<<
>>

Органи автономної влади й управління

Українська гетьманська держава не охоплювала територію всіх етнічних українських земель. На заході до її складу не увійшли Галичина, Західна Волинь та Холмщина, на сході — Слобожанщина.

Поза кордонами Гетьманської держави лишалися незаселені тоді землі теперішнього півдня України. Проте на півночі Чернігівщини та Стародубщини до її складу були включені деякі етнічні білоруські землі.

Спробу повернути Гетьманщину до Речі Посполитої здійснив гетьман І. Виговський. Водночас це була й спроба змінити державний устрій у напрямі до шляхетської демократії. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір, за умовами якого Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, об'єднані у "Велике Князівство Руське", мали утворити федерацію з Польщею і Литвою під егідою "спільно обраного короля". Гетьман, якого обирали б українські стани і затверджував король, мав бути першим сенатором Наддніпрянщини; йому підпорядковувалося військо (30 тис. козаків і 10 тис. найманців), але заборонялося мати зовнішньополітичні зносини, крім Кримського ханства. Передбачалися нові посади канцлера, маршалка, підскарбія, послів до спільного сейму, свій судовий трибунал, своя монета. Православна віра мала бути зрівняна в правах з римо-католицькою, Берестейська унія скасовувалася, а в спільному сеймі мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Планувалося заснувати і дві українські академії, а також стільки шкіл і друкарень, "скільки буде потрібно".

Гадяцький договір не було реалізовано. Підтриманий лише частиною козацької старшини, він не знайшов схвалення широких народних мас, які не бажали повернення польсько-шляхетського панування. Невдовзі після його підписання спалахнуло повстання проти гетьмана, підтримане царськими військами. Після початкової перемоги під Конотопом 28 червня 1659 р. він зазнав поразок у війні з Москвою.

Усе це коштувало Виговському гетьманської булави.

На початку 1660-х років із загостренням міжусобиць між гетьманами Україна розкололася на Лівобережну (у союзі з Росією) та Правобережну (у союзі з Польщею, пізніше Туреччиною) державні організації. Цей розкол посилився внаслідок Анд- русівського мирного договору 1667 р. між Росією та Річчю Посполитою. У 1699 р. Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. Спроби на рубежі ХѴІІ-ХѴШ ст. відродити тут козацьку організацію виявилися невдалими.

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який сформувався під час національно-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку XVIII ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, I. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову були невдалими. А коли у 1763 р. представники української старшини звернулись до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовського, відповіддю було скасування Катериною II інституту гетьманства як такого. Зрозуміло, що спадкове гетьманство в умовах феодалізму не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а й юридично оформило подальше існування Української держави.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали "доживотно", тобто довічно. Хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672 р. передбачалося право Генеральної старшини скинути гетьмана в разі його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, I. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади.

Гетьманові належала вища законодавча влада: він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів.

Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх зносинах, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затверджувати судові вироки, інколи, якщо це стосувалося бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Проте вже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими статтями 1659 р. гетьманові не дозволялося приймати послів, брати участь у воєнних походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції 1708 року царський уряд істотно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському.

1709 року влада гетьмана була обмежена запровадженням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду.

У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 до 1727 р. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вища апеляційна інстанція, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, віддавати накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії.

У період з 1734 до 1750 р. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної старшини.

Обрання 1750 року останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не так з державних, як з особистих міркувань: 22-річний Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонас- тупництва) чоловіка імператриці.

1764 року указом Катерини ІІ гетьманство було остаточно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. 1786 року вона була ліквідована.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилася під час національно-визвольної війни як збори козацького війська для вирішення військових справ, про що свідчить і її початкова назва "Військова рада". В цей період вона набула ознак органу прямого народовладдя, але за умови, що це пряме народовладдя здійснював один суспільний стан — козацтво. З часом склад Генеральної ради за рахунок представників духовенства та міщан розширився і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Але вона не стала постійно діючим органом і скликалася для розв'язання найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики, укладення миру.

Генеральна рада не перетворилася на орган влади й тому, що не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, у тому числі випадкових і некомпетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити гетьмани, які були прихильниками республіканського напряму розвитку України (І. Виговський, П. Дорошенко).

Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідності; в) з'їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з'їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася по великих святах у гетьманській столиці. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, 1672 року після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, 1722 року після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції у разі розгляду справ про державні злочини. Відомо, що при гетьмані К. Розумовському на старшинській раді розглядалася кодифікація українського права "Права, за якими судиться малоросійський народ". Отже, старшинські ради гетьманської України можна вважати як вид того- часного станового парламенту. Але в умовах посилення впливу монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях був неможливим.

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним урядом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу, була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І 1720 року вилучив із відання генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а 1722 року підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну (складалася з генеральної старшини) і розпорядчу (складалася з українських та російських чиновників). Колегія генеральної старшини, як уже зазначалося, була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирала старшинська рада або призначав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана виконував обов'язки наказного гетьмана, керував військом.

