<<
>>

Огляд історіографії

Аналіз історіографії, присвяченої проблемам історії західних гунів у епоху Великого переселення народів, дозволяє констатувати, що на початок ХХІ ст. вона є достатньо обширною та різноплановою і складається з наукових праць антропологів, джерелознавців (текстологів), варварологів- номадистів, воєнних істориків тощо.

З іншого боку, варто відзначити, що європейська номадологія як окрема галузь історичного знання почала формуватись ще у другій половині ХѴІІІ - першій половині ХІХ ст. Біля її джерел стояли французькі й англійські вчені.

Значення гунської номади для Європи доби Пізньої Античності розглянув французький тюрколог ХѴІІІ ст. Й. де Гюгнес у першому томі свого тритомного дослідження “Загальна історія гунів, тюрків, монголів та інших західних татар” [538] (побачив світ у Парижі 1757 р.), започаткувавши цим нові - гунологічні студії. Його доробок ґрунтується на описі ключових фактів і подій, цитуванні й тлумаченні джерел, але без належної їхньої інтерпретації та узагальнень. Ще одним вченим, хто звернувся до висвітлення історії гунів на території Західної та Центральної Європи у V ст., був англійський антикознавець XVIII ст. Ед. Гіббон. У відомомій семитомномій праці “Занепад та руйнація Римської імперії” [262, 263] вчений на широкому джерельному матеріалі послідовно описав роль гунів у міжнародних відносинах у період Великого переселення народів. Багато сторінок Ед. Гіббон присвятив непересічній особі - гунському правителю Аттілі, його дипломатії, зовнішній політиці, воєнним перемогам, дружинам, інтригам, уподобанням, поведінці. Однак, розлога праця англійця позбавлена проблемності та науковості (з точки зору концептуально-методологічних засад); вона написана у наративному ключі з елементами історичного романтизму, й тому її не можна вважати справжнім монографічним дослідженням.

З наукових позицій до діяльності гунів на європейському континенті підійшов французький медієвіст першої половини ХІХ ст. Ам. Тьєрі. У низці нарисів [431-442], написаних протягом 40-х рр. і присвячених епосі Аттіли, науковець ґрунтовно і доволі об’єктивно проаналізував життя та воєнно - політичну діяльність Батога Божого. Він, зокрема, зупинився на висвітленні таких важливих аспектів, як володарювання гунів на Дунаї, взаємини Аттіли з римлянами (імператорами та полководцем Аецієм), традиції гунського двору, вторгнення у Північну Галлію й облога Авреліана, Каталаунська (Шалонська) битва, наступ в Італії та зустріч Аттіли з Римським первосвящеником, обставини смерті гунського вождя, боротьба за владу його синів та наступників у другій половині V ст.

Спробу першого аналітичного узагальнення в галузі європейської гунології реалізував англієць У. Херберт, випустивши 1838 р. у Лондоні книгу під назвою “Аттіла, король гунів, і його попередники” [560]. Гунське нашестя на Західну Європу і роль Аттіли у гуно-римському мілітарному протистоянні в дидактизованому ключі відображені у фундаментальному курсі лекцій “Історія цивілізації у Франції” [261] класика французької історичної думки ХІХ ст. Ф. Гізо, який він розробив упродовж 1829-1830 рр.

Після публікації у 1812 р. К. Бабстом нарису “Аттіла, батіг п’ятого століття” [221], у середині ХІХ ст. до історії західних гунів звернулись також інші російські дослідники.

Прикладом слугують історико-джерелознавчі розвідки [247, 248] Ю. Вєнєліна й обширна тритомна історико-етнологічна робота А. Вельтмана “Дослідження про свевів, гунів і монголів”, де в другому томі - “Аттіла і Русь ІѴ та V століття. Звід історичних та народних переказів” [246], автор багато уваги приділяє воєнно-політичній діяльності Батога Божого, його війні з Візантією й Римом. Епохи інвазії Аттіли на західну Імперію торкнувся у своїх медієвістичних доробках П. Деліцин [281], головну увагу зосереджуючи на церковно-релігійній діяльності Папи Лева І.

Історіографія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в царині гунології характеризується розширенням дослідницького діапазону та наукової проблематики. У більшості випадків, йдучи в наративістському руслі, автори - як західноєвропейські, так і російські - послідовно розглядали шлях гунів з Азії до Європи, реконструювали їхній побут, спосіб життя, військовий вишкіл, аналізували тактику, воєнні хитрощі й бойові прийоми гунських воїнів, організаційні засади римської армії, описували озброєння, обладунки, участь гунського союзу племен у війнах та нашестях за часів Аттіли, висвітлювали ключові персоналії тієї епохи. Серед дослідників і нині заслуговують на увагу своїми публікаціями та багатотомними монографічними роботами такі авторитетні науковці з Німеччини, Франції, Великої Британії й США, як Г. Вебер [243], Г. Чессмен [534], Дж. Робінсон [605], Е. Лавісс, А. Рамбо [356], Г. Дельбрюк [282], А. Геддон [260], Т. Ходжкін [562-564], Дж. Б’юрі [242, 528-531], Д. Клауде [326], М. Бріон [523].

Російські й українські (київські) дореволюційні воєнні та церковні історики, фахівці-номадисти, медієвісти і текстологи - В. Григор’єв [269], І. Шаровольський [470], О. Пузиревський [406], В. Потьомкіна [404], В. Певницький [394], С. Єшевський [297], Л. Карсавін [319], Л. Гартман [259],

Н. Голіцин [254], І. Кондратьєв [342], розглядали феномен західних гунів на тлі глобальних міграційних явищ й кризових суспільно-політичних трансформацій, які для Західної Римської імперії на середину V ст. набули катастрофічних рис. Генеологічні міркування і власне осмислення значення постаті Аттіли для європейської історії подає у двох цікавих нотатках [448, 449] український класик І. Франко.

Розквіт номадології та гунології припадає на 20-ті - 80-ті рр. ХХ ст. Саме в цей період сформувались школи й напрямки, які почали спеціалізуватись на вивченні історії гунських племен в епоху Великого переселення народів, створенні наукових концепцій та розробці відповідних методологічних підходів. В означеному контексті цінним доробком слугують студії французьких варварологів і медієвістів - Л. Альфана [210], Ф. Контаміна [343], Ж. Ле Гоффа [359, 360], Л. Мюссе [382], Т. і Р. Дюпюї [290], Р. Груссе [268]. З німецьких антикознавців, археологів і номадистів ХХ ст.

правління Аттіли і гуно-римську війну тією чи іншою мірою висвітлювали Д. Вернер [628], І. Бона [521], Т. Стіклер [615], Ф. Альтхейм [506, 507], В. Вегнер [244], Б. Бахрах [513], Г.-Й. Діснер [288], Х. Вольфрам [253]. Достатньою ґрунтовністю позначена монографія польського історика Ф. Каллімаха “Аттіла” [532], що була надрукована у Варшаві 1962 р.

Окремий історіографічний пласт сформували радянські історики - фахівці у сфері орієнталістики й варваристичній проблематиці. Прикладом слугує концептуальна монографія К. Іностранцева “Хунну та гуни” [308]. В ній ще у середині 20-х рр. ХХ ст. авторитетний сходознавець-синолог, на підставі ретельного текстуального аналізу багатьох китайських джерел, з одного боку, здійснив спробу вирішити питання гунського етногенезу, з іншого - розкрити причини міграційних тенденцій та прослідкувати шляхи просування гунської номади Євразійським континентом. Саме К. Іностранцев запропонував тюркологам застосувати назву “гуни” для європейської гілки хунів [308, с. 77-79], щоб уникнути термінологічної плутанини. У висновках, які не втратили свого значення і в наш час, підсумовуючи проблему тотожності азіатських хунну ІІІ ст. до н.е. і європейських гунів IV-V ст. н.е., він подає наступне резюме: “Народ хунну, який кочував на північ від Китаю (...) утворився з тюркського роду, котрий посилився. Значна частина підкорених племен також складалася з тюрків, хоча (...) до складу держави входили й інші племена, зокрема: монгольські, тунгузькі, корейські та тібетські” [308, с. 118]. Далі К. Іностранцев констатує: “Після розпаду держави на дві частини (викликаного, скоріш, політичними й культурними причинами, ніж етнічною відмінністю), північні хунну не могли зберегти самостійність і частина їх виселилася на Захід (. ) Хунну пройшли (. ) через Дзунгарію й Киргизькі степи і вступили у Східну Європу в другій половині IV століття” [308, с. 118].

Узагальнює дослідник свій погляд на проблему так: “У Північно- Західній Азії та в Східній Європі тюрки хунну, або гунну, зіткнулися з іншими племенами. Перш за все, на їхньому шляху стояли племена фінські.

Чим далі рухалися гуни, тим більше рідшав серед них тюркський елемент. Вірогідно, що між підданими [шаньюя] Моде і Аттіли було мало спільного. Однак нам здається безсумнівним, що вторгнення грізних завойовників ІУ-V століть [у Європу] знаходиться у зв’язку і викликане переворотами на крайніх східних кордонах Азії” [308, с. 119]. Таким чином, згідно з твердженням К. Іностранцева, коли гуни поширилися у Європі, їхній етнічний склад вже не був однорідним, а навпаки - складав строкату суміш різних племінних об’єднань.

Гунський мілітарний чинник на терені Європи також аналізується у двох публікаціях кінця 30-х рр. В. Левченка й Н. Тіханової [361,362], аналітичній статті 1941 р. М. Розенталя “Римська імперія в останні десятиліття свого існування” [411]. Польову римську армію та римську стратегію за Амміаном Марцелліном характеризує В. Холмогоров [461, 462]. Узагальнений виклад історії західних гунів, із використанням даних археології, на початку 50-х рр. здійснив О. Бернштам в обширному науковому нарисі [225]. Його праця, однак, викликала гостру полеміку в колах антропологів, етнологів та номадистів - і радянських, і зарубіжних. Найбільшій критиці була піддана Г лава ѴШ - “Походження західних гунів” [225, с. 135-142], а також позитивні оціночні судження вченого відносно значення гунського нашестя в історії падіння рабовласницької західноримської Імперії. У Главі Х [225, с. 154-163] О. Бернштам висвітлив особливості зовнішньої політики Аттіли, у виділеному ракурсі розглянувши й гуно-римську війну. В середині 50-х рр. ХХ ст. специфіку соціальних відносин у номадів ґрунтовно охарактеризував С. Толібєков [427]; у той самий період природу гунських завоювань Ѵ ст. в окремій статті висвітлила

З. Удальцова [445].

Вагомий внесок у світову номадистику здійснив Л. Гумільов. Його обширна новаторська концептуальна праця “Історія народу хунну” [271], як і дотичні публікації [272, 273], відображають авторське бачення й авторське осмислення цивілізаційних впливів гунського номадичного субстрату на євразійську політичну та етнічну історію. Воєнно-політичну історію західних гунів доби Аттіли і його синів Л. Гумільов майстерно, хоча й не до кінця переконливо, інтерпретує в межах явища етногенезу та фаз “пасионарної напруги” гунської етнічної системи [271, с. 643]. Варто виділити й цінний науковий доробок пермського історика-медієвіста В. Сиротенка [417-420], який протягом 50-х - 80-х рр. вивчав аспекти формування, шляхи і особливості розвитку міжнародних відносин на теренах Центральної та Західної Європи, частково - в Середземноморському басейні та на Балканах у другій половині IV - на початку VI ст., не оминаючи своїм аналізом тему гунської інвазії та її наслідків для пізньоантичного суспільства. Вагомий внесок у європейську варварологію здійснила В. Буданова. Поряд з іншими ґрунтовними роботами [237, 239, 240], у монографії “Варварський світ епохи Великого переселення народів” [238] вона зібрала, описала, охарактеризувала і класифікувала основний корпус наявних писемних джерел європейського походження, де міститься відповідна фактологія, котра фіксує і описує дані стосовно життя, побуту, звичаїв, традицій, релігійних вірувань, війн та дипломатичних стосунків варварських народів Європи з кінця ІІ до початку Х ст. У цьому своєрідному “варварологічному довіднику” авторка ретельно підібрала та прокоментувала матеріал, присвячений воєнно-політичній історії гунів на Заході у V ст.

Початки і наслідки гунського нашестя на греко-римську цивілізацію у широкому історичному контексті розглядаються в спільному дослідженні О. Корсунського та Р. Г юнтера “Занепад та загибель Західної Римської імперії й виникнення германських королівств (до середини VI ст.)” [344]. З числа відомих радянських істориків 60-х - 80-х рр. ХХ ст. війни Аттіли на Заході, як і його зовнішню політику, тією чи іншою мірою у своїх працях аналізували М. Мерперт [373], С. Плєтньова [400, 401, 402], І. Стучевський [425], Н. Пігулевська [398], Ю. Джафаров [285], М. Артамонов [214], Ю. Колосовська [339, 340, 341] та ін. [321, 444, 465, 471]. До висвітлення різних аспектів гунської проблематики - військових, дипломатичних, антропологічних - долучились такі радянські археологи та етнологи, як І. Засецька [300, 302], А. Першиць [396], Л. Гіндін [264], С. Абрамзон [208], Г. Марков [367], В. Петров [397], О. Хазанов [451,452], С. Міняєв [376], О. Халіков [454], ряд інших науковців [329, 330, 358, 424].

Зарубіжну російську історіографію минулого століття найбільш яскраво репрезентують три аналітичні дослідження - “Скіфи та гуни. З історії кочового світу” [426] євразійця М. Толля, “Євразійські номади та їхній вплив на середньовічну Європу” [626] етнолога Г. Вернадського, й “Щодо завдань номадознавства (Чому скіфи та гуни мають бути цікаві росіянину?)” [412] соціолога-номадиста М. Савіцького, де автори спромоглися воєнну історію західних гунів інтерпретувати в культурно-цивілізаційному ключі.

Разом з тим, фундаментальними гунологічними дослідженнями у ХХ ст. відзначились англо-американські вчені. Визнаними класиками у вивченні західногунської номади, зокрема, стали Е. Томпсон, Е. Хаттон, Дж. Мен, О. Менхен-Хелфен. Характеризуючи дослідницьку спадщину Е. Томпсона, варто зазначити, що концептуальні погляди на феномен західних гунів британський вчений-медієвіст виклав у двох монографіях - “Гуни. Грізні воїни степів” [428] та “Історія Аттіли і гунів” [618]. У першій значну увагу він приділив гунському соціуму до Аттіли і в часи його правління, політичній історії західних гунів, перемогам Батога Божого і причинам його поразок; у другій - розглянув образ (політичний портрет) Аттіли на тлі епохи, особливості політики Равенського двору щодо гунської номади та наслідки цієї політики для західної Імперії. В роботі “Римляни й варвари. Падіння Західної імперії” [429], книзі, присвяченій історичним поглядам Амміана Марцелліна [620], а також у тематичних статтях [619, 621-623] Е. Томпсон аналізує роль “гунського чинника” з точки зору реалізації міграційних й мілітарних тенденцій останньої чверті ІѴ-Ѵст., спричинених Великим переселенням народів.

Невелика монографія Е. Хаттона “Аттіла. Керманич гунів” [456] в історіографічному плані одночасно є межовою та знаковою. В ній автор зробив вдалу спробу, з одного боку, систематизувати і узагальнити лише достовірні (підтверджені) дані джерел та висновки провідних європейських дослідників ХІХ - початку ХХ ст. стосовно місця західних гунів і Аттіли у процесі остаточного занепаду й падіння Західної Римської імперії, з іншого - сформувати і актуалізувати ряд важливих питань, що потребують подальшого вивчення. Так само порівняно невелика робота англійця Дж. Мена “Аттіла. Варвар, який утоптав Рим у багно” [381] містить критичне, без залучення традиційних міфологем та викладу гіпотетичних припущень, оригінальне авторське бачення історичних фактів, інтерпретованих в дусі гіперкритицизму. Свою наукову позицію Дж. Мен декларує не менш відверто: “Вивчати особистість Аттіли - все одно що намагатись роздивитись стару вицвілу фотокартку при тьмяному світлі” [381, с. 5].

У царині гунології, однак, існує ім’я, яке стало знаковим для всіх науковців, хто займається дослідженням даного етносу, це - О. Менхен- Хелфен. Він, зібравши великий фактологічний та археологічний матеріал, створив протягом 60-х рр. ХХ ст. і видав своєрідну енциклопедію знань та свідчень про західних гунів. Цінним є й те, що О. Менхен-Хелфен всебічно проаналізував і врахував майже весь накопичений досвід, концепції і фахові погляди своїх попередників, починаючи з Ед. Гіббона і Ам. Тьєрі, а полеміка з Л. Г умільовим сформувала в історіографії окремий гунологічний доробок з публікацій прибічників та критиків його наукової позиції. Крім статей [585, 586], найбільш відомою працею американського вченого австрійського походження став “Світ гунів” [371, 587], який приніс йому славу та визнання. Монографія, з одного боку, є класичною, з іншого - взірцевою, оскільки стала не лише новаторською (в методологічному сенсі), а й концептуальною, з огляду на розкриття автором цілої низки складних питань і слабодосліджених проблем, пов’язаних з осмисленням та комплексним аналізом феномену гунів. Необхідно відзначити, що книга О. Менхен- Хелфена надзвичайно ґрунтовна за опрацьованим та використаним фактологічним матеріалом, масштабна за описом і аналізом історичних подій, які стосуються епохи Пізньої Античності на європейському терені, хоча й не дописана автором (історик приніс рукопис до редакції і помер через два дні). Вона складається з дванадцяти тематичних розділів, пов’язаних між собою послідовністю авторського викладу концептуально-аналітичних узагальнень. Доречно підкреслити, що в роботі О. Менхен-Хелфен використав майже весь наявний на сьогоднішній день писемний матеріал - різноплановий корпус пізньоантичних та ранньосередньовічних джерел, як авторизованих, так і анонімних. Крім того, вчений залучив значну кількість даних епіграфіки, нумізматики та сфрагістики. Для підсилення власної доказової бази з точки зору її аргументації, О. Менхен-Хелфен використав численні археологічні артефакти, пов’язані саме з гунською добою та гунською культурою у Європі кінця IV-V ст.

