права, а точніше визначив площину функціонування першого, окресливши його межі «rule of law». Це чітко простежується й у Рішенні ЄСПЛ «Скоппола проти Італії» (справа № 10249/03 від 17.09.2009 р.), в якій Суд зазначив: «Передбачені ст. 7 Конвенції гарантії, будучи важливими елементами принципу верховенства права, займають визначне місце у конвенційній системі захисту прав людини. Це підтверджується, зокрема, тим фактом, що — відповідно до ст. 15 Конвенції — відступ від зобов'язань, що випливають зі ст. 7, не допускається навіть під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця стаття повинна тлумачитись і застосовуватись — як це випливає з її об'єкта та мети — у

такий спосіб, аби забезпечити ефективні гарантії проти свавільного судового переслідування, обвинувачення та покарання» [30].

Окрім дослідженого взаємозв'язку верховенства права з незворотністю дії закону в часі, Рішення ЄСПЛ по справі «Скоппола проти Італії» містить широке тлумачення винятку із принципу «Lex ad praetorian non valet», при тому, що останній прямо ст.7 Конвенції не закріплений. Еволюція правової позиції Суду відносно винятку із принципу незворотності почалася у 1978 році в рамках справи «Х. проти Німеччини» (справа№7544/76 від 12.07.1978 р.), в якій заявник стверджував, що деякі із правопорушень, у вчиненні яких він звинувачувався, були декриміналізовані. Тоді ще відповідними питаннями займалася Комісія, яка висловила думку, що, на відміну від ч. 1 ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 7 Конвенції не гарантує права на більш м'яке покарання, що передбачається у законі, котрий набрав чинності після вчинення правопорушення, тому скарга заявника була визнана необґрунтованою.

Така позиція Суду була підтверджена й в інших справах, в яких він нагадував, що ст. 7 Конвенції не надає права правопорушнику на застосування більш сприятливого кримінального закону.

Загалом Суд не зобов'язаний слідувати своїм попереднім рішенням, однак в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом, він не повинен без переконливих причин відмовлятися від прецедентів, викладених у його попередніх рішеннях. І саме у ситуації із винятком із «Lex ad praetorian non valet» знайшлися ті переконливі причини, що зумовили зміну, ранішесформованої, правової позиції Суду. Йдеться про часові виміри, адже з моменту прийняття рішення у справі «X. проти Німеччини» (1978 р.) минуло багато часу, протягом якого відбулося чимало змін на міжнародній арені. Зокрема, окрім набрання чинності Американською конвенцію з прав людини (ст. 9 якої гарантує ретроспективне застосування закону із більш м'яким покаранням, який набрав чинності після вчинення відповідного правопорушення), було

проголошено Хартію основних прав Європейського Союзу 2000 р., ст.49 якої регламентує застосування більш м'якого покарання, передбаченого законом, прийнятого після вчинення кримінального правопорушення. Імперативна норма про застосування більш м'якого кримінального закону передбачена й статутом Міжнародного кримінального суду .

Відтак, Суд дійшов висновку, що після прийняття рішення у справі «X. проти Німеччини» в Європі та на міжнародному рівні сформувалася консенсусна позиція про застосування кримінального закону, котрий передбачає більш м'яке покарання, навіть тоді, коли він набрав чинності після вчинення відповідного злочину, й поступово вона розвинулася до основоположного принципу кримінального права. Показовим для Суду виявився той факт, що законодавства більшості країн-учасниць Конвенції давно визнають та застосовують цей принцип.

З огляду на викладене, Суд у справі «Скоппола проти Італії» зазначив: «Заборона на застосування більш суворого покарання..., ніж те, що було застосовне на час вчинення кримінального правопорушення, не виключає надання обвинуваченому переваги у більш м'якому покаранні, котре передбачається законодавством, яке набрало чинності вже після вчинення злочину» [30]. На думку Суду, частиною принципу верховенства права (ст. 7 Конвенції є його важливою частиною) є очікування від суду застосування до кожного караного діяння такого покарання, котре законодавець вважає пропорційним. Накладення більш суворого покарання лише на тій підставі, що воно було передбачене на час вчинення злочину, означатиме застосування правил про наступність дії кримінальних законів у часі на шкоду відповідача. Крім того, це буде прирівнюватися до ігнорування будь- якої сприятливої для обвинуваченого законодавчої зміни, що може набрати чинності перед його засудженням та під час призначення покарання, порівняно з тими покараннями, котрі держава тепер уже вважають надмірними.

Судом також було відмічено, що обов'язок застосувати з-поміж кількох кримінальних законів той, який, є найбільш сприятливим для обвинуваченого є проясненням правил наступності дії кримінальних законів у часі, правил, котрі узгоджуються з іншим важливим елементом ст. 7 Конвенції, передбачуваністю покарання.

Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що необхідно відмовитись від судової практики, закладеної Комісією у справі «X. Проти Німеччини», та підтвердити, що ч. 1 ст. 7 Конвенції гарантує не лише принцип неретроспективності більш суворих кримінальних законів, але й також беззастережно закріплює принцип ретроспективності більш м'якого кримінального закону.