Генеральні судді (від одного до трьох у різні часи) розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували спеціальні його доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії — один росіянин, а другий — українець. Генеральний писар завідував генеральною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. По суті вони були гетьманськими помічниками й ад'ютантами, виконували різні доручення гетьмана. Однак відомо, що в урочистих випадках генеральний хорунжий ніс військовий прапор — корогву, генеральний бунчужний — гетьманський бунчук. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покладатися виконання дипломатичних доручень, судових розслідувань, а під час воєнних походів — навіть обов'язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні військово-адміністративні одиниці — полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобережжі було 12 полків, а на Лівобережжі — 10. На чолі полкового уряду стояв полковник, якого обирала полкова козацька рада чи рада старшин, або ж його призначав гетьман. Полковник був вищим воєначальником полку, він же очолював виконавчу владу на території полку, здійснював судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй діяльності він опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку і за функціями була схожа на генеральну (полкові: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Полковник і полкова старшина утворювали разом полковий уряд. Сотня була найнижчою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник — отаман та сотенна старшина (писар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотенній системі територіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно знизилося, призначений полковник користувався єдиноначальною владою. За аналогією перейшли й до призначення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше має бюрократичний характер. 1743 року полкові канцелярії було прирівняно до канцелярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотен- ний територіально-адміністративний устрій було скасовано і запроваджено губернський поділ відповідно до російського "Уложения о губерніях".

Система управління в містах залежала від їх статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалося гетьманськими універсалами та указами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втручаючись у справи міста, звужувала сферу міського самоврядування. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалася магдебурзьким правом і ще більше залежала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі специфічного українського міського права (місцевих статутів), яке істотно трансформувало норми магдебурзького права відповідно до місцевих вимог.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Сільські суди отаманів діяли колегіально, за участі представників козацької громади. Поступово їх значення зменшилося, а сфера компетенції звузилася до розгляду незначних спорів між козаками. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були схожими на сотенні правління. До їх юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Вони діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції щодо сотенних судів.

Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різні часи було від одного до трьох генеральних суддів. 1728 року до складу суду було введено три українських і три російських чиновники. Кандидатури членів суду затверджувалися царем. Гетьман став президентом суду. В містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участі козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. У магістратських містах продовжували існувати суди, що діяли на основі магдебурзького права. Гетьман Д. Апостол Інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів.

Доменіальні суди після 1648 р. зникли, але згодом, після виникнення нового панівного стану, відродилися, щоправда, в дещо іншій формі.

Громадські (копні) суди не знайшли сприятливих умов для подальшого розвитку. Іх роль народного чинника в судівництві заступила колегіальність, що певною мірою була притаманна майже всім судовим установам.

Церковні суди зберегли свій окремий статус. Держава не втручалась у сферу духовного судівництва, хоча значно обмежила його компетенцію. Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися світськими судами.

Окрім зазначених судів, у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760-1763 рр. на прохання старшини, що прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, було здійснено судову реформу. Реформа мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. За результатами реформи було створено 20 судових повітів, у кожному з яких засновано земський суд з цивільних та підкоморський суд із земельних справ. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у кожному з 10 полкових міст. Судді обиралися із середовища козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого входило два судді і по одному представникові з 10 полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Таким чином, судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Водночас вона фактично поновила судову систему литовсько-польської доби.

Право

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то у правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які служили зміцненню панування польської шляхти: "Устава на волоки" (1557 р.), "Ординація Війська Запорозького" (1638 р.), сеймові конституції. Інші ж, зокрема Литовські статути (1529, 1566, 1588 р.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму, наприклад, що стосувалися прав міського населення, частково продовжували діяти.

Своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало козацьке звичаєве право. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Норми звичаєвого права регулювали також певною мірою земельні відносини серед селянства й козацтва, окремі сторони особистих і майнових відносин у сім'ї, незначні кримінальні й цивільні справи та судовий процес у копних та доменіальних судах. У найбільш традиційній формі й найповніше звичаєве право діяло на Запорозькій Січі. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності у XVIII ст. Про це свідчить, зок- рема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями та законодавством імперії, що поширювалося на територію України.

Важлива роль серед джерел права належала договірним гетьманським статтям, які укладалися з нагоди обрання нового гетьмана як своєрідні угоди між гетьманом з козацькою старшиною, з одного боку, та російським царем чи його представниками — з іншого.

Гетьманські статті називали або за місцем, де їх було укладено, або іменем гетьмана, який підписав ці статті. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини у складі Росії. Гетьманські статті регулювали головні питання внутрішнього життя України, визначали обсяг повноважень гетьмана, а також права і привілеї старшини й козацтва. Як вихідні положення вони містили посилання на Березневі статті Б. Хмельницького, проте під тиском царату суверенні здобутки козацької держави дедалі більше обмежувалися.

Переяславські статті 1659 р. — договірні умови, укладені на козацькій раді у м. Переяславі 17 жовтня 1659 р. при обранні на гетьманство Ю. Хмельницького і схвалені царським урядом. Визначаючи політичне і правове становище Гетьманщини, вони формально підтверджували Березневі статті 1654 р., але були доповнені новими пунктами, які значно обмежували її автономію. Козаки втрачали право на усунення гетьмана від влади без дозволу царя, крім випадку його зради. За вказівкою царя козацькі війська мали вступати на государеву службу, а їхня участь у війнах без царського указу не дозволялася. Під загрозою смертної кари заборонялася самостійна, без гетьманського відома, участь козаків у будь-яких воєнних діях. Гетьману заборонялося вступати в переговори з Річчю Посполитою.

Передбачалася дислокація російських військ на чолі з воєводами у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. На українських міщан та селян покладалися додаткові повинності з військових постоїв, надання підвод та кормів "тим людям, які надсилатимуться від великого государя... кожному по його достоїнству". Встановлювалося взаємне зобов'язання повертати втікачів з російських і українських земель на постійне місце проживання.

Батуринські статті 1663 р. були укладені в період глибокої кризи української державності, коли Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережжя і Лівобережжя, які боролися між собою. Обраний голосами козацької голоти на Чорній раді біля Ніжина гетьманом Лівобережної України І. Брюховецький підписав у Батурині статті, які були спрямовані на подальші утиски України. Вони складалися з п'яти нових пунктів, оформлених як додаток до "прєжніх" Переяславських статей 1654 р. Ці статті містили зобов'язання української сторони забезпечувати московські війська, що розташовувалися на території України, продовольством, повертати до Московщини селян-втікачів, не ввозити до неї горілку й тютюн тощо. Вперше гетьман підписався: "Великого Государя, его царского величества, холоп, я, гетьман Іван Брюховецький с верним его царського пресветлого величества Войском Запорожским".

Московські статті 1665 р. складаються з 10 пунктів, підписаних І. Брюховецьким під час його перебування в Москві. З деякими змінами і доповненнями йдеться про умови, прийняті в попередніх Батуринських статтях, і формально підтверджуються "права, вольності і суди військові в статтях, з покійним Богданом Хмельницьким, гетьманом запорозьким, укладених". Фактично ж значною мірою посилилася адміністративна й фінансова залежність України від царської влади. Гетьманщина передавалася під безпосередню владу московського царя і мала "бути навіки під їх високою і сильною рукою непорушно в вічному підданстві". Для населення України встановлювалися повинності із сплати податків до царської казни. Вдвічі збільшувалася кількість міст, в яких розташовувалися російські війська на чолі з власними воєводами. Гетьману заборонялося посилати послів "без государевої волі до чужих навколишніх земель". Право надавати містам самоврядування на засадах магдебурзького права переходило від гетьмана до царя. Гетьмана мали обирати лише з дозволу царя і в присутності царського посла, "а обраний гетьман в Москву їздити і великого государя пресвітлі очі бачити повинен".

Глухівські статті 1669 р. містили 27 пунктів, які в основному повторювали попередні українсько-московські угоди і починалися з підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького. Проте новообраному гетьманові І. Многогрішному і козацькій старшині вдалося досягти певних поступок від царя порівняно з попередніми Московськими статтями. Цар наказував російським воєводам бути лише "в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та

Острі; а в права їх (українців), і в вольносгі і суди, і всякіє діла воєводам втручатися не указав..., а указав маги начальство над людьми ратними". Тобто функції воєвод зводилися до суто військових справ. Повноваження із збирання податків та судочинства покладалися виключно на українську адміністрацію. Встановлювався 30- тисячний реєстр козацького війська і визначалися розміри грошових виплат козацьким чинам та рядовим козакам за рахунок податків з місцевого населення. Гетьман наділявся правом клопотати перед царем про надання дворянських звань козацькій старшині. Проте Глухівський договір встановлював ряд обмежень, спрямованих на утримання Лівобережжя у "вічному підданстві" цареві. Гетьману заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами, а на прохання української сторони "щоб дозволено їм було від навколишніх государів всякі прислані листи приймати і прочитувати, а прочитавши до великого государя відсилати і від себе б їм до них писати" цар відповів відмовою. Для придушення повстань і масових заворушень в Україні на пропозицію царя створювався особливий полк у складі тисячі реєстрових козаків.

Конотопські статті 1672 р. підписані при обранні гетьманом І. Самойловича загальною козацькою радою поблизу м. Конотопа. Складалися з 10 пунктів, які за своїм змістом змінювали у бік обмеження автономії України попередні Глухівські статті (хоча рада формально підтвердила їх). Умовами договору гетьману заборонялося вступати в зносини не лише з іноземними державами, а й з правобережним гетьманом П. Дорошенком. Якщо ж Дорошенко в союзі з Туреччиною розпочне війну проти Польщі, лівобережним полкам заборонялося надавати йому допомогу. Українська сторона позбавлялася права на участь у російсько-польських переговорах, де вирішувалася доля Гетьманської держави. На вимогу царя козаки мали поступитися Речі Посполитій містами й землями вздовж р. Сож. Цар зобов'язувався не передавати Польщі Київ, який за попередніми домовленостями мав перейти до неї.

Переяславські статті 1674 р. укладені козацькою старшиною, полковниками правобережних полків у Переяславі під час обрання І. Самойловича гетьманом "обох сторін Дніпра". Складалися з 20 пунктів і цілковито базувалися на попередніх Конотопських статтях. Йшлося про "вічне підданство" Гетьманщини російському цареві та зобов'язання останнього захищати правобережні українські землі від військ турецького султана й кримського хана. Гетьман обмежувався у правах щодо козацької старшини, зокрема питання притягнення старшин до відповідальності мала вирішувати старшинська рада або суд. У разі отримання листів від іноземних володарів гетьман зобов'язувався негайно пересилати їх до Москви у нерозпечатаному вигляді. Проте цар погоджувався надавати козацькій старшині відповідну інформацію із зовнішніх справ. Гетьманщина мала негайно видати втікачів з російських земель; під страхом покарання заборонялося вивозити з України тютюн і вино, оскільки це руйнує царську казну. Землі й маєтності козацької старшини мали успадковуватися їхніми дружинами й дітьми, а вдови козаків звільнялися від сплати податків. Кількість реєстрових козаків становила 20 тисяч.

Коломацькі статті 1687 р. були черговим кроком в обмеженні автономних прав України. Договір, що містить 22 статті, був укладений у козацькому таборі на р. Коломак (тепер Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою та козацькою старшиною, з одного боку, і царями Іваном та Петром і царівною Софією — з іншого. За цією угодою Генеральна військова рада фактично припинила своє існування. Частково її функції передавалися раді старшин. Гетьману заборонялося без царського відома знімати старшин з керівних посад і позбавляти їх маєтностей. Козацька старшина могла обирати гетьмана лише з царського дозволу і зобов'язувалася наглядати за гетьманом та інформувати царський уряд у разі його нелояльності до Росії. Гетьман, як і раніше, позбавлявся права зовнішніх зносин і мав дотримуватися умов "Вічного миру 1686 р.", якими закріплювалося польське панування на Правобережжі. Начебто для охорони гетьмана, а насправді для нагляду за ним у гетьманській столиці Батурині розміщувався стрілецький полк. Вперше йдеться про злиття українського народу з російським, для чого заохочуються україно-російські шлюби, дозволяється вільне пересування українців на території Московської держави. Оскільки у майбутньому держави українська і російська мали злитися в "царську самодержавну" державу, вимагалося, щоб ніхто надалі не згадував про окрему українську державу.

Водночас підтверджувалися права й привілеї козацької старшини, зокрема звільнення її від податків і повинностей, довічне володіння маєтностями, вшанування "заслужених" представників

козацької верхівки "честю дворянською". Встановлювався новий реєстр Війська Запорозького в 30 тис. чоловік і підтверджувалися суми щорічних грошових виплат за службу гетьману, старшині та реєстровим козакам. Російським воєводам заборонялося втручатися в українські внутрішні справи та судочинство. Москва зобов'язувалася надавати Україні військову допомогу в разі зовнішнього нападу.

Решетилівські статті 1709 р. підписані під Решетилівкою (тепер Полтавська область) одноособово Петром І як "Рішительний указ" у відповідь на "Просительні статті" (14 пунктів) гетьмана І. Скоропадського. За цим актом обмежувалися повноваження української адміністрації, гетьман мав виконувати укази царя, розпорядження малоросійського приказу та міністрів, козацькі полки фактично переходили під контроль російських військ. Гетьману приписувалося розмістити на місцях та утримувати сердюцькі й компанійські полки, які мали виконувати військово-поліцейські функції (придушення заворушень, запобігання переселенню та втечам селян тощо). За згодою місцевих полковників або іншої козацької старшини допускалося втручання російський воєвод у внутрішні українські справи. Щоб не допустити повернення на Січ "зрадників-січовиків", цар заборонив полювання, рибальство, торгівлю сіллю та інші промисли в цьому регіоні. Самодержець відмовив повернути українську артилерію, захоплену російською армією під час розгрому Батурина.

"Рішительні пункти" 1728 р. видані у вигляді указу Петра ІІ у відповідь на петицію гетьмана Д. Апостола про повернення Україні прав, викладених у Березневих статтях 1654 р. Складалися з преамбули та 28 пунктів. Хоча в преамбулі йдеться про "малоросійські права", підтвердження "прав і вольностей Війська Запорозького" не відбулося. Цим актом надалі поглиблювалася залежність України від Росії. Заборонялося обирати гетьмана без царського дозволу, а усунення його з посади стало виключно прерогативою царя. Гетьманський уряд позбавлявся права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім можливості в присутності російського уповноваженого вирішувати дрібні прикордонні справи. У військових справах гетьман повністю підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Щоб контролювати фінанси Гетьманщини, було запроваджено додаткову посаду генерального підскарбія, на яку призначався представник імператора. На найвищі посади в Гетьманській державі могли обиратися також іноземці. Кандидатури на посади генеральної старшини і полковників мали подаватися на розгляд самодержця. Козацькі полковники прирівнювалися до російських генерал- майорів, за службу на прохання гетьмана царськими грамотами їм мали надаватися маєтки й землі. Істотно звужувалася незалежність судочинства. Відтепер Генеральний суд складався з трьох українців і трьох росіян. Передбачалася можливість оскаржувати судові рішення не лише у Генеральному суді та у гетьмана, "яко президента того суду", а "бити чолом" колегії закордонних справ, до якої перейшло управління Гетьманщиною, і безпосередньо імператорові.

До здобутків української сторони можна зарахувати спроби зупинити скуповування за безцінь і відверте захоплення росіянами українських земель. Розширювалися повноваження козацької адміністрації в організації торгівлі й промислів. Підтверджувалися права козацької старшини на рангові маєтності, а козаків і селян — на володіння землею.

Процес українського конституціоналізму, започаткований Зборівським і Білоцерківським договорами, гетьманськими статтями другої половини ХѴІІ ст., продовжили "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (поширеною є назва "Конституція Пилипа Орлика" — за ім'ям основного автора цього документа; також вживається назва "Бендерська конституція" — за місцем її укладання). "Пакти й конституції..." були ухвалені емігрантською козацькою радою у м. Бендери (тепер республіка Молдова) у квітні 1710 р. під час обрання нового гетьмана П. Орлика після смерті І. Мазепи

За формою то був договір між гетьманом П. Орликом, який присягнув на "незмінне виконання цих пактів і конституцій", і старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким. На противагу посиленню деспотичних тенденцій правління попередніх гетьманів у такий демократичний спосіб, обмеживши владу новообраного гетьмана рамками пактів і конституцій, старшина і полковники "уклали угоду", щоб раз і назавжди припинити спроби узурпувати владу, порушувати колишні права і вольності запорозькі.

Договір складається з преамбули та 16 статей, проте не всі з них мають конституційний характер. У верховенстві влади козацької демократії, виборності старшини, полковників, підзвітності гетьмана він продовжує звичаєву політичну практику Запорозької Січі.

Важливе значення мають положення про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (Генеральними Радами, які мали збиратися у Гетьманській резиденції тричі на рік: на Різдво, Великдень та Покрову). До складу цього козацького парламенту мали входити " не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ".

Виконавчу владу уособлював гетьман разом з Радою генеральної старшини. Проте його позбавляли права самостійно здійснювати зовнішні зносини, розпоряджатися державною скарбницею та землями.

Передбачалося створення відокремленого від гетьманської влади Генерального суду, який повинен був виносити рішення не поблажливі й лицемірні, а такі, яким "кожен мусить підкорятися як переможений законом".

Написана майже за 80 років до конституції США Конституція Пилипа Орлика увібрала в себе надбання європейської державно- правової думки, була кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову. Вона мала й такі демократичні основи, як приватна власність, загальне виборче право (щоправда, виключно для чоловіків), обмеження свавілля у податках.

Політико-правове значення Конституції Пилипа Орлика полягає в тому, що вона визначала основні засади державного устрою в Україні, який мав бути встановлений після війни коаліції держав проти Росії.

Водночас Конституція П. Орлика містила характерні для свого часу положення про святість і недоторканність привілеїв козацької верхівки, недопустимість поширення у державі неправославних віросповідань. Замість прагнення до справжньої незалежності України зафіксовано мету віддати її під черговий чужоземний протекторат. Як "наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора" "Пакти й конституції..." визначають короля Швеції Карла ХІІ, який і підтвердив ці пакти.

Бендерська конституція не була втілена на практиці, але за своїм змістом — це видатна пам'ятка українського права.

До джерел права також належали нормативні акти гетьманської влади. Чільне місце серед них посідали гетьманські універсали. Це були офіційні акти верховної влади Війська Запорозького, що видавалися від імені гетьмана, складалися за прийнятою тоді формою, підписувалися гетьманом і скріплювалися державною печаткою. За змістом універсали можна поділити на кілька груп. "Загальні" стосувалися всієї держави й населення. "Спеціальні" — окремих установ або окремих станів чи груп населення. "Земельні" регулювали надання земель "в ранг" або "за службу", монастирям "на молитви", а також утверджували право на куплені чи успадковані землеволодіння. "Охоронні" видавалися особам на охорону їх майна або виключали їх з-під чинності адміністративних та судових установ і піддавали під протекцію гетьмана. Окрему групу становили "Військові" та "Службові" універсали.

Конкретні питання суспільно-політичних відносин вирішувалися також за допомогою гетьманських ордерів. Так, ордером 1755 р. гетьман К. Розумовський заборонив іноземним та іногороднім купцям займатися роздрібною торгівлею, ордерами 1752 і 1760 р. встановив порядок розгляду апеляцій у Генеральному суді. Проте істотної різниці між гетьманськими універсалами й ордерами немає. Так, один і той самий захід, наприклад, проведення ревізій полків, міг здійснюватися як за гетьманським універсалом, так і за гетьманським ордером.

Порядок заснування й діяльності адміністративних органів, судових установ визначався гетьманськими інструкціями. Наприклад, Інструкція судам, видана гетьманом Д. Апостолом 13 липня 1730 р., мала сприяти поліпшенню діяльності полкових, сотенних і копних судів. Власне цим актом утверджувалися основні засади цивільного й кримінального процесу в судах України.

До гетьманського законодавства належали також декрети, грамоти, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні та цивільні відносини і були як загальнообов'язковими, так і такими, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Часто-густо їх використовували для того, щоб повідомляти про прийняті гетьманською владою законодавчі акти та встановлювати порядок їх введення в дію.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали акти Генеральної військової канцелярії, які видавалися у формі універсалів та указів. За їх допомогою провадилась виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду.

Переяславсько-Московський договір 1564 р. та подальші договірні гетьманські статті встановлювали верховенство царської влади над Україною. В Україні-Гетьманщині діяли нормативні акти царського уряду, які спеціально приймалися для неї. Норми ж загальноросійського законодавства були чинними лише на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися місцевого звичаєвого права. Але окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), дедалі більше впливали на розвиток суспільних відносин. Протягом XVIII ст. російське законодавство поширюється на українських землях, забезпечуючи інтереси панівних верств і самодержавства.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній за змістом або, навпаки, дублювали одна одну. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії на абсолютну монархію також потребували уніфікації права. Царський уряд сподівався у такий спосіб зблизити правові системи України і Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятися у правах із російським дворянством, дбала і про свій інтерес. Водночас козацька старшина намагалася закріпити свої права і відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини імператорським указом 1728 р. "для пользы правосудія Малороссійскаго" з українських правників була створена кодифікаційна комісія. Вона мала зробити переклад "Статутів Литовського, Саксонського та Магдебурзького" та інших правних книг на російську мову, скласти з цих Статутів проект Зводу законів для України і надіслати його на "апробацію" цареві. За 15 років роботи склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, представники гетьманського уряду, старшини, священики. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя I. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано Литовський статут 1588 р. в перекладі з польського видання 1614 р., збірники магдебурзького права М. Яскера, П. Щербича, Право цивільне хелмін- ське П. Кушевича, книги Б. Гроїцького, які відомі під спільною назвою "Порядок" — версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України, акти царської влади, гетьманського законодавства, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики. Багато норм і правничих дефініцій комісія склала сама, комбінуючи різні джерела та українізуючи їх за допомогою звичаєвого права.

Результатом діяльності комісії стала поява 1743 року Зводу, який називався "Права, за якими судиться малоросійський народ". Щоправда, ця назва не відповідала змістові кодексу, бо він був універсальним збірником законів Війська Запорозького і містив норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального та процесуального права. Упорядники створили власну систему розміщення матеріалів, яка істотно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у використаних в роботі над кодифікацією джерелах.

Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії та алфавітним реєстром, який містив короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався "Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана", який являв собою своєрідний козацький табель про ранги. Кодифікація на основі оригінального українського правового матеріалу відтворювала права і вольності українського народу. Зрозуміло, що такий документ суперечив інтересам самодержавної влади. Пересланий царському уряду на затвердження, він до 1759 р. пролежав без руху в Сенаті, а потім його повернули гетьманові К. Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін і доповнень Звід було внесено на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 р.), а потім — Ради генеральної і полкової старшини (1763 р.). Переважна більшість старшини виступила проти його затвердження і вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувалися у реальному житті та судовій практиці.

До перших кодифікаційних актів потрібно зарахувати збірник "Процес короткий приказний 1734 р." (Повна назва: "Процес краткій приказній, чрез которій может отчасті, кто похощет, поразумети і познати порядки приказние з малого и болшие, виданій при резиденции гитманской, 1734 года августа... дня"). Процес короткий використовувався як посібник для практичних працівників судових та адміністративних установ. Ймовірно, що його уклали у м. Глухові ("при резиденції гетьманській"), де в той час працювала вищезгадана кодифікаційна комісія. В науковій літературі немає вказівок на автора цього документа. Процес короткий складався із вступу, 13 параграфів, короткого додатка та характеристики порядку винесення вироків. Вступ містив зміст указу від 17 листопада 1720 р. про утворення гетьманської канцелярії та пропозиції щодо її взаємин із судовими органами.

Основна частина документа була присвячена викладу норм процесуального права. Визначався порядок прийняття позову, документів відповідача, обов'язки секретаря суду з підготовки справи до засідання. Регламентувалися особливості розгляду окремих судових справ: боргових, земельних, про майнові взаємовідносини подружжя, про побої й образу честі, вбивство, прелюбодіяння, зґвалтування, злодійство, про втечу селян. Додаток врегульовував порядок оформлення "випису із справи". У кінцевій частині наводилися зразки двох видів заключного акта судового процесу — вироку широкого й стислого і подавалася їх характеристика. Щоправда, різні редакції Процесу містили додатки, які охоплювали різний правовий матеріал.

З відновленням гетьманства українська знать домагалася повернення "малоросійських попередніх прав" і перебудови у власних інтересах судово-правової системи. Провідником цієї ідеї став досвідчений і кваліфікований юрист, помічник писаря Генерального суду, а з 1750 р. бунчужний товариш Ф. Чуйкевич. Протягом 1750-1758 рр. він здійснив приватну кодифікацію під назвою "Суд і розправа в правах Малоросійських", який структурно складається з 9 розділів, які своєю чергою поділяються на пункти. В основу збірника "для прекращенія в судах волокіти" було покладено ідею відновлення станових шляхетських судів. Доводячи необхідність таких судів, Ф. Чуйкевич використав не тільки нормативні акти українського уряду, а й російське законодавство. Більшість норм, що визначали судову організацію, запозичені з Литовського статуту та різних збірників магдебурзького права. Він розробив правові норми, які визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу з цивільних та кримінальних справ. У полках передбачалося заснувати посади суддів земських, замкових і межових, але остаточне рішення в судових справах мало належати старшинській верхівці. Характерно, що, обґрунтовуючи необхідність запровадження в Україні станових судів та визначаючи порядок судового процесу в них, Ф. Чуйкевич зводив все до захисту права власності на земельні володіння. Насамперед ті, які козацька старшина захопила у вигляді рангових маєтків. Головну увагу приділено праву "глибокої давності", "займанщині" як способам набуття землеволодінь.

Було здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований у 1764 р. В. Кондратьєвим збірник "Книга Статут та інші права малоросійські" став посібником для суддів відновлених станових судів. До своєї праці В. Кондратьєв включив короткий покажчик магдебурзького права та витяги з книги "Порядок" Б. Гроїцького, виписи артикулів всіх розділів і стислий виклад змісту Литовського статуту 1588 р., списки гетьманських статей, витяг із Соборного Уложення 1649 р. тощо.

1767 року на пропозицію президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородька було створено "Екстракт малоросійських прав". У ньому зібраний великий юридичний матеріал від королівських, князівських і царських договорів, грамот, указів, конституцій до гетьманського та імператорського законодавства, витягів із збірників магдебурзького права, литовських статутів і судової практики. Збірник складається із вступу і 16 розділів. Поділ правових норм виконано залежно від предмета їх регулювання: про головне правління в Малій Росії; про суди; про порядок ведення справ; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізію; про козаків, вольності і маєтки їх тощо. На його підставі, але з певними відмінностями, зокрема у зв'язку з ліквідацією автономних органів місцевого управління в Україні, 1786 року створено "Екстракт из указов, инструкцій и учреждений, с разделением по материям на девятнадцать частей". Це був систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але, як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права був спрямований на закріплення станових привілеїв нової генерації українського "панства" — козацької старшини. В цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. За результатами Визвольної війни відбувався перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Гетьманськими універсалами та царськими указами вона надавалась у власність передусім козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Поряд з традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля- продаж, обмін, освоєння пустищ) з'явилися нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

З правового погляду всі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині у розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. За "Рішительними пунктами" Д. Апостола 1728 року відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з визнанням можливості успадковувати маєтки. З часом володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Так, земельні пожалування К. Розумовського мають один титул: “вічноє і потомственноє владеніє".

Селяни, які жили на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінально вважалися користувачами чужої землі. Селянство козацько-старшинських володінь користувалося правом розпоряджатися землею значно довше, доки у XVIII ст. козацька старшина не набула свої володіння у власність. Селяни, які жили на державних землях, маючи численні обов'язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею. Це право було в них і найповнішим — воно передбачало можливість, за певних умов, дарування, застави, міни, купівлі-продажу, заповіту тощо.

Рядові козаки також втратили отримане за результатами Визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування на рівні з державними селянами.

Отже, у другій половині ХѴШ ст. внаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі- продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. Як правові гарантії виконання договірних зобов'язань використовувалися укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди, передбачало відшкодування збитків майном або відробітком.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм, після батька успадковували майно сини, якщо ж їх не було — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, повинні були виділити сестрам на придане.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою укладання шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча її, як правило, враховували. Шлюбний вік, за звичаєм, для юнака становив 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй віно — частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У разі смерті чоловіка чи в разі розірвання шлюбу з вини чоловіка це майно становило власність дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Кримінальне право зазнало подальшого руху від приватноправового до публічно-правового характеру регулювання. Суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16- річного віку. Окрім випадків так званих приватних злочинів, коли винний підлягав покаранню відновленого доменіального суду власника, кримінальні вчинки розглядалися публічними судами. Психічнохворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалася під час розгляду справи як така, що пом'якшувала провину. Вчинення злочину в стані сп'яніння, навпаки, вважалося за обставину, що обтяжувала провину.

Об'єктом злочину могли стати особи незалежно від станової належності, хоча "знатні товариші" та шляхта з часом користувалися посиленою правовою охороною.

Злочином ("проступством" або "кримінальним ділом") вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Виокремлювалися навмисні й ненавмисні злочини. Обставинами, що пом'якшували відповідальність, були виняткова злиденність, голод, провокація, малолітство та ін. Були відомі необхідна оборона та "випадок", які звільняли від відповідальності. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Так, головні злочинці зазнавали тяжчих покарань, ніж співучасники, яких карали менш суворо.

Найнебезпечнішими вважалися злочини проти держави (державна зрада, образа царя, вивіз до ворога зброї, фальшивомонет- ництво та ін.). За державні злочини винуваті засуджувалися до смертної кари і конфіскації майна. На смерть карали й за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво.

Злочини проти релігії (блюзнірство, віровідступництво, чаклунство та ін.), як і раніше, каралися смертю, а в легших випадках — тілесними покараннями, позбавленням прав і вигнанням.

Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцтво, тілесні ушкодження та побиття. Вбивства каралися смертною карою, спосіб якої залежав від кваліфікації злочину. Обтяжливо діяли наявність наміру, рецидиву, професійності; впливав на вирок і об'єкт злочину. Так, до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вчинення вбивства на замовлення або отруєння застосовувалася здебільшого кваліфікована смертна кара.

З оформленням панівних станів виникають злочини проти честі й свободи.

До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Ці злочини залежно від завданої шкоди поділялися на тяжкі й легкі (межею була вартість 20 крб.). Значно поширились посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство і хабарництво. Майнові й посадові злочини карались повішенням (за обтяжуючих обставин), ув'язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна.

У системі правопорушень виділялися також злочини проти родини та моралі. За подружню зраду, многоженство, кровозмішення, зігнання плоду та інше карали зазвичай відрубуванням голови. Прелюбодія, зловленого "на гарячому", чоловік міг безкарно вбити. Визначаючи кари за зґвалтування, неприродні статеві стосунки, викрадення жінки, позашлюбні зносини, вагалися між кваліфікованою смертною карою і публічним побиттям.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам.

Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) та кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, підвішення на гак, закопування живим у землю, заливання горла розтопленим оловом). Визначаючи серед різних форм смертної кари за найганебнішу повішення, закон залишав право вибору судом її найтяжчих форм, як комбінацію різних видів смертної кари й мук. Особливістю застосування смертної кари було поєднання її з ганебними покараннями.

Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу, публічне шельмування).

Одним з найпоширеніших видів покарань стало ув'язнення, яке поділялося на кару в'язницею (тюремне) і арешт. Ув'язнення в тюрмі верхній, як правило, було на невеликі строки, часто-густо "до покори", і вважалося легким покаранням. Суворішою формою ув'язнення було перебування в "тюрмі спідній", камері при ратушах, тобто ув'язнення підземне. До того ж воно вважалося карою ганебнішою. Арешт застосовувався переважно до шляхти й козацтва.

Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення. Набуло поширення також церковне каяття, яке як додаткове покарання накладали за злочини проти родини і людяності.

У великі свята злочинець, стоячи в церковних дверях, прилюдно каявся за свою провину.

Як приватні покарання застосовувалися грошові виплати, розмір яких визначався залежно від стану скривдженого та наслідків злочину: головщина за вбивство (від 24 до 120 крб.), заплата за образу (від 4 до 60 крб.).

З поширенням російського законодавства, починаючи з середини ХѴШ ст., застосовуються заслання на каторгу.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально- процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес з цивільних справ починався з позовної заяви, яка вже за доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами або державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства у кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак від них звільнялися панівні верстви, особи духовного сану. Рішення і вироки можна було оскаржити в інстанції вищого рівня. При судах діяли адвокати. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

* if if

У результаті національно-визвольної війни 1648-1654 рр. була створена українська національна держава, яка дістала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно переплітались демократичні й монархічні начала, в основу системи управління був покладений військово-адміністративний устрій.

Характерним для України цього періоду є процес створення власної національної системи права. Важливе місце серед джерел права цього періоду належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держави. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьманського законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності і законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Органи автономної влади й управління:

  1. 12_Компетенція органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища.
  2. § 17. Органи управління освітою та їх компетенція.
  3. § 20. Органи управління освітою та їх компетенція.
  4. ОБ’ЄКТИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
  5. Класифікація органів державної влади
  6. Поняття та правовий статус органів виконавчої влади.
  7. § 1. Система управління УНР періоду Української Центральної Ради
  8. § 1. Центральне та місцеве управління 20 - 30-х років
  9. § 2. Державне управління України в роки Великої Вітчизняної війни
  10. § 1. Система та функціональне призначення органів виконавчої влади
  11. § 3. Центральніоргани виконавчої влади