У другому розділі монографії, який має назву “Історія” [587, с. 18-167], складається з дванадцяти підрозділів (параграфів) та є одним з найбільших за обсягом, О.Менхен-Хелфен послідовно розглядає та поетапно висвітлює ранню й найбільш легендизовану історію західних гунських племен (описує та характеризує початкове вторгнення гунського етносу з Азії, правління керманичів Улдіна, Харатона, Октара і Роаса), у підсумку доводячи її до аналізу блискучого врядування Батога Божого - найвідомішого вождя гунів Аттіли і його війн з готами (дві т.зв. гото-гунські війни), Візантією та Західною Римською імперією [587, с. 94-151]. Виваженим і об’єктивно вмотивованим є одне зі стрижневих тверджень О.Менхен-Хелфена про те, що в епоху важких випробувань для латинян імперські інтелектуали бачили майбутню розв’язку подій у змішанні варварів та римлян [587, с. 93].

У четвертому розділі роботи (його назва - “Суспільство”) [587, с. 190200], О.Менхен-Хелфен розглядає складну й не до кінця на сьогоднішній день розв’язану гунологами проблему, яка стосується реконструкції гунського кочового суспільства, його соціумних ідеалів, духовно- світоглядних орієнтирів та особливостей ладу (устрою) на тлі багатовікової номадичної практики. В окремому параграфі [587, с. 198-199] вчений розглядає гунську правлячу верхівку - родову аристократію.

Свій аналіз О.Менхен-Хелфен здійснює на прикладі звичаїв і традицій, які побутували й були поширені в гунському аристократичному середовищі при дворі Аттіли. Аналізуючи воєнно-політичну історію гунської номади у Європі, її міграційний шлях від Дону до Дунаю, широкомасштабну інвазію на території Центральної та Західної Європи, О.Менхен-Хелфен констатує, що саме гунський чинник відіграв одну з ключових ролей в активізації процесу Великого переселення народів, котрий, зрештою, докорінно змінив етнічну мапу європейського континенту. Доречно підкреслити, що свою дослідницьку увагу вчений сконцентрував у більшості випадків на джерелознавчому й текстологічному аналізі масиву греко-римських писемних джерел, а також на інтерпретаційних можливостях, які надають фахівцям означені джерела.

У п’ятому розділі (“Озброєння”) [587, с. 201-258] О. Менхен-Хелфен подає всебічну характеристику основних видів гунського озброєння. У восьми параграфах розділу він послідовно аналізує та описує функціональну специфіку і переваги гунської кінноти (з точки зору її тактичних завдань на полі бою), гунського лука, гунських мечів, списів, ласо, бойового батога та захисних обладунків. В останньому параграфі [587, с. 205-258] О. Менхен- Хелфен розглядає роль гунів - як найманців та федератів - у римській армії першої половини V ст. Підкреслюючи, що гуни не мали власної піхоти, не були добре обізнані в мистецтві здійснювати облоги міст, користуватися артилерією і т.зв. грецьким вогнем, вони як вершники й кіннотники залишались в ту епоху неперевершеними, домінуючи над кіннотою інших варварських племен - зокрема, готів, вандалів і аланів [587, с. 201-221]. Саме гунська кіннота, акцентує О. Менхен-Хелфен, відігравала у тогочасному західноримському війську головну атакуючу роль [587, с. 257].

До оцінки постаті Батога Божого та його впливу - як політичного, так і мілітарного (інвазія на Східну Римську імперію, гуно-римська війна,

Каталаунська битва, стосунки Рима з Барбарікумом щодо найманства, організаційні особливості римської армії та гунського війська) - на європейську історію V ст., так само у ХХ ст. вдавалися відомі англоамериканські варварологи й воєнні історики - Т. Харботл [458], С. Енглім, Ф. Джестіс, Р. Райс [478], А. Феррілл [543], Г. Хауссіг [457], Дж. Денісон [283], Х. Робінсон [606], Х. Нікерсон [385], А. Джонс [287], У. Тескольм [617], К. Девріз, М. Догерті, Й. Діккі [279], Д. Браунд [522], М. Аннхейм [510], Ф. Кловер [535], Р. Броунінг [526], Б. Кроке [537], Дж. Фулер [546], Т. Неварк [593], Р. Лінднер [582], ряд інших авторитетних вчених [446, 520, 524, 527, 536, 547, 558, 559, 571, 576, 577, 581, 594, 599, 611, 612, 616, 624]. Гунологічну проблематику в різних контекстах, зокрема, мовному (наприклад, лінгвістична ідентифікація мови західних гунів, їхній образ у середньовічній європейській літературній традиції, витоки формування усталених міфологем стосовно Аттіли), антропологічному (ґенеза та етнічна приналежність племен хунну), питання ролі персоналій, які входили до кола контактів гунського керманича або залишили про нього свідчення (Аецій, Галла Плацидія, Гонорія, Римський понтифік Лев Великий, Сидоній Аполлінарій, Клавдій Клавдіан, Пріск Панійський, Одоакр), у 50-х - 80-х рр. ХХ ст. піднімали Р. Рейнолдс, Р. Лопец [602], С. Оост [598], Т. Джалланд [570], У. Хелліуелл [557], Дж. Харріс [552], К. Енокі [541], У. Бейлесс [514], С. Барніш [517], І. Хугнес [567], А. Кемерон [533], А. Хойслер [460].

В останній чверті ХХ ст. - на початку ХХІ ст. висвітлення вченими варварологічної проблематики обумовило повернення наукового інтересу й до питань, пов’язаних з широкомасштабною інвазією гунського союзу племен на Західну Європу. На відміну від попередніх аналітичних орієнтирів, більшість оціночних суджень сучасних дослідників вже не схиляється до однозначного (зазвичай негативного) трактування ролі гунської номади у міжнародних відносинах кінця IV - першої половини V ст. на європейських теренах. Прикладом слугують розгорнуті біографії Аттіли, написані французькими істориками М. Був’є-Ажаном [235] й Е. Дешодтом [284]. В них автори, крім уточнення фактів з життя гунського правителя, підняли аналітичні питання, орієнтовані на висвітлення процесів, що відбувались у Західній Римській імперії протягом 30-х - 50-х рр. V ст., через призму гунських вторгнень і гунських імперських зазіхань. Значну увагу вчені приділили воєнно-політичній історії гунського союзу племен в останній третині IV - першій половині V ст. З інших представників сучасної французької варваристики, які розглядали гунський феномен і війну Аттіли з Римом, можна згадати Г. Мансуеллі [366], М. Казанського [316, 573].

Свої наукові міркування стосовно постаті Аттіли, його впливу на пізньоримське військове мистецтво й західноєвропейську геополітику середини V ст., а також значення гунського феномену в епоху Великого переселення народів, протягом минулих трьох десятиліть виклали англійські (М. Бішоп, Дж. Коулстон [519], П. Броун [525], М. Уїтбі [629], У. Пол [600], Е. Річ [603], Т. Джонс, А. Ерейра [286], М. Олівер [597], Д. Ніколль [595, 596], С. МакДауелл [583, 584], У. Напієр [592], С. Мітчелл [590], П. МакГеорг [589], С. Келлі [572], П. Ховарт [566], Н. Філдс [544, 545], К. Хіндс [561], П. Ердкамп [540]) й американські (П. Уеллс [627], С. Дандо-Коллінз [277], М. Бебкок [511, 512], П. Моунтер [591], Р. Лейдлау [575], С. Харві [556], П. Літтл [580], Дж. Пенроз [395], С. Гордон [548]) дослідники.

Нашестя гунів на Балкани, у Північну Галлію, прирейнські області, їхнє воєнне протистояння зі Східною Римською імперією, війни з аланами, вестготами, вандалами, що точилися з кінця IV ст. і протягом першої половини V ст. - в епоху гунського мілітарного домінування на терені Центрально-Східної Європи, зрештою, події гуно-римської війни висвітлювали німецькі (Б. Анке, Х. Екстернбрінк [509], Р. Матісен, Д. Шанцер [588], Г. Кенігсбергер [320], С. Пріче [601]), угорські (Ф. Бьоумль [515, 516], В. Обрушанські [392], С. Варду [625], А. Сегура, Дж. Ортіц [607], Д. Сінор [609, 610]), датські та норвезькі (С. Холланд [565], С. Інграм [569], І. Стефенсон [613, 614]), італійські (Р. д’Амато [508]), польські (М. Куліковський [574], М. Мончинська [380]), чеські (Х. Грачанін [550, 551]), словацькі (Дж. Річчі [604]), хорватські (І. Бугарські, І. Іванішевич [236]), румунські (М. Гогу [549]), навіть корейські (Хун Джин Кім [568]) фахівці.

На окрему увагу через свою гіперкритичну позицію щодо констатацій тогочасних писемних джерел і низки аспектів, пов’язаних з історією західних гунів першої половини V ст. (в руслі поглядів й тверджень О. Менхен- Хелфена), заслуговує книга П. Хізера “Падіння Римської імперії” [459]. В ній, наприклад, прихід Аттіли до влади наприкінці 434 р. автор спростовує без наведення будь-якої аргументації чи доказової бази. Дослідник, натомість, так само без особливих пояснень або прямої апеляції до джерел, наполягає на 439 р., вважаючи, що лише тоді Аттіла одержав реальні повноваження Верховного правителя над гунським союзом племен (тобто над “західним крилом” європейської держави гунів). Крім власної хронології, П. Хізер пропонує нову інтерпретацію подій 448-453 рр., яка за багатьма аналітичними складовими є контраверсійною усталеним історіографічним поглядам, поширеним у ХХ ст. Разом з тим, антикознавець об’єктивно аналізує причини, які після смерті Батога Божого призвели до швидкого занепаду й розпорошення гунської номади, втрати нею воєнного потенціалу, політичної ваги та державного статусу в міжнародних відносинах, що сформувались у Європі після падіння Західної Римської імперії.

Питому вагу в наукових студіях, присвячених західним гунам, їхнім війнам й державотворчим процесам, займають історико-археологічні роботи російських та українських науковців. З найбільш вдалих та цінних досліджень в галузі сучасної гунології, крім відповідних тематичних збірок [215-218, 274], необхідно виділити комплексні праці й ґрунтовні статті російських номадистів, медієвістів та археологів - С. Ахматнурова [219], М. Бойцова [227], Є. Черних [468], А. Вєнкова, С. Деркача [249], В. Яйленка [505], С. Хамідулліна [455], О. Фурасьєва [450], Є. Смагулова [423], О. Бичкова [241], О. Єрмоліна [296], В. Гриценка [270], Є. Нечаєвої [384], А. Мєтєльова [374, 375], С. Лазарева [357], А. Зобніної [305], З. Кузнєцової [350], Т. Габуєва [255, 256], О. Смірніцької [422], Л. Гмирі [262], М.

Балабанової [222], М. Болгова [229], де вони, використовуючи різні типи джерел, у синтезному ключі характеризують цивілізаційні особливості гунського етносу, його витоки, походження, міграційний ареал, причини самих міграцій та їхні наслідки, воєнний потенціал, військову справу та війни, складові кочової практики і культуру західних гунів, розглядають джерелознавчі й текстологічні питання.

Високим рівнем інформативності, залученням найновіших даних спеціалізованої історіографії та археології, новаторськими методологічними прийомами, концептуальними підходами та широкими науковими узагальненнями відзначені публікації М. Крадіна [345-349], В. Ніконорова, Ю. Худякова [386-389], С. Боталова [231-233], С. Кляшторного, С. Султанова, Д. Савінова [327, 328], І. Єрмолової [292-295], О. Івіка, В. Ключнікова [307], А. Мартинова [368], Є. Кичанова [354], І. Мітрохіної [377], П. Шувалова [473-475], Р. Свєтлова [413], Д. Чернієнка [466, 467], І. Семенова [415]. До дещо відособленої категорії публікацій належать дослідження, в яких гунська проблематика авторами піднімається лише у загальному контексті варварських інвазій в Європі, і де гунський антропологічний пласт або гунський мілітарний чинник використовується зазвичай дотично чи опосередковано, здебільшого - в межах компаративного аналізу, пов’язаного з визначальними подіями періоду Великого переселення народів. Серед подібних видань можна згадати праці А. Гуревича [276], О. Баннікова [223], І. Акбулатова [209], О. Богачьова [228], М. Щукіна [477], В. Шустова [476], А. Шохіна [472], Б. Селецького [414], І. П’янкова [408], О. Махлаюка [369], І. Златкіна [304], М. Єгорова [291], В. Задворного [298], А. Величка [245].

Українська історіографія кінця ХХ - початку ХХІ ст., яка репрезентує вітчизняну варваристику й гунологію, поділяється на два магістральні напрямки - археологічний та етно-філологічний; суто історичні дослідження є нечисленними і у більшості випадків орієнтовані на український цивілізаційний контекст V-ѴІ ст. або питання антропологічної ідентифікації західних гунів та їхніх сусідів. Прикладом слугують цікаві статті О. Бубенка - “Протоболгари: гуни чи оногури?” [234], й О. Тортіки “До питання щодо історичної інтерпретації легенди про переправу “гунів” через Боспор Кіммерійський” [430], невеличке есе Я. Дашкевича “Стежками гунів” [278]. Потужний археологічний напрямок представлений статтями та монографіями провідних вчених України - О. Симоненка [421], О. Приходнюка [405], Ю. Павленка [393], А. Івченка [306], В. Власова [252], Д. Козака, С. Крижицького, В. Мурзіна [335]. Окремо необхідно виділити змістовну розвідку Д. Козака “Гуни” [334], присвячену археологічним артефактам, пов’язаним з племенами західних гунів, які залишили свій “кочовий слід” і на українських землях.

На увагу також заслуговують статті С. Лимана й А. Козака. Перший дослідник у низці публікацій [363-365], переважно в історіографічному ключі, розглядає науковий доробок деяких вітчизняних (харківських та київських) медієвістів ХІХ ст., котрі у своїх працях, крім західноєвропейської середньовічної проблематики, висвітлювали питання Великого переселення народів, гунського нашестя на Європу й гуно-римської війни. Другий вчений, антикознавець-карфагеніст, у статтях, присвячених воєнній історії Карфагена та армії Баркидів [336-338], одночасно здійснює компаративний аналіз відмінностей, притаманних римській армії як часів Республіки, так і Імперії, виділяючи й характеризуючи її ознаки в останній період існування - у війнах з варварами та степовими номадами.

Етно-філологічні дослідження мають чітко виокремлену специфіку - вони зосереджені на питанні етногенезу “європейських гунів”. Ряд професійних істориків, етнологів, філологів, деякі археологи та просто інтерпретатори національної історії, зокрема - О. Тютюн [443], А. Кіндратенко [322-325], С. Наливайко [383], Ю. Глушко [265], М. Відейко [250, 251], І. Кодлубай, О. Нога [332], О. Білоусько [226], схиляються до думки, що “європейські гуни” були слов’янами, скоріш за все - українцями чи протоукраїнцями, можливо - мали протоболгарський “домішок”. У свою чергу львівська авторка І. Калинець у книзі “Епоха гунів та її передісторія (у світлі Біблійних джерел)” [318] взагалі визначає коріння цих гунів як семітське. До воєнно-політичної історії гунського союзу племен сучасні українські вчені не звертаються. Історіографічний аналіз не був би завершеним без згадки деяких дисертацій, захищених у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. на тему ролі гунів у європейському Барбарікумі в період Пізньої Античності або по дотичних цивілізаційних та мілітарних проблемах. На увагу в означеному плані заслуговують дисертаційні роботи І. Засецької (Ленінград, 1971) [634], Г. Глазиріної (Москва, 1979) [632], Л. Гмирі (Москва, 1980) [633], В. Буданової (Москва, 1994) [631], С. Бєлоусова (Москва, 1995) [630], Д. Чернієнка (Іжевськ, 2000) [635], С. Гоша (Торонто, 2009) [636], П. Куосманена (Турку, 2013) [637].

Здійснений огляд історіографії, тим не менш, дає підстави стверджувати, що у цілому гунська проблематика в сучасній номадистиці переживає певний застій. Частково це пояснюється браком нового матеріалу - археологічного й писемного, частково тим, що даний етнос не знайшов широкого висвітлення в історичній традиції та культурній спадщині європейських держав і народів, які в епоху Пізньої Античності мали з ним різного роду контакти - воєнно-політичні, дипломатичні, економічні. Разом з тим, протягом ХХ ст., й особливо - за останні три десятиліття, історіографія, пов’язана з вивченням феномену західних гунів в історії Європи ІѴ-V ст., безсумнівно, поповнилась концептуальними здобутками і склала вагомий внесок у галузі варваристики.

1.2.

<< | >>
Источник: ВІЙНА ГУНСЬКОГО СОЮЗУ ПЛЕМЕН ІЗ ЗАХІДНОЮ РИМСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ 451-455 рр.: ҐЕНЕЗА, ПЕРЕБІГ ПОДІЙ ТА НАСЛІДКИ. 2016

Еще по теме Огляд історіографії:

  1. Огляд історіографії
  2. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ
  3. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  4. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  5. РОЗДІЛ 5 ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
  6. Історіографія курсу
  7. Література
  8. Петро Арсенич Українські правники: короткі біографічні нариси
  9. Умови, що викликали утворення т. зв. „козацьких" літописів. Літопис Самовидця. Вага його. Огляд літератури про літопис Самовидця
  10. YI. Погляди автора літопису Самовидця, його симпатії й антипатії
  11. VII. Автор літопису Самовидця. Біографія Романа Ракушки-Романовського. Докази його авторства
  12. БІБЛІОГРАФІЯ
  13. Історіографія проблеми.
  14. Роздіп 5 ЗМОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО УГРУПОВАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ВЕЙСЬК У 1663—1664 pp. KPAX ЦІЄЇ СПРОБИ ОБ’ЄДНАТИ УКРАЇНУ
  15. Історіографічний огляд.
  16. Джерела з історії болгар України у XVIII ст.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -