Вступ

Сучасний стан економічної теорії багато дослідників характеризують як кризовий. Провідний її напрям — неокла­сична економічна теорія — тривалий час піддається нищівній критиці за нереалістичність основних передумов і теоретичних положень, невідповідність висновків і наукових прогнозів реа­ліям життя.

Оновлення методологічних засад економічної теорії перед­бачає здійснення ряду кроків. Першим серед них є перехід до нової загальнонаукової парадигми пізнання процесів, що від­буваються в природі та суспільному житті. Мова йде про за­стосування принципів і підходів системно-синергетичного на­укового дослідження, переосмислення положень нині до­мінуючої класичної парадигми Декарта-Ньютона. Остання виникла на ґрунті критики схоластики й утвердилася як перша дійсно наукова система знань про природу і світ, про принци­пи його пізнання і привела до кардинальних змін у житті люд­ства. Разом з тим за останнє століття були сформовані нові підходи та принципи наукового пізнання, що дали можливість глибше і точніше розкривати об’єкти пізнання.

У цивілізаційній парадигмі ми знаходимо комплексне за­стосування сучасних загальнонаукових принципів та підходів до наукового аналізу суспільства. Відповідно до цього вона розглядається як одна з найбільш глибоких складових методо­логії дослідження економічної сфери суспільства, і через це перший розділ монографії присвячений характеристиці цивілі- заційної парадигми пізнання суспільства. Саме так формува­лися методологічні засади найбільш поширених у свій час сис­тем економічних знань — марксистської, класичної та неокласичної економічних теорій. Їх витоки — у загальних принципах наукового пізнання, які домінували на той час, та підходах до них.

Разом з тим методологія кожної науки не обмежується до­мінуючою в науковому товаристві загальнонауковою парадиг­мою та особливостями застосування її принципів відповідно до специфіки об'єкта пізнання. Вона включає фундаментальні положення, що використовуються як аксіоми дослідження, прийняті схеми пояснення процесів, що відбуваються в дано­му об'єкті, методи пізнання, характерні для даної науки, кри­терії оцінювання рівня науковості отриманих знань тощо. Єдиного розуміння методології економічної теорії в науковій літературі немає. Аналіз основних точок зору на дану пробле­му здійснив С. В. Мочерний. Узагальнивши їх, учений дав та­ке визначення цій дефініції: «Методологія — це система різ­номанітних методів, засобів і прийомів наукового пізнання (передусім принципів, законів та категорій) та наука (або вчення) про цю систему»^[1].

Ключова проблема методології сучасної економічної на­уки — формування таких наукових принципів і підходів до досліджень, що забезпечують побудову логічної, внутрішньо не суперечливої системи взаємопов'язаних економічних знань, які адекватно відображають усі аспекти економічних процесів.

На актуальності розв'язання даної проблеми наголошували багато авторів. Дж. Ходжсон, зокрема, зазначав: «Необхідно не стільки розвивати інституціоналізм як такий, скільки синте­зувати певні елементи інституціоналістського, марксистського та посткейнсіанського аналізу»^[2]. Лише системні знання дозво­лять дати відповідь на численні питання як епістемології ін- ституціональної економічної теорії, так і практичної організа­ції господарських процесів. У системі економічних знань треба шукати ключ до розуміння причин безконечних змін та зростання економіки, пояснення яких Т. Веблен вважав голов­ним завданням інституціоналізму.

Відправним моментом систематизації ключових положень інституціоналізму є широковідоме положення системного ана­лізу про наявність у будь-якому цілісному системному утво­ренні головного (системотвірного) зв'язку. У господарській сфері суспільства таким зв'язком є суспільна залежність від­носно відокремлених індивідів, яка набуває двох форм — су­спільного поділу праці та власності на засоби виробництва. Зв'язок суспільної залежності економічних індивідів у зазна­чених двох формах охоплює всі складові економічної системи, завдяки цьому відкриваються перспективи встановлення стру­ктури та аналізу всіх процесів, що відбуваються в ній, на єди­ній основі.

Значимість установлення зв'язку суспільної залежності, що лежить в основі власності на засоби виробництва та суспільно­го поділу праці, для систематизації інституціональних знань можна проілюструвати словами Ф. Енгельса, сказаними на ад­ресу К. Маркса, про те, що найзаплутаніші економічні проб­леми він зробив простими і відчутно ясними завдяки лише то­му, що вони ставляться на належне місце і в правильний взає­мозв'язок^[3].

У формуванні головного (системотвірного) зв'язку, що ви­никає між відносно відокремленими економічними індивідами та економічною системою як цілісністю, особливу роль віді­грає остання. Ще Аристотель зазначав, що ціле завжди більше за суму його складових, що цілісність будь-якого утворення має властивості, які існують лише на даному рівні. У систем­ному аналізі їх заведено називати емерджентними властивос­тями. Цілісність господарської системи суспільства безпосеред­ньо забезпечується її економічним центром в особі ринку, еко­номічних органів держави та сукупністю функцій, які вони по­кликані виконувати. Саме з дією економічного центру та його функціями пов'язується виникнення головного зв'язку еконо­мічної системи, установлення форм власності на засоби виро­бництва та розвиток суспільного поділу праці. При цьому ви­ходимо з того, що головний зв'язок економічної системи реалізується через установлення прямих — від економічного центру до економічних індивідів, та зворотних — від індивідів до центру економічних зв'язків; що наявність петлі зворотного зв'язку є однією з ключових ознак системності господарської сфери суспільства.

У третьому розділі здійснюється спроба розглянути приро­ду економічного центру та його роль у становленні структури і функціонуванні економічної системи. З цією метою досліджу­ється феномен суспільної свідомості та такі її форми, як вер­ховна економічна влада, цілі економічних індивідів та еконо­мічної системи, інші поняття, що випливають із суспільної свідомості. Методологічно вона належить до емерджентних властивостей суспільства і його господарської системи і віді­грає ключову роль в усіх суспільних процесах.

Одним із наслідків включення в науковий аналіз господар­ської сфери суспільства свідомої діяльності економічних інди­відів та економічного центру є подолання штучного розмежу­вання пізнавальної та предметно-перетворювальної її сторін. Таке відокремлення випливало з фундаментальних постулатів класичної загальнонаукової парадигми Декарта-Ньютона, яка передбачає розгляд усіх процесів як незалежних від волі та свідомості людей, таких, що перебувають у рівновазі (статич­ному стані), а рух трактується як механічний, такий, що здійс­нюється лише під впливом дій зовнішніх сил тощо. Саме ці та деякі інші основоположні принципи розуміння природи і су­спільства призвели до відриву науки та освіти від практики, а їх застосування в економічних дослідженнях — до глибокої кризи економічної теорії.

Застосування принципів системного аналізу та врахування ролі суспільної свідомості в економічних процесах дає змогу розглядати пізнавальну та предметно-перетворювальну діяль­ність людей у нерозривній єдності. На необхідність такого підходу вказував ще Дж. Мілль, характеризуючи предмет по­літичної економії^[4], коли обґрунтовував зв’язок між наукою і мистецтвом практичних дій. Практично таке поєднання було здійснене багатьма науками, зокрема системним аналізом, кі­бернетикою тощо, що дало можливість їм досягти значних на­укових результатів. Зовні органічна єдність зазначених сторін людської діяльності проявляється як організаційна наука, як система практично орієнтованих і реально використовуваних знань, що часто набувають форм професійних компетенцій людей. Уперше кроки щодо інтеграції пізнавальної та предмет­но-перетворювальної діяльності людей зробив О.

Ми розглядаємо організаційний підхід у дослідженні еко­номічної системи як важливу складову методології інститу­ціоналізму. Цей підхід має вирішальне значення для наукового пояснення багатьох дискусійних питань, і передусім для вста­новлення сутності економічних інститутів, виведення з логіки наукового аналізу дефініції економічного інституту. Тому в другій частині роботи здійснена спроба реалізувати ключові аспекти організаційного підходу до пізнання економічних процесів.

Організаційний підхід є новим елементом методології ін- ституціональної економічної теорії. Він передбачає розмежу­вання організації структури економічної системи та організації процесів взаємодії її складових. Тому в ньому люди беруть рі­зну участь, виступають у різних ролях. Відома теза Л. Фейєрбаха про «людину як центр усієї методології», яку на­водить у своїй праці В. П. Кохановський^[6], в організаційному підході до економічних процесів набуває особливого значення. Цей підхід дає змогу зрозуміти, чому і як економічні індивіди набувають статусу економічних суб'єктів, дослідити зміну принципів методологічного індивідуалізму принципами суб'єктності.

Замість узагальненого індивіда, під яким розуміється окре­ма людина, домогосподарство чи сучасна фірма, приходить система економічних суб'єктів, які займають різні місця в структурі економічної системи та виконують певні економічні і соціальні функції. Кожен із них має власні та спільні цілі й інтереси, реалізація яких передбачає певні форми і способи економічної взаємодії. Остання стає найбільш глибокою ха­рактеристикою процесу функціонування економічної системи, відображенням її динамічного стану. У взаємодії економічних суб'єктів проявляється головний (системотвірний) зв'язок економічної системи, досягнення головної її мети — збере­ження економічної системи від розпаду. Тому є всі підстави розглядати економічну взаємодію як науковий предмет^[7] інсти- туціональної економічної теорії і як ще одну важливу складову її методології. Дослідженню природи економічних суб'єктів ринкової економічної системи та їх взаємодії присвячено п'ятий розділ монографії.

У завершальному розділі даної праці робиться спроба ви­йти на новий методологічний рівень аналізу — розкрити сут­ність і роль економічних інститутів у процесах функціонуван­ня та розвитку економічних систем. Його особливість полягає в тому, що тут здійснюється безпосередній вихід на практику, інтегруються в економічних інститутах усі розглянуті вище характеристики економічної системи. Безпрецедентна склад­ність цього рівня економічної системи обумовила значні труд­нощі у визначенні поняття економічного інституту, установ­ленні його основних характеристик. Тому наводиться один із можливих варіантів його визначення, дефініція, яка немовби ввібрала переважну більшість обґрунтованих у попередніх розділах теоретичних положень. Як наукова категорія, дефіні­ція економічного інституту є завершальним етапом розвитку логічно пов'язаних понять, накопичувальним результатом, у якому знаходять своє відображення ключові положення інсти- туціональної економічної теорії.

У пропонованій праці автор виходив із того, що розвиток будь-якої теорії спирається на критичне переосмислення існу­ючих теорій, розгляд їх окремих положень у світлі нових ме­тодологічних підходів. Безпосередньо інституціональна еко­номічна теорія розвиває окремі ідеї марксизму, кейнсіанства та критично оцінює методологічні надбання неокласичної еко­номічної теорії. Окремо слід сказати про значення теорії мейн- стріму в розвитку методології та змісту інституціоналізму. Не­зважаючи на те, що «більшість авторів... майже напевно від­мовляється взяти на озброєння раціоналістичну концепцію людської діяльності взагалі та методологію і передумови нео­класичної економічної теорії зокрема»^[8], ми вважаємо за необ­хідне знаходити в її основоположних тезах раціональне зерно, давати нове тлумачення цим ідеям з позиції нових методоло­гічних підходів. Зрозуміло, що це ніяк не стосується неоінсти- туціональної економічної теорії, яка зберігає ключові методо­логічні положення неокласики.

Тому переважна більшість обґрунтованих у монографії по­ложень інституціональної економічної теорії є своєрідним розвитком ідей та категоріального апарату попередників. Так, наприклад, критичний аналіз методологічного індивідуалізму веде нас до принципів суб'єктності, а саме поняття суб'єкта обґрунтовується та вводиться до аналізу через розвиток понят­тя економічного індивіда, наповнення змістом його провідної ролі в економічному житті суспільства. Ідея людиноцентрич- ності цивілізаційної парадигми дослідження суспільних про­цесів знаходить своє продовження і розвиток в основополож­ній ролі економічних суб'єктів у функціонуванні госпо­дарської сфери суспільства.

Аналогічно розглядається інша фундаментальна ідея нео­класики — гіпотеза раціональних очікувань. Урахування в на­уковому аналізі цієї проблеми феномену суспільної свідомості, власних і спільних цілей та інтересів економічних суб'єктів дає змогу не відкинути, а під іншим кутом розглянути ідею раціональності, дію принципу Парето тощо. У результаті до­ходимо до складної системи мотивації активності економічних суб'єктів, до завжди особливого поєднання здібностей і по­треб, цілей та інтересів, стимулів і мотивів. У цьому ланцюгу понятійних перетворень, який відображає формування моти­вації суб'єктів, є місце також і для ідеї раціональності, для прин- ципу Парето, а мотивація є своєрідним розвитком цих та інших положень, що відображають рушійні сили економічних процесів.

Специфічною формою прояву методології кожної науки є їх функції. В економічній теорії виділяють пізнавальну, світогляд­ну (ідеологічну), методологічну та практичну функції. Вони ві­дображають вектори спрямування наукових досліджень, ре­зультат, на який мають бути націлені, призначення економічної теорії. Доведення результатів наукового аналізу до висновків, які відповідають зазначеним вимогам, є підтвердженням напов­неності змістом методології економічної науки. Так, пізнаваль­на функція передбачає побудову логічної системи понять і кате­горій, виявлення зв'язків, установлення відповідних законів, що з інституціональних позицій відображають функціонування та розвиток економічної системи. Цьому завданню в роботі приді­ляється основна увага, хоча завершення створення системи по­нять і категорій, установлення законів та закономірностей ін- ституціональної економічної теорії ще попереду.

Потребує реанімації світоглядна (ідеологічна) функція еко­номічної теорії, яка впродовж тривалого часу використовуєть­ся як ідеологічне прикриття, як прислужниця для політичних партій чи влади, що діють відповідно до власних інтересів. Так, одна із найглибших наукових систем — марксистська економічна теорія — стала заручницею відповідної ідеології, а нині її долю повторює неокласична економічна теорія. Закли­нання та алілуйщина на адресу приватної власності на ресур­си, безоглядна прихильність до ринкового фундаменталізму, монетаризму мало що мають спільного з дійсним науковим аналізом цих та інших проблем.

Наслідки так званого Вашингтонського консенсусу, ради­кальні вимоги з боку світових економічних організацій до окремих країн, економічні системи яких несумісні з нав'язуваними рекомендаціями, є яскравим свідченням домі­нування ідеологічних цілей перед адекватними цілями еконо­мічного розвитку. Дійсна світоглядна функція інституціональ- ної економічної теорії полягає у формуванні в економічних та політичних суб'єктів системи наукових знань, на ґрунті яких тільки й може виникнути їх ідеологія та здійснюватимуться практичні дії. Особливу роль у цьому процесі відіграють зага- льнонаукові підходи, цивілізаційна парадигма та логічність і дієвість системи понять і категорій інституціональної еконо­мічної теорії. Світоглядна функція безпосередньо пов'язана із суспільною свідомістю та поняттями, через які вона реалізується.

Не менш важливу роль відіграють тісно пов'язані між со­бою методологічна та практична функції економічної теорії. Перша передбачає використання основних положень інститу­ціональної економічної теорії як відправних моментів (репер­них точок) для всієї системи економічних наук, а друга — з доведеністю висновків науки до такого рівня, який дає можли­вість використовувати їх у практиці господарської діяльності.

Нині вкрай критично оцінюється стан основних напрямів економічної теорії за критеріями методологічної придатності та практичного застосування їх положень. Так звані прикладні та спеціальні економічні науки змушені використовувати ви­сновки різних наукових напрямів, що веде до еклектичності їхніх досліджень, при аналізі динамічних процесів використо­вуються поняття та категорії статики, показники економічної діяльності, що далеко не точно відображають реальність. Реа­льний стан економічної науки ілюструє думка відомого дос­лідника про те, що чіткість математичних викладів та ясність графіків на шкільній дошці зовсім не відповідають реаліям практики. Подоланню глибокого академізму економічних знань та їх відриву від практики сприятиме запропоноване в монографії поєднання пізнавальної та предметно-перетворю­вальної діяльності у системі організаційної науки, яка відкри­ває шлях для наповнення змістом методологічної і практичної функцій інституціональної економічної теорії.

Особливістю кожної праці, присвяченої методологічним проблемам економічної теорії, є певна її незавершеність, від­критість для подальшого уточнення позицій і положень, роз­виток викладених ідей. Не є винятком і праця, у якій поряд з відомими положеннями запропонований новий погляд та об­ґрунтовуються нові ідеї, виникають питання щодо рівня їх об­ґрунтованості і прийнятності. Автор із вдячністю сприйме до­брозичливі конструктивні критичні зауваження та пропозиції щодо можливих напрямів удосконалення тексту.