Виділене текстуальне формулювання відносно «сприятливої законодавчої зміни для обвинуваченого» дає достатні підстави припустити, що згодом виняток із принципу незворотності у практиці Суду набуде ширшого тлумачення, та поширюватиметься не лише на кримінальні норми права, але й на інші приписи, які будь-яким чином покращуватимуть правове становище особи, що загалом на сьогодні має місце в конституціях багатьох держав.

Слід розглянути ще одну особливість застосування принципу незворотності у судовій практиці Європейського Суду з прав людини. Йдеться про процедуру застосування «lex ad praetorian non valet» у справах різногалузевої направленості, адже, як відомо, передбачений ст.7 Конвенції принцип незворотності стосується кримінального права. Так, у справі «Праведная проти Росії» (№ 69529/01 від 18.11.2004 р.) російський місцевий суд при розгляді спору щодо порядку нарахування пенсії застосував наказ Міністерства праці, виданий після прийняття рішення у справі, як підставу для перегляду власного рішення за нововиявленими обставинами. При цьому, якщо попереднє рішення винесено на користь позивачки, то в результаті перегляду, у задоволенні її вимог було відмовлено. Оскільки ключовим питанням цієї справи було ретроспективне застосування відомчого

нормативного акта не кримінальної приналежності, що прямо не підпадає під дію статті 7 Конвенції, Суд аналізував ситуацію, що склалася в контексті статті 6, яка гарантує право на справедливий суд. Суд одноголосно дійшов висновку, що це право було порушено. Отже, як бачимо, ЄСПЛ розглядає справи про порушення принципу незворотності й за межами кримінального права, проте, останні розглядаються в контексті ст.6 Конвенції — порушення права на справедливий суд.

В контексті відповідної судової практики Європейського Суду з прав людини, можна навести справу «Стрен і Стратіс Андреадіс проти Греції» (№5674-87 від 09.12.1994 р.) За обставинами справи, громадянин Греції С. Андреадіс уклав із державою договір про будівництво та наступне управління діяльністю нафтопереробного заводу. Договір містив арбітражне застереження, відповідно до якого, спори, що випливають із цього договору, мали розглядатись арбітражною установою. Коли виник спір між сторонами у зв'язку з тим, що держава свого зобов'язання не виконала, арбітраж виніс рішення на користь заявника. Рішення арбітражу державою оскаржувалось у судах всіх інстанцій, які підтримували позицію заявника. На момент розгляду справи у касаційному суді, вже після попереднього поширення між сторонами рішення суду, яке також відповідало інтересам заявника, парламент прийняв закон, згідно якого усі положення, в тому числі арбітражні застереження певної категорії договорів, укладених за часів військового режиму (до цієї категорії входив і договір між сторонами справи), втрачали чинність, а арбітражні рішення щодо таких договорів оголошувалися недійсними. Отже, прийняття закону позбавляло позивача будь-яких підстав заявляти про порушення своїх прав, які були попередньо визнані національною судовою системою [80, с. 65].

Таким чином, ретроспективне застосування закону, виходячи з інструментарію Конвенції, може проявлятися у порушенні статті 7, яка передбачає принцип незворотності з дією в площині кримінального права чи

ст.6 — порушення права на справедливий суд, якщо мова йде про порушення «lex ad praetorian non valet» в інших галузях права.

Підсумок викладеного свідчить про наступне:

1. Принцип незворотності дії закону займає чільну позицію в судовій практиці Європейського Суду з прав людини, особливо популярність останнього зросла після розгляду справ, предметом яких були злочини проти людяності та людства (справа «Стрелец, Кесслер та Кренц проти Німеччини), в яких Суд сформував чіткі межі праворозуміння незворотності, окресливши їх верховенством права.

2. Незважаючи на відсутність формального закріплення винятку із «lex ad praetorian non valet» у ст.7 Конвенції, Суд тлумачачи її положення відмітив, що остання гарантує не лише принцип неретроспективності більш суворих кримінальних законів, але й також беззастережно закріплює принцип ретроспективності більш м'якого кримінального закону (справа Скоппола проти Італії).

3. Наявність прецедентів розгляду справ відносно порушення принципу незворотності, які виходять далеко за межі кримінального права на основі ст.6 Конвенції — «право на справедливий суд», свідчить про:

— «надприродний» рівень принципу;

— необхідність текстуального розширення меж незворотності у статті 7 Конвенції.

2.3.

<< | >>
Источник: Абрамович Руслана Миколаївна. Принцип незворотності дії закону в часі: еволюція, стан та перспективи вдосконалення його застосування в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Принцип «Lex ad praetorian non valet» в практиці Європейського Суду з прав людини:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Зародження ідеї незворотності та її концептуальне оформлення
  4. Нормативне закріплення незворотності дії закону в часі та його еволюція
  5. Виняток із принципу незворотності: від зародження до темпоральної дії
  6. Принцип «Lex ad praetorian non valet» і Нюрнберзький процес
  7. Принцип «Lex ad praetorian non valet» в практиці Європейського Суду з прав людини
  8. Принцип незворотності дії закону в часі в судовій практиці Федерального Конституційного суду ФРН
  9. Висновки до розділу 2
  10. ВИСНОВКИ
